Наталя Михайлівська. Історичне підгрунтя повісті Марко Вовчок «Маруся»

 

Маруся і її місія

 

Мабуть, всі, що мають певне уявлення про українську літературу другої половини 19-го століття, чули про запеклу суперечку: хто ж є справжнім автором творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок – офіційний носій псевдоніма, Марія Маркович-Вілінська, її чоловік, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш чи ще хтось інший. Як почалася ця суперечка після появи «Народних оповідань», так і досі триває, не обійшла вона і того її твору, який став чи не найвідомішим у світі представленням української історії, хоча не дуже знаний в самій Україні (зацікавлені особи можуть прочитати статтю Ксенії Кебузинської «Українська Жанна Д'Арк: Адаптація "Марусі" П.-Ж. Етцелем»[1])

Між тим, мені саме ця повість подобається найбільше з усієї її творчості, будь моя воля, я б саме її включила навіть у шкільну програму. Щоб школярі знали напевно: основною ідеєю української літератури є не оплакування незліченних бід, а пристрасна і жертовна любов до батьківщини.

Мова про «Марусю».

Цей твір – вічна загадка. Насамперед тому, що ми його справжнього не знаємо, в нашому розпорядженні тільки переклад з перекладу, подвійна реконструкція. Написана «Маруся» в Парижі в кінці 60-х років українською мовою, оскільки ж – через відомі обставини – опублікувати її так змоги не було, то сама авторка переклала «Марусю» російською мовою. Вперше вона була надрукована в журналі «Переводы лучших иностранных писателей» в 1871 році, роком пізніше вийшла окремим виданням, на титульній сторінці якого було вказано «Марко Вовчок. Маруся. Перевод с малороссйского с рисунками Клодта и Башилова». Наскільки ж цей переклад відповідає оригіналу, важко судити, бо самого оригіналу не маємо, можливо, причиною цього є певні обставини останніх років Марії Вілінської (найдовше проіснував уривок з автографу, варіант 6-го розділу, подарований досліднику творчості Марко Вовчок, О.К.Дорошкевичу її другим чоловіком М.Д.Лобач-Жученком у 1927 році, але й він загубився під час пізніших численних потрясінь). Теперішня українська «Маруся»  - це переклад, здійснений відомим літературознавцем В.М.Доманицьким на початку 20-го століття. Як висловився Анатолій Погрібний, автор вступної статті, упорядник і автор приміток до одного з видань творів Марко Вовчок (Київ, видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1972 рік)  його «і донині можна вважати зразковим – настільки тонко відтворено в ньому особливості мови та стилю творів письменниці»[2]

Є ще один переклад «Марусі»: він ще віддаленіший від оригіналу, але йому судилася славна доля стати найвідомішим твором української літератури у Франції. В тих же примітках історія української «Марусі» описана так. «У 1873 році Марко Вовчок надіслала своєму приятелю літератору П.-Ж. Етцелю французький переклад повісті «Маруся», здійснений сином письменниці Б.Марковичем. Переклад був недосконалий, тому Етцель ґрунтовно його відредагував, значно розширив текст твору, зокрема дописав кілька нових епізодів на матеріалі подібних подій з французької історії і вперше надрукував у 1875 році у газеті «Les Temps». Етцель повідомляв Марка Вовчка, що він прагнув «натуралізувати повість у Франції», «присвятити «Марусю» дітям Ельзасу», відторгнутого від Франції під час франко-пруської війни, спопуляризувати «цей твір» і ту ідею, що його надихає.

Успіх повісті був справді надзвичайний. Про це свідчить тогочасна французька преса. «Маруся» - це оповідання про посланця патріотів, які повстали за волю України» (газета «Le Siėcle» від 17 грудня 1878 року). «Приваблива Маруся – патріотка України, степова Жанна д’Арк, велична дитина, дитина-страдниця» (газета «Le Rėpublique Francaise»  від 8 грудня 1878 року.). «Ця книжка – знаменита, дорогоцінна річ […] Велика насолода бачити волелюбний народ, зображений у героїчному оповіданні […] Це твір патріота» (та ж газета від 12 грудня 1878 року.)

Цікаво, що деякі французькі поети навіть присвячували «Марусі» свої поезії. Про виняткову популярність повісті свідчить і те, що за свою переробку Етцель одержав Монтіонівську премію Французької академії «hors concours» - поза конкурсом.

Повість «Маруся» справила велике враження на Жюля Верна. «Ця прекрасна повість, - писав він невдовзі після появи першої французької публікації твору, - матиме великий успіх у наших юних читачів, котрі захоплюватимуться подвигами сміливої української дівчинки Марусі».

З того часу «Маруся» лишається улюбленим твором французької дитячої літератури»[3].

Однак це все – тільки зовнішня загадка «Марусі», там вистачає внутрітекстових. Її фабула і конфлікти непрояснені, сюжет далеко не на поверхні лежить, взаємини і конфлікти між героями не так легко зрозуміти. Не знаю, чи це був свідомий задум авторки, чи побічний ефект того, що повість мала бути тільки уривком з більшого твору «з часів лихоліття, яку цензура, мабуть, не пропустить» (з листа Марко Вовчок до редактора журналу «Киевская старина» В.П.Науменка у 1901 році[4], словом «лихоліття», мабуть, називається період Руїни, що цікаво – саме так, «лихоліття»,  Олена Пчілка пропонувала перекладати російське «Смута»). Отож, можемо тільки здогадуватися, коли більш-менш точно відбулася дія «Марусі», хто такі «сьогобічний» і «тогобічний» (гетьмани), чому маленька, найбільше 12-літня дівчинка покинула дім і стала супутницею (фігурою прикриття?) таємничого січовика, як батьки відпустили її в небезпечну – смертельно небезпечну – подорож. А, найголовніше, - з якою ж то місією йдуть вони обоє – козак і дівчинка, що вони мають розказати тим, хто вітається з ними заздалегідь умовленими фразами і пізнає їх по вінку чи червоній хустці? Такій самій, як та, що стала причиною смерті героїні?

«- А чи знаєш ти, Марусю, що тепер скрізь по всіх усюдах військо стоїть, скрізь вороги вештаються? Знаєш, Марусю, що тепер, замість квіток, мабуть, по обидва боки шляху сувої диму здіймаються від пальби: різня йде?

- Знаю! – відказала Маруся.

- Зазиратимуть недобрі ворожі очі тобі в лице і, коли ти зіб’єшся на одному слові, коли тільки затремтиш – усе пропало!

- Я не зіб’юся на слові, не затремчу… Я не боюся ворога, я тільки боюся невдачі!

- Марусю, знаєш, може, смерть нас спіткає…

- О, перш тобі треба в Чигирин дістатися! – промовила Маруся.

І стільки благання і рішучості було в її тихих словах! На цьому стала їх розмова».

Завдяки цьому слову «Чигирин» можемо розшифрувати особистість «сьогобічного» гетьмана – це, безсумнівно, Дорошенко. Аж дивно, наскільки написана в Парижі «Маруся» відповідає головній течії української історичної літератури і того, і значно пізнішого періоду – виразно продорошенківської і промазепинської.  Дорошенко у Марко Вовчок, як, наприклад, і в Людмили Старицької-Черняхівської, - трагічний герой, його навіть мала Маруся жаліє, помітивши «запалі очі, невчасні зморшки, всі сліди нищення від внутрішнього вогню, який, либонь, не вгасає і палить безнастанно та невідступно». (…) болісно умлівало серце, чуючи, що з цих очей готові от-от линути розпучливі   пекучі сльози».  І, хоч «і сьогобічному» вже не вірять люди, та все ж: «Той – людина». Але свідком якої розмови між гетьманом і таємничим козаком була дівчинка, дрімаючи у гетьманських покоях,  чого вимагав від Дорошенка Марусин супутник? Судячи з того, що «так його всього й корчило, як березову кору в огні» - якоїсь тяжкої жертви, на яку гетьман зважився тільки тоді, коли йому нагадали, що всі вони «присягали, пане гетьмане, що голову нести, куди треба, за рідний край». Що ж, так міг міркувати Дорошенко, складаючи гетьманську булаву, але це відбудеться значно пізніше часу дії «Марусі». Поки що ж він зобов’язався нав’язати стосунки з дуже неприємною йому людиною, «тогобічним гетьманом». Причому цю антипатію до «тогобічного» розділяє більшість героїв повісті: «Про того, коли добрі поголоски збирати, то виходиш всю Україну й вернешся з порожніми руками, а коли збиратимеш лихі, то оглухнути можна скрізь»,   «дарма витрачатися не буде, не такий господар, (…) у нього гадок, як у пса стежок, (…) в свячене місце не вскочить, хіба що ненароком». Судячи з цієї іронічної характеристики, я вирішила було, що мається на увазі Самойлович. Але ні, виявляється, що це сталося раніше, не пізніше 1668 року, а гетьман-супротивник Дорошенка – Іван Брюховецький.

Аж тепер все стало на свої місця. Маруся і її супутник вирушили в дорогу літом, найпізніше - десь у кінці травня:– є вже з чого сплести вінок і «жита такі, що хоч зеленими жати, то можна». Між тим, як знаємо з історії, на початку 1668 року на Лівобережжі спалахує антимосковське повстання, яке, може, вимушено (після листа Дорошенка, якщо керуватися реаліями «Марусі»), очолив гетьман.  «Упродовж зими-весни російські війська було витіснено з переважної більшості лівобережних міст» (В.Горобець).  Але йому це вже не допомогло: 7 червня Брюховецький загинув страшною смертю

Тисяча шесть сот шестьдесят осьмого,

Седьмого іюня зшев зо світа того,

У понеділок, день, ангелом даний,

Немилостиве єсмь замордований[5].

(На щастя, цей епізод лишився за рамками «Марусі»)

Не можу сказати, щоб я так особливо жаліла гетьмана, розірваного розлюченим натовпом, я б швидше згодилася зі словами літописця: «Забит, і правильно». Брюховецькому можна багато що нагадати: і методи, якими він позбувся попередника, Сомка (всі ми читали «Чорну раду»), і його сервілістичну, холопську московську політику (я б зробила вивчення його біографії обов’язковим для всіх тих, котрі претендують на державну владу – щоб знали, як переважно закінчують ті, що торгують Батьківщиною), а ще більше – влаштоване ним автодафе, факт у нашій історії безприкладний і єдиний у своєму роді. Але очолене ним  повстання 1668 – інша річ.

Нам же воно дає змогу точніше встановити час дії «Марусі»: літо 1667 року, коли справді нав’язалися інтенсивні контакти між вчорашніми супротивниками, Дорошенком і Брюховецьким (у примітках до повісті часом її дії названий таки 1668 рік, але це не в’яжеться з тим, що при дворі гетьмана перебуває московський боярин. Хіба що авторка вирішила історичний темп пришвидшити – тоді січовик і Маруся примандрували до Гадяча саме напередодні повстання, яке все мало вкластися в кінець травня-червень 1668 року. Це теж не виключено, бо у повісті дуже виразно натякається на те, що наближаються, майже настали грізні події, справжня буря). А січовик, супутник Марусі, очевидно, спершу виступив як посланець від організації, яка на цих контактах настояла, пізніше ж зробив усе можливе, щоб їх полегшити.

І от так потрохи і виявилися розв’язаними всі загадки «Марусі». Крім найголовнішої.

Що то за організація і яка в неї мета? Вступають туди з доброї волі, без присяг і «Декалогів», але ніхто й ніколи її не зрадив. Її члени є скрізь – і серед жебрацького натовпу, і при гетьманському дворі (до неї, схоже, належить таємнича «братчиха», вона, вочевидь, знає про місію січовика, Марусиного супутника, і робить все, щоб їм обом допомогти). Один одного вони пізнають  за умовленими знаками – вінком чи хусткою, чи за умовленими словами, як та фраза про «зелені жита». Але все це тимчасове і вторинне, головне інше. Головне – це місія, заради виконання якої всі вони готові покласти своє життя.

Місія миру, любові і єдності. Заради цього, заради порятунку розірваної, розшарпаної вітчизни йде мала Маруся  запиленими шляхами між спаленими селами. І на одному з цих шляхів гине. Єдиний знак, що по ній зостається  - червона хустка, яку підібрав перехожий і, видно, поніс комусь далі – місія мусить тривати, і «невеличка могила поблизу тих країв, зветься «Дівочою».

Що ж, ми, читачі, здогадувалися про такий кінець ще на початку повісті. Після розмови про небоязких місцевих дівчат  співрозмовники, офіцери (мабуть, російські, судячи з того, що співають російську пісню: «Вспомни, вспомни, моя любезная, нашу прежнюю любовь»), обмінюються такими фразами:

«- Та й гине ж їх скільки! – сказав іще один бесідник, що прилучився до них.

- Та всі ми загинемо так чи інак, - сказав хтось ізбоку. – В тім тільки й річ, щоб загинути найкращим чином!»

 


[1] Три долі : Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упор. Віра Агеєва,. - К. : ФАКТ, 2002. - 367 с

[2] Марко Вовчок, «Твори»,Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», Київ, 1972 р,, ст.441

 

[3] Там же, ст. 440

[4] Там же, ст. 440

 

 

Маруся

Дуже дякую. Сподобались Ваші нотатки.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.