Хвилини з життя Катрі Гриневичевої

Рідне гніздо Катрі Гриневичевої це Винники під Львовом із їх зеленими спохиллями лісів і містечком, заплетеним як вінок довкола привабної долини. Хату, де в заможній сім’ї побачила світ (19 листопада 1875 р.) авторка “Непобор­них” і тепер видно з поміж смерек край достатних садиб; вона стоїть руїною, знищена московським стрільном.

Як трохлітна дитині К. Гриневичева переїхала до Крако­ва. Чужинне місто вскорі з'асимілтовало родину письменни­ці, а польська школа довер­шила решти. Дівчинка, втяг­нена в орбіту чужоплемінної психіки, мусіла перейти цей процес не аби як болюче, бо завсігди вважала себе кимось иншим посеред гурту. З ча­сом це поняття поширилося са­мочинно на потребу стати ки­мось иншим серед загалу. 

Це був час, коли укра­їнська пісня, а тим більше цер­ковна молитва була санскритом для уха Катрі Гриневичевої. Проте неясний жаль за видивом втраченого раю, за мельодією рідного слова так хви­лювали її, що за случайно за­чутою на краківських “плантах” розмовою, йшлаб була туди, – де стовпи небо під­пирають.

У вісімнадцятому році жит­тя, коротко перед своїм замужжям, Гриневичева набли­зилася до гуртка соціялістичної молоді, згрупованої вкруг Артура Ґурського, заслужено­го з Польщі автора “Montsalvat’y”. В старосвітській хаті батьків поета (мати була попадянкою) молода конспірація набиралася ума із забороненої в держа­ві літератури. В цьому кружку, нечисленному і кер­мованому серафічним чоліовіколюбством, Гриневичева ставляла перші кроки як громадянка. Ось про який епізод зі свойого життя розказує авторка:

Одного дня із скирти різноязичних часописів А. Ґурський виняв один, обємистий як плахта, рябий від еґзотичних кривульок і поспитав мене, який це часопис? Ні, я рішуче не знала. Ні французька мова, якої я вчилася ще від дрібних літ, ні німецька, що її присвоювала собі у ви діловій школі німецьких монахинь, а навіть ,“Народовіщання” з р. 1776, видане в почаївській Лаврі, яке було у нас дома, не мало нічого спільного з цими джунглями фантастичних кривульок... Пі­сля надуми я відповіла весело у почутті близькости правди: ,“Цей часопис — гебрайський!” А. Ґурський справив з видимим вражінням: ,“Який там гебрей­ський! Цеж ваше, львівське “Дѣло”!

Як раз заведено в кра­ківському учительському семинарі надобовязкову науку української мови, з цим, щоби створити ворота мазурським учителькам у Східну Галичи­ну. Учителем був др. Третяк, спольщений професор краків­ського університету.

К. Гриневичева пірнула го­ді всею душею у правильну науку рідної мови, та спала зі словарем Желехівського під подушкою, як колись з “При­годами Робінзона Крузо”. На цей час припадає її стріча з Василем Стефаником.

Девятнадцятьлітною жін­кою вона живе вже у Львові, замужна, знакомиться скоро з передовими людьми свойого часу Маковеєм, Франком, Гнатюком, Кобринською. Дебютує у ЛНВістнику, де містить вір­ші, опісля прозу. На конкурсі їм. Дубравського одержує премію за оповідання для Просвіти “Батько Петро і його діти”. Пише для “Буковини”, “Мети”, “Діла”, ,“Неділі”, “Руслана”, “Українського Слова”, ,“Нової Ради”, побіч принагідних праць у инших видавництвах. Її “Легенди й оповідання” видає У. П. Т., яке й повірює письменниці редакцію “Дзвінка” після Констан­тани Малицької. На цьому місці трудиться виключно для молоді три роки.

Світова буря кинула К. Гриневичеву в табор українських виселенців у Гмінді на моклаки Долішної Австрії. Це новітне кочовище “втікачів” було державою в державі, з широким адміністраційним апаратом, з усякими перехресними впливами, зі смі­лими посяганнями одиниць. К. Гриневичева стає вчи­телькою таборової школи і ділить час між неї та бараки смерти, як очевидець нечуваного заперечен­ня прав людини взагалі а прав матері з окрема. Вона задержує власний суд про людей і події та інформує віденський “Вістник визволення України” в спосіб ні трохи не бажаний таборовій кліці. А як рефлекс своєї пристрасної любови народу, як вияв оперування Марією з “Дороги”, Докійкою зі “Споминів” та Параскою Гоголь “у вічнім цвіттю” вона ставить памятник “Незнаному виселенцеві” у “Непоборних”.

Пера Катрі Гриневичевої є також збірка оповідань “По дорозі в Сихем”. В дану хвилю письменниця працює над історичним романом, якого виїмки містив ЛНВ. в минулому році.

Збірка “Непоборні” викликала велике заінтересування між чужими. До письменниці звернувся о дозвіл перекладу чеський письменник Я. Гулька і польський др. Станіслав Пазуркевіч.

 

Нова Хата. – Март 1927 р. – С. 1–2.

"Непоборні" на нашому сайті

"По дорозі в Сихем" на нашому сайті

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.