Катря Гриневичева. На грані

Ганна Павлівна почувала себе сьогодні низкою надвразливих струн. Усі святвечірні спомини скільки їх було, завели в о круг неї свій зворушливий танок. Вона спі­шила зі щоденним робочим приділом, що обумовлював її крихке істнування. Середь цвенькоту но­жиць і шурготіння полотен її тінь увихалася бодрим ритмом верх темноблискучого стола, як вираз волі й послідовности.

Ще трохи й скирта шитва, що її треба було-б кинути завтра в де­сятки рук, була готова й розділена на кожну машину зокрема. Ганна Павлівна вийшла й поринула у сіру, святочну ніч, нахилену над кож­ною душею таємничим привітом...

Так, над світом стояли під'єм і туга, ті самі, що торік вечір, що споконвіку у цю пору. У глибині-ж ночі, спорошеній золотою скрицею, давно вже блестіла зоря, знайома із старих книг та пісень поетів.

Тимчасом місто з його ігрою неонових лямп опинилося у далині й злисніла твердим слідом доріжка на самотах, вбита у чорнобілі пасмужини піль. Ганна Павлівна бігла тепер живим, окриленим кроком. Вона верталася у свою норку як сусол зі скоку поза лінію зораного поля.

У якийсь мент хтось будьто відірвався під сірини з телеграф­ними стовпами та їхним музичним трепетом без кінця. Хтось ставав чимраз чорніший й огрядніший, квапився навперейми її, а далі згомонів вже близько міцним, ве­селим окликом:

− Ото ви забарилися у самий Святвечір! Вертаюся ось з вашої хатчини, запертої на всі замки. Ну, й попало-б мені від моєї Вірочки на горіхи! Ходім-те, нас ждуть.

Ганна Павлівна думала саме, що їй діймаюче зимно у тонкій плащині, й з гострою спрагою згадувала готову, дрібно наколену вязку дров біля хатної печі. На полицях, на підвіконниках не було нічого в зу­стріч янгольському святу. Та хіба це горе? Важне одно, що її син про­бивається в далекій Празі і йде в осягах уперід.

Проте вона схвилювалася. Зна­ла, як таланить її другам. Радість з їхньої памяти була міцна, й серце стало ронити тепло.

То Ганна Павлівна глянула з чут­тям в отверте обличчя мужчини:

− Святкуйте в добрі, мої милі! побажала йому. -— Мені саме треба бути сьогодні у себе. Поду­майте, така днина, одинока, коли всі дорогі тіни налітають у хату. Не вийду я, Петре Савичу, нікуди за поріг.

Мужчина, що взяв було, її руку під рамя, поволі опустив її долів. Усе це випало ніяково, коли згада­ти дорогу, що він верстав сюди. Не менше, він знав гордовитість цеї дрібної, мужної людини, й до­гадувався, закритих відмовою, пе­реживань гідних пошани.

Зорі стали зовсім читкі, й виїм­кова краса неба. Он недалеко домик зі старою верандою, зі згорбленою липою під вікнами й відром за­мерзлої води у сінцях. Нарешті!

Ганна Павлівна не здіймала зі се­бе верхнього одіння, поки продроглі обличча хатних річей не нагрі­лися разом із нею.

Вона приготовила собі наскорі чай з молоком, покроїла чвертку принесеного хліба на тонкі пла­стинки й смашно, з переконанням повечеряла. Тоді нахилилася над скринькою з біллям, шукала чо­гось.... В її пальцях блиснула смуга чудової тканини, вузький рушничок із лями-злотоглаву. Це була колись, в далекі часи, окраса її вечерової сукні.

Мала ікона на срібній блясі, везена на грудях в утечі, злисніла як клейнод дорогий, коли Ганна Павлівна розстелювала на поличці перед нею оцю дань убогого під різдвяні містерії, й засвічувала лямпочку на покутті. У хаті стало враз ясно, як у закутині храму.

− За кров, за рани України, − прошепотіла.

Засуятилися спомини:

Ось вона маленькою дівчинкою: родичі ведуть її в освітлений на різдвяну утреню собор. Світ як казка, хочеться поцілувати кожне дерево при дорозі й обнимати гайвороння, розгойдане з криком проміж витріщених топіль. Вона лепече, аби сказати щось доросле:

− Це направду, мій найкращий день!

А мама сміється своїм рваним сміхом, воркуванням горлиці:

− Хіба ти знаєш, маленька Ганночко, що-небудь дійсне про найкращі дні?

Але − минає дитинство й Ганночка заручена перстенцем із румяного золота. Свят-вечір! Почерез крісло кинена нарядна сукня, блідоголуба, — у кришталі край дзер­кала жде світла рожа, ця, яку припне на грудях, або між дві довгі коси.

Звівається рік неначе хвилина — вона зі своїм дружиною ждуть саме на Різдво першого дитяти. У цю пору Ганна Павлівна з усіми феями, даровальницями долі, в чудовій злагоді. Вона вся — ра­дість і доброта. Молоде серце ло­поче як крила, за двоїх, і співає як птах, теж за двоїх.

Але ось надходить такий рік, коли ніякий птах не важиться уви­ти гнізда. Над рідними полями дикорадісне: “воля!” Вночі і вдень перестріли, вночі і вдень пожежі, на спосоченім коні — смерть...

Тоді й її чоловік, Микола Свиридович…

О, так, це був Свят-вечір як сьо­годні, коли вона, уже вдова, вті­кала принагідними сільськими сань­ми в далеке село поза лінію об­стрілів, до чоловічого батька. У візника був вид дикої птахи, і се­ред пустарів зимових піль вона не зводила з нього очей. В її обіймах спала парутижнева дитина, біля ко­лін суятився хлопчик семиліток. Го­лодний, зимний день не мав будьто кінця. Вечеріло, в долині світла по хатах...

Але візник гнав, готов минути світла і село. Тічня безпанських одичілих собак, у яких виє душа вов­ка, здоганяла його. Ганна Павлівна падала у санях із кута в кут, і на­силу зрятувала свого старшенько­го, як котився у сніг.

А село у дурійці, — горівка, гар­мошка, сміхи... Тоді, як над рідни­ми полями дикорадісний оклик: „во­ля"! І коли Микола Свиридович...

О-о-о! Бути карі! — жахається її душа. — Бути карі!

Проте у глоті спітнілих чужих лиць вона розгортає крихітку з пеленок... Перед нею зімяте, задуше­не, давно мертве тільце...

Боже, кошмар який!

Оставити коханнятко у снігах, серед пяної юрби? Зарити в землю під гульню диких собак? Геть, чимскоріше геть!

Увесь день опісля вона їде з тим самим візником, що з нього не зводить очей. В її обіймах могильна студінь, отверта яма, розлука навіки… Півошаліла, вона твердить в одно: Далі, далі!

А там − синьою полосою леденіє Збруч, у гуляйполях віконними вогниками пильно шепчуть щось рідні Ожигівці…

Цить, душе моя, цить!

_ _ _ _ _ _ _

Ганна Павлівна стрепенулася: ли­па стукотіла об вікно замерзлим гиллям? Щось прозоре клалося на білу долівку, з доріжками на вхрест? Дорогі тіни, що налітають у хату, гляділи дзбаночка з медо­вою водою для себе?

Ні, це тільки хтось стукотів у двері. Її подали ізза порога листів­ку з чужими марками. Це писав про скінчений іспит, дякував і пригортав до серця самітну маму студент із Праги.

Вона засміялася у почутті ма­теринського щастя, й сказала з си­лою:

− Так, мій сину, йде твій час; Ти не житимеш серед минулого, як живу я, — память образ, похибок, упадків, остане на все за полем твойого зору. Борець за нове жит­тя, ти переконаєш, переможеш, візьмеш!

 

Жінка (двотижневик). 1935, с. 4.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.