Франко в гостині у Федоровича

(з книги М.Рудницького «Письменники зблизька». Оповідання «Василь Щурат», розділ «Ненаписана стаття»)

«Хтось зауважив, що зовсім зрозуміло, чому Франко не міг займатися практичними «орудками», не маючи нікого біля себе.

— Франко, — пояснював Щурат, якби був директором гімназії, теж всі папери писав би особисто і сам складав би розклад годин. Він звик дома нікому не доручати жодних справ. Коли б він звернув увагу на те, що їсть, то міг би розкритикувати всі основи нашої гастрономії! Були такі дні, коли він не був певний, чи вже обідав.

— Ви кажете, докторе (такий титул дехто давав Щуратові у звертанні), що Франко начебто був розсіяний, непрактичний. А чи у своїй праці він не запроваджував якоїсь системи і дисципліни, коли так багато зумів написати і завжди встигав?

Щурат і цю тему міг розкрити на цікавому прикладі. Одного разу він збирався відвідати поміщика Федоровича, який у селі Вікно, біля Тернополя, мав пишний палац і велику бібліотеку. Федорович мандрував по світу і з фанатизмом бібліофіла скуповував рідкісні видання на всіх мовах. Тільки єдиний аргумент міг переконати Франка, що варто і собі вибратись на кілька днів у гості до Вікна: поміщик понавозив нові рідкісні видання і придбав якісь цінні старовинні рукописи.

— Тяжко було, — оповідав Щурат, — витягти Франка із львівських бібліотек, а ще тяжче — з бібліотеки Федоровича. На третій день господар хотів ушанувати нас, учених гостей, і позапрошував з Тернополя та околиці всяких панів. Треба було сідати до обіду, та за Франком і слід простиг. Служба на дворі бачила, як він помандрував у село...

Запрягли коні і поїхали шукати за ним. Він сидів в одній хаті поруч з війтом і розбирав справу, як нині пам’ятаю, селянки Хабурської. Її чоловік п’ять років тому поїхав до Америки, переписавши на неї ґрунт і хату. Спочатку писав, а згодом на листи родини не відповідав і зовсім замовк. Жінка не знала, що робити, не мала ще сорока років, лишилась самотня, її сина мали взяти до війська. Війт намовляв її, щоб забула чоловіка і жила з ним, поки візьмуть шлюб. Та вона раніше хотіла упевнитись, чи чоловік не вмер, і збиралась в Америку. Чому Франко опинився в тій хаті і засідав як голова судового трибуналу? Якби не панський обід, який не міг чекати, письменник просидів би там кілька годин. Він взяв собі так близько до серця долю солом’яної вдови, що обіцяв ще й на другий день зайти з порадою.

Наше гостювання у Федоровича протяглося довше, ніж я гадав. З Франком трапилось те, що з ведмедем, якого треба було тягнути за вуха до меду. Він перерив бібліотеку дідича, як кротиця сад, залишивши численні горбочки: сортував книжки купами, бо його дратувало, що вони перемішані. Федорович намовляв його, щоб він поселився в нього, став його бібліотекарем і працював над чим захоче. Звичайно, Франко відмовився від панської «ласки». А я перший раз у житті позаздрив йому. Не уявляв собі приємнішого життя, як серед книжок і природи. Але, — і тут Щурат сердечно розсміявся, — я зовсім зледачів би: не захотілось би нічого писати, коли перед носом стояли б довгі ряди цікавих розумних книжок. Франко ж творив і там.

Щурат замислився над епізодом, про який уже встиг забути, як забув про часи, коли відчував потребу писати поезії.

— Ви, напевно, не витримали б на селі, навіть якби там була бібліотека найбільша на світі і такий кухар, як Брія-Саварен, — потішає Щурата журналіст. — Ви любите товариство, великоміський рух, нові газети, журнали...

— Мабуть, це раніше так було. Чим далі я входжу в літа, тим частіше переконуюсь, що чоловікові не треба багато для щастя. Хто любить курити, той не міняє своїх цигарок щодень на інший сорт. Найзавзятіші курці звикають до своєї люльки з тим самим поганеньким тютюном. Хто знайшов смак у простій горілці, той не проміняє її на всякі лікери чи коктейлі. Чи ви знаєте, як вибирає собі їжу сільський піп, коли приїжджає раз на рік до Львова і заходить у найвибагливіший ресторан? Він переглядає у кельнера меню з різними витребеньками, зупиняється на всіх сортах риб, м’ясних стравах, а наприкінці каже подати ковбасу з капустою. До такої мудрості дійшов я і з книжками. Кортить знати про всі новини, а таки найбільше довір’я маю до старих приятелів, таких, яких не міг розуміти у молодому віці. З доброї прози беру «Коментарі» Цезаря, а з поезій — Горація.

Щуратів сусід задрімав при столі і, прокинувшись, не зміркував, що минуло добрих кілька годин з того моменту, коли Щурат почав говорити про себе.

— А як же закінчився тоді обід у Федоровича? — спитав він, очунявши.

Всі розсміялися.

— А що ж, — підкрутив вуса Щурат, — можу сказати. Франко не хотів пити різних чудових вин і коньяків, а почав розповідати про країни, звідки ці напої походять. Поки ми встали з-за столу, його вже не було. Подався до бібліотеки дочитувати якусь незвичайне книжку. Вранці застали його там у кріслі, де він заснув, мабуть, удосвіта.

 

А для нас цей забавний епізод цікавий ще й тим, що Франко гостював тоді – у батька Дарії Віконської! Саме від назви села Вікно вона й взяла своє літературне ім’я.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.