Дві вітчизни, два патріотизми

Уривок з автобіографічного роману Галини Журби "Далекий світ". Прочитати чи скачати повний текст можна тут.

 

В мені, як і в батькові. — два патріотизми. Побіч польського, обов’язуючого, ще другий «місцевий», теплий і ліричний патріотизм український. Слова: Україна. Поділля, як і Волинь, Полісся. — мали для мене особливий чар, зворушливу радість; викликали мрії. «Польща, — це був міт, з королями, славою, завойовництвами. Потім зі своїм «менченствем», повстаннями, героїчними Костюшком, Емільєю Плятер. Ідеалізований. екзальтований, контушово-рогатнвковий, імпер’ялістпчно-шляхотський патріотизм, вщеплюваний мені змалку, вплекуваний дбайливо зі снами «о потендзе», «од можа до можа», патетичний і бомбастичний «за нашо і вашо вольносьць». Палахкотів у мені вічно роздуваним полум’ям, підливаний ненавистю до насильників: москалів та німців.

Той другий, виростав сам із себе, із землі, з повітря, ніким не підсичуваний, не вирощуваний штучно, надиханий самою землею, довкіллям, таємничим нашептом самої України.

Один свідомий, показний. Другий — підсвідомий, чуттєвий, відглибний. Я росла між обома ними, як виростаєгься між близькою матір’ю і далеким батьком.

Вражливість моя була, мабуть, трохи більша звичайної, таксамо як цікавість; вбирала жадібно усе, що відбивалося в чуттю та уяві.

Пам’ятаю, — були у нас гості. Між ними сестра дядька Антона, Юлья Терпиловська, польська письменниця-журналістка. Підчас розмови на літературні теми, хтось прочитав уголос уступ з поеми Конопницької «Війна», написаної до циклю картин Ґротгера (тогочасного польського маляра). «Тека Ґротгєра» (в репродукцьях) лежала у нас на столі у вітальні зі «штихами» (ритовинами), що відображали всі жахіття війни. Робила на мене велике вражіння.

Батько та Юлья захоплювалися поемою Конопницької, набряклою вселюдськими почуваннями. Дядько Антін і ще хтось критикували поему, як «жіночу, перечулену творчість», протистатячи їй мужньо-патріотичних поетів польських: Уєйського та Вінцента Поля. Вив’язалася палка дискусья, до якої я прислухалася дуже уважно, не все розуміючи але симпатьї мої були по боці Поля та Уєйського. дарма, що батько захищав іншу думку. Раптом він вибіг та вернувся з грубеньким томиком в чорній палітурйі й почав читати наголос «по хлопськи»,. чи пак по-українськи.

«Прощай світе, прощай земле, — неприязний краю

Мої муки, мої люті в хмарах заховаю.

А ти моя Україно, безталанна вдово,

Я до тебе літатиму з хмари на розмову…»

Це було таке нове, несподівано-дивне, що трохи; не кинуло мене у гарячку. З цікавости паленіли мені вуха. Дивне зворушення стиснуло горло. Це була моя перша зустріч з «Кобзарем».

Ім’я «Шевченко» доводилося мені чуги вже нераз, але я про нього нічого не знала, тільки що був такий «хлопський», чи пак «український» поет. Книжка лежала у батька в канторкові, де крім «графських грошей», лежали всілякі важні папері і, взагалі, найціннійші речі.

Жовтий, високий канторок, з похилистим віком, тричі дзвонив мельодійно, коли його відчиняти ключем. Сперши віко на плече, батько щось там робив, шукав, або числив. Я любила уткнутися інколи збоку й зазирнути в це таємне святилище. У двох бічних заскринках переховувалися «родові папери». Батько дуже рідко показував нам їх, обережно-шанобливо розгортаючи пожовклий «пергамен», з великими, як долоня, восковими печатями, списаний гусячим пером, вилинялим «інкавстом» (давнє чорнило), кучерявим. бароковим письмом. Були там документи прадіда Войтіха Домбровського, сина Мечислава, потім діла Едварда. Старі метрики народин, одружин, акти «зейсьця» (скону), якісь «інтерцизи» (шлюбні умови), «схеди» (спадкові записи), з датами наполеонівських і переднаполєонівських часів. Переходили механічно з батька на сина, вже тільки як пам’ятка, без практичної вартости й значіння і, як такі, дісталися батькові. Романтична спадчина! І, як романтик, батько зберігав їх далі, мабуть, щоб залишити комусь із нас. Найпевніш Сташкові, єдиному спадкоємцеві в- чоловічій ліньї. Але найбільше зацікавлення й шаноби до них виявляла я.

Усі мої предки, Домбровські, були чомусь одинаки. Ані прадід, ані дід, ані батько братів не мали. Тим-то так зване «генеольогічне дерево» наше в чоловічій ліньї, — рівне як стріла. Одинаком, мабуть, залишиться й Сташко.

Батько розгорта пожовкле шпаргалля, з покришеними краями, поперетинане, попідліплюване на зламах, чиїмись, давно вже струхлявілими у землі, руками, з якого тхне на мене містичний пах минувшини. Із запертим від побожности духом, приглядаюсь до них. Батько також шанобливо, згортає їх та кладе на місце. Сам вік цих паперів заслуговує цього. Декотрі писані латиною, інші старою польщиною. В окремій полотняній коверті лежать найстарійші. Грубий, потемнілий пергамин із ще темнійшими бронзовими плямами на ньому. Викришена воскова печать з «білим орлом», що ледь видніє, з датою 1750-котрогось року та власноручним підписом курфірста саського, Фридриха Августа III, короля польського. Надання якогось староства Войтіхові Домбровському, на Поділлі (здається Летичівське чи Брацлавське). Це той Войтіх, шо мав уперше примандрувати з Польщі в Україну.

— Подивимося, як то колись люди писали гусячим пером, —- зверта мою увагу батько

Справді, — що за штудерні. розмашисті викрутаси хизуються на цьому папері Найтоншим пером сталевим ніхто тепер не вивів би такого «Р» чи «Д». То-ж висмикую гусакові з крил пера, стинаю ножиком. як показував батько й з упертістю альхімика, мордуюся годинами, тижнями, місяцями, щоб дійти такого мистецтва.

Крім документів, є ше в конторкові декілька фотографій, чи пак «дагеротипів», прадіда Целінського, батька бабки Магдалини, в оксамитному футрі, оксамитній шапці, спертий обома руками на паличку. Фільософ, що мав звичку казати: «хочеш ананасового соку? Кинь до води малин і скажи собі, що це ананасовий сік, і матимеш ананасовий сік.» Бабуня Магдалина молодою, у білій криноліні з баветом», у «ньобах» (зачіска а lа княжна Рєпніна з портрету Шевченка. Лежать там також «заграничні» книжки: «Дзяди» Міцкевича і Шевченків «Кобзар».

«Дзядів» чомусь не можу збагнути. З «Пана Тадеуша» вражає мене тільки гра Янкеля на цпмбалах та пана Войського на ріжку мисливськім: «Вшисткім сен здавало, же пан Войскі гра єще, а то ехо грало». Але «Катерина», «Наймичка» порушують мене глибоко. Гірко сплакуюся, коли батько читає їх вголос.

Він усе ставиться з повагою до цих моїх зворушень. ніколи мене не вражає. Мати безцеремонно і нахрапно сміється.

— Це мабуть голос крови обзивається в ній. — каже жартливо до батька. — Може дух цього прадідуня, що святив ножі на ляхів?..

Довго не можу як слід збагнути, що то, властиво, цей «голос крови»? Уважно, з натугою слухаю пояснення. — Ага! Щось таке, шо передається людині з крівлею по предках. Коли людина не знає навіть, хто були ті предки, то голос крови підказує їй. До чогось тягне, від чогось відштовхує. Щось, що родиться з людиною разом і разом вмирає…

 

 

Галина Журба

Прочитав уривок - дужесподобався стиль. Ніби з"їв скибку смачненького кавуна. ОСКІЛЬКИ ВОНА СМАЧНА, тоді і весь кавун такий же. Також подолянин. По батьковій лінії поляки,по маминій - "хлопи, чи пак українці".

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.