Ірина Вільде. Листи

ДО М. ЯЦКІВА

[...] у жовтні 1931

Поете Коханий!

Лучалось мені не раз, що я, вишиваючи, не могла дібрати красок до взору, хоч мала й цілу гору перед собою.
Одні були заяркі, другі забліді, треті просто разили. Врешті прояснювалося мені в голові: те місце мало остати незаповненим. Щось подібне почуваю тепер: не можу дібрати слів до вас, хоч певна, що у скарбниці нашої мови існують десь і такі, що у моїх устах не разили б Вашого вуха.

Часом здається мені, що ви, артисти, дивитесь на нас, людей, згори й вам здається, що ми не розуміємо вас, а ми, люди, дивимось на вас, як на богів, і забуваємо, що ви тільки у деяких хвилинах можете бути артистами. Звідти й відвічна прірва між вами а нами.

Та мені здається, що я розумію кожне Ваше слово. Може, тільки тому мені так здається, що люблю Вас. Тому я тепер з такою нетерплячкою жду Ваших нових творів.

Що це буде? – питаю себе.  І як Ви їх подасте?

Не знаю, чому ви, поети, зовете нас «невдячною суспільністю». Хіба ж ви не розумієте цього, що творите тільки для вужчого чи ширшого круга своїх поклонників, а ці далеко ще не «суспільність». Ви, Поете Коханий, маєте багато більше поклонників, як, може, припускаєте, [...] а ми ніколи не окажемося невдячними. Та хіба Вам, Великому, потрібні признання мене, дрібної? Хіба ж до Вас не говорить Ваш геній? Бачите, Поете Коханий, не можу дібрати слів до цього взору. Хотілось Вам багато сказати – теплого й щирого, але думка, що Вам не потрібно мойого серця, вбиває все.

Я дівчина. Маю скінчену гімназію. Заручена з лісовим інженером. Вас люблю від чотирнадцяти літ. Перша Ваша річ, що попала мені у руки, це був «Різдвяний менует». Найбільше захоплююся збірочкою «Adagio consolante». Зрештою, знаю всі Ваші твори, і з кожного можу щонайменше кількадесят речень зацитувати.

Тепер – малесенька просьба (це нещиро, бо сповнення цієї просьби – це дуже велике, може, найбільше у житті, для мене): напишіть до мене кілька слів власноручно. Ну, підпишіться тільки. Зробіть, о, зробіть це для мене, Поете мій Коханий.

Ваша Дара Макогон
Станіславів,
Поточна, 6

 

Р. S. Ви, певне, дістаєте тепер стільки листів, що я направду дуже боюсь, чи схочете Ви й мені відписати.

3.ХІІ—1937

Не гнівайтесь, що приходжу до Вас і говорю так багато. Ощадність слова належить до елеганції, якої бракує моїй натурі. До того, говорити багато про себе — це чисте плебейство духу. Але ви не гнівайтесь, дорогий. Маю тридцять літ, а з того половина належить тузі за Вашим словом і Вами. Так добре пам'ятаю, як «те» почалось: був червень, і я мала здавати партію румунської історії. Але в садку тої родини, де я була на «станції» (були Ви коли на Монастириську в Чернівцях?), цвіла пізнього гатунку черешня, була висока трава, і я, лежачи грудьми до неї, читала перший раз Ваші твори. За «хлопця» мала я тоді одного високого, анемічного юнака, що мріяв колись славним музикою бути. Це була прелюдія.

Я народилась в травні. На сам Великдень. І моя мама, що походить з знімщеної польської родини, розумна жінка з шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що «айн зонтагскінд — айн глікскінд». А я досі не знаю, чи те, що мені сповняється все, про що тільки гаряче подумаю собі, можна щастям назвати? Якщо так — то я дуже щаслива. Інколи маю таке враження, що мною опікуються якісь добрі карлики, бо... заледве думка оформилась виразно у свідомості — вже сповнюється. Колись-колись я розкажу Вам, які мої мрії були щодо Вас. Колись. Добре? Вони одні, мабуть, не сповняться, і я подумала, що настав час, що в ньому навіть добрим карликам жити неможливо.

Посилаю Вам свою світлину, бо маю таке переконання, що Ви не знаєте, як я виглядаю. Той один вечір був завипадковий, закороткий й занепідготовлений, щоб Ви могли запам'ятати собі мене.
Світлину, як буде Вам зайва, відішліть мені назад.

Ах, «Скаменіла країна» — що це? Новела, нарис повісті? Ви пишете, «може, що іншого»? Чи я буду колись те читати, хоч би в рукописові? Наша начальна редакторка тепер аж в Румунії, й тому відповідь в цій справі прийде пізніше. Шеф-редактор є шеф-редактор. Скажіть тільки одне: чи пишете тепер що-не-будь? Страшенно залежить мені, щоб знати правду.

Привіти, привіти, привіти...

 

 

ДО Б. І. АНТОНИЧА

19. II і 9. III. 1937 р.

Високоповажаний Пане Товаришу!

Дуже тішуся, що оце вдруге вже зустріло Вас таке відзначення. Страшенно закохана в Ваших поезіях. Та багато вмію «Вас» напам'ять. А вже Ваші метафори — ні, їм нема пари в нашій літературі. Щиро-щиро гратулюю, Товаришу! Була б дуже вдячна Вам (тільки, ради бога, не думати, що я тільки «тому» пишу до Вас), якби Ви хотіли написати щось про себе до «Світу молоді».
Мені особисто було б дуже цікаво, як (що значить «як»?) народжуються у Вас образи, бо з Вас більший маляр, як музик. «Весно — слов'янко синьоока!» Оце недавно мала я реферат про Вас і Ваші поезії. Якщо вірити людям, то я досить осіб навчила любити «незрозумілого» Антонича.
Багато гарних привітів.

Ірина Вільде (Дара Макогон)

6 квітня 1937 р.

Богдане, збентежив мене Ваш дарунок. Так збентежив, що я аж не знаю, як Вам подякувати за нього.
Так, Богдане, правду казала О. Кобилянська, що «поети й артисти творять поранкові душі»,— Вашими поезіями впиваюсь, як музикою, і не може мені в голові вміститись, як хтось може їх не розуміти.

Я оце скоро відписала Вам, але помилилась в адресі, й лист завернувся. Ми з чоловіком були обурені, як польська пошта може не знати, де живе Антонич. Хотіли б Вам зреваншуватись примірником «Б'є восьма», але я не дістала авторських примірників, себто дістала так мало, що вже їх не маю і нема де купити книжки.

Я чомусь рада, що Ви пишете тільки для вибраних, і так не дуже дбайте про «зрозумілість» [...]
* * *
Нас тут, в Коломиї, є цілий гурток Ваших сердечних приклонниць і поклонниць. Ваша «Книга Лева» ходить тут з рук до рук. Мушу оправити її, щоб мені не знищили. Як колись-колись напишете ще до мене, буду дуже тішитися. Люблю Вас, Богдане.

Сердечний привіт. Ваша Дара

 

 

ДО О. ОЛЕСЯ

[1938]

Дорогий Поете, з газет довідалася я, що Ви в цьому році святкуєте своє шістдесятліття. (Гете був багато старший від Вас, як останній раз залюбився). Водночас з тим ілюстровані газети принесли Вашу світлину, і от з неї я... не пізнала Вас. Ніколи не бачила Вас таким молодим. Поважно говорю. Наша остання зустріч — але, боже, я зовсім забуваю, що про ту нашу зустріч Ви, властиво, не вміли б ні слова сказати. А проте Ви говорили зі мною і на прощання подали мені руку. Так, мій дорогий Поете! В цьому місці нагадується мені одна строфа з одного Вашого вірша:

Урбані-келер, Урбані-келер —
не один я там випив трунок,
під «діх іх лібе», під поцілунок...

 

Але з нами справа виглядала трохи інакше. Треба вийти від одної основної правди: я була закохана у Вас. Не можу сказати, скільки вже років тривало те кохання. П'ять... шість... сім... не знаю. Досить того, що мені в той час було двадцять і один рік, і я засипляла й пробуджувалась з «З журбою радість обнялась»... Побачити Вас живим було для мене майже таким недосяжним, як... дістатись до Голівуду. Я мала витятий з котрогось там видання Ваш портрет у себе над ліжком, я знала всі Ваші любовні вірші напам'ять і мріяла про те, щоб колись... написати до Вас. Але до цього в мене не доставало відваги. Я боялась, що скажу Вам у листі забагато, і Ви не повірите ні одному моєму слову.

І раптово одного дня вістка, як би хто небо запалив: «Ви приїздите до Львова. І буде академія в Вашу честь. І будете Ви на ній. І Синенька співатиме. І хтось декламуватиме Ваші вірші».

Бідне моє серце, скільки шаленої праці мусило воно виконати за ті останні дні! Врешті прийшов той жданий вечір. Я навмисне взяла місце на балконі, щоб могти краще згори бачити Вас, але я не могла пізнати Вас. Стільки однакових голів (а з перспективи тільки голови бачила), що я не могла ніяк вгадати, котрий саме Ви.

На перерві зійшла я надолину. Ви ходили поміж своїми знайомими і вітались з ними. Я мусила мати дуже задивлену міну, коли Ви самі приступили до нічим не примітного дівчати (коло мене були ще дві мої товаришки) і, подаючи нам усім руку за чергою, сказали:

— Якби так тому двадцять літ так дівчата дивились на мене, то я розумів би... але тепер, бігме, не розумію...

Ви пожартували з нами й покинули нас. Вас розхапували Ваші друзі й знайомі, й Ви переходили від одного гурта людей до другого... А я все ще держала лівою рукою свою праву руку й все ще не могла ясно довести до своєї свідомості, що це Ви... подали були мені руку. Так добре пам'ятаю, що в той вечір я поводилась з своєю правою рукою, як хора: нікому не дозволяла діткнутись її.

Другу половину ночі після концерту ми провели на балачці про Вас. Забагато було вражень, щоб могти заснути. Над ранком рішили ми ось що: закупити п'ять рож і піти до Вас з квітами й прохати підписатись нам на своїх книжках. Така гарна була ця думка. Ми поодягались рано в найкраще, що в нас було, й перш за все пішли до «Народної гостиниці» поспитати за Вами. Нам сказали тут, що Вас забрав звідти Ваш друг п. Терлецький. Трохи розшуків, і ми мали вже адресу нової Вашої квартири. Ще тільки квіти... Ми розігнались до найкращої крамниці з квітами в цілім Львові і... в той час ми пізнали одне: ми не будемо вже Вас вітати. За п'ять рож загадано від нас десять злотих, а це було перед самим першим... а ми були тільки... студентки... а напередодні скоштились на концерт... Ми знали відразу: ніхто нам перед першим не позичить тої суми, а йти до Вас без рож — чи посміли б?

Десять літ пройшло з тієї пори. Ви святкуєте своє шістдесятліття, а ми розбрелись по світі. Сьогодні ми могли б уже Вам навіть перед першим купити п'ять рож. Але... сьогодні Вас нема серед нас.

Тому в той день, коли з усіх закутин нашої землі приходитимуть до Вас привітальні телеграми й листи, прийміть і цей лист, дорогий Поете, і хай він Вам нагадає п'ять культивованих, багрових рож, які були призначені для Вас.

Ваша Ірина Вільде

Ірина Вільде. Незбагненне серце / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.А.Вальо. –  Львів: Каменяр, 1990. – С.244-250.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.