Ірина Вільде. На розмові з Іванною Синенькою-Іваницькою

[...] Співачка Іванна Синенька-Іваницька.
Здається, що нема між молодими поклонниками артистів таких, що не мали б бажання «бачити зблизька» своїх улюблених вибранців. І я теж не без цього гріха.

І тепер на звук прізвища співачки пригадую собі: це був виїмково щасливий вечір для мене. У Львові, скільки тому – п’ять? шість років?

Була «якась академія». Здається, чи таки не з приводу побуту О. Олеся у Львові? І тоді я пізнала когось зблизька, кого вже довгі роки любила здалека, і когось здалека, кого відразу полюбила.

Це було особисте знайомство з О. Олесем і перше враження від співу пані Іванни Іваницької.

Я не музик, навіть не музикальна, але враження, яке зробила на мене буквально передзвонена пісня-колисанка «Ой ходить сон коло вікон», було таке сильне, таке всевладне, що не соромлюсь признатись: не пам’ятаю вже ні одної «точки» програми, яка була далі по виступі співачки.

Потім пригадую собі: вертаючися «гурмою» додому (звичайно, студентська братія!), всі заховувались якось виїмково спокійно.

Перед нашою брамою один з товаришів спитав:

– Чи ви не завважили, що ми майже не говорили по дорозі? Що сталося?

Тоді одна з товаришок дала відповідь за нас усіх:

– Хіба профани такі, як ви, Михайле, можуть галасувати по такому вечорі...
І тепер мала я особисто, «зблизька», може, на віддаль стола, пізнати й говорити зі співачкою. На сцені виглядала Іваницька, як дівчинка. Дослівно як дівчинка, але, може, це тільки так для «сцени»?

Будь собі і яка хоче неприступна зблизька вона, ця велика співачка, але нагоди пізнати її зблизька таки не пропущу.
Приходжу на візиту досить вчасно. Співачки ще нема. По якомусь часі якесь шарудіння в передпокої, обтріпування снігу. Двері відчиняються, і на порозі пан Д. К., молодий письменник і початковий журналіст. Такий ще молодий, що вважаю, що він повинен мене бентежитись, а не я його.

За хвилину знову відчиняються двері, і я відразу пізнаю: та сама дівчинка, що на сцені. Лише з чоловіком... і татом.
Молодий журналіст відразу хоче все знати: і про Прагу, і про Ужгород, і про Тепліци, куди була співачка заангажована до опери, і про успіхи її співу в чеському радіо.

Співачка відповідає на питання якось стримано, майже непевно, а я слухаю і не може мені поміститись у голові, що цей тихий голос має таку силу на сцені...

Опера в Тепліцах – це трагедія не одного «бездержавного» артиста. Що з того, що дістала ангажемент до опери, що з того, що має признання від самого президента чеської Академії наук і мистецтва, коли, як чужинка, в додатку артистка, не може дістати позволення від чеської влади на право побуту й виступу в опері?

Останній концерт в Ужгороді. Успіх?

– Перейшов усі наші сподівання, – відповідає пан Іваницький.
– Може б, там було можна довше остати?
– Ні, і там ні... з різних причин.

Найближчі плани? Кілька концертів по більших містах Галичини, починаючи від «родинного» міста Коломиї. А ще потім? Буковина, теперішня «батьківщина» (п. Іваницький буковинець, тим-то й дружина має румунське громадянство).
А ще потім?

Співачка робить в повітрі рукою знак питання.

Прощаємося з сердечним «до побачення». Де? Поки що на концерті в Коломиї, та потім... потім... може, на зеленій Буковині.

 

1935

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.235-237.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.