Дарія Віконська. Мініатюри (поетична проза)

Павине око
 
Одного листопадового дня принесли мені напів живого метелика. Його знайшла десь, здається, в одній шопі. Крильця він мав щільно стулені докупи й не хотів їх розложити. Тому не можна було пізнати, якої він барви. Виглядав, як зчорнілий осінній листок.
 
Я посадила його на одну з кімнатних ростин і там непорушний залишився.
 
Другого дня рано гляджу за метеликом – дарма: не бачу його. Шукаю всюди: нема. Господь один знає, куди дівся.
 
Врешті перестала я шукати й погодилася з думкою, що не годен його віднайти. Щез. Словом – загадка.
 
Життя йшло звичайним ходом, і я забула про метелика.
 
Місяць пізніше сиджу в своїй кімнаті, читаю.
 
Нагло тихий шелест звертає на себе мою увагу.
Звідки?
Шелест походить зо сторони вікна.
 
Дивлюсь туди – нічого там не видко.
Нарешті стаю, зближуюсь до вікна і бачу…
Бачу гарного метелика!
 
Ходить собі пишний по білій листві попри шкляну шибу. Краї та середина крил наче посипані бронзово-червонавим пилом. Близько вузенько-подовгастого тіла крильця поросли тонесеньким волоссям тої самої барви. Верхні крильця легко викраяні, спідні лагідно заокруглені. Спід їх – чорно-синявий.
 
Усі чотири крильця на крайочку прикрашені великим фіалково-синім оком, так виразно нарисованим, що наче дивиться на Тебе.
Крильця мають очі! Як же дивно!
 
А так воно є. Очі на диво вірно нагадують живі правдиві очі. “Павине око” звуть цей рід мотилів.
 
Ступає метелик на тонесеньких, мов нитки, ніжках по вікні, а при тім то розпростирає, то замикає повільно розкішні крильця.
Радість мої годі описати.
 
- Чудове, прегарне сотворіння! – кажу до нього: - нагадуєш мені літо, квіти! Ти сам, як квітка!
 
Саме в хвилині, коли він стулює крильця докупи, беру його обережно в пальці й кладу собі на руку.
 
Він не противиться, не боїться, а ходить мені по руці. Хід його спричинює легесенькі лоскоти.
 
Довгі тонесенькі вуси час-від часу підносяться високо, то знову знижуються. Я промовляла до нього, а він розтулював та стулював чудові крильця. Він і я відчули, що ми собі приятелі.
 
Так то “павине око” перебувало в мене около трьох тижнів.
 
Щоденно я ставила йому на малій підставці трохи розпущеного в воді цукру, брала його в руку, замачувала, дрібне рильце й тоді знов пускала. Не знаю, чи з цього користав і живився тим, але почував себе добре й ставав з дня на день все живішим.
 
Щовечора, коли засвічували лямпу, я накривала його, щоб не зближувався та не попікся до розпеченого шкла лямпи, навколо якої вперто літав першого вечора.
 
Так само був суворий наказ, щоб не пускати кота до кімнати, де перебуває метелик.
 
Я так полюбила метелика, що ніколи не входила до кімнати без того щоб зараз же не глядіти за ним і радісно вітатись з ним.
Він бадьоро літав та ходив по листях кімнатних ростин, але найрадше перебував таки на вікні, як привик від початку. Раз я бачила, як витягував своє мініятурне рильце, а опісля знову звивав його кругло, наче пружину. Вуси свої то тримав високо, то виконував ними ріжні повільні рухи. Словом: були всякі ознаки, що метелик почувається добре й наче прочуває близькість весни.
 
Я йому розповідала про крокуси, що згодом зацвітуть, і раділа думкою, що мій малий товариш вневдовзі тішитиметься весняними квітами.
 
Та сталось інакше.
 
Одного дня, коли я ввійшла до кімнати, він не ходив бадьоро по листях, ані по вікні, не затріпотав радісно крильцями, а сидів як не свій на крайочку одного вазонку. Придивившись ближче, я побачила, що пишні, прегарні його крильця пошарпані, роздерті. Беру його в руки: ледве рухається. Ніжки підігнуті. Одна нога ще здорова, але нею не рухає. Тільки довгими, гарними, на щастя, не діткненими вусами дає знати, що ще живий.
 
Що з тобою, метелику? Хто тебе так скривдив?
 
Звичайно – котик. Так. Тепер пригадую собі: як вийшла я з кімнати, бачила кота на сходах. Хтось мусів відчинити двері, котик увійшов тай “бавився” з метеликом. Не бажав йому лиха. Тільки “бавився”.
 
Мені стало невимовно жаль метелика. Обережно перенесла його на друге вікно, посадила в сонце і дала йому трохи води. Час – від – час він порушав вусами, ніби щось до мене говорив.
 
В полудне йому не було ліпше, його стан не покращав; мені здавалося, що він ще гірш безпомічний. Тоді я придивалася йому ще ближче з усіх боків і побачила, що гарне подовгасте тіло з одної сторони поважно скалічене та придушене, ніби котик мняв його лапою та може ще й пазурами.
 
Стало ясно, що метелик не тільки не виздоровіє, але мабуть фізично страшно терпить. Тоді я зробила те одиноке, чим могла прислужитись другові для якого кожна дальша хвилина означала смертельне терпіння: розпалила в печі вогонь, і коли полумінь уже був грізний та сильний, я ніжно, обережно взяла свойого маленького друга-метелика й кинула його в огонь, де миттю згорів.
 
Жіноча доля. Часопис для українського жіноцтва. Начальна редакторка й видавець: О. Кисілевська. 1937. XIII. Ч. 1-2. С. 6–7.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.