Людмила Петрухіна. «Бідна Галя» у тенетах колективного шлюбу - 2

 

А що ж наша «Галя»? Припускаємо, що українські епічні пісні, які згодом були залучені до корпусу народних балад, також фрагментарно зберегли прадавні уявлення про поліандрію. Відповідно до історичних умов, інтенцій оповідача, потреб слухача та через інші об’єктивні причини тексти пісень змінювалися. «Чужинці» набували конкретних національних рис, а мандрівка з дівчиною та їхнє спільне життя, навпаки, метафоризовувалося, завуальовувалося.

Тому можна припустити, що у своїй основі народні українські балади «про зведену дівчину» мають спільний знаменник – колективне право на жінку, груповий шлюб, поліандрію, на які нашарувалася множинність значень, котрі з часом завуалювали семантику первісного варіанта чи навіть змінили її.

Теоретично традиційна культура чітко розрізняє інститути дошлюбного сексу та шлюбних взаємин. Але у фольклорних текстах ці поняття можуть змішуватися. Причиною цього можна вважати видозміни тексту, який множиться у варіантах, потерпає від змін соціальних та історичних умов, перебуває під впливом моральних, етичних, естетичних та інших настанов часу.

Важко уявити, щоб історія про дівчину, яка співжила з кількома чоловіками, могла залишитись у первісному варіанті протягом багатьох століть. Вона б просто не витримала «цензури» часу. Тому їй довелося видозмінюватися, пристосовуючись до нових етичних норм.

Фольклор, хоч і повільно, а все-таки реагує на вимоги доби. Тому з поширенням у суспільстві норм християнської моралі, освяченням інституту шлюбу, утвердженням ідеалу дівочої незайманості (як аналогії до непорочності Богоматері) й уявлення про поліандрію ставали не лише незрозумілими, а й неприйнятними для загалу.

Проте незвичні, неординарні події (історії) завжди привертали увагу людей. І те, що колись було, можливо, не дуже поширеним явищем, але й не таким, яке заслуговувало осуду (у нашому випадку йдеться про поліандрію), з часом набуло іншого звучання, оповитого ореолом загадковості, таємничості, забороненості. Очевидно, в цьому й криється причина популярності історії «про зведену Галю».

Саме трансформаціями різного рівня – смисловими, етичними, світоглядними – можна спробувати пояснити той феномен, що уламки давніх уявлень про поліандрію стали певною мірою фрагментами весільних пісень. Скажімо, у фольклорних текстах поєдналися непоєднувані субстанції, як, наприклад, олія й вода – колективне сексуальне співжиття та таїна й святість моногамного шлюбу. Варто принагідно зауважити, що «відгомони» поліандрії звучать також у весільних ритуалах українців, про що докладно пише Хв. Вовк у згаданому дослідженні.

Залишилося з’ясувати справу зі «спаленням дівчини». Оскільки дівчата перебували у «чоловічих будинках» тимчасово і, повертаючись до своєї спільноти, зазвичай виходили заміж, то, вочевидь, існував якийсь ритуал очищення. Про нього згадує В. Пропп, проте не уточнює, в чому саме полягав цей ритуал, як він відбувався. Беручи за головний вихідний пункт те, що дівчині треба було очиститися, згадаємо загальновідому очищувальну силу вогню. «Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах, і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купайлову ніч»[1]. Саме в ніч на Івана Купала після спільних еротичних і сексуальних забав парубоцьких та дівочих громад молодь потребувала очищення.

Присутній вогонь і у весільному ритуалі: «коли молоду привозять до молодого, то весь її поїзд переводять через вогонь, щоб очистити всіх, що приходять до іншого роду. Обох молодих переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо «не обсмалена». Після першої шлюбної ночі відбувається обряд «смалення молодої»: жінки за селом кладуть вогонь і скачуть через нього з молодою»[2]. Хв. Вовк цитує французького дослідника Е. дю Мері: “Вогонь через свою пірамідальну форму та й з огляду на плідну силу сонця вважають за символ фалоса»[3]. Крізь призму вищесказаного очищення вогнем дівчини, яка перебувала в сексуальному зв’язку з кількома чоловіками, та ще й чужого роду, і яка має повернутися у свою спільноту та вступити у моногамний зв’язок, виглядає цілком логічним. Певні підказки того, що «спалення» не є справжнім, а радше ритуальним, знайдемо й у текстах пісень. Окрім вже загаданого «сосна палає, дівчина промовляє / розчісує косу / говорить» тощо, часто маємо й таке: «Запалив сосну із вершиночки…» («Що в полі верба, під вербою корчма», Б, 75). Якби козак насправді хотів спалити Галю, то сосну запалив би знизу, а не зверху.

Підсумовуючи викладене, можна зробити припущення, що українські народні балади, пов’язані з інваріантом «про дівчину, що помандрувала з групою чоловіків», зберегли в собі фрагментарні уявлення про поліандрію з наступною модифікацією і метафоризацією сюжету. Ці епічні пісні є доволі поширеними, про що свідчить широка географія записів варіантів: Полтавщина, Київщина, Черкащина, Львівщина тощо.

Популярність і стійкість історії про «Галю» підтверджує й час записів та виконання таких пісень: їхня часова парадигма коливається від найстаріших фольклорних записів до сучасних обробок, хоча б у виконанні групи «Воплі Відоплясова». Все це вказує не лише на глибинні витоки української пісенної творчості та її властивість зберігати «відгомони» прадавніх звичаїв, а й на незвичайну, спрямовану в майбутнє активність та продуктивність нашого фольклору.

 

«Бідна Галя» у тенетах колективного шлюбу // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Українська фольклористика. – Вип. 41. – Львів, 2007. – С. 266–275.

 

 


[1] Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Київ, 1992. – С. 32.

[2] Там само, с. 32–33.

[3] Вовк Хв. Студії з української етнології... С. 264. 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.