Діти Чумацького шляху - книга 2

Повний текст можна читати і скачувати тут

 

Цієї осені в місті було багато літературних вечорів і кожен вечір неминуче зводився до літературної дискусії, що ще весною вибухла і тепер не вщухала, — як не на літературних вечорах, то десь на сторінках преси.

Виходили вони, початківці, з таких дискусій, начинені найрізноріднішими ідеями. І мусили те все переварювати, застосовувати до себе. Як звичайно, найбільше враження робив Микола Костевич, кожного вони до нього міряли й такого другого не знаходили.

Крім того, вони завзято відвідували гукус — гурток культури українського слова, заснований при інституті. То був напівсемінар, напівтовариство, напівнаукова інституція. Члени його зобов’язувалися стежити за чистотою своєї мови, листувалися з дописувачами своїх місцевостей, які за анкетками надсилали мовний матеріал, розширювали лексику, особливо в спеціальних галузях, а для цього робили переклади з чужих мов.

Членом гукусу був також і Микола Костевич. Заради нього до гукусу припливло багато закоханої в нього молоді. А хто ним не захоплювався? Він же навіть, як викладає стару українську літературу, то починаєш нею цікавитися, як найновішим перекладним романом.

Одного разу, вертаючись із засідання гукуса, Тарас і Неля не могли не постояти й не подивитися на безконечний ряд електричних вогнів, що велетенським разком намиста оперезав місто. Простягався спочатку вниз, а потім угору на кілька кілометрів прямої, як стріла, вулиці. Як же не любити це місто?

— А ти знаєш, — пригадала собі в цю хвилину Неля. — Отой «Енко», що спричинився до літературної дискусії, не хто, як Поштаренко, отой, що працює в газеті й часто буває на зборах «Плуга».

— От, ненароком чоловік у історію літератури потрапив, — засміявся Тарас. — А, власне, він не такий уже «енко». Має кілька книжок, сам по-європейському пристойний, часом навіть до діла висловлюється.

Під «енком» і вони також розуміли якогось хохлацького дядька з гопачисто-шароваристими вусами — хоч і самі були з-під тієї самої квочки — «папаші», з-під широкого пилипенківського кожуха вилізли, як любили насміхатися Хвильовий та Зеров.

 — Кажуть, що «папаша» розводить «енків», але коли б не його підбадьорювання й не теплота до початківця, то, напевно, ми не насмілювалися б до літератури й наблизитися, — сказала Неля.

Тут щось не гаразд. Тарас також це почував. Але вони, як і всі закохані в Миколу Костевича, слідом за цим почали знову перераховувати, яку блискучу ерудицію він має, як він вводить в епоху письменника і бачиш його, серцевину… який тонкий критичний аналіз, скільки цитат наводить він, — як його голова все те вміщає!? То треба бути ходячою енциклопедією…

І знов, так вони тепер з Нелею говорять, — перескочили через давно вже відоме, вимогу Миколи Костевича — вчитись, вчитись і вчитись… Зненацька Тарас запитав:

 — А як по-твоєму, Пилипенко, Микитчук і Липовецький — це одно?

Неля не зразу відповіла. Це ж правда, всі вони підписуються під формулою «Куди лізете, сопливі?», оцим докором, що кинув Пилипенко Хвильовому та іншим «олімпійцям».

 — Для Липовецького в першу чергу «пролетарська революція», а потім уже якийсь там початківець. А в Пилипенка, навпаки, — йому в першу чергу треба стелити дорогу молоді, — метикував Тарас.

 — А може, так: Липовецький користується революційною фразою, щоб заробити собі ім’я пролетарського критика…

 — І Микитчук…

 — … А Пилипенко також користується революційною фразою, щоб якнайбільше молодих сил втягнути в літературний процес. Бо мало кричати — «вчіться, вдосконалюйтесь!» Треба ще дати місце, де можна було б вдосконалюватися. Ну, так, треба нам школу, — захвилювалася Неля, — щоб ми могли там говорити на повний голос. А де ми її візьмемо? От і опинилися у Липовецького! А ті рафіновані тільки глузують з нас. Вони хотять, щоб ми вийшли з лабораторії готовенькі, тоді вони з нами говоритимуть… А ми десь же повинні цю лабораторію відбувати?..

 — І виходить — «крик у глухім околі», — сказав Тарас, дещо з нею незгодний.

Це було крилате слівце, пущене в обіг недавно.

 — Ну, я з цим незгодна! — рішучо заперечила Неля. — Якби справді був глухий окіл, то ми б не стояли оце на вулиці й не говорили про це, і так само багато інших людей, що може розумніше й всебічніше підходять. Не набивалося б на ці диспути стільки людей, не було б стільки різних точок зору. Який же це глухий окіл?

Що Микитчук нахабно забирається на трибуну і провіщає, які він має останні осяги з діамату, то це ще не все. Крилаті думки Хвильового не виняток, про це свідчить той резонанс, що вони мають... І щодо Європи… Чому ми повинні навколішки падати перед Європою, коли ми самі — Європа?.. І місцем розташування, і традиціями, й способом думання… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.