Агнєшка Стец. Проблеми української культури на ламах польської преси в міжвоєнному періоді

 

Проблеми української культури на ламах польської преси в міжвоєнному періоді[1]

Двадцять років – це дуже невеликий часовий проміжок по відношенню до тисячолітньої історії польського й українського народів, але у свідомості як поляків, так і українців період т.зв. міжвоєнного двадцятиліття відіграє особливу роль. Для поляків це, насамперед, проблиск тяжко завойованої незалежності між епохою розбору і трагічними роками ІІ світової війни та окупації. Українцям в свою чергу цей період в’яжеться головним чином з розчаруванням через невдалу спробу здобуття незалежності, а також почуттям зазнаної кривди і несправедливості.

Польсько-українські взаємини того періоду були надзвичайно заплутані і трудно їх оцінити однозначно. Всі контакти між народами постійно визначалися історичними та суспільними умовами, а передусім актуальною політикою обох сторін.

Найбільший вплив на формування взаємовідносин періоду міжвоєнного двадцятиліття мали події 1918-21 років, головним чином польсько-українські змагання за Львів та Східну Галичину[2], союз Пілсудського й Петлюри[3], а також війна 1920 р., закінчена підписанням Ризького миру[4]. Їх наслідками були нездійснені надії, розчарування, докори і претензії, які тяжко було перебороти. Всі пізніші політичні польсько-українські конфлікти могли лише поглибити прірву, що з’явилася між обома народами.

Звичайно, протягом даного періоду були також численні спроби пошуку компромісу, хоча жодна з ініціатив польсько-українського зближення не здобула підтримки більшості обох суспільств. Ситуацію погіршували дії польської влади, спрямовані на обмеження свободи національного розвитку української меншості з одного боку, і виступи українських націоналістів, що мали метою дестабілізацію внутрішньої ситуації в країні, з іншого[5].

Попри несприятливу атмосферу, з обох боків з’являються прибічники компромісу та діалогу, які потсійно закликали до розсудливості та доброї волі у взаємних контактах. Була зрозумілою важливість цієї проблеми для життєвих інтересів ІІ Речі Посполитої[6]. Визнано, що важливим чинником польсько-українського зближення може стати взаємне культурне знайомство, а найкращою трибуною для його пропаганди – польська преса, що бурхливо розвивалася у міжвоєнний період.

Хоча українська тематика була постійно присутньою на сторінках польських газет, але її інтенсивність та звучання виразно відрізнялися в різні періоди існування ІІ Речі Посполитої. На жаль, у більшості випадків цю тематику порушувано в політичному контексті, часто розглядаючи її тенденційно і не надто прихильно. Як відомо, преса – це важливий чинник, що формує громадську думку, однак по відношенню до українців вона не завжди намагалася ламати упередження та стереотипи, що наросли за століття у свідомості поляків.

Особливо в двадцяті роки напружені стосунки між обома народами не сприяли пропагуванню культури українців в Польщі. В цей період процес популяризації йшов дуже повільно і переважали в ньому індивідуальні ініціативи[7]. Характеристичним для цього періоду є участь у пропагандуванні своєї творчості українських емігрантів – поруч з промовистою відсутністю галицьких українців[8].

Найбільші заслуги в популяризації української культури в двадцяті роки мав демократичний тижневик «Завіт» („Przymierze”) (1920-1921).  Довкола журналу групувалися середовища, які підтримували боротьбу народів Радянської Росії за незалежність. Пізніше вони утворили близький до тижневика Союз Зближення Відроджених Народів, що був попередником т. зв. прометеївського напряму в польській східній політиці[9].  На сторінках «Завіту» найбільше місця виділялося на українські справи, оцінюючи вагу цього питання, особливо в 1920 р. Цей тижневик першим намагався популяризувати в Польщі творчість геніального українського поета Павла Тичини, поміщаючи аж дев’ять перекладів його віршів в чудовому перекладі Юліана Волошиновського[10]. Представлено також твори інших тогочасних поетів, наприклад, Олександра Олеся і Бориса Грінченка, поміщаючи їх в спеціальному розділі «З літературної ниви відроджених народів»[11]. Особливу увагу було приділено творчості Тараса Шевченка, сторонника і захисника ідеї, якій був присвячений журнал – мирного співжиття вільних народів. Надруковано кілька перекладів віршів поета і статтю з нагоди 60-ї річниці його смерті[12]. Крім того, на сторінках тижневика з’являлося багато інформації, присвяченої українській культурі, наприклад, цикл відомого поета, емігранта з Наддніпрянської України, Миколи Вороного про розвиток українського театру[13], що підкреслював його визначну роль у збереженні культури і національної свідомості українців. Наближення з допомогою тижневика багатогранної української тематики до польського читача є справжнім досягненням, співставимим лише з діяльністю «Польсько-українського бюлетеню» в 30-і роки, очевидно, з врахуванням відповідних пропорцій.

Серед інших значних ініціатив треба згадати велике інтерв’ю українського письменника Богдана Лепкого, надруковане в 1928 році (№3) на першій сторінці престижних «Літературних відомостей» (1924-1939), причому в той час, коли більшість творців з Галичини відмовлялися виступати в польській пресі! Крім того, видання намагалося інформувати про тогочасну українську культуру, творену не лише в Польщі, але і в Радянській Україні, поміщаючи численні нотатки та рецензії.

Елітарний поетичний місячник «Скамандр» (1920–1928, 1935–1939), відомий з того, що в коло його зацікавлень потрапляло все нове і революційне в європейській літературі, публікує дві рецензії томиків української поезії. Перша з них[14] стосувалася збірки творів Павла Тичини «Золотий гомін. Поезії» і підкреслювала геніальність поета. Друга[15] рецензувала літературний альманах «Озимина», що містив вірші трьох українських поетів, які перебували в еміграції в Польщі – Євгена Маланюка, Михайла Селегія і Михайла Осики. Автором обох рецензій був Ярослав Івашкевич. Характер «Скамандру» як творця громадської думки та його значна популярність в польських культурних колах призвели до того, що журнал, безперечно, спричинився до популяризації поезій згаданих українських авторів.

Українською проблематикою зацікавився також шанований в колах інтелігенції «Сучасний огляд» („Przegląd Współczesny”) (1922-1939), місячник, присвячений справам науки, мистецтва та літератури. Особливо цікавими були інформаційні статті, присвячені культурі та розвитку науки в Радянській Україні та Підкарпатській Русі[16]. Автором більшості з них був відомий діяч польсько-українського примирення, знавець національних проблем в країнах Центральної та Східної Європи, Леон Василевський. В «Сучасному огляді» з’явився в 1929 році перший на сторінках польської преси об’ємний нарис, присвячений аналізу найновіших течій в українській літературі, твореної з обох боків Збручу, авторства Дмитра Донцова[17].

В цей період в польській пресі з’являється перша інформація про українську пролетарську літературу, творену в Польщі. На сторінках «Робітничої культури» (1922-1923) і «Нової культури» (1923-1924) можна було прочитати про український комуністичний журнал «Нова культура», що групував українські середовища, які намагалися створити в Галичині пролетарську культуру. Крім того, польська «Нова культура» помістила переклад двох сатиричних оповідань, а також цікавилася поточними проблемами польсько-українських стосунків, як, наприклад, справа утворення українського університету у Львові.

Варто ще згадати про «Слов’янський рух» (1928–1933, 1937–1939), місячник, присвячений життю та культурі слов’ян, єдиний польський журнал цього роду у міжвоєнному двадцятилітті. На його сторінках поміщено було ряд різноманітних україністичних відомостей, що з’являлися у спеціальному окремому розділі «Україна».

 


[1] Реферат виголошений на конференції Warsaw Special Convention of ASN (Association for the Study of Nationalities) 18-21 липня 2004 р.

[2] Війна у Східній Галичині була результатом спроби утворення окремої української держави – Західно-Української Народної Республіки на території Східної Галичини по Сян, Лемківщини по Новий Сонч, Північної Буковини і Закарпатської Русі. Війна почалася зі збройного виступу українців у Львові 1.ХІ.1918 р. Бої тривали 8 місяців і закінчилися перемогою Польщі. Східна Галичина як інтегральна частина Польської держави була визнана Ризьким договором, а його положення підтвердила у 1923 році Рада послів держав Європи.

[3] Польсько-український союзницький договір був укладений 21 IV 1920 р. Пізніше він був доповнений торговельним трактатом, а перед усім – військовою конвенцією. Польща визнавала незалежність України і її суверенну владу аж до кордонів Польщі з 1772 року. Україна практично зрікалася прав на Східну Галичину. Союз викликав затяті нападки з обох сторін. Його творців – Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри – звинуватили у національній зраді.

[4] Мирний договір між Польщею та Росією й Україною, підписаний 18 III 1921 р., що закінчив польсько-радянську війну 1919-1920. Крім іншого, визначив лінію польсько-радянського кордону. Україна була поділена вздовж ліній рік Збруч та Горинь.

[5] II Річ Посполита не виконала значної частини зобов’язань щодо українців, таких як: автономія, мовні права, утворення університету, самоврядування тощо. Частими були випадки порушення законності, особливо з боку місцевої влади. В свою чергу, українські угрупування як націоналістичні, так і комуністичні, вдавалися до таких дій, які не можна було терпіти у нормально функціонуючій державі. Це відбувалося за виразної підтримки сусідніх держав – Німеччини, СРСР та Чехословаччини, що ще більше загострювало взаємовідносини. Попри все, громадянські свободи і можливості збереження національної самосвідомості виявилися в Західній Україні незмірно більшими, ніж на теренах Радянської України.

[6] Українці становили найчисленнішу і спричиняючу найбільше клопотів національну меншість ІІ Речі Посполитої, від 14 до 15% населення Польщі.

[7] Серед перекладачів, публіцистів, вчених і політиків, що працювали в той час над зближенням обох народів, з польського боку вирізнялися Александр Брюкнер, Тадеуш Голувко, Леон Василевський, Зофія Войнаровська і Юліан Волошинський. Натомість з українського боку це були: Богдан Лавровський, Богдан Лепкий, Євген Маланюк, Сидір Твердохліб і Микола Вороний. Тадеуш Голувко і Сидір Твердохліб заплатили найвищу ціну за свою діяльність – обидва загинули від рук українських противників порозуміння.

[8] Українські емігранти (головним чином т.зв. петлюрівська еміграція) стояли на позиції компромісу і співробітництва з Польською державою, натомість галицькі українці в значній мірі бойкотували всі ініціативи, спрямовані на нормалізацію взаємовідносин, звинувачуючи поляків у знищенні спроби здобуття незалежності.

[9] Союз Зближення Відроджених Народів був утворений у Варшаві 10.І.1921 р.  Статут Союзу опрацював Тадеуш Голувко. Він теж був головним ініціатором створення в січні 1926 року організації «Прометей», що гуртувала представників політичної еміграції Грузії, Азербайджану, Туркестану, України, кримських та волзьких татар, народів Північного Кавказу та донських і кубанських козаків. Боротьба з цим рухом була одним з головних пріоритетів дії органів держбезпеки СРСР.

[10] Твори поета вибрано зі збірок «Сонячні кларнети» та «Плуг». «Завіт» помістив їх в 1921 році в № 5, 22/23, 32/33.

[11] Переклади тижневик помістив в 1921 р., Б.Грінченка в № 5, О.Олеся в № 30/31.

[12] № 9/10 i 30/31 за 1921 р.

[13] № 12,13,14 за 1920 р.

[14] З. 20–21 з 1922р.

[15] З. 29–30 з 1923 р.

[16] K. P., Ukraińska Akademia Nauk w Kijowie, t. 5; L. Wasilewski, Z życia kulturalnego na Ukrainie Sowieckiej, t. 7. Обидва за 1923 r. Там же Działalność naukowa na Ukrainie, t. 16; Там же, Na Rusi Podkarpackiej, t. 19. Обидва за 1926 р.

[17] Od epigonizmu do samodzielności (nowe prądy w literaturze ukraińskiej), t. 28. (Від епігонства до самостійності – нові течії в українській літературі. т.28)

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.