Ірина Фрис. Любовний дискурс і проблема відчуження у романі “Медея. Голоси” Крісти Вольф

Існують дві центральні теми, що ними постійно оперують автори різних епох – це вічні теми любові та смерті (Eros i Tanatos). Любов – інтимне та глибоке почуття, спрямоване на іншу особистість, людську спільноту або ідею. Для зрозуміння своєрідності авторської концепції німецької письменниці Крісти Вольф можемо сформулювати наступну тезу: брак любові викликає страх, самотність та відчуження. “Все, що я зробила до цього часу, я назву творінням своєї любові…[1]”, проголошує Медея, героїня однойменного роману, яка була прозвана відьмою, братовбивцею і дітовбивцею у грецькій літературній творчості – у міфі. Кріста Вольф докладно проаналізувала історію зганьбленої та проклятої жінки, заперечивши стереотипні уявлення античних міфів: Медея не прагнула слави, влади, чи, зрештою, помсти, а хотіла любові та можливості виявити любов. Медея бажала здійснити свою заповітну мрію: довести, що любов сильніша від смерті.

Визначаючи сутність любові та ставлення античних греків до цього почуття, можна зробити певні висновки про героїв їхнього творіння – міфів. У культурі Давньої Греції між плотським “еросом” та абстрактно-духовним “еросом” залишалося мало місця для душі, як і для любові до конкретної живої людини, що страждає, потребує допомоги, співчуття, ніжності, турботи. Еллінська лірика, що досягла неабиякої вишуканості у метафоричних зображеннях ефектів закоханості та екзальтованих виявів егоїзму закоханих, абсолютно ігнорувала почуттям любові між чоловіком та жінкою як виявом гармонії двох особистостей, безсила була сприйняти суть любові у протистоянні жіночого та чоловічого начала, але й водночас у злитті у довершену єдність за допомогою цього “змагання”.

Можна говорити про неприховану зневагу греків до внутрішнього світу жінки та заперечення її автономної особистості, яка наділена внутрішньою силою та мудрістю, рівноцінною до чоловічої. Антична Греція показала принципову перевагу гомосексуальної любові або відсутності любові як такої, оскільки любов без розкриття внутрішнього світу коханої людини є виявом егоїзму або корисливого прагматизму. Тому жінка, яка відмовлялася бути лише знаряддям чоловіка в сім’ї або його розвагою поза сім’єю, сприймалася греками як персонаж трагедії, наділена рисами злочинниці (Клітемнестра), злісної чаклунки (Кірка) чи іноземки-відьми (Медея).

Роман “Медея” Крісти Вольф з абсолютною точністю відтворює мислення античних греків та їхнє особливе сприйняття світу. Авторка бере за основу канонічний сюжет міфу, однак надає йому специфічного і новаторського трактування, аналізуючи крок за кроком дії Медеї та її оточення. Письменниця ставить собі за мету переосмислити архетип Медеї, чарівниці і дітовбивці.

Історія життя Медеї описана у міфі про аргонавтів, однак Кріста Вольф не переповідає міфу, натомість подає спогади різних людей про Медею – тих, хто любив її, хто бажав помститися і відверто ненавидів її. Таким чином, перед читачем постає цілісний образ колхідянки, адже кожен із персонажів описує Медею через призму особистих стосунків з нею. Варто додати, що висловлювання героїв щирі, оскільки вони ведуть розмову із собою, нічого не приховуючи відображають тодішню реальну дійсність.

У міркуваннях персонажів про Медею домінують позитивні якості її характеру: Акам – підкреслює її дитячу цікавість та прагнення пізнання, Глаука – позитивну ауру і впевненість у собі, чутливість та проникливість душі, Агамеда – харизматичність, Ясон – неперевершену жіночість і привабливість. Медея, передусім, мужня і непоступлива, горда і нескорена, чим вона й відрізнялася від покірних і заляканих грецьких жінок. Колхідянка не боялася і не приховувала своїх почуттів, її сила полягала у любові, що сильніша від страху та смерті.

Кріста Вольф витворила образ незвичайної жінки, гармонійної особистості, яка живе у згоді сама зі собою. Медея не йшла на компроміси із своєю совістю, відтак вона не відчувала внутрішньої дисгармонії і це стало причиною роздратування коринфян. Героїня не нарікала в найтяжчі хвилини на удари долі, що її чоловік виявився слабодухим і зрадливим, обіцяв їй довічне кохання, однак проміняв сім’ю на досягнення слави. Незважаючи на всі випробування, Медея залишилася вірною собі і вела боротьбу до кінця.

Медея німецької письменниці втікає з рідної Колхіди, намагаючись, на перший погляд, вирватись з полону жорстокої ідеологічної системи, яка приносить у жертву політичним інтересам правлячої верхівки людське життя. У середовищі колхідян криваві язичницькі жертвоприношення биків, у яких героїня роману брала безпосередню участь, перетворюються на жертвоприношення людини: батько Медеї, цар Ает, намагаючись втримати в своїх руках владу, використовує древні легенди та звичаї і віддає на страту єдиного можливого політичного суперника – свого сина Аспирта. Кріста Вольф підкреслює парадокс грецької легенди про Медею, який полягав у тому, що в цивілізованому Коринфі освічені політики використали смерть Аспирта у боротьбі проти небезпечної для них Медеї, створивши міф про вбивство колхідською царівною власного брата.

Жорстоке вбивство Аспирта стало поштовхом до втечі Медеї з батьківщини. Однак справжня причина криється в іншому: дівчина прагнула реалізувати себе у взаємній любові та вірила, що знайде споріднену в цьому почутті душу. Медея знала – любов сильніша смерті, тому не побоялася залишити царські палати. Героїня жодного разу не засумнівалася у надзвичайній силі любові, тому, наприклад, коли помирала мати Агамеди, Медея була страшенно розгнівана, оскільки не змогла врятувати свою подругу: “Я ніколи ще не бачила Медею настільки розгніваною біля ложа вмираючого. У цьому гніві було щось непристойне, адже кожен житель Колхіди знає, що людські можливості лікування мають свою межу, за якою участь хворого вирішують тільки боги”[2]. Сама ж Медея не мала страху за своє життя, навіть у хвилини найбільшої загрози, як твердила її злослива землячка Агамеда, “в Медеї я не сумнівалася, адже вона переконана у власній неприступності”[3].

Відкривши у собі чудодійні вміння зцілювати людей – як від тілесних, так і психічних недуг, Медея спробувала протистояти егоїзму оточення та його згубним наслідкам. Адже очевидно, що саме особисті інтереси спонукали царя Колхіди до вбивства рідного сина, а царя Коринту – до жертвоприношення доньки; Ясона до зради своїй сім’ї, Агамеди до ненависті, Акама до наклепів та брехні. Розуміння причин такої злої поведінки відбувалося у Медеї поступово, адже спершу вона вірила, що втеча із занечищеного вбивством світу дасть їй можливість збудувати нове життя і що існує світ, де немає ненависті та зла “Я пішла з Ясоном, тому що не могла залишатися в цій приреченій, проклятій Колхіді. Це була втеча”[4].

Медея, головна жриця богині Гекати, втратила також віру у богів: вона не приймала релігії, яка вимагає людських жертв і породжена страхом. Збираючи останки свого брата, Медея усвідомила жорстокість релігії: “І чого це богам захотілося, які тільки й знають, що вимагати від нас поклоніння та вдячності, спочатку змушувати нас вмирати, а потім повертати назад на землю?”[5]. Тому вона відкинула віру, породжену страхом, а не любов’ю: “І я змогла залиши ту віру, яка була породжена страхом; а точніше з огидою відректися від неї”[6].

У Коринфі Медея побачила інший бік егоїзму, що проявлявся у марнославстві та грошолюбстві. Спостерігаючи як споряджають коринфяни мерців у підземне царство, щоб ті могли собі купити доступ у вічність, вона збагнула, що сила смерті превалює тут над силою любові. Медея зробила висновок, що Коринф – місто мерців і правлять ним померлі. Її втеча від першого кола смерті привела до ще глибшого та потворнішого, і тоді Медея зрозуміла: єдиним виходом є боротьба за допомогою любові та терпіння.

Виявом любові Медеї до людей була, насамперед, готовність допомагати людям у їхніх немочах та недугах. Героїня не прагнула прославитися через свій дар, як Акам та його соратники, не бажала ввійти до кола знатних коринфян, як Агамеда, вона несла зцілення і надію на видужання хворим. Коли в Коринф прийшла чума, Медея була біля кожного, хто кликав її на допомогу: “Медея в ці дні зробила більше, ніж будь-хто інший, хворі її кличуть, вона їм потрібна – і Медея йде до них”[7].

Медея доклала всіх зусиль, аби вилікувати дочку коринфського царя від епілепсії та психічних розладів, показуючи їй приклад, як боротися проти страху. Згідно з переконанням Медеї, треба йти назустріч страху маючи у серці надію, малюючи перед собою світлі, радісні картини: “Я відчувала випаровування страху… але я йду йому назустріч, як навчилася це робити з дитинства, закриваю очі і бачу, як іду берегом річки, річка схожа на наш Фасис з його крутими схилами і з пишним обрамленням дерев і бачу людей, які повернули свої обличчя до мене…”[8]. Важливим елементом у цьому описі є зображення лиць людей, які повернені до героїні, а, отже, Медея ніколи не сумнівалася у доброті та людяності, що було цілковито притаманне її душі.



[1] К. Вольф, Медея: Голоса, Москва 2001, с. 3.

[2] Ibid, s. 36.

[3] Ibid, s. 36.

[4] Ibid, s. 42.

[5] Ibid, s. 42.

[6] Ibid, s. 42.

[7] Ibid, s. 76.

[8] Ibid, s. 82.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.