Федір Погребенник. "Чар Марокко" та інші перлини

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА:

«Чар Марокко» та інші перлини

За шляхетської Польщі в нашому селі було кілька хат-читалень; чимало цікавих видань із штампом цих читалень ходило по руках і серед них — книжка «Чар Марокко» Софії Яблонської. Добре пам'ятаю, як вразила мене ця романтично-пригодницька повість, сповнена симпатії до далекої і невідомої мені країни та її народу.

На жаль, твори Софії Яблонської не перевидавалися на Радянській Україні, хоч вони, безсумнівно, заслуговують цього.

...Софія всім цікавилася, все хотіла знати — і світ, і людей, зокрема тих простих селян на Бойківщині, де її батько був священиком. Разом з тим він чудово знав природу та лікувальне зілля і допомагав хворим. Але як «москвофіл», душею хилився до царя, орієнтувався на Санкт-Петербург, хоч жив серед українців і сам був українцем. Тогочасна галицька дійсність, тяжкий соціальний і національний гніт, невіра певної частини тогочасної інтелігенції в можливості рідного народу зумовили те, що непоодинокі духовні пастирі відмежовувалися від української мови і культури, покладаючи надії на царя.

Під час першої світової війни батьки Софії, приєднавшись до військ царської армії, що відступали з Галичини, емігрували до Росії. Але дівчина по-своєму сприймала і розуміла життя, інакше дивилася на перспективи духовного розвитку свого народу. І прагнула знань.

Здобувши середню освіту, двадцятирічна Софія Яблонська вирушила в далекі країни. Церквою для неї стали пам'ятки світової культури. Однак вона не забувала рідного села Германова неподалік Львова, не цуралася свого народу. Не раз приїздила в рідний край, хоч продовжувала жити на чужині.

Вона не навчалася в українській школі, знання рідної мови вдосконалювала самотужки. Відсутність українського літературного оточення надолужувала в Парижі читанням львівських видань.

Її подорожі на кораблях, у літаках, на верблюдах і пішки по пустелях породжували багато пліток, навіть були предметом непристойних виступів польської буржуазної преси. Але прогресивна громадськість — українська й неукраїнська — з великою симпатією ставилася до волелюбних поривань Софії Яблонської, її прагнення відкрити для рідного народу далекі країни.

1932 року коштами книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові вийшла друком книжка художньо-документальних есе-репортажів Софії Яблонської «Чар Марокко», що стала літературною сенсацією на західноукраїнських землях. Письменник Михайло Рудницький, який був першим читачем рукопису і сприяв його виходові в світ, писав у львівській газеті «Діло»: «Барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка. Головно стиль, він, і тільки він, є виявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис можна перед друком виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор глядить на світ, вставити в текст не можна».

Наприкінці 30-х років вийшла двотомна книжка Софії Яблонської «Далекі обрії», а згодом — її нова повість про Китай «З країни опіуму і рижу[1]». Критика констатувала: «В нашій убогій ще екзотичній літературі післявоєнної доби постать Яблонської — се небуденна поява».

Треба сказати, що в цих творах мало екзотики в романтично-пригодницькому плані. Але тут є країни й народи із своїм життям, соціальними і національними проблемами, тут є погляд на них доброзичливими очима української письменниці , що хоче збагнути їхні болі, надії та сподівання. Вона симпатизує тим, хто бореться за своє право на людське життя, прагне свободи й миру.

Після другої світової війни письменниця продовжує працювати в Парижі. Вона розширює сферу спостережень, звертається до жанру новели, автобіографічної повісті. 1972 року, вже після смерті Софії Яблонської, заходами її молодшої подруги, поетеси М. Калитовської, вийшла збірка новел письменниці «Дві ваги — дві мрії». Ці новели, писані в різний час, охоплюють різні географічні широти — Україну, Францію, Китай.

За словами літературного критика Юрія Стефаника (сина Василя Стефаника), вони свідчать про вміння авторки «схоплювати дійсність на гарячому, показувати її реалістичними картинами, деколи з натуралістичними нальотами. Проте їх найважливішою ознакою є глибоке проникнення в душу героїв».

Після згаданої збірки новел заходами тієї ж М.Калитовської вийшла автобіографічна повість Софії Яблонської «Книга про батька» з підзаголовком «З мого дитинства». Як зазначає у післямові М. Калитовська, письменниця почала писати цю книжку ще 1941 року в Китаї, де тоді жила разом із своїм чоловіком Ж. М. Уденом.

Знаменно, що Софія Яблонська, побувавши у різних країнах і побачивши широкий світ, звертається у цій книжці до найдорожчого — рідного краю, тих простих і безпосередніх людей, серед яких вона виросла. Письменниця знову переживає своє дитинство, воскрешає в пам'яті й віддзеркалює в художніх образах те незабутнє, що змалку зігрівало її жадібну до знань душу. Твір сприймається як щира сповідь, найцікавіша мандрівка в молодість. Він сповнений теплих почуттів дочки до свого батька, родини, рідної землі.

Чимало задумів письменниці залишилося не зреалізованими, але основну свою місію вона виконала: засвідчила свій глибокий гуманізм, пошану до людей будь-якої нації, любов до рідної Вітчизни, яку ніколи не забувала у своїх світових мандрівках.

 

 

Федір ПОГРЕБЕННИК,

доктор філологічних наук

 


[1] Насправді «З країни рижу і опію». Уривок з повісті можна прочитати тут

 

(З журналу "Всесвіт", №3 за 1990 рік)

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.