Ганна Барвінок. Русалка

Ганна Барвінок

Русалка

 

Десь ти мене, моя мати,

в барвінку купала,

купаючи проклинала,

щоб долї не мала.

 

Народна пісня

 

I

 

Не роди ся вродливим, роди ся щасливим — говорять наші земляки.

Чого-ж треба до щастя? що воно таке? Всі єго шукають, а мало хто находить. Коли наших земляків спитати, як шукати щастя, відповідають таємно:

— Треба набігти тропи.

Як же попасти на ту щасливу тропу?

Нїхто не скаже. Після народної фільозофії, вона тягне ся і через богаті доми і через самі вбогі хати; находять єї навіть бідні, бездомні і безрідні люде. Хто з такими людьми зійшов ся, той і зазнає їх шастя. Богатство тут нї при чім. А вся річ в тім, що набігши тропи, треба єї держатись.

Прекрасного лїтнього дня громада села Кукуриківщина була стревожена незвичайною пригодою. З жита, котре почало «половіть» або «красуватись», вийшла русалочка. Так називали всї однаково маленьку, зовсїм неодїту дівчину.

Русалка у нас — то померші дїти, що перед часом прийшли на сьвіт. Їх звичайно хоронять під порогом в хатї і тому то вони підчас Мертвецкого Великодня кричать:

 

Нас мати породила,

нехрещених хоронила,

під порогом положила...

 

Хоронять тих дїтий і під перелазом. Одно й друге роблять з християньскою думкою, щоби переступаючі через нехрещених дітей тим самим робили над ними ніби знак хреста.

Таких дїтей сумуючі матери поминають на четвертий день Зеленої недїлї, і тому вона зветь ся Русальною, а четвер — Русальним четвергом. В той Русальний четвер несуть у мисочцї мід на роздорожа; а дехто угощає сусїдских дїтей варениками, пампушками і т.п. Сьогоднї, кажуть вони, сьвято: Русальні поминки.

Все теє робить ся з наміром утихомиреня тїней, перед котрими царство Христове заперто.

Русалки мстять ся на людях за свою долю; і то мстять ся, неуспокоєні добрими матерями, на кождім, кого зловлять самого в лїсї, в житї або в річних очеретах, котрі люблять дуже. Русалки заласкочують неосторожного, а то і в воду затягнуть.

Впрочім підглядати їх дїточі забави можна. Раз захотїла я бачити русалок, і менї сказали:

— Устаньте ранесенько тай пійдїть на перехрестя: там вони не шкодливі. (Мабуть і ту подоба сьв. хреста успокоює тїни нехрещених).

— Та я не чувала, щоби хтонебудь з наших людей бачив їх — сказала я. То може давно колись показували ся русалки людям?

— Нї, нї, панїєчко! — відповідали ті, що вірили в русалок. — У нас один чоловік живе в полю коло жита, так і тепер бачив їх рано в ранцї. А хто винесе на перехрестя меду, так мед поїдений і ступенцї по пісочку знати; русалочки потупали.

І от одна з таких таємних істот явила ся сьвітови серед білого дня. Було чого налякатись Кукуриківцям!

Після народної пословицї: «Що бабі, те й громадї» (але не на відворот, як би нам здавало ся), громадскі мужі зовсїла вірять у тї забобони, що й їх баби, і не мають відваги недовірювати, як би на доказ, що женщина хоронить і проповідує повіря взагалї. Русалочку, що вийшла з жита, приняли вони з якимсь страхом і довго не мали відваги заговорити з нею, бо звістно, що всякої нечистої сили не вільно питати ся або розмавляти з нею, поки вона мовчить.

Сцена в сельскім сенатї (радї) була би для мене дуже цїкава, але все, що менї про неї звістно, передане тілько тою, що дала причину до такої сцени; я пізнала єї вже тодї, коли була доросла дївчина, зарібниця. Ось як оповідала менї про себе та нїби-русалка.

 

____________________

 

— З малку ось як я себе зазнаю. Стою під селом, коло царини в житї. Собаки мене кругом обступили, а послї й люде. Що ти? відкіля ти? А я й сама не знаю, де я взялась. Росла десь, як той бурян... Чи мене з неба спущено, чи я з землї виросла, чи з птаха перевернулась у людину, не знаю, таки й зовсїм не знаю... наче я рік, чи що, спала, і мене сонну перенесено; і місце не те і нїкого не згадаю, нїчого не зазнаю, нїкому не кажу: тату або мамо! Чи менї дано такого зїля забутного, чи що?

Малесенька, а вже вміла й балакати трохи. Людей, людей зібралось коло царини круг мене! Наче якого звіра лавою обгорнули мене. І довго стояла громада та гомонїла коло мене. Усе село зібрало ся.

Я підтомилась, видно, по житу блудячи, і боюсь їх, і рученята простягаю і до людей і до собак; їстоньки хочу. Вони про мене щось поміж себе гуторять. Нїхто мене не бере в свою череду, боять ся мене.

Я почала плакати. Якась дївка зірвала квітку з голови, кинула менї на забавку. Я вхопила і ззїла. Усї поторопіли. Гу-гу-гу! загули, як тії чмелі, і так лавою, не повертаючись спиною до мене, далеко одійшли і розтеклись по хатах, і собаки теж з ними. Осталась я одна, одна.

Памятаю, що якась пташка прилетїла і сїла передо мною на шляху. Як тепер, то я думаю, що може то моя й мати. Я за неї ловити — вона пурх! Я за нею — вона й пурхне. Що я наближусь, вона знов пурхне, і відманила від села.

Там дивлюсь — жита колосїють, волошки блакитнїють. Так уже тепер мов уві снї менї ввиджаєть ся.

Памятаю, квіток багацько, багацько! Я давай збирати їх, та там і заснула, та мабуть чи не на другий уже день прокинулась. От вам і все.

Прокинувшись, давай плакати, наче в рідної матери... А в мене тілько небо та жито, та ще округ мене богато вялих квїточок жмуттям лежить, та вовчих жил, куколю, волошок, що з вечера, видно, рвала.

Знов я плачу, бюсь у житї, наче в водї, плутаюсь, падаю. Упаду тай лежу. Нїхто не ратує. Нїкогісенькому мене не треба. Лежу я, лежу, тай встану непрохана. Ніхто дитини не рятує, не пестить.

От таким побитом і пробилась я на якусь поляну, аж там людей цїла мгла. Я вирнула з жита тай стою. Боязько менї, бо тодї вони мене всї покинули...

Ту я спинила дівчину: — «Покинули тебе, може бути, на часок, пішли на раду, що з тобою зробити, а ти й утекла, та ще як видно, в противну сторону».

— Хто вже єго знає, як воно було? Памятаю тільки, що вони все пучкою на мене та як закричать! Я знов у жито, упала тай лежу. Серце тільки тьох, тьох, тьох!

Послї знов далеко пробилась аж на другий бік. Визирнула, знов їх бачу. Вони всї на мене знов пучкою, та давай хрестить ся, а дїти з криком у ростїч! Я знов заховалась, аж валю ся: їсти хочу. Молоде колосся з жита зриваю, жую. Послї вже прийшло два чоловіки, стали по житу ходити і мене вишукали. Я від них трудно втїкала і падала, а вони таки мене зловили і однесли у росправу. Тодї кажуть: «Се нехрещена дитина», однак нагодували мене, тільки все таки страхались.

 

II.

 

— Сидїла я там у росправі днів з пять. Нїхто до мене не прикидаєть ся нї батьком нї матерю. Ніхто мене не бере. Нї родини, нї доброї людини. А як би отсе тепер були послї мене які спадки, де-б та й родина набралась! Русалкою мене взивають : «Се нехрещена дитина, русалка тай русалка!» А я таки, видно, була хрещена, бо послї у житї знайшли мою і сорочку і поясок; видно, я сама єї з себе скинула з нудьги та з жару.

На се я замітила: — «Русалку, нехрещену, боялись тебе брати. То зрозуміло. А як побачили, що ти була в людских руках, то й перестали боятись нечистої сили. Хто надїв на тебе сорочку, то й не держав нехрещеної дївчини; ти видно заблудила в житї, як у дрімучім лїсї. Тебе певно шукали, кликали, але ти була вже так далеко, що не чула людского голосу».

— Та так же — відповіла дївчина. — Аж ось дивлюсь, — дибле старенький дїд.

Драночка на ньому і на опаш латана свитина. Думала, старець. А то не старець прийшов, то прийшла по мене вся моя родина. Безрідний дїдусь, чужениця, прийшов і прийняв мене до себе за дитину. Не було в нього нї хати, нїчого, тільки сорочка драночка на хребтї та на опаш латана свитина.

— «А не знаєш ти — спитала я — чому дїдусь чужениця так збіднів? Як поміж нашим народом, що богатий хлїбом і худобою, чоловік дожив до старости в такій бідї?»

— Бог его сьвятий знає — відповіла Русалка. Другого імени она про себе не чула. Справи спільного житя вона не розуміла і байдужа на мою цікавість говорила дальше:

— Він усе вартовим був, при садовині або при баштанах. Бувало, хоч поросятко на орчику держить, щоб єму охотнїще було на сьвітї жити, щоб щось до нього озивалось, щоб єго сподівалось. А він єго чухає, жалує, і воно перед ним як цуценятко перекидається, хвостик у нього бубличком: бо добре годував. Дїд єму й соломки сьвіженької підстилає. Та коли та душа до поросяти так оберталась, то як уже він до мене прихилявсь! Пером єму земля!

От забрав він мене. Я єму незабаром за поміч стала: яблука збирала, а там далї й мак ріжу і хвасольку лущу. У будцї, було, із ним сплю.

— «Як же звав тебе дїдусь? — спитала я. — Адже він тебе не водив до сьвященика, не хрестив?»

— Нї, нї! та він про те й байдуже, що мене русалкою звали. Допитувавсь у мене, як мене мати звала, а я й матери не памятаю, й не було єї в мене. Так дїдусь тодї:  «Ти моя комашечко! Такаж сирота, як і я на сьвітї. Комашечкою, золотою оленкою, пустив тебе Господь на сонечко, як і мене колись, тай любо нам на божому сьвітї. Ти приповзла в мої руки оленкою...» Та було й зве так: Оленко! Оленочко! то я й біжу біжу до нього, мов те поросятко, як на нього скаже: «паць! паць!» або вацюкне або плямкає.

У дїдуся, так як і в мене, нїкого не було; сам собі й сорочки полоще, і мою у ночи випере і повісить, уранцї скачає і надїне: бо переміни ще в мене довго не було; а в дідуся була переміна, бо в нього, опріч латаної свитини, була й торбина. Там лежала, як він казав, про смерть чиста сорочка, а друга на хребтинї; білшь нїчого не було. Люде наче послїпли! нїхто нїчого не подав старенькому. Не подав — що се я кажу? Розказував дїдусь, що єму хотїла якась побожна людина прати сорочку, так він і не схотїв: «У тебе, каже, є кому прати». А була то вбога удова, що заробітками аж четверо дїток годувала. А раз хтось приніс дїдусеви недоношениq жупан, так він і не приняв ради Христа. Каже: «є люде біднїйші за мене. Мого віку не багацько зосталось». Я таки й жалкувала про той жупанок. Кажу єму: ваш у латках. А він менї відказав: «Христос любить латаних».

Тією свитиною, було, в двох і вкриваємось. А торбинку під голови: бо там і хлїба окраєць був наш, так щоб чужий собака не заволїк або що. Я дуже мала тодї була, нїчого ще не тямила, а люде менї дещо про мене росказували, так я потому наче помацьки й собі згадую, за се й вам, спасибі, що балакаєте зі мною, росказую. Не швидко потім оглянулись і люде на нас, і драночок менї назносили, а дїдусеви бувало хоч і дають, нїчого не візьме, і не попросить нї в кого нїчогісенького: якось наче бояв ся людий. Мовчущий був такий, тільки зі мною та з поросятком розмовляє; не так розмовляє, як озиваєть ся до нас ласкавим голосом, бо я нїчого з єго розмови не памятаю; так наче вітерець шелесне в листї, така єго була приємна й тиха мова. Опісля вже почала я памятати, що він гуторить, та й почала розпитувати про всячину.

Лїтуємо, було, у будцї, аж покіль приїде на рябому кони осень[1] , а на зиму хто небудь залучить мого дїдуся, скотину порати, вирівки плести; дров уже так і не врубає. А я було пірєчко деру, хату підмету, а потім і пряду, так і на мене шматок хлїба йде.

 

III.

 

Підросла, почала людям і гет одпрядати (?) хлїб. Дїдусеви давали на зиму хазяйську одежу, що-б не мерз коло товару, і мене, сироту, чим небудь стареньким прикривали, а лїтечко само про нас піклувалось; і так на сьвітї менї здавалось гарно! Не бажала-б я в Бога красшої долї, коли-б увесь вік так нї про що зимою не дбати, а лїтом з дідусем у будцї жити. Далебі! Щасливе то було времячко!

Тільки в мене був один звичай препоганий: любила ласуватись. Найбільш того й бажалось, на що була заборона. Зо всїх гладишок чисто було вершки поз’їдаю, наче той кіт. Як було дїдусь мене благав, і хазяйка і хазяін угрущають і Богом і лозиною. Гляди — й не втерплю: то сметанку з глечика, то крашанки, хоч із під курки, так заберу. І нїчого не погляну. З моїх очий усе можна забрати: собаки і то помітили мене, яка я вдаха. Держу в руках хлїб або тараньку чищу на юшку — дивись, оже Рябко й понїс, а я вже тодї нї в тих нї в сих, як собака в човнї.

З однієї хати нас за се і серед зими вигнано; і то дїдусь не покинув мене. Чим дужче зледачію, тим більш він за мене береть ся, наче й сам був колись таківський.

Настав менї десятий рік; я помічниця ему, хоч і злиденна. Юшку, кулїш варю коло будки. Я й цурупалків назбираю, бараболї начищу, горшки побаню, на кілки повішаю, повисушую на сонечку, юшку салом затушкую; коли і яблук напечемо, губ напряжемо, потапцїв ізробимо, тай живемо; після вечери посидимо трохи, погомонимо, я така вже рада!

Старенький був, жаль менї єго, і слухалось було єго лучче, бо вже порозумнїйшала. Отсе було мене Отче-наш й вчить, Богородицї, так було поспіль і прокажу, не мину й слова. «Голубко, каже, моя Оленко! веселиш кінець мого віку. Нїкому не потрібний, тілько тобі здав ся...»

— Який ти старенький! — було кажу дїдусеви.

А він одказує було усьміхаючись: «Тай знадобив ся тобі, молоденький! Се менї, каже, одиноцтво та убожество так вік скоротило. Як би не воно, я-б іще і молодий був; ще-б на твоєму весїллї й борщу до гори горщок перекинув».

Було часто, попід яблунями плентаючись з торбиною, мимрить (уже голосу не було):

Ой хто лиха не знає,

Нехай мене спитає...

Я й розпитую інодї про єго лихо, як він побивавсь у сьвітї змалку. Мовчить. А про инше, що говорити-ме зо мною, то й до поросяти озветь ся: наче й воно слово єго розуміє.

Отсе послї вечери гомонимо, гомонимо, соловейка слухаємо та й полягаємо спати. Так зірно, та гарно!

Менх не треба було луччого щастя, нї в хрещика з дїтьми бігати, нї в перепілки. Було менї вказує, як зірочка покотить ся, або вкаже, де на небі стоїть Віз, Волосожар, Квочка. Я було й питаю: «Як же та Квочка? чи рябенька собі куріпочка, чи біленька?» А він каже: Ото зорява купочка. Ото вона. — А я було кажу: «На що-ж Богови Квочка?» А дїдусь менї: І Бог радує ся на небі всяким творивом своїм, так як людина на землі». Бач, сьпівають за вовною баби:

Горе менї в сьвітї жити!

Що менї робити?

Посаджу я куріпочку,

Що-б вивела дїти...

Утїха чоловікови з Квочки на землї, а в Бога Квочка красша. — Ото вона така іскрява?» — було питаю. А він мені: «Не показуй на зорі і на місяць пучкою, на Боже сяєво: грішка вказувати! Укуси себе за пучечку, щоб чого не сталось. — Я й укушу та й знов не втерплю: так небо то хотїлось мені» знати від мого дїдуся!...

Росказує, було, менї і про сонце і про місяць, та дуже мала ще була, не все памятаю. Се, каже, було, не ввесь іще сьвіт Божий, де ми з тобою живемо. Он бачиш по за зорями ще зорі та й ще, та й ще визирають! То все праведні душі в Бога живуть. Нема їм числа, а Бог усяку зіроньку на імя знає і памятає: се я в церкві чув, як піп казав про небеса Господні.

Жалує було мене дїдусь: Ти, каже, звеселила мою неміч, голубко моя Оленко! Ти сирота і я сирота: добре нам.

А я до нього ще й більш притулю ся.

— Як підростеш, то терпи усе, що на тропку спіткаєть ся. Жити між людьми важко! Скажи «лихо» та й мовчи тихо! Бувай, мов те пташа сторожке. Люди люблять щасливих, а таких, як ми, цурають ся, не люблять. Може, чула єси: сироту спіткай тай прикопай. Так воно і є: боять ся, щоб сирота хлїба не збавила.

Раз я спитала: Чи й ви, дїдусю, були русалком? чи в вас мати була? Похнюпивсь дїд і нїчого не відказав, наче не дочув, а вдруге я вже й не поспитала. Прочитаєм Отче-нашу, помолимось і за батька й за матїр... Дїдусь, було, велить, хоч я й не памятала нікого. Було кажу: «я не знаю, які вони; може з зїля чи з птаха я народилась?». Так гріх, доню, казати, молись! Бач, яке вони менї щастя зробили на старість! тебе у мене й не було-б, коли-б не було батька-матери.

— Я їх не хочу, дїдусю! Я з вами житиму; як прийдуть, так я на саму висшу грушу зберу ся та житиму. Я їх не хочу. — Дїдусь мовчить.

Так ото як устанемо, пильненько за дїло беремо ся. Я таки була берка до роботи. Я вже єму, було, й сорочку сполощу, людям помагаю з весни картоплю садити, а в осени вибирати, гич, бадилля очищати з огородів. Сим, було, вже й полотна на сорочку зароблю.

А дїд поросятко продав на чуже село. Каже: на плід. А тут не схотїв: а то, каже, як будуть єго колоти, так щоб хоч із очей, щоб душа не чула.

От за ті гроші, що за порося взяв, менї на юпочку набрав, собі жельотку (камізельку) справив із пійстри, от наше тїло й не сьвітить ся.

Дїдусь усе було приказує: роби, небоже, то й Бог поможе. Лежачого хлїба нїгде нема. А інодї каже: під лежачий камінь вода не біжить.

 

Він, старенький, часом у дощ любив полежати. Я ему морщинки розгладжую на чолї, чуб єго сивий, брови сиві рясні. Як тепер спогадаю, так він менї ввиджаеть ся, наче сьвяте щось.

Єго й пани не цурались. На селї якийсь пан жив, не з наших; такий був собі суворий, і послав до нього хазяін дїда за чимсь. От прийшов дїдусь до того пана. Той пан і не злий, та вже така панська вдача чудна, все так, щоб загримати. Ще дїдусь і на поріг не ступив, ще й не поздоровкав ся, а той уже на нього й гукає: Ну што?...

— Бувайте здорові, пане! — одказав дїдусь. — «Ти за чим?» — Постійте бо, пане; бувайте здорові з середою. — «Ну, што?» — Нуте бо, паночку, кажіте: здрастуй, спасибі. — «Ну, чорт с тобой, садись, садись!» — Не кажіть бо так, а кажіть: Бог з тобою.

Щож би ви думали? Полюбив той жорсткий пан дїдуся. Посадив силою на стільци, почав медом єго шанувати пивним, бо горілки дїдусь не вживав з роду. Хотїв єму щось і подарувати, та дїдусь нїчогісенько не взяв. Так пан аж за ворота сам провів єго від собак, та все хвалить: «Вот он, старичок Божий! хорош, дєдушка, хорош ти. Полюбил ся мнє. Прихади єще ка мнє, дєдушка, медку попить». Та дїдусь нїколи не пішов без посилки, а тільки було каже, що пани бувають гарні, тільки їх нїхто звичаю не навчить.

А чого він туди до пана ходив, не знаю: посилано єго.

Іще згадала про дїдуся: що-б він менї не розказував, а все було увагу зверне на те, що який гріх чепати, що чуже. Лучше своє латане, нїж чуже хватане. Що й на тім сьвітї Господь таких обійде.

Тепер мєнї те все так, як у снї ввиджаєть ся. Сьвята, може, й справдї людина була; а я сього тодї й не знала.

 

IV.

 

Одного разу ми так залюбки нагомонїлись! Він каже: «Як мені тебе, Оленко жаль! Як умру, хто тебе так пестити-ме?»

З сим і поснули.

Прокинулась я на зорі, а проти нашої будки недалечко слива була рясна. Дивлюсь, щось береть ся на неї і трусить. Приглежусь, аж то хазяйський Рябко. Я до нього, схопившись. Він почав до мене лащитись, хвостом виляє, став перевертать ся. Я собі повалилась на траві коло нього, почала пустовати. Хазайка вже й корову вигнала до череди і веде теля у вишняк за мотузку.

— А де, каже, дїд? Нехай теля припне у вишняку, де лучша трава. Менї треба швидше до господи: дитина зайшлась.

— У будцї — кажу.

Вона хоче йти до будки. Я кинулась наперед. — Дїдусю, дїду! — кажу — хозяйка кличуть!

Не збуджу! спить іще; розбудїть єго ви самі, тїточко, я не розбуджу.

Острах мене взяв: що дїдусь, було, мене щодня будить, а тепер я не добуджусь. От вона лапнула єго за руки, за ноги, він уже й холодний. Уже Богу й душу оддав.

Боже-ж мій! сьвіте мій! Якими-ж я гіркими заплакала! Справдї так було, як сьпівають : котили ся, як горох. Се-ж сьвіту кінець, думаю. Як тепер сьвіт стояти-ме? Як тепер усе без нього буде? Мабуть і по матери так не плачуть, як я плакала по дїдусеви. Саме стала розумнїйшати. Дивлюсь, аж на ньому й сорочка драночка білесенька, дарма, що була ще тільки пятенька. Був на останній дорозї і менї не сказав. Зараз узяли й поховали єго.

Була як мизинок і зостала ся знов одна, як гичечка, як човничок у морі: туди хить! туди хить! і не знаєш, де опиниш ся. Боже! як же менї дивитись? Що у кого питати? Боже, сьвіте! тож усе за мене дїдусь мислив. Менї було легко жити. Щож то значить Бог? чому дїдусь менї про Нього не розповів? Знаю тільки, що Він добрий, що Він Отець наш, іже еси на небеси. Пішла-б до Нього, попросила-б, упала-б, щоб Він оддав менї дїдуся. Кажуть, що Богу душу оддав. На щож дїдусь оддав душу Богу? Чомуж він менї не оддав своєї душі? А й казав, що мене любить. Сказано, мала була, то з горя чого не передумала!

Лазила й на березу, на саму висшу, заглядала на небо, за хмари — нема, нема дїдуся! Увесь рід разом утеряла!

Було послї почую, що люде одмирали. Чому в нас не одмирають! Я пішла-б, розпитала про свого дїдуся.

Та хібаж дїдусь зовсїм оддав свою душу? Як се він менї забув розказати, чи зовсїм люде душу Богу оддають, чи на якийсь час?

А може він і на час оддав? Може він ще й прийде.

Як же менї у будцї самій жити? Гляну на свиту єго і жаль мене, було, візьме.

А все таки нїкуди не хочу йти, сиджу в будцї. Хазяйка, було, кличе в хату, — не йду, и в вечері сиджу в будцї. А менї чогось стало страшно. Я закуталась з головою і не счулась, яг заснула. Другого дня хазяйка заглянула, а я чищу на тараню юшку.

— Що ти робиш, моя голубко?

Так вірненько якось до душі сказала. Я цїлїсенький день не їла і нїкому на очи не потикалась.

— «Я же й борщу і юшки понаварувала — каже хазяйка — на щож ти чистиш?

— Се тїтко, я дїдусеви чищу на юшку. Він забувсь із вечера менї сказати, що душу Богу оддасть. Чи на довго, чи на часок оддав; може, він хутко й прийде.

— «Іди за мною, годї сумувати, — хазяйка каже — я тебе буду жалувати. — Та аж схлипнула, чи по дїдусеви, чи про мене сироту.

Понурилась, мовчу.

— Ходїмо-ж, ходїм! — Та за руку і силоміць потягла. Дала менї їсти. На душу не йде. Трошки чогось ізз'їла тай не хочеть ся.

— Лягай же спати — каже хазяйка.

Я свитою вкрилась догоросенькою і лягла. Давала хазяйка й рядно, та нї! хоч би й ковдру і то не дїдусеве.

Я опріч хазяйки і хазяіна нїкого і не знала, та і то коли не коли їх бачила або говорила.

Де менї тепер подїтись? У мого дїдуся було не одїжно, та в’їжно... Встаємо весело, за дїло береш ся весело, лягаєш спати весело, здорово; соловейко засьпіває, сьвіже повітре заколише.

Було, не кажу хазяйцї, про що я думаю; не одкриваю усїеї правди людям. Люде люблять людей веселих, щасливих, як моляв дїдусь, а таких, як ми, боять ся, наче смерти.

Пійду, бувало, та вилізу на березу тай дивлюсь на небо і хмари. А може він менї махне з неба рукою. Тай журюсь, було, чому се тепер Бог не ходить по землі? А колись ходив, як росказував дїдусь. Я пішла-б з Богом до дїдуся. Така дурна була я. А я раз думаю: може й дїдусь був сьвятий... І здав ся він менї тодї в сяєві; наче сяєво сяє від нього, як у церкві помальоване по сьвятих. Сказано, дитина!

 

V.

 

Зоставила мене хазяйка зовсїм у себе, пристановила до дитини.

Поки я ще дуже тужила за дїдусем, то так як і люди була, нїчого не зачіпала; а тілько відпустило, стала смикати хазяйске то се, то те.

Нехай би голодна була. Хазяїни у мене добрячі були і роботящі. Вони були не прості, а полупанки. Отсе сам і в поле з робітниками, і на сїножать, і так по сіль та по рибу було паровиць дві спорядить, а вона дома до всього рук прикладає. Отсе було, як робоча пора, то й подушок не стелють, щоб не заспати, і півня під піч кладуть...

Як би-ж то я шанувалась! Як би он то менї дїдусь розум свій праведний покинув у спадок, як би он то знав, де знайдеш, де загубиш! Як би-ж то знав чоловік, як набігти тропи своєї!...

Хазяйка моя, було, як вирядить ся до церкви, так і заздрість людий бере. Вивяжеть ся шовковою хусткою, надїне хороший, синїй старосьвітский халат, що кунтушем звав ся; і вся одежина на нїй так гарно припаде! То було й шепчуть люде: «Пристало, кажуть, як свинї в дош». Сама все робить, наче й наймичка, а що як виряджаєть ся, мов поподя, або правдива панї! Знайте мене, богатирку! А инші кажуть: «Де воно в них береть ся, мов з рукава сиплеть ся?» Вона сама нераз таке чула. А вони раз-у-раз обоє робили. Було і в них самим і про людей усього доволї. Дай, Боже, давати, а не прохати, було мовляє. Прийде з церкви тай сьмієть ся: «Хтось людям не велить рано вставати та дїла пильнувати. А то й кличеш на роботу, так: не докличеш ся; просиш: перекажіть, кому треба заробітку, і тому не перекажуть».

Два роки побивались вони зо мною, та й вирядили мене з довгою рукою під церкву. «Не шануєш ся, іди-ж, небого, між чужі люде. Вони тебе вивчать добра. Ми тебе на спомин про дїда держали. Тепер сама на шлях утрапиш. З такого куколю не буде добра. Мабуть і мати в тебе така була, що рідну дитину в «житї згубила, русалкою зробила».

А про мене всї знали, як я русалкою по житах блукала, та й імени менї не було на селї иншого, як Русалка. Се дїдусь мене Оленкою звав, а то всї, і сьміючись і сердючись: «Русалко! іди гуляти до дітей! Або: щоб тебе чорти вхопили, Русалко ти проклята!»

Отсе-ж і хазяїни мої гірким словом витурили мене з господи.

Пішла я ходити з хати в хату. Бо дуже добрі руки мала... усе покуса бере й потягну що небудь, а зпід очей у мене хто хоч бери, я не бороню, і своє усе посїю де хустку, де підбірник, де сапу; де що роблю, там і покину. Про завтрішнїй день не дбаю. Така вже вдалась, нестелено, роззява.

Було, дїдусь покійничок менї каже, нехай царствує: «Не руш! то чуже!» Я й одвикла вже була чуже займати. А тепер, здаєть ся, не було хати в селї, де-б я не перебула наймичкою. Не держать мене. Хати на мене не кидай. Люде, було, торочать: «Щож? вона у будцї виросла, так і хазяйства не тямить. А доглядати інодї й побють добре, щоб доглядала. А я там у будцї сьвяті дїла, сьвяті речи чула й бачила, а така вдалась ледача. Тай сама стала така лемоховата. По смерти дїда пустилась берега зовсїм... Може се я того така, люди кажуть, що я русалка, не хрещена-б то; та я-ж видно, хрещена була, бо й платтєчко найшли в житї, як дожались.

Не вважали на се, а було присьпівують менї не то дїтвора, тай молодцї:

Мене мати родила,

до хреста носила;

Я возьму черепинку

Та заріжу дитину.

Я й не розумію, що то за черепинка, і яку дитинку хто нею зарізав, а дуже гірке менї було се слово! Справдї, наче й різали по серцю без ножа сим приспівом.

А инші було провадять і таке: «Мабуть, увесь рід єї, всї баби і прабаби з пращурами і пращурками були такі ледачі, що по сьвіту волочились та крали».

Отсе-ж гнали мене всїм селом, із хати в хату, що нїкуди менї й іти. Тодї давай я думати-гадати, що менї робити у сьому широкому та бездомному сьвітї. Куди йти? Згадала примівку: «іди, ринде, деінде; там тебе люде не знати-муть і риндею не звати-муть...» Пійду, думаю, в таке село, де не звати-муть мене Русалкою. Скажу, то я на імя Оленка, на прізвище Дїдусївна... І пійшла.

Іду, аж такий гай прехороший! Я й заспівала:

Ой, гаю-ж мій гаю,

та густий, не прогляну!

Менї тодї люде так усї опротивіли. Дивлю ся на височенну сосну. Вітер нею гойдає, а я з жалю співаю:

Не хили ся, сосно,

бо й так менї тошно!

Не хили ся, вільхо,

бо й так менї гірко!

Співаю та й думаю: поки снаги моєї стане, доти терпіти му і жити-му в гаях. Сїла я на траві, сидїла, сидїла тай задрімала.

Як би наперед той розум, що тепер, менї-б і простувати знов до своєї хазяйки. А вже-ж я й хлїба скілько у неї переїла. Нї! подалась на чуже село. Стала з першої хати найматись, той же талан... А деякі потім стали мене й пізнавати. Чи не жила ти, небого, у того або в того? Ге, ге! яка вона Дїдусївна. Се Русалка, а не Оленка! нехрещена Русалка; нема в неї й імени хрещеного... Оттак мене на глузи підіймають! Нудьга менє бере, сором давить мене. Зійду з сього краю! думаю собі, та як пійшла, як пійшла, то верстов з пів сотнї опинилась. Та не йду шляхом або стежками, а все манівцями. Все понад річкою, інодї через затони й бродом, наче справдї русалка. Добралась до села. Тут десятські, сотські, війти до мене пристали, що я з другого повіту, а паперу в мене нема. Нехай громада стане в раді: треба попитатись, що з дівчиною робити? Боже-ж мій! і малою люди не знали, що зо мною робити, і тепер порочать ся! Тодї я в житї, а тепер у сьвітї, мов у густому, непроглядному гаю заблудила... Усе-ж таки тобі без бумаги йти не вільно, каже громада. Хто тебе одпустив таку молоденьку? Гляди, чи не вкрала ти чого? Так і вразило мене в серце. Здаєть ся, ти холодної не минеш, небого... Заходив ся коло мене той великий чоловік, громада, мов я чию душу загубила. Почали мене розпитувати про все, про все, у кого жила і як? А один каже: ти-ж моя землячка, я сам з того села. Не бій ся, нїчого тобі не буде. Лагодить ся туди, мій сусїда, їхати до своєї дочки, накажу, що-б вислано тобі бумагу, що ти тут у наймах. Я знаю і хозяїв твоїх, знаю все про тебе, — і моргнув якось вусима так, наче ножем у серце вразив... Та, спасибі, не сказав, шо я на імя не Оленка, на прізвище не Дїдусївна, а імя й прізвище моє Русалка.

— Ну, зпочатку всяке до мене ласкаве, ввічливе, а потім я сама своєю вдачею собі зашкодила. Мене й лають, мене й бють, і менї одчувають ся речі дїдусеві: «стережись, було каже, чужого добра, як вогню; переступи, а не візьми. Лучше своє латане, нїх чуже хватане». Біда сиротї без тихого пристановку. Жене мене филя без упину. А де-ж берег? думаю собі. Схне моє серце...

Узяв мене до себе сотській, поки бумагу вишлють, в силу пять місяцїв пробула в них... Знов пійшла по людях. Де пролїтую, де прозимую; луна усюди ходить відлясом про мене: погана! Я й плачу і дїда згадую, а там за-

будусь тай запущу руку. А тимчасом розійшлись і тут чутки, що я нехрещена Русалка, тим і закону менї нема, тим я й краду. Сказано: хороша слава сягає далеко, а погана — ще дальше.

Уже шіснацятий рік менї, а я що попихач той!... Нї до кого не прихиляюсь, так волочу ся. Дуб мій батько, липа моя мати, береза моя сестра, явір мій братик. Русалка я на сьвітї тай годї. Може, думаю, й справдї мене не хрещено. Може б менї пійти до попа охреститись? Так люде-ж кажуть, що тілько малих ще, безгрішних душ хрестять. А виростеш, мовляв, набереш ся гріхів, то вже в тебе Христос не війде. Думаю собі так тай плачу. Аджеж і дїдусь не вселив ся в мене з своїми добрими словами. Тай думаю собі про дїдусеве обличє ясне, і молюсь єго ж таки молитвою, що навчилась у будцї: прийди і всели ся в ни і очисти ни от всякія скверни...» Нї, думаю, мене вже ніхто не очистить. І Бог і люде од мене одвернулись, мене хиба у печи на сухар зсушити та на муку в ступі стовкти, тодї-б з мене що добре виліпив...

 

VI.

 

Аж ось дав мені Бог притулитись до одної вдови убогої. Роблю все; вона не дуже й допевняєть ся моєї працї, то натомить ся, то загаєть ся. Старенька вже собі. У неї була маленька дочка і син жонатий. Тільки син окреме жив і йшов на-супереки матери. Мати єго було каже: лучше самій пробувати, як наругу од дїтей приймати. Кусня хлїба не з'їш, так невістка козирує, щоб синового хлїба мати не переїла. І син і невістка було їй усе то за молоко, що десь дїлось, то за пшоно, що не добре втовкла, борошна до ладу не насїяла, лають, а вона ще бідна і не добачала: бо виплакала старі очи через дїтий.

Раз, каже, сїла їсти, попоїли борщу, потіла почали їсти кащу молошну. Каша у них була що разу хороша, нї цятиночки води, а на сей раз молоко зсїлось. Вона й каже невістцї: от як би отсн я коло дійлива ходила, то ти-б сказала, що я щось зробила, що каша зсїлась. А невістка так і скипіла і зачервонїлась, аж підскочила на лавцї.

— Так я відьма? — Та давай єї лаяти, ганити, всяко єї проклинати.

Дївчинка побачивши, що матері зневага, обиджають, висолопила проти невістки язика, стоячи на лавцї.

Невістка дївчину так і вхопила за волосє і поставила на долівцї. Мати помацьки схопила за плечі обіруч невістку, обороняючи свою дитину, а син собі за матїр, і Боже що там склалось!... То вже конець сьвіту, як син на матїр руку здійме. Та послї давай з єї хребта всю одежину здіймати. І се, каже, наше, і се наше.

— «І те все правда, що тобі розповідала старушка?» — переймила я зворушена дївчину.

— А чом же нї? — відповіла вона спокійним питанєм.

Про бідну вдову говорила Русалка з таким одушевленєм, як би то була рідна сестра дїдуся, і розповіла менї таку пригоду, котру я затямила до слова.

— Не доведи мене, Господи, нї бачити нї чути таке, яке я чула від моєї любої, старенької вдови. Вона справдї виплакала очи живучи в тій проклятущій хатї з сином, лютим змієм, і невісткою, гадюкою. Ослїпла, таки зовсім ослїпла бабусенька нещаслива. Що робити? Мусїла Богови праведному коритись. Так, мовляла менї, сподївалась що за сю слїпоту у Бога їй готуєть ся той сьвіт, невечірний, про котрий чувала, стоячи в бабинци. До Божого дому стала ще частїйше ходити, викрадаючись од дїтей, так як дїти від материй на вечорницї крадькома ходять. Ну, Божі словеса розказує було менї, покріпляли єї, і поралась вона помацки, і все так робила, наче помолодшала. Невістка було каже: се вона слїпу вдає. «Не доведи, доню, тебе Господь, було відкаже, слїпоту мою вдавати! — Тай пораєть ся всюди за видющу. Що жби ви думали, панїєчко, невістка? Взяла ще більш зло проти слїпої свекрухи. Хотїла з сьвіта згубити. Наварила з гадиною юшки тай каже, ідучи з чоловіком у поле жати: ото-ж, мамо, у сїнях на полици, як схочете їсти, юшка з вюнами стоїть.

Пішли вони в поле, забрали серпи, торби, тай рушили. Заманулось їсти старенькій. Пійшла вона слїпуючи діставати юшку, тай вивернула собі якось на очи. Що-ж? Сотворив Господь за єї правду над нею чудо своє. Від тої гадючої юшки зробилась видющою, вивернувши нехотя на свої очи. Побачила варених у юшцї гадюк своїми очима. Сама менї се розказувала. Подивилась тай впала навколїшки перед образом.

Іде з поля невістка з сином, аж мати пораєть ся коло печи; вечерю їм варить! То було тільки корову подоїть, на ступі товче, лен бє, мак ріже, а до печи не доторкаєть ся, а тепер вечерю дїтям варить і Бога хвалить. Свиням уже зілля понаривала, кабанови кропиви насїкла, сказано — видюща повернулась.

Так і зомлїли обоє: бо й чоловіка відьма-жінка зробила злюкою, і він сподївав ся побачити матїр мертвою в хатї. Простяглись перед нею обоє: прости, мамо! Як Бог, так і ти!

Ну, мати їх простила, нї словом їх не докорила та вже взялась за розум; продала, яку мала, одежину, платтє льняне, скотинку, тай покинула їм свою материзну, город і хату. За ту-ж бо материзну єї й тїснили, що-б скорійше із сьвіту зійшла, тодї-б сироту, мовляв, прикопали тай панували.

Стала вона з малою дочкою у людях жити. Стали єї люде зодягати, платити і шанувати, бо того стояла. За нею й скотина плодить ся, за нею й дробина водить ся. У кого ялівка, а в неї й двома бичками раз корова отелилась; у кого свинка троє поросят найшла, а у неї й десятеро і більш одвалить, що й двір тобі увесь закрасить.

От я під той час до них і приблудилась; вона, та бабуся, і приняла мене в сусїде вже в чужій хатї, наче семянина; бо в сусїдах сама жила і помагала скотину доглядати. А син з невісткою так з того часу збіднїли, що й хата рака стала.

Ну, трудно стало старенькій по людях жити. Бо на свому господарстві може-б і заснула, а тут по пять раз у ночи схоплюєть ся, чи не отелилась на морозї коровка. Сама себе вбивала, що-б догодити чужій хатї. За два чи за три роки приробила собі грошенят і поставила собі хатку на нивцї за селом.

Материзна в неї зосталась нивка. Хатка стояла під селом коло розлогої старої верби, мов картинка. Видно з хатини так далеко в поле і на гай, наче весь сьвіт до вдовиної хати тягне.

Менї добре в бабусї жити, наче в рідної сестри дїдусевої. Слава Тобі, Господи, вже менї двайцятий пійшов і люде хороші до мене лицяють ся та бабуся не велить рано замуж вихоплюватись. — «Не хапайсь, доню, з козами на торг. Ще того дива надивиш ся, як і я надивилась, вискочивши молоденькою. Знаю, почім ківш лиха!» Добре нам, панїєчко моя, з удовою живеть ся. Набігла таки я тропи, тепер єї держати-мусь і старенької слухатимусь, як рідної матери.

Нас трійко тихомирних у хатї. Всї вкупі робимо. Вони мене жалують. Стеся, дочка єї, мене полюбила і я єї, і так якось моє серце прихилилось до нещасливої матери! І сусїди менї всї здались якось лучше. Тут уже й Русалкою мене не звуть: старої боять ся обиджати. Над нею Господь зробив чудо своє.

Так і я стала людиною, спасибі Господеви та дїдусеви, що за мене на небі молить ся. Зовуть мене Оленкою Дїдусївною. І порозумнїйшала-ж таки, не перед вами, панїєчко, хвалючись: хоч не була за мужем, а зазнала й я незгірш старенької моєї, по чім на сьвітї ківш лиха...»

Така істория бідної дївчини Русалки. Живе вона в селї недалеко від мого. На своє вдоволене стала я славна, як «приступна і балакуча панїя», так що Русалцї моїй захотїлось мене бачити. Вона без запросин (що лучає ся дуже рідко) прийшла до мене на роботу, і з того часу ми з нею приятелї. Коли вона розповідала про свого дїдуся і про свою бабусю, як називала бідну вдовицю, черти єї виразного, гарного лиця паленїли огнем глубоко відчуваючої душі. Вона здавала ся менї чарівною: я бачила в нїй несьвідомого поета.

 


[1] Поки погода зробить ся непевна: один день ясний, а другий слітний

 

/Електронний варіант підготувала Вікторія Слінявчук/

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.