Катря Гриневичева. Дорога

/зі збірки «Непоборні»/

(Книжка повністю в нашій бібліотеці)

— Ну, шабаш, Маріє, досить з тебе! – сказала я дівчині, що прятала скло після вечірнього чаю. — Можеш іти.

Схилена над паперами, замітила я між якоюсь одною сторінкою і другою, що рухлива тінь Марії, заломлена на стелі, станула на місці, і кроки, приглушені грубою вощанкою долівки, стихли.

Настирлива конечність приневолила мене оглянутися. За моїми плечима стоїть Марія і наче жде чогось. Її голова трохи прихилена під рубцем білої хустини, а тінь лягла посмерком на чисте чоло й очі.

— Що там ще, Маріє?

Відповіла не зараз.

— Кому квапно на бараки, панечко! Цимер [1] світло давно вже погасив, людиська позагортувалися у дранки, дують один одному на плече від зимна, як той віл у вертепі на Божу Дитину. Пані не йдуть спати? Я ще посиджу...

— Гаразд, оставайся.

Доторкнула лежанки кінцями пальців, з приємністю присіла на краєчку, вдумливо підвела смуги брів, ніби ясочка стулилася у купку і хвалила собі вечір.

— Пані в Бога щасливі! Чистюньке ліжко, піч нагріта і світло де пересунути, там світить. А у нас берлоги та й берлоги, як у гаврі, на стелі одна іскра, гей мерцеве око. Дуже неприємно.

Засунула руку у пазуху, блиснула сонною груддю, видобула кусок полотна, розшитого драпатенькими. Добирала ниток із райдужного повісма, перекиненого через рам’я, притискала край волокна зубами і, засилюючи голку, жмурила під світло милі очі.

— Так делікатно в панів, Божечку, — зітхнула зі щирістю.

Я поспішила з дешевим висловом:

— Пожди, Маріє... Ще трохи — і всіх вас закличуть додому. То буде радість!

Вказала з глумом в сторону кладовища:

— То буде плач! То раз будуть мами бити головами у бараки за сим маленьким народом, що остане — там!

— Як-не-як, Карпатів удруге не меш переходити.

— Або першина? Як треба буде...

Задумалася нагло: мабуть, розглядала у своєму серці неймовірні простори, розгойдані шумливими вітрами, зраховувала до купки щонайлютіші болі. Дивувалася без краю своїй незнаній силі у вічнім цвіттю.

— Розповідж свою дорогу, Маріє. Ні раз мені спати не хочеться.

Добирала уважно ниток, перечіткувала спомини...

— Два роки буде на Ілії... Я пасла в петрівськім лісі худобу. Обзираюся — а над нашим селом земля такими стовпами стоїть! Дуже тяжко москаль б’є... А почерез корчі скаче жовняр, трохи зубами не кусає:

— Воєнцкий розказ, не вільно лісом ходити! Навертайся вліво, бо як тя мадяри озьмуть, то меш мене згадувати! І не обзирайся, дівко, бо хоч обзираєшся, то не скоро будеш у селі!

Міркую, що робити, а сусідова дочка надбігла, руки заломлює:

— Здоганяй неню, Маріє, вони на дорозі мліють за тобою!

Я кинулася, як ужалена, правцюю з коровами на цісарську дорогу.

Чую, жовнір люто сварить на дівку, але мені байдуже.

— Що ти зраджуєш нарід? Що зраджуєш, питаюся тебе, а? Нехай тобі Бог заплатить за неї!

А я біжу. Йно-м вихилилася з ліса, там вже мадяр із косими зубами, гей заяць, кріс на плече, мене поперед себе — і гайда! — здоганяє людей. Три села йшли тоді з возами, з всячним таланом, а хто, як ми: ні хліба, ні лудиння, тільки всього, що струджена худібка отся, далеко від нас жовніри її женуть... Порох, як та сива птаха над цісарською дорогою, свою руку не зувидиш. А коло мене дєдів голос:

— Се ти, Маріє?

— Я, дєдю...

Вони застогнали гей на вмиранню:

— Ой, чого ж ти мене здогоняєш, дитино! Пропав талан, пропала праця!

Бо вони думали, що я обійду битку боками, що мадяри не спіймуть мене, і я вернуся пантрувати обійстя. Богато людей так зробило, їли білий пшеничний хліб, хто що оставив, мололи, продавали, різали вівці, кожухи собі мудрі пошили...

Вихор, що у сотний раз облітав хату і тряс над нею сніговим куривом, проглотив останнє слово Марії. За стіною трудився тим часом діточий голос, наче повз на стрімку гору і падав між жереп по шкалубинах:

— Südchina ist ... in den Flußtälern und Ebenem... ein ungemein fruchtbares Schwemmland...[2]

— Пагат, вісім тароків, ультімо! — Десь там регіт, шум, торохкання крісел ­ і знов те заправлене гіркістю, навіяне сном:

— Südchina ist ... in den Flußtälern...

Марія судорожно розсувала пальці на колінах, як той, що від нудьги не знаходить собі місця.

— Як нас загнали у тії Карпати, то там, де найбільше мочиво, казали нам лягати на відпочинок. Ніч, стужа, аж місяць у димові, кості мулить, нудь під серцем ссе, а діти то так вже пищать на мокрім! Хоч хто й вереньку підстелить, не помагає, вода лізе уверх. такий мочар, такі скиби! А коли вже на день сонінько викочується, то мадяри гонять з голими мечами.

— Далі, далі!

Ані тої водички, ані кришки хліба, кожде тягне свої мозолі, не годно вже й плакати. Йдемо вдень порохами, а наніч знову лягаємо у мочиво, бо такий воєнцкий розпорядок. По дорозі як газда вмре, або челядина, або мале, то лишають мерця під хатою у газди, просять його, щоби труну витесав, тіло спрятав. Як газда добрий, то поховає, але ци та мама знає, де він її дитину дів? Вона лишає мерле і йде, бо не вільно їй ставати.

Як ми йшли тими Карпатами, то люди з голоду дуже пухли, жили одним ялівцем, що то ним плоти позаплітувані. Хто йде трафунком, той дивується, або й на сміх підіймає. А хліба ніхто не виносив. Повиходять у недільку карпатські діти на царинки, кожде у руці байдочку хліба держить, то наш Василько аж в’яне, так хиляється до хліба. Але ніхто не давав.

У Косові як зувиділи діти хліб і яблука, то дуже плакали і мами з ними, бо станути ніде не вільно, все йно марш та марш! Якийсь жовняр сплакав тоді над нами як рідний, то камрати аж клалися зі сміху:

— Дурний хло! Та якби вони були порєнні, то їх не провадили би на шибеницю, вони були б в селі! То москвофіли!

В Соколівці роздали нас на квартири, бо люди дуже падали. Варти казали нас годувати. Одні мали досить їсти, — мене й Анну газда ще припрошує:

— Їж, сарако, їж, бо ти нещаслива! Може, Господь зувидить, що я тебе не опускаю, і мене пожалує...

А другі, бувало, ходять, в’януть, ніде нічого. То куплять дзиру і так жиють. Мої дєдьо і неня жили дзиром.

Все нас дразнять тими «москвофілами». Аж панотець на проповіді уповіли цілому селу правду до очий.

— Аби-сте не сміли прибавляти ще більше кривди до тої, що вже є! Не будете прощені за цес нарід, бо він ні на макове зеренце не винуватий!

Побули ми кілька день, знову маємо йти далі. Моя сестра Анна жила у старшого брата, а я у дяка. Як вже нарід виходив, дяк каже:

— Оставайся, дівко, з нами!

А я була здалеку від своїх, ані їх сповістити, ані що. Сиджу у дяка в хаті (скляні двері були), ніщо мене не береться, плачу, аж по ліжкові качаюся. Як я можу розлучуватися, коли вони на шибеницю йдуть?

Через хвилю гомін, на цісарський шлях гей гора валиться... Я штрикнула у кукурудзи на полі, аж дяк за мною:

— Сокотися, сирото, мадярів, ой сокоти!

Гляджу, дорогою йде дядина і стрик, дєдьо і неня, Анна, і Настя, і Параска з Василем, усеньке вигнане село... Такий мені жаль до серця підкотився, що-м вискочила з он тих кукурудзів просто у руки жовнярові.

 

 


[1] Zimmercommandant – кімнатний управитель (Прим. автора)

[2] Південний Китай є... в долинах рік і на рівнинах. Надзвичайно плодюча земля (нім.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.