Хвилини з життя Катрі Гриневичевої

Рідне гніздо Катрі Гриневичевої це Винники під Львовом із їх зеленими спохиллями лісів і містечком, заплетеним як вінок довкола привабної долини. Хату, де в заможній сім’ї побачила світ (19 листопада 1875 р.) авторка “Непоборних” і тепер видно з поміж смерек край достатних садиб; вона стоїть руїною, знищена московським стрільном.

Як трохлітна дитині К. Гриневичева переїхала до Кракова. Чужинне місто вскорі з'асимілтовало родину письменниці, а польська школа довершила решти. Дівчинка, втягнена в орбіту чужоплемінної психіки, мусіла перейти цей процес не аби як болюче, бо завсігди вважала себе кимось иншим посеред гурту. З часом це поняття поширилося самочинно на потребу стати кимось иншим серед загалу.

Це був час, коли українська пісня, а тим більше церковна молитва була санскритом для уха Катрі Гриневичевої. Проте неясний жаль за видивом втраченого раю, за мельодією рідного слова так хвилювали її, що за случайно зачутою на краківських “плантах” розмовою, йшлаб була туди, – де стовпи небо підпирають.

У вісімнадцятому році життя, коротко перед своїм замужжям, Гриневичева наблизилася до гуртка соціялістичної молоді, згрупованої вкруг Артура Ґурського, заслуженого з Польщі автора “Montsalvat’y”. В старосвітській хаті батьків поета (мати була попадянкою) молода конспірація набиралася ума із забороненої в державі літератури. В цьому кружку, нечисленному і кермованому серафічним чоліовіколюбством, Гриневичева ставляла перші кроки як громадянка. Ось про який епізод зі свойого життя розказує авторка:

Одного дня із скирти різноязичних часописів А. Ґурський виняв один, обємистий як плахта, рябий від еґзотичних кривульок і поспитав мене, який це часопис? Ні, я рішуче не знала. Ні французька мова, якої я вчилася ще від дрібних літ, ні німецька, що її присвоювала собі у ви діловій школі німецьких монахинь, а навіть ,“Народовіщання” з р. 1776, видане в почаївській Лаврі, яке було у нас дома, не мало нічого спільного з цими джунглями фантастичних кривульок... Після надуми я відповіла весело у почутті близькости правди: ,“Цей часопис — гебрайський!” А. Ґурський справив з видимим вражінням: ,“Який там гебрейський! Цеж ваше, львівське “Дѣло”!

Як раз заведено в краківському учительському семинарі надобовязкову науку української мови, з цим, щоби створити ворота мазурським учителькам у Східну Галичину. Учителем був др. Третяк, спольщений професор краківського університету.

К. Гриневичева пірнула годі всею душею у правильну науку рідної мови, та спала зі словарем Желехівського під подушкою, як колись з “Пригодами Робінзона Крузо”. На цей час припадає її стріча з Василем Стефаником.

Девятнадцятьлітною жінкою вона живе вже у Львові, замужна, знакомиться скоро з передовими людьми свойого часу Маковеєм, Франком, Гнатюком, Кобринською. Дебютує у ЛНВістнику, де містить вірші, опісля прозу. На конкурсі їм. Дубравського одержує премію за оповідання для Просвіти “Батько Петро і його діти”. Пише для “Буковини”, “Мети”, “Діла”, ,“Неділі”, “Руслана”, “Українського Слова”, ,“Нової Ради”, побіч принагідних праць у инших видавництвах. Її “Легенди й оповідання” видає У. П. Т., яке й повірює письменниці редакцію “Дзвінка” після Константани Малицької. На цьому місці трудиться виключно для молоді три роки.

Світова буря кинула К. Гриневичеву в табор українських виселенців у Гмінді на моклаки Долішної Австрії. Це новітне кочовище “втікачів” було державою в державі, з широким адміністраційним апаратом, з усякими перехресними впливами, зі смілими посяганнями одиниць. К. Гриневичева стає вчителькою таборової школи і ділить час між неї та бараки смерти, як очевидець нечуваного заперечення прав людини взагалі а прав матері з окрема. Вона задержує власний суд про людей і події та інформує віденський “Вістник визволення України” в спосіб ні трохи не бажаний таборовій кліці. А як рефлекс своєї пристрасної любови народу, як вияв оперування Марією з “Дороги”, Докійкою зі “Споминів” та Параскою Гоголь “у вічнім цвіттю” вона ставить памятник “Незнаному виселенцеві” у “Непоборних”.

Пера Катрі Гриневичевої є також збірка оповідань “По дорозі в Сихем”. В дану хвилю письменниця працює над історичним романом, якого виїмки містив ЛНВ. в минулому році.

Збірка “Непоборні” викликала велике заінтересування між чужими. До письменниці звернувся о дозвіл перекладу чеський письменник Я. Гулька і польський др. Станіслав Пазуркевіч.

Нова Хата. – Март 1927 р. – С. 1–2.

"Непоборні" на нашому сайті

"По дорозі в Сихем" на нашому сайті