Дарія Віконська. Буття й знання

Nous ne pensons jamais que ce que nous pensons nous cache ce que nous sommes.

 

(Ми не задумуємося ніколи над тим, що те, що ми думаємо заслоняє нам те, чим ми є)

 

Paul Valéry – monsieur Teste

         

– Вік наш – вік реклями. Деколи маю ніякове почу­вання – що не істнує нічого поза тим, про що пишуть газети та сповіщає радіо...

Так не є. А всеж розголос і рекляма так сильно заво­лоділи модерним життям, що кождий в нас мав менш-більш таке саме вражіння, як і я: про що не чуємо та не читаймо, те наче не істнує.

Богато зпоміж газетних новин, зпоміж вихвалюваних сві­товою рекламою матеріяльних та духових продуктів, не є тим, чим представляє їх преса та рекляма.

Чи важніша дійсна вартість, про яку ніхто не згадує, чим мірнота, яку звеличують?

Річ не тільки в газетах, в радіо та в реклямі, а далеко глибше, бо в нас самих.

Завернім ось кусень дороги назад до старої ділєми між двома формами життя: знанням і буттям, думкою і вчинком.

Знання – також своєрідна форма буття, хоч більшість з нас давно розходилася з твердженням сухого інтелектуа­ліста, який не знайшов кращої формули довіря до самого себе від: cogito, ergo sum. Думка се доказ правди нашого істнування. Виходилоб, що тільки те, що пізнаємо і про що знаємо, з певністю істнує.

– Одного разу хтось знайомий приніс мені велику книжку. Переглядаю її. На початку кілька сторін тексту. Решта – самі світлини. Книжка звалась “Балі й ми”[1]. На світлинах люди південної раси, великої фізичної вроди, виконували ней­мовірно гармонійними рухами щоденні заняття та обов’язки. Дівчата носили воду. Жінки ткали або торгували овочами. Мужчини виробляли ріжні предмети щоденної потреби. Кілька світлин показувало святі, або боєві танці. На одній знимці струнка дівчина одягнена в квітчастий сарон стоїть між двома високими пальмами. Пальми ті мали виразний характер камяних кольон: подиву гідний зразок природної архітектури. На иншій – дівчина купається під водоспадом. У всіх гідність постави, веселість, невинна радість життя, вроджений естетичний змисл. Аристократи з уродження.

З тексту, богатого в правдиві та цікаві спостереження, пам’ятаю головно одно речення, що відноситься до оцінки нинішньої європейської людини: “Wir wissen so viel und sind nichts” (Знаємо так богато, а є – нічим).

Часто пригадую собі оті слова. Пригадую їх собі у трам­ваю, на вулицях, у кінах, коли бачу довкола себе ріжні зразки сучасних європейців. Так мало між ними гарних облич. Майже у всіх змучений або знуджений вираз лиця. Богато таких лиць виглядає, немов на глум складене з позичених, не при належних, не допасованих до себе частин: все у такому лиш непропорціональне. За винятком звичайно гарних очей, час­тини обличчя нерасові, якісь мішані, вульґарні. Ні радости, ні гордости не вичитаєш у тих людей, з яких кождий ходив до шкіл, навчився безліч дат з світової історії, розпоряджає тисячами понять та відомостями з ріжних ділянок науки та життя, й у висліді є карикатурою того, що хотілиб ми звати “людиною”.

“Яка велика ріжниця між тим, коли знаємо дефініцію здоровля та відживлювання і тим, щоби бути дійсно здоровим і наїдженим”, (моє підкр. – Д. В.) каже перський фільософ-теольоґ одинацятого віку, Аль-Ґазалі[2]. Велика дис­пропорція, велика прірва між тим, що сучасна людина знає, а чим вона є.

Довоєнний напрямок європейської думки йшов у користь перецінювання інтелекту коштом характеру. Повоєнна реакція йшла у напрямку обезцінення інте­лекту в користь чисто матеріальних осягів – також кош­том характеру. Під характером розумію тут комплекс додатних моральних прикмет: непохитні, здорові засади, гото­вість боронити їх і боротись за них. Працьовитість, словність, витревалість, чесність у взаєминах з иншими людьми. Все те, що маємо на думці, коли кажемо, що хтось совісний, і на ньому можна полягати.

Нинішна пересічна людина є антиподом щойно вичисле­них прикмет; не має ніяких засад крім одної: “уживати життя”. Не є словна, ані совісна, ані не можна полягати на ній. Все їй належиться, зате вона не почувається до ніяких обов’язків. Обов’язки – старомодне поняття. Коли працювати, то се по­винна бути “легка праця”. Праця – нібито прокляття люд­ства. Загубили люди любов праці. Загубили також справжнє вдоволення, коли прийдуть години відпочинку від праці. Зу­силля уважають за щось відємне, замісць за щось додатне. Ідеалом стає – дурничка, те, що можна дістати без всяких зусиль.

Пересічний мешканець більшого місті має в хаті газ, електрику, радіо, телефон. Але його радість життя не збільшилася рівнобіжно з тими матеріальними вигодами. Не збільшилася тому, що він сам з себе не задоволений. Він не признається до того. В ньому самому нема тих високих особистих та моральних прикмет, задля яких він самого себе зумівби любити і шанувати. Не зважаючи на сильні матеріалістичні нахили людської натури, вона проте так створена, що не може обійтися без самопошани. Потреба самопошани – домінуючий момент у психічному здоровлю людини. Тимчасом матеріальні вигоди заступають щораз більше її фізичну зручність та відпорність. Загальне моральне зіпсуття щораз менше заохочує її бути характерною. Характерні нині тільки диваки.

Найбільш поширена прикмета: захланність. Не важне “хто ти”, а “що маєш”. Перед війною було не важне “хто ти”, але головно “що знаєш”. Отже впали ми ще низше, хоча ні одно, ні друге не важне. Важне чим ми, без огляду на знання і майно.

Тому ми такі негарні, невеселі, такі “карикатури” людини...

– А тут – рекляма (само-рекляма) процвитає на кождому кроці. У приватному життю –одяг, титули, здогадне майно. У торговельному – відомі штуки світової реклами. У громадському – хто більше галасує, той кращий патріот. У політичному – радієва, пресова та инша пропаганда ріжних більших і менших держав.

Коли у приватному, торговельному, громадському та політичному життю все в порядку, реклями – зайві. Не потре­бують її. Людям, які почуваються щасливими в родинному життю, не треба стільки ходити до кін, каварень, театрів; не треба також стільки – для чужих, очевидно – одягатись.

Торговля, що кидає на ринок справді добрий товар, не потребує ліпшої реклями від нього самого. Знаймо про те всі, що заохочені гучною “рекламою”, раз-у-раз попадаємо на кепський товар. Поважна праця і поважні осяги у громадському життю не тільки не потребують розголосу, але бридяться ним. Чи найдоцільніша метода праці не – анонімна?

Творець світу – анонімний. Тільки творчість Його свідчить про нього. Він сам – таємничо скритий в ній, або за нею.

Анонімна підлість (анонімний лист, або стаття, писана у цілі злобно шкодити комусь; підступний, скритий напад) одні з найгидкіших форм підлоти. Анонімна добро­чинна діяльність – найшляхетніша форма діяльности, бо не дбає про вивищення власної особи, ні про нагородження (ані навіть признання) власних заслуг. Анонімна праця – най­доцільніша і найрозумніша з усіх метод праці. Про те мабуть добре знав Сорель, висловлюючись кількома наворотами про сіндікалістичний рух, що “одиниці, які присвячуються йому, не роблять великого галасу в суспільности”[3]). Вони “виконують свою організаційну працю, не притягаючи до себе уваги”).

Трохи дальше читаємо, що “пролєтаріят” може розвиватися тим солідніше, що організується він у тіні. Справжня сила, деб вона не була, погорджує розголосом і рекламою. Вона велика сама собою. Вона занята тим, що має робити, а не тим, що про неї инші думають…

– Погоджуватися блягою. Погорджувати саморекламою. Не вдоволятись тим, коли инші про нас добре висловлюються. Не вдоволятись також тим, що ми самі знаємо, а безнастанно впроваджувати в чин, в життя, що уважаємо за вказане та потрібне.

Жити правдою.

– Правдою жити: не бачу нічого більшого, кращого, більш необхідного понад те.

Правдою жити – називаю однозгідність між духовним і фізичним життям, однозгідність мім нашими поглядами, думками і – вчинками, від найважливіших завдань включно до найменших подробиць та привичок щоденного життя.

Перейматися високими думками і теоріями, а рівночасно занедбувати свою буденщину, витворює той розбрат мім ін­телектом і фізичним та чуттєвим життям, що робить людину такою половинчастою, негарною, нещасливою. Занедбати себе фізично, легковажити практичні обов’язки дня, недооцінювати велич та красу природи, нехтувати скромними (якими глибо­кими!) радощами, що їх несподівано родять біжучі хвилини, значить тратити космічний зв’язок з природ­ними силами. Prawda musi polegać na tem, że się nią jest, a nie zaś, że się ją poznaje[4]), каже Бжозовський.

Правдою може жити тільки той, хто май її сам у собі, хто не забив ще в собі наївности дитини, готової радуватися червоним яблуком, або дрібною комашкою і дивуватися їх красі, несвідомо відчуваючи в одному і другому спо­ріднену собі частину всесвіту.

“Найбільш наше, вартісне, що маємо в собі – неясне для нас”, признається пані Тест. “Здається мені, що я стратилаби власне буття, колиб знала докладно себе цілу”[5].

Помиляються, хто гордить фізичною сторінкою життя та матеріальними добрами землі, як чимось “низшим”, або “не­чистим”. Помиляється премудрий вуж Поля Валері, що

 

I’univers n’est qu’ un défaut

Dans la pureté du Non-etre

(що всесвіт — тільки вада

у непорочности небуття).

 



[1] Bali und Wir – von Gregor Krause und Karl With, S. 10.

[2] William James. – The Varieties of Religious Experience – 37 edition p. 403.

[3] Georges Sorel – Reflexions sur la violence. p. 349.

[4] Stanisław Brzozowski – Idee – (wstęp do filozofii dojrzałości dziejowej) str. 232.

[5] Paul Valery – Monsieur Teste – (lettre Madame Emilie Teste) p. 99.

 

глибока стаття

Текст настільки глибокий і актуальний - вкотре захоплююся цією людиною!

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.