Анатолій Погрібний. Повернення Докії Гуменної

Повернення Докії Гуменної

 

Діти Чумацького Шляху. Ч.1

Що знає про Докію Гуменну нинішній читач? Прямо сказавши — небагато, адже повернення письменниці на Батьківщину вибувається лише у наші дні: з’явився розділ в академічній історії української літератури, творчість письменниці представлена в деяких новітніх літературних хрестоматіях.

Я ж пригадую наразі свою першу зустріч з нею у Нью-Йорку, де восени 1990 року виступав з доповіддю в Науковому товаристві їм. Тараса Шевченка. Невисока, похилого віку жінка (йшов їй тоді 87— й рік) підступилася тоді до мене: «Я Докія Гуменна. Хочу з вами познайомитися». Запам’яталося, що саме найбільше хвилювало письменницю у тій ролі — є надії на справжнє воскресіння України, а відтак і на вихід її творів у ріднім краї?

— Пані Докіє, — сказав я їй тоді, — ви ж знаєте, що в Україні ваша творчість зовсім невідома, навіть університетські професори літератури, як-от і я, лише уривково про неї чули. Ви пришліть нам свої книжки — не для мене особисто, не для когось іншого — хоча б до бібліотеки нашої Спілки письменників.

Потім, вернувшись до Києва, я ще раз нагадав листом про це прохання. Думалось, нам має прийти, ну, кілька там книжок, тож як вразило мене те, що за якийсь час на спілчину адресу прибуло від Докії Гуменної цілих три досить великі посилки. І усе то — її книжки, написані на чужині, а деяких вона й не змогла надіслати через брак примірника. Усього було близько тридцяти томів. Ціла бібліотека — і яка різноманітна!

А творилася вона тяжко, самозречено, без сподівання на підтримку свого життя літературними гонорарами, довгі роки — у вільні години від виснажливої праці на текстильній фабриці. Виходили ж книжки на пожертви окремих осіб та громадських організацій.

Ось лише деякі з книжок цієї бібліотеки: роман-хроніка «Хрещатий Яр» (1956) про життя у Києві в роки німецької окупації та про неоднозначне сприйняття трьох провідних ідеологій та світоглядів, що зіткнулися тоді межи собою, — фашизму, більшовизму й націоналізму; роман «Скарга майбутньому» (1964), у якому авторка зосередилася на психологічних почуваннях молодої української людини, котрій випало жити в атмосфері сталінського терору; роман про давню Скифію «Золотий плуг» (1969); повість «Велике цабе» (1952), де змальовано етично-побутові засади та культуру майбутніх українців у спосіб відтворення життя в трипільські часи; повість «Небесний змій» (1982), у якій за джерело свого фантазування, а водночас і дослідження письменниця взяла наскельні написи з широко знаної Кам’яної Могили на півдні України; книга розповідей про Трипілля «Минуле пливе в прийдешнє» (1978) і т.д.

Вже навіть найкоротші характеристики творів, що їх тут названо, засвідчують широчінь тематично-мистецьких інтересів письменниці, її спрямованість на поглиблення національної самосвідомості та самоідентичності сучасних українців.

І ось роман-епопея «Діти Чумацького шляху». Особисто я відчуваю найбільше вдоволення з того приводу, що, нарешті, виходить в Україні друком цей головний твір Докії Гуменної, сказати можна книга її життя. Вже з причини великого обсягу твору досі справа до його видання не доходила, і то треба висловити найбільшу вдячність видавництву, що воно не завагалося дати цьому романові дорогу в Україні. А йдеться, слід закцентувати, про один з помітних творів української літературної класики XX ст., без якого її панорама поставала просто непростимо збідненою.

Роман у чотирьох книгах, який докладно аналізує українське життя перших трьох десятиріч XX ст., тим і цікавий, що насправді його хронологічні межі розширені на простір більший, ніж сторіччя: є тут персонажі, що народилися ще десь у 30-х роках ХІХ-го ст., є молодші від них, є і зовсім молоді, як-от головний персонаж Тарас Сарґола, яким і приділено найбільшу увагу.

А чому, власне, їм, зовсім молодим? Тому вже, що на долю старших поколінь ніколи не випадало стільки драматичних і трагічних ударів долі, стільки випробувань, скільки випало їх на українців, котрі топтали ряст у роки після жовтневого перевороту.

Звернімо увагу на назву першої частини епопеї — «У запашних полях», де йдеться водночас і про трудове, і моральне, і поетичне село, яким його зберегла Україна включно до часів більшовицького експерименту. Скільки задушевності, скільки яскравості барв у змалюванні цього предковічного, багатого на традиції та звичаї села!

Та ось — перемога більшовизму, його утвердження. Сутність нової влади, її вимог найліпше розкривається у місті, і тому дію другої книги роману — «Брами майбутнього», де йдеться про 20-ті роки, письменниця переносить до Києва, куди їде на навчання Тарас Сарґола. Чудово відтворено у романі атмосферу дискусій того часу, її політичну й інтелектуальну своєрідність. Оскільки Сарґола — письменник-початківець, докладно показане у творі й літературне життя 20-х років. Тут — і діяльність літературних об’єднань (неокласики, «Ланка», філії «Плуга» та «Молодняка»), тут і дискусія між М. Хвильовим та С. Пилипенком. Цікаво, що останніх зі щойно названих літераторів, так само як і М. Зерова та Д. Загула, письменниця ввела до твору під їх власними іменами, в той час як значну частину інших персонажів — літераторів прикрила доволі прозорими псевдонімами (наприклад, Ре — Іван Ле, Василько — Косинка, Танцюра — Качура, Шуліка — Кулик, Микитчук — Корнійчук, Липовецький — Щупак, Головач — Антоненко-Давидович і т.д.).

І українське селянство у першій книзі роману, і українську інтелігенцію — в книзі другій Докія Гуменна показує як стани, які приречені на винищення, які повинні вмерти. Чому? Та тому, що без їх знейтралізування приборкання України видавалося більшовицькому режимові неможливим. В них бо таїлася сила української нації.

І ось — безпрецедентно жорстокі, нечувано жахливі розправи: голодомор в селі початку 30-х років, що про нього розповідає третя книга роману під промовистою назвою «Розп’яте село», та винищення української інтелігенції у четвертій книзі твору під не менше промовистим заголовком «Ніч», де дія, вже в 30-х роках, знову відбувається у місті.

Варто зауважити, що аналогій стосовно такої широчіні, не побіймося слова — грандіозності авторського задуму, як то в «Дітях Чумацького Шляху», українське письменство майже не дає. Власне, це роман про знищення більшовизмом української нації, про те, до яких найбрутальніших способів вдавався московський імперіалізм, аби поставити непокірну Україну на коліна. Саме ці способи художньо й увиразнені у романі: умертвлення українського села як основи нації та вигублення інтелігенції як мозку нації. Відтворено усе це в багатстві штрихів і подробиць, у різноманітті людських доль, в спосіб, можливо, не так художнього, як художиьо-документального письма (по суті, твір перебуває на межі художньої літератури та мемуаристики).

До речі, зорієнтованість твору на документальну достовірність особливо увиразнюється при зіставленні його з біографією самої письменниці. Так, змальовуване нею село Марійка на Дрижипільщині — це не літературна вигадка, а давній топонім у Жашківському районі (нині Черкащина), де 23 березня 1904 року і народилася Докія Гуменна. У 20-х роках письменниця входила до літературної організації «Плуг», то ж відтворення у романі літературної боротьби 20— 30-х років також має документальний, почасти автобіографічний характер. До речі, всю жорстокість тієї боротьби Д. Гуменна відчула на самій собі зі щонайбрутальнішою силою: за написання репортажів «Листи зі степової України» та «Ех, Кубань, ти, Кубань, хлібородная» (кінець 20-х років), де вона показала тогочасне життя без конче необхідного «соцентузіазму», її вже в тих 20-х і 30-х роках було проярликовано «куркульською письменницею», або «куркульським агентом, що нахабно пробрався у літературу», або «куркульським трубадуром» (перелік цих «епітетів» міг би зайняти багато місця).

Не здивуємося, отже, чому їй, котрій з того часу було вже неможливо що-небудь видавати під «зорею радянської влади», прослався у роки війни єдино рятівний шлях — в еміграцію…

До речі, письменниця залишила цікаві спогади про те, як створювався роман «Діти Чумацького Шляху». Почалася робота над ним в окупованому Києві у 1942 році (поштовхом до цього був емоційний струс: «Щойно я поховала свою матір, і так хотілося саме її життя, все те, що вона розказувала про ту епоху, яка вже ніколи не вернеться, вилити у слова, хотілося показати контраст між тією добою і катаклізмами, що випали на долю мого покоління»), продовжувалася у 1944 році в Турці (Галичина), далі у Граці, Зальцбурзі (Австрія) — у таборах для переміщених осіб у збудованих для них бараках, де в 1946 році працю над твором рукопис якого, як згадувала письменниця, вона, нерідко під завивання бомб, «тягла на плечах у п’яти евакуаціях», було завершено.

Коли ж Докія Гуменна ставила перед собою запитання: «Ще було рушієм такої моєї «маніякальної впертості» серед хаосу і катастроф, під час війни таки здійснити цей мій задум?» — то відповідала вона на нього так: «Свідомість мого права працювати словом в українському культурному процесі, того права, яке відібрали в мене на початку мого літературного росту якісь непричетні до української стихії злочинні людці. Затоптали на рідній землі, — то буду в світах, при всіх хоч би найнайгірших умовах, виконувати моє життєве завдання».

Роман «Діти Чумацького Шляху» дістав високу оцінку найавторитетніших літературознавців з нашої діаспори. Юрій Шерех (Шевельов) відгукнувся про нього так: він «становить собою велику культурну цінність, як з погляду мистецького, так і з погляду мемуарно-історичного. Роман змальовує наступ большевизму на український народ… Дійсність схоплено і показано надзвичайно широко. Авторка сама пережила те, що описує, сама була переслідувана і зазнала змальовуваного на власній спині. Процес розкладу українською побуту, культури, родини тощо подано надзвичайно переконливо».

Інший знаний літературознавець — Юрій Бойко, що нині живе у ФРН, схарактеризував у 1952 році твір Д. Гуменної як «одне з найвизначніших літературних явищ української літератури останнього десятиліття» — «цим романом вписала Д. Гуменна своє ім’я назавжди в історію української літератури (…) Кожний, хто не пережив совєтської дійсності, прочитавши «Діти Чумацького Шляху», в силі буде відчути страхіття і відразливість совєтського режиму, на Україні, а хто пережив 30-ті роки на Україні, винесе з твору поглиблене розуміння й відчуття, що сам пережив».

Усе це, повторюю, — оцінки, що їх дають вчені з української діаспори. На матірній же землі Докії Гуменної її видатний твір ще тільки належить прочитати, ще тільки належить осмислити. Чудово, що цієї давно сподіваної пори роман, нарешті, дочекався.

 

Анатолій Погрібний

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.