Катря Гриневичева. На грані
Ганна Павлівна почувала себе сьогодні низкою надвразливих струн. Усі святвечірні спомини скільки їх було, завели в о круг неї свій зворушливий танок. Вона спішила зі щоденним робочим приділом, що обумовлював її крихке істнування. Середь цвенькоту ножиць і шурготіння полотен її тінь увихалася бодрим ритмом верх темноблискучого стола, як вираз волі й послідовности.
Ще трохи й скирта шитва, що її треба було-б кинути завтра в десятки рук, була готова й розділена на кожну машину зокрема. Ганна Павлівна вийшла й поринула у сіру, святочну ніч, нахилену над кожною душею таємничим привітом...
Так, над світом стояли під'єм і туга, ті самі, що торік вечір, що споконвіку у цю пору. У глибині-ж ночі, спорошеній золотою скрицею, давно вже блестіла зоря, знайома із старих книг та пісень поетів.
Тимчасом місто з його ігрою неонових лямп опинилося у далині й злисніла твердим слідом доріжка на самотах, вбита у чорнобілі пасмужини піль. Ганна Павлівна бігла тепер живим, окриленим кроком. Вона верталася у свою норку як сусол зі скоку поза лінію зораного поля.
У якийсь мент хтось будьто відірвався під сірини з телеграфними стовпами та їхним музичним трепетом без кінця. Хтось ставав чимраз чорніший й огрядніший, квапився навперейми її, а далі згомонів вже близько міцним, веселим окликом:
− Ото ви забарилися у самий Святвечір! Вертаюся ось з вашої хатчини, запертої на всі замки. Ну, й попало-б мені від моєї Вірочки на горіхи! Ходім-те, нас ждуть.
Ганна Павлівна думала саме, що їй діймаюче зимно у тонкій плащині, й з гострою спрагою згадувала готову, дрібно наколену вязку дров біля хатної печі. На полицях, на підвіконниках не було нічого в зустріч янгольському святу. Та хіба це горе? Важне одно, що її син пробивається в далекій Празі і йде в осягах уперід.
Проте вона схвилювалася. Знала, як таланить її другам. Радість з їхньої памяти була міцна, й серце стало ронити тепло.
То Ганна Павлівна глянула з чуттям в отверте обличчя мужчини:
− Святкуйте в добрі, мої милі! побажала йому. -— Мені саме треба бути сьогодні у себе. Подумайте, така днина, одинока, коли всі дорогі тіни налітають у хату. Не вийду я, Петре Савичу, нікуди за поріг.
Мужчина, що взяв було, її руку під рамя, поволі опустив її долів. Усе це випало ніяково, коли згадати дорогу, що він верстав сюди. Не менше, він знав гордовитість цеї дрібної, мужної людини, й догадувався, закритих відмовою, переживань гідних пошани.
Зорі стали зовсім читкі, й виїмкова краса неба. Он недалеко домик зі старою верандою, зі згорбленою липою під вікнами й відром замерзлої води у сінцях. Нарешті!
Ганна Павлівна не здіймала зі себе верхнього одіння, поки продроглі обличча хатних річей не нагрілися разом із нею.
Вона приготовила собі наскорі чай з молоком, покроїла чвертку принесеного хліба на тонкі пластинки й смашно, з переконанням повечеряла. Тоді нахилилася над скринькою з біллям, шукала чогось.... В її пальцях блиснула смуга чудової тканини, вузький рушничок із лями-злотоглаву. Це була колись, в далекі часи, окраса її вечерової сукні.
Мала ікона на срібній блясі, везена на грудях в утечі, злисніла як клейнод дорогий, коли Ганна Павлівна розстелювала на поличці перед нею оцю дань убогого під різдвяні містерії, й засвічувала лямпочку на покутті. У хаті стало враз ясно, як у закутині храму.
− За кров, за рани України, − прошепотіла.
Засуятилися спомини:
Ось вона маленькою дівчинкою: родичі ведуть її в освітлений на різдвяну утреню собор. Світ як казка, хочеться поцілувати кожне дерево при дорозі й обнимати гайвороння, розгойдане з криком проміж витріщених топіль. Вона лепече, аби сказати щось доросле:
− Це направду, мій найкращий день!
А мама сміється своїм рваним сміхом, воркуванням горлиці:
− Хіба ти знаєш, маленька Ганночко, що-небудь дійсне про найкращі дні?
Але − минає дитинство й Ганночка заручена перстенцем із румяного золота. Свят-вечір! Почерез крісло кинена нарядна сукня, блідоголуба, — у кришталі край дзеркала жде світла рожа, ця, яку припне на грудях, або між дві довгі коси.
Звівається рік неначе хвилина — вона зі своїм дружиною ждуть саме на Різдво першого дитяти. У цю пору Ганна Павлівна з усіми феями, даровальницями долі, в чудовій злагоді. Вона вся — радість і доброта. Молоде серце лопоче як крила, за двоїх, і співає як птах, теж за двоїх.
Але ось надходить такий рік, коли ніякий птах не важиться увити гнізда. Над рідними полями дикорадісне: “воля!” Вночі і вдень перестріли, вночі і вдень пожежі, на спосоченім коні — смерть...
Тоді й її чоловік, Микола Свиридович…
О, так, це був Свят-вечір як сьогодні, коли вона, уже вдова, втікала принагідними сільськими саньми в далеке село поза лінію обстрілів, до чоловічого батька. У візника був вид дикої птахи, і серед пустарів зимових піль вона не зводила з нього очей. В її обіймах спала парутижнева дитина, біля колін суятився хлопчик семиліток. Голодний, зимний день не мав будьто кінця. Вечеріло, в долині світла по хатах...
Але візник гнав, готов минути світла і село. Тічня безпанських одичілих собак, у яких виє душа вовка, здоганяла його. Ганна Павлівна падала у санях із кута в кут, і насилу зрятувала свого старшенького, як котився у сніг.
А село у дурійці, — горівка, гармошка, сміхи... Тоді, як над рідними полями дикорадісний оклик: „воля"! І коли Микола Свиридович...
О-о-о! Бути карі! — жахається її душа. — Бути карі!
Проте у глоті спітнілих чужих лиць вона розгортає крихітку з пеленок... Перед нею зімяте, задушене, давно мертве тільце...
Боже, кошмар який!
Оставити коханнятко у снігах, серед пяної юрби? Зарити в землю під гульню диких собак? Геть, чимскоріше геть!
Увесь день опісля вона їде з тим самим візником, що з нього не зводить очей. В її обіймах могильна студінь, отверта яма, розлука навіки… Півошаліла, вона твердить в одно: Далі, далі!
А там − синьою полосою леденіє Збруч, у гуляйполях віконними вогниками пильно шепчуть щось рідні Ожигівці…
Цить, душе моя, цить!
_ _ _ _ _ _ _
Ганна Павлівна стрепенулася: липа стукотіла об вікно замерзлим гиллям? Щось прозоре клалося на білу долівку, з доріжками на вхрест? Дорогі тіни, що налітають у хату, гляділи дзбаночка з медовою водою для себе?
Ні, це тільки хтось стукотів у двері. Її подали ізза порога листівку з чужими марками. Це писав про скінчений іспит, дякував і пригортав до серця самітну маму студент із Праги.
Вона засміялася у почутті материнського щастя, й сказала з силою:
− Так, мій сину, йде твій час; Ти не житимеш серед минулого, як живу я, — память образ, похибок, упадків, остане на все за полем твойого зору. Борець за нове життя, ти переконаєш, переможеш, візьмеш!
Жінка (двотижневик). 1935, с. 4.
- Увійдіть щоб залишати відгуки
- 1747 переглядів
При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.
English
Polski
Українська