Дівчата з Новолипок - Уривок

Стилістична вправа № 1

Тепер уже всі знають, що буде у відремонтованому приміщенні на розі вулиці: розкішна кондитерська. Щодня, коли діти йдуть до школи, за голими шибками вони бачать щось нове: обидві кімнати обклеєні різними обоями; одна —  червона, друга —  блакитна в золоті розводи. В червоній поставлено червоний, як кров, буфет і за ним —  великі засклені полиці. У блакитній —  оббиті оксамитом столики й канапки. Але коли повісили картини з краєвидами й паніями у довгих, аж до землі, сукнях, з розпущеними золотими косами, —  з паніями, що дивилися у воду, коли на полицях порозставляли в кольорових вазах низенькі букети, а тоді навісили на вікна жовті завіси, тоді вже нічого не можна було побачити.

Пані Земська стояла бездіяльно перед своєю крамничкою москательних товарів і парфум; люди завжди згадують про газ увечері, коли треба засвічувати лампи. Тоді в крамниці тиснява, не можна дочекатися своєї черги. Земська сказала:

—  Це Кац відкриває кондитерську.

Кац? Каца ніхто не знав. Земська засміялася і спокійнісінько сказала, що в школі вже був дзвінок. Вже був дзвінок?! Дівчата кинулися нагору. Школа була якраз над крамницею панн Земських.

Вікна були позавішувані жовтими заслонами, але на цьому розі вулиці стало якось надзвичайно гамірно. Там бігали тепер хлопці з газетами, там збиралися чоловіки, стояли гурточками, розмовляли, тоді входили всередину й виходили з запаленими цигарками. Нарешті, там, коли доводилося ввечері йти по гаптування до пані Земської або на зустріч з Квіриною, уперше впали в око й потім не раз їх можна було побачити, —  підмальовані дівчата з хустками на плечах. На головах пишні зачіски, волосся накручене, видно було, що то перуки; вони не розмовляли між собою, а тільки ходили, обминаючи одна одну, ходили квапливо й неспокійно, повертали раптом назад і знову йшли тим самим шляхом. Янка їх просто їла очима. В косах у них були блискучі, у формі півмісяця, англійські булавки. Квірина пройшла, опустивши очі, й потягла сестер Моссаковських за собою.

—  Не витріщайтеся, бо нас вилають.

Мати теж суворо заборонила зупинятися коло Каца. Наказано було ходити протилежним боком вулиці. Цього разу й тато був згоден з матір’ю:

—  Якщо тільки побачу вас там, начувайтесь!

Наприкінці тижня вчителька запровадила в класі новинку —  своїм гарним почерком вона написала на дошці «Стилістична вправа № 1»  й пояснила, що цю вправу учениці мають виконати до суботи вдома —  на довільну тему.

—  На довільну? —  запитала Квірина.

Це означало, що можна було собі вигадати все, що кому заманеться.

—  У суботу я зберу зошити, а в понеділок зачитаємо вголос найкращі з творів.

Цілий клас почав нарікати.

—  Хіба не краще, якби ви сказали одразу, про що йдеться, що саме задано? —  запитали ошелешені учениці. Вчителька засміялася й відповіла, що, власне, йдеться про те, щоб учениці почали мислити самі, не чекаючи настанов.

—  Можете написати про книжку, яку ви прочитали, про гарний недільний день, можете вигадати якусь байку...

—  Чи багато треба написати, скільки сторінок?

Вчителька розсердилась й ляснула лінійкою по столі.

—  Тихо! Я сказала: пишіть, хто про що хоче й скільки хоче.

І ось у понеділок вчителька сидить на кафедрі така схвильована, що аж руки заламує. Перед нею скирта зошитів у кольорових обкладинках, зошити новісінькі, непошарпані й незаяложені: «Стилістична вправа № 1».

—  Це жахливо! —  незважаючи на все, каже вчителька. —  Спершу розповім про Квірину з її історією про Барбару Убрик. Нащо Квірина читає таке безглуздя? До того ж неможливо зрозуміти, про що йдеться, —  так незугарно написано! А помилок граматичних...раз, два, три... всіх і не перелічити. Двійка!

Цехна написала про історію якоїсь ляльки у страшенно плаксивому тоні, так що вчителька не змогла й дочитати її до кінця. Весь час туга, весь час розставання «матусі з донечкою», але ж Цехна така весела і така штукарка, яких світ не бачив. Трійка з мінусом.

Інші роботи були ще гірші, просто жахливі: хто в кого списував?

«Я встала вранці, вмилася, проказала молитву, поснідала й пішла до костьолу, повернулась додому, пообідала, ввечері повечеряла й пішла спати».

—  Як, так більше нічого й не відбулося? А що було на обід, що саме мати приготувала, про що ви розмовляли за столом?

До дівчат поволі дійшло: а й справді, можна було написати про всяку всячину! Адже розповідати вони б могли день і ніч! А от писати їм якось важче.

—  Треба думати, —  сказала вчителька. —  Франя думає і її робота найкраща. Встань, Франю!

Франя підвелася, така бліда, руки в неї тремтіли. Вона стояла, опустивши голову: треба було їй прочитати свою «Стилістичну вправу № 1», але вчителька. раптом розваживши, сказала з притиском, що твір написано так гарно, що вона сама прочитає, а клас хай уважно слухає. Це було оповідання про вікна.

Про вікна, коли починає смеркати. Якийсь самотній чоловік іде безлюдною вулицею, а у вікнах починає запалюватися світло. Ось сидить родина коло столу; он пан із паном читають книжки; тут діти вчать урок. Різні вікна, різне світло, навіть вогники свічок різні у срібних канделябрах; вікна ясні і вікна таємничі. Є тут і вікна з жовтими завісками, вікна кондитерської Каца. Але в самому кінці вулиці є темне, осиротіле вікно, без завісок і квітів. Чоловік зупиняється там, стоїть і довго чекає. Він стоїть і стоїть, але світла ніхто не запалює. Нарешті він підходить, спирається руками на карниз, притуляється чолом до шибки. Бачить тільки незглибиму темряву —  там морок.

Вчителька закінчила. В класі тихо. Клас не може отямитися від здивування. Франя, Франя вигадала таку історію! Раптом вчителька запитує:

—  Франю, що ти хотіла сказати, пишучи про оце темне останнє вікно?

Франя не відповідає —  вона не знає. Бурмоче:

—  Це само по собі так вийшло. —  В цю мить вона скидається на звинувачувану­ - звинувачувану в чомусь поганому.

Вчителька дома вирішила, що вона нічого зайвого не скаже —  тільки похвалить, як звичайно, але тепер перед оцим бідолашним, зіщуленим створінням не може стриматися.

—  Адже ніякого порівняння не може бути між тим, що написали дівчата і що вийшло з-під пера Франі... У тебе повинна скластися щаслива доля, Франю! Ти наділена такими здібностями! Досі ти не виказувала цього, усні розповіді виходили в тебе слабенькі. Але ти вмієш гарно декламувати вірші й чудово писати. Хто знає, що з тебе буде! —  Вчителька говорить це голосно, виразно, не одній Франі, а цілому класові. Всі дивляться на Франю. Вона плаче, плаче в обіймах Бронки!

Вчителька пригнічена цим тихим плачем. Вона думає: «Ця дитина не може зносити щастя. Надто довго панував у її душі сум».

Вона відклала зошит Франі з п’ятіркою, поставленою червоним олівцем, і раптом засміялася:

—  А ви знаєте, що написала Броня?! «Оповідь про жінку, яка втекла від шибениці»! То щось надзвичайне. Броня просто нафантазувала!.. —  весело говорить учителька.

Броня написала коротко: «Одну жінку вели до шибениці. Було це рано-вранці. Вона йшла зі зв’язаними руками і схиленою на груди головою. Але під самою шибеницею вона піднесла голову і глянула вгору. Конвоїрів вразив той погляд, і вони попадали на землю. Руки в жінки самі розв’язалися, вона відійшла від того місця і пішла в читальню і тепер видає там книжки».

Так, а що з конвоїрами? Хіба це можливо, щоб вона повбивала конвоїрів?

«Конвоїри повставали, то була в них лише тимчасова поразка».

Все скінчилося добре. І урок у класі також. Сміялися геть усі, а Броня голосніше за всіх, аж до сліз. «Стилістична вправа № 1» пройшла дуже весело. Ніхто не припускав, що в таємничому записничку вчительки не тільки Франка одержала червоний плюс, а й Броня. «Письменницькі здібності, —  написала вчителька коло імені Франки, а коло імені Броні —  «у Броні гострий зір».

 

(Переклад В.Струтинського)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.