Ірина Вільде. Поетка без книжок: Ірина Наріжна

Не підхлібне для поета, коли він наслідує. Дозво¬лено йому тільки нагадувати когось собою. Очевидно, той «хтось» мусить на цілу голову перевищити даного поета. Наріжна ані не наслідує, ані не нагадує нікого собою. Іде своїм шляхом. Чи властивий цей шлях для її творчості? Чи не замінити його ще на інший? Сьогодні цього передбачити не можна. Треба прийняти тільки той факт, що в Наріжної мало є «парами» поезій, себто таких, щоб одна нагадувала другу.

З цього можна б зробити висновок, що поетка ще шукає. Хоч ті проблиски її таланту, що їх нам уже виявила, зраджують за легкою формою велику глибину думки. Здається, ніби душа поетки переповнена вщерть чимсь сумним пережитим, а водночас нові вже надії випускають парості. Ніби знехотя виймає вона той чи інший мотив. Розгортає фарби й малює. Ніжні це акварелі. Невибагливі, найпростіші засоби, а проте – якої виробленої руки потрібно, щоб акварелевий малюнок вийшов гарно й ніжно! Ось одна картина з осінніх настроїв.

Розступивсь, запрозорився обрій,
відійшов у ясну далечінь.
Линуть небом – смілі, горді –
в теплий край журавлів ключі.
Розітнувся десь дужий клекіт
і затих. Тільки шум вгорі.

Хоч бери пензель і малюй. Маляреві зазначено навіть нюанси кольорів: «запрозорився обрій, відійшов у ясну далечінь». Тільки два останні рядки, ніби при¬чеплені до вірша, містять у собі всю його вагу:

...Тільки мрія про край далекий,
що до нього нема доріг.

Каже француз: «Великі болі завжди німі». Скільки трагізму, скільки чуття й любові в цім однім реченні:
...Тільки мрія про край далекий, що до нього нема доріг.
Патріотизм Наріжної – це глибоко відчута туга. Як же ж мусить поетка любити той рідний край без доріг, коли з такою ніжною тугою згадує про нього!

Глибокий яр (там терен ріс і глід),
і сад розлогий, і безмежність степу,
і рідний дім (під вікнами бузок),
і груші дикої столітні віти,
широкий пригорбок, толока.

І знову акварелевий малюнок: хатина з бузком коло вікон, оподалік старезна груша, на задньому тлі тернистий яр, а там толока.
А при кінці цього вірша:

...мов давню казку давніх літ...

І знову ця туга, ця любов до Рідного Краю, що там, на еміграції, перейшла вже в казку. Коли ж діждемося збірки цієї талановитої поетки?

 

1936

 

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.232-234.
 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.