Історичне підгрунтя повісті Марко Вовчок «Маруся» - продовження

 

Мехтодіївна

Є серед персонажів повісті дві жінки, не менш таємничі й інтригуючі, ніж пара головних героїв. Чи пам’ятаєте гетьманшу, дружину Брюховецького, і його родичку чи своячку, «братчиху», звану ще «Мехтодіївна»? Вони виразно протиставляються одна одній. Перша – «шляхетна невільниця», на її обличчі відбилися «довга скука і сум, що розвиваються від розкішного порожнього життя (…)та тривога мирної домосідки, що несподівано пустилася в незнану, небезпечну путь», друга – «палюча іскра», передчуття бурі після гарячого літнього дня. Авторка не жаліє для змалювання «братчихи» найяскравіших барв, нею захоплюються всі, що коли-небудь її бачили.

«Вона така, що нічиєї ласки не просить. Ви погляньте тільки на неї: пряма, як стріла; знати, ні разу ні перед ким спини не згинала й голови не схиляла».

«Вона немов палюча іскра: де не з’явиться, куди не впаде, так усе круг неї й спалахне».

На відміну від своєї подруги «великої пані», хоч і доброї жінки: «Її раз козак зустрів, дак попросив коня напоїти! (…) Вона прибирається як проста молодиця (…), їй, хоч і старайся, то ніяк не догодиш, бо вона все сама вміє і все сама робить. Вона ніяких подарунків не приймає».

В епізоді, коли «братчиха»  розпізнала Марусю по червоній хустці:

«Знати було, що нерви в неї були міцні, що вона не здригнеться від якої-будь несподіванки».

Завдяки таким небуденним фізичним і духовним прикметам, братчиха стала співучасником тої змови, яка, вочевидь, склалася при гетьманському дворі, більше того, вона там ледь не на правах натхненника і керівника: «…ще частіш пан гетьман звертав благальні очі на пані братчиху й, одержавши на свої десять розгублених поглядів один, що одразу заспокоював його, тихенько зітхав, тер лоба рукою та намагався виглядати, як подобає мужеві високого стану». В той же час пані гетьманша, інстинктивно передчуваючи наближення чогось дуже важливого і дуже грізного, нічого не розуміє, віддаючись покірним гадкам. Ні, вона жінка не лиха.

« - На всякий випадок пам’ятай, що в нього жінка добра.

- Справді? Ота велика пані?

- Так, ота велика пані. Буває, що й між кропивою виросте кійло.

- Вона в нього звідки?

- Не знаю».

А все ж таки, з якихось причин, її ні в що не втаємничують, тоді як на братчиху покладене вельми відповідальне завдання відволікти московського боярина, що, вочевидь, виконує при гетьманському дворі роль наглядача і шпигуна. Та ба, піддавшись чарам «палючої іскри», він вирішує: «Загибай усе на світі, а я уп’юсь цим хмелем!» - і просто в нього під носом змовники приймають конспіративних агентів та готують повстання.

Можливо, ми краще зрозуміємо мотивацію дій обох жінок, якщо розберемося з їх історичними прототипами.

Завдяки розвідці В.Горобця «Хочу одружитися на Москві[1]» ми більш-менш знаємо про жінок, що грали якусь роль в житті Брюховецького. Найлегше з гетьманшею, це московська «бояришня» (тобто дівчина з благородного роду, бо питання, чи була вона «бояришнею» в тодішньому значенні слова, довго залишалося спірним) Дарія Ісканська, пасербиця князя Д.Долгорукова, «її рідня по батьковій лінії — Ісканські, а тим паче по материній — Єлагіни — належала до досить відомих на той час у Росії дворянських родів. Їхні представники у XVII ст. обіймали високі посади і були удостоєні від царя високих посад — воєвод, бояр, стольників, стряпчих тощо»[2], отже, таки справді велика пані. Шлюб з нею мав як зблизити Брюховецького з російським істеблішментом, так і підняти його престиж на батьківщині. Вийшло інакше: Дарія, хоч і цілковито без власної вини, стала причиною того вчинку гетьмана, який відштовхнув від нього більшість соратників: перша її вагітність пройшла невдало, гетьман запідозрив чари і «порчу», звинуватив у їх насланні кількох жінок, в тому числі й дружину гадяцького полковника, і всіх їх розпорядився спалити. Та й високе походження дружини не додало гетьману популярності: «боярина и гетмана все не любят, а говорять: у нас де в предках бояр не бывало».

Підозріваю, що шлюбне життя Дарії було несолодким, а після загибелі чоловіка вона взагалі опинилася при дворі Дорошенка на правах почесної полонянки і заручниці. Але це відбулося пізніше часу дії нашої повісті, нам же стає ясним: через російське походження гетьманші її не могли втаємничити в суть дій, що мали метою антимосковське повстання. Зрозумілим нам стає і поведінка гетьманші, вихованої згідно з правилами тодішнього російського етикету: це добра й лагідна, але цілком тиха і покірна жінка. Повна протилежність таємничій «Мехтодіївні».

З цією дійовою особою розібратися важче, хоча певну «Мефодіївну» гетьман таки знав. Більше того, до московського шлюбу якийсь час саме вона вважалася його нареченою. Була то донька духовного наставника Брюховецького, єпископа Мефодія (до висвячення в єпископи - протопопа ніжинського Максима Филимоновича). Саме завдяки підтримці Мефодія Брюховецький здобув гетьманську булаву, схоже, єпископ розраховував і на вигоду від майбутнього родичання. Однак з того сватання нічого не вийшло: хворобливо підозріливий Брюховецький раптом вирішив, що єпископ хоче у такий спосіб здобути надмірну владу навіть над гетьманською булавою, заявив, що він «не бажає спекулювати гетьманським достоїнством, покладаючись виключно на волю Божу», розірвав заручини, а свого колишнього приятеля навіть звинуватив у антимосковській політиці. І це при тому, що саме єпископ Мефодій був тоді найвідданішим російським «агентом впливу» в Україні!

Отож найближчі кілька років – це час гострої боротьби між гетьманом і єпископом (цьому останньому було до боротьби не звикати, не маю тут можливості вдатися в подробиці його біографії, але за ним водилося вже таке досягнення, як анафема, накладена констянтинопольським патріархом і знята московським). В це протистояння виявилася втягнутою і колишня гетьманська наречена: «Зокрема ще в 1663 р., натякаючи на ненадійність свого опонента, єпископа Мефодія, гетьман начебто між іншим говорить про «старицу Ангилину», яка мешкає в Києво-Печерському монастирі й, навчаючи грамоти дочку місцеблюстителя (вочевидь, ту саму, що її начебто намагалися видати за Брюховецького), отримує від неї важливу інформацію про становище на Лівобережжі, яку тут-таки передає правобережному гетьману Павлу Тетері»[3] (В.Горобець, згадана стаття). Отож, наша «братчиха Мехтодіївна», якщо то справді була донька єпископа Мефодія, вже мала певний досвід змовництва та конспірації!

Однак політика не раз викидає найчудніші коники: то сварить вчорашніх друзів, то зводить разом вчорашніх ворогів. Раптом з’являються натяки, що єпископ Мефодій таки породичався з гетьманом, видавши доньку як не за нього самого, то за його племінника («братчика», тим-то вона й титулується в повісті «братчихою»). Що характерно, трапилося це тоді, коли обоє – владика духовний і світський – перейшли від промосковської до антимосковської політики. За яких обставин це трапилося з Брюховецьким, ми більш-менш знаємо, причиною ж політичного повороту Мефодія стали дії самого Брюховецького, який в один з приїздів до Москви згодився, щоб київським митрополитом настановили росіянина (можливо, з метою досадити Мефодію, тоді місцеблюстителю Київського митрополичого престолу). Тодішні документи зберегли сліди дуже виразного протесту українського духовенства, зокрема, місцеблюстителя Мефодія,  проти такого зазіхання на його самостійність

«Дізнавшись, що гетьман Іван Брюховецький погодився поставити митрополитом Київським росіянина (4-й пункт т.зв. «Московських статей» стосувався Київської митрополії), він (Мефодій) разом із духовенством з «великою яростію» у різкій формі виражає свій протест. «Якщо цар дозволить, щоб їх вольності та права відняли і щоб був у нас митрополит із Москви, а не по нашому вибору, — говориться в заяві від 22 лютого 1666 року до київського воєводи П.Шеремєтьєва, — то нехай великий государ повелить всіх нас стратити, а ми на це не погодимося. А якщо приїде до нас у Київ московський митрополит, то ми зачинимося в монастирях, і хіба що нас з монастирів за шию і за ноги поволочуть, тільки тоді московський митрополит у Києві буде. Нам краще прийняти смерть, чим митрополита із Москви»[4].

Нічого й казати, що дочка такого князя церкви стала ідеальною центральною фігурою антимосковської змови. Хоча я не знаю, чи справді Марко Вовчок саме цю історичну особу вибрала за одну з героїнь «Марусі», і чи навіть тоді вся попередня реконструкція є достовірною. Мені, однак, вона здається такою.

Ну що ж, залишається розповісти про долю фігурантів після загибелі Брюховецького. Про гетьманшу вже була мова, Дорошенко не проти був повернути її на батьківщину, але вона померла до початку травня 1669 року. Її єдину дитину, дочку, після смерті матері відпустили «в Гадяч к писарю» (за припущенням В.Горобця, якогось родича. Можливо, саме наша загадкова «братчиха Мефодіївна» і виховувала доньку своєї передчасно померлої подруги?). Пізніше ця дівчина, донька Брюховецького і Дарії Ісканської, вийшла заміж за сина гетьмана Самойловича, Григорія, – саме напередодні падіння цього гетьмана. У цьому шлюбі народилася донька. «Отак у Брюховецького і Самойловича виявилася спільна внучка, яка успадкувала бурхливу планиду двох поколінь своїх предків по жіночій лінії, ставши сиротою ледь не одразу після народження»[5] (Григорій Самойлович був страчений). 

Це, однак був не останній шлюбний союз єдиної доньки Івана Брюховецького – вдруге вона вийшла заміж за сина знаменитого отамана Івана Сірка, Романа Сірченка.

Єпископ Мефодій, як і треба було чекати, скінчив на Сибіру, а що сталося з його дочкою – не знаю.

 


[2] В.Горобець, згадана стаття

[3] Там же

[4] «Если будет на то великаго государя изволенье, что отнять у нас наши вольности и права и быть у нас митрополиту из Москвы, а не по нашему выбору, то пусть великий государь велит нас всех казнить, а мы на это не согласимся... Если приедет к нам в Киев московский митрополит, то мы запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и за ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Киеве будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита из Москвы...» /  Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 78 — 79./ Цитується за  Іван ОГІЄНКО УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА Нариси з історії Української Православної Церкви, Київ, 1993  

[5] В.Горобець, згадувана стаття

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.