Ірина Фрис. Концепція кохання у міфологічній драмі зламу ХІХ–ХХ століть: «Лісова пісня» Лесі Українки і «Малашка» Габріелі Запольської

Габріеля Запольська (1857–1921) і Леся Українка (1871–1913) належать до одного покоління митців зламу XIX–XX століття, творчість яких має чимало як спільних рис, так і яскраво виражених відмінностей. Твори польської письменниці відносять до натуралістичного напряму епохи Молодої Польщі – Запольська змальовує міщанське середовище, драму буття пересічних людей. На слушну думку дослідника Юзефа Руравського, «безсумнівно, вона була новаторкою у сфері побутової проблематики, повною мірою розкривала і демаскувала облуду і брехню» [10, с. 391–392]. Одна з небагатьох прозаїків того періоду, вона ретельно аналізувала та відтворювала світ жіночих переживань. Героїні творів Запольської випромінюють виняткову чуттєвість, як приклад – закохана в панича Малашка, для якої не існує жодного табу в особистому житті. Авторка не зосереджується на психологічному аспекті стосунків чоловіка і жінки, її герої радше підпорядковуються біологічному детермінізму. За словами польської дослідниці Агати Халупник, «для Запольської анатомія настільки сильно детермінує жінок, що хотілося б її назвати вірною ученицею Фрейда, оскільки ж хронологія цього не дозволяє (вони були майже ровесниками, Фрейд – на рік старший від Запольської), можна сказати, що обоє по-своєму виражали дух часу» [7, с. 38].

На перший план жінка виходить і в українській літературі раннього модернізму, адже провідне місце в цьому періоді зайняли щонайменше дві визначні письменниці – Ольга Кобилянська (1863–1942) та Леся Українка. Як відзначає Оксана Забужко, в сучасній феміністичній критиці культури якраз епоха fin de siècle вважається переломною, коли творчість жінок здобула соціальне визнання як явище, а не як доривчі винятки з правила, і вчорашні “ідеалізовані матері й коханки, конвенційно метафоризовані як музи <…> могли приберегти собі творчу потугу для власного вжитку (саме тоді, на думку С. Гілберт і С. Губар, вперше з’являється в чоловічій культурі той гендерний «страх конкуренції» з боку жінок, котрим клекоче і гуде ціле XX століття) [1, с. 149]. Тогочасна українська література – найкраще підтверджує зростання ролі жінок-письменниць, які досягли рівня найвизначніших представників епохи раннього модернізму: Леся Українка стала великою поетесою-пророчицею на рівні з Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Варто відзначити, що все частіше жінка становить центральний об’єкт творів, написаних як чоловіками, так і жінками.

Персонажі Лесі Українки глибоко переживають своє існування, входять у внутрішні конфлікти та ведуть духовну боротьбу. Авторка цілеспрямовано творить тип сильного героя. Ярослав Поліщук стверджує, що це одна з найважливіших засад її індивідуально-авторської естетики, що ввібрала в себе й елементи пізнього позитивізму (передусім сцієнтистські переконання, а також усвідомлення необхідності творення потрібної, корисної літератури, літератури «покріпляючого духа», за визначенням Івана Франка, відтак – взірцевих героїв), і неоромантичні чинники (герой-ідеаліст, благородний лицар-визволитель, служитель високих ідеалів). Разом з тим, герой Лесі Українки виразно модерністичний – він не тільки не розчиняється у життєвій містерії, не тільки не пливе за течією, а й афектовано протистоїть середовищу, пропонуючи йому власну ідеалістичну модель цінностей і діянь [4, с. 149]. Письменниця описує такі ситуації, в яких герої через свою поведінку, через поборення егоїзму та здатність до самозречення намагаються знайти власну ідентичність, яку трактують як сенс та мету життя людини.

В цьому полягає різниця у зображенні життєвих шляхів героїв Лесі Українки та Запольської: польська письменниця ретельно досліджує генезу зла та його зростаючий вплив на суспільство, визначає результат цього процесу, але не цікавиться подальшою долею героїв. Натомість, Леся Українка зосереджує увагу на екзистенційному та метафізичному вимірі, концентруючись на трансцендентних питаннях життя та смерті. Драми української авторки часто не мають подієвого типу композиції тексту, наприклад, побудована на внутрішніх почуттях дія «Лісової пісні» відображає їх еволюцію, сама ж сцена твору – поверхова, її реальне значення розкривається лише на глибших рівнях семантики образів.

Обрані для аналізу драми авторок належать до різних періодів їхньої творчості: «Малашка» (1883–1886) – один з дебютних творів Запольської, а «Лісова пісня» (1911) написана в останні роки життя Лесі Українки. Новела «Малашка» (1883) є першим літературним твором польської письменниці, результатом співпраці з львівським театром (в 1886 році з’явилася сценічна обробка «Малашки»). Ця драма зазнала нищівної критики і згодом була визнана однією з найбільш контроверсійних у спадщині Запольської. Авторка створювала різні типи жінок – починаючи від постаті з «низького» світу (визначення Єлеазара Мелетинського), при цьому вона не підкреслювала антиномії «двох Афродит» – небесної і земної, чи інтелігентної та простакуватої, а концентрувала свою увагу на біологічному детермінізмі: йдеться про тілесність і неможливість вийти поза її межі (як у випадку Малашки), а також про глибоку відданість (посвяту) власній дитині (як у випадку пані Марти): «Небагато жінок, які б так сильно любили своїх дітей. Це ніби ідолопоклонна прив’язаність – щось, що є мною і тримає мене при житті. В цій дитині закладене все моє майбутнє, через нього і для нього я існую!» [11, с. 207].

Незмінним елементом поетичного світу Лесі Українки є антитеза «двох Еросів», «двох Афродит», Уранії й Пандемос, «небесної» й «посполитої» (вульгарної) (визначення української дослідниці Оксани Забужко [див.: 1, с. 240]) – опозиція конструктивних і деструктивних сил. Саме ця амбівалентність часто лежить в основі драматичного конфлікту. Герой через відмову від матеріальних благ (йдеться насамперед про Мавку з «Лісової пісні») набуває здатності духовного відродження і таким чином наближається до рівня ніцшеанської надлюдини:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно, 

чистим, палючим, як добре вино, 

вільними іскрами вгору злетіло. 

Легкий, пухкий попілець 

ляже, вернувшися, в рідну землицю, 

вкупі з водою там зростить вербицю,— 

стане початком тоді мій кінець [6, с. 532–533]. 

У творчій концепції Лесі Українки дух і тіло поєднані в гармонійну цілість, так само як жінка і чоловік не протиставляються і не мають антагоністичного характеру. Особливо це проявляється у драмі «Лісова пісня», в якій міфологізм і непорушна єдність людини з природою сприяють гармонізації партнерських стосунків жінки і чоловіка.

Протагоністка «Лісової пісні» переживає хвилини піднесення при зустрічах з Лукашем. Саме він будить її зі сну своєю грою на сопілці: Мавка впадає в стан еротичного збудження від його гри – вона тремтить, скрикує з болем щастя, обдаровує коханого «неміряними і неліченими» дарами [6, с. 493], голос сопілки «солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!» [6, с. 461]. Мавка, постать зі світу, позбавленого жіночих і чоловічих стереотипів, обдарована щирістю почуттів і свободою їх прояву, не зважає на загальноприйняті суспільні норми, вона повністю віддається коханню, перша освідчується в любові і пристрасті. Переживаючи блаженство, Мавка не знаходить слів для висловлення свого стану, що авторка підкреслює музикою як виразом найвищої любовної насолоди.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.