Люди в джунглях. Про самотніх героїв Ґоявічинської

 

 

(Поля Ґоявічинська. Дівчата з Новолипок, т.1-2, Райська яблуня, т.1, Варшава, в-во «Рій», 1936 )

«Дівчата з Новолипок» як і їх продовження, ще незакінчена «Райська яблуня» є витвором, певною мірою, блискучим. Дає змогу оглянути життя наскрізь, до самого дна, як у калейдоскопі, що його ми робили в дитинстві, і в якому вкладені шматочки паперу здобували несамовиті, велетенські форми, перетворюючись у найгарніші пейзажі і найдивніші пригоди. Так і в цій книжці вкладені в неї найзвичайніші, так часто вживані і збаналізовані крихти життя: кохання, зрада, смерть, хвороба, - раптом дістають інше значення, інший вимір, перетворюються на майже космічну силу.

Але ті крихти життя в творі Полі Ґоявічинської порозкидувані, обшарпані, фрагментарні. Необроблена руда дійсності не викінчена, не переплавлена в свідому форму. Життя переноситься на сторінки книжки живцем, у своєму темному, нерозшифрованому вигляді. Ґоявічинська не розуміє світу, який описує, навіть і не намагається його зрозуміти. Підхоплює його сирим, використовує окремі його елементи – будівельні матеріали дійсності – але тільки в такій формі, яку вони мають насправді. В ній немає жодного прояву інженерського розуміння будівництва, нема не те що художнього, але навіть життєвого вміння систематизувати явища. Ґоявічинська їх лише бачить - і дивується.

Все є в її творі, все, що в житті найістотніше і найважливіше. Людина народжується, вмирає, кохає і ненавидить, тішиться і страждає. Доля героїнь – це не тільки доля кількох дівчат з пролетаріату чи дрібної буржуазії, це навіть не доля певного прошарку чи суспільного класу, а доля всього людства. А все-таки потужне художнє зворушення, яке ми при цьому відчуваємо, не відноситься до тих, що очищають. Мистецький потенціал, закладений в творі, не є набоєм, вистреленим у майбутнє. Звичайно, це не свідчить про рівень майстерності Ґоявічинської, який відноситься до найвищих, але про його напрям.

Духовний світ Ґоявічинської, так само, як і її героїнь (що в даному випадку є, як рідко коли, тим самим) взагалі не розвивається, він застиглий і мертвий. Що з того, що Квірина розбагатіла, а Амелька здобула високе суспільне становище? Їх внутрішній світ, як і світ, що їх оточує, залишається, попри всі історичні перетворення, незмінним і не зміниться ніколи. В такому баченні світу є безнадійність розпачу, і не під впливом певного філософського світогляду авторки, а саме через відсутність такого світогляду.

Бо світ Ґоявічинської, попри видимість сучасності, є доісторичними джунглями, через які продирається первісна людина з куском обтесаного каменя в руках для оборони від чигаючого звідусіль ворога. «Дівчата з Новолипок», хоч в «Райській яблуні» підросли й дозріли, стали дружинами й матерями, так і не вибралися з непроникного мороку несвідомості, блукають навпомацки в темряві цього світу, стоячи безпорадно, як малі діти, перед обличчям великого й незрозумілого життя. Люди в світі Ґоявічинської не раз висловлюються мовою високоосвіченої цивілізації, а все ж найкраще виражають свої почуття й думки безформенним ліричним белькотанням, неартикульованою мовою предків з кам’яного віку чи мовою немовлят з періоду блаженного незнання про всесвіт.

Одним з елементів, що складають цей первісний, тваринний характер пануючої в обох книжках атмосфери, є самотність. Люди Ґоявічинської самотні тою найстрашнішою самотою, яка тільки може припасти людині. Це не самотність справжньої величі, якій «ніщо людське не чуже» і яка завдяки цьому має право піднятися понад громадськістю, понад скупченими внизу масами, з яких виросла. Натомість самотність героїв Ґоявічинської – це не сила, а слабість. Це самотність пралюдини, полишеної винятково на власні сили, ні з ким не зв’язаної теплими узами братерства, для якої світ чужий і ворожий. В «Райській яблуні» саме так прослизають через життя всі героїні, повні страху й недовіри по відношенню до світу,якого не розуміють, - як не розумів і їх віддалений предок. Нема нічого спільного між тими кількома дівчатами і рештою світу, узи спільноти, що дозволили людині вибратися з мороку історії до світла цивілізації, в їхньому випадку були розірвані. Яка ж різниця між тією самотністю і, наприклад, самотністю Касснера з «Часу презирства» Мальро, того Касснера, який у в’язничному льоху, на самому дні існування, відтятий від всього, що живе, - все-таки відчуває у крові й жилах ритм сердечного, братерського заклику і усвідомлює, що десь далеко від нього є його ближній, людина, брат, який, не знаючи  його, відкриває йому дорогу до визволення. У Ґоявічинської Ігнацій думає про життя «як про джунглі, повні темряви». Броня є «повністю самотньою», а люди для неї – лише «щось типу сполучника з життям, бо ніхто з людей не витримав би цілковитого мовчання». Цехна, зірвавши з чоловіком, «може розраховувати лише на себе». Звідси остаточно сформульовано: «Людина мусить створювати себе сама, підніматися сама, вчитися сама».

Ґоявічниська ігнорує не лише існування згуртованих суспільних класів, в цьому випадку пролетаріату, з якого вони походять, чи дрібної буржуазії, до якої вони долучилися в подальшому житті, Ґоявічинська ігнорує взагалі існування суспільства як дуже зв’язного набору окремих індивідуальностей. Звідси зневага, з якою вона ставиться до всякого роду суспільних починань. Якщо хтось в «Райській яблуні» шанує суспільство, то тільки тому, що почувається «в спільноті наче злодюжка в густій юрбі, де легше красти».

Такого роду світогляд мусить вести до катастрофи. Отож кожна героїня Ґоявічинської, попри тимчасові, зовнішні життєві успіхи, насправді зазнає життєвої поразки. Позбавлені будь-якої життєвої опори, загублені «в джунглях повних темряви», вони безуспішно шукають порятунку. Не розуміють себе, як і не розуміють світу, - чіпляються першого-ліпшого, хто трапиться під руку, обманюючись, що це дозволить їм втриматися на поверхні. Однак не  знають, що і той інший, подібно до них, самотній і несвідомий, що й з ним, як без нього, мусять піти на дно. Безнадійні зусилля Квірини, яка намагається задушити свою самотність вночі в обіймах свого чоловіка Романа. Даремно серце й почуття Амельки рвуться до молодого Анджея. Люди Ґоявічинської приречені на самотність.

Перший том «Райської яблуні» закінчується оптимістичним акордом. Настає пам’ятний травень 1926 і війська маршала Пілсудського вступають до Варшави. «Може, врешті щось таки зміниться. Може, нарешті настане якийсь лад» - каже Квірина і думає Бронка. Але ми знаємо, що нічого не зміниться, не буде ні краще, ні інакше. Від світу, в якому панує містичний напівморок джунглів, до світу, в якому ясно й добре, дорога далека. «Дівчата з Новолипок» її не пройшли.

 

Генрік Фоглер

“Сигнали”, 1937, №. 29. ст. 11.

(Переклад Н. Михайлівської)

 

 

З приводу рецензії

Хоч я тут лише перекладач, то все-таки вкину свої 5 грошів: рецензія видається мені високо недоречною. "Дівчата" саме свою дружбу (а також родинні зв"язки, як у Цехни з Зузаною, але в меншій мірі) і протиставляють таки дійсно неприязному світову. І ця дружба витримує пробу, тоді як всякі пролетарські солідарності... Що тут казати. 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.