У Києві в 1940 році-2

IV

В хаті й на вулиці

Почну від найближчого людині: житла. Григорій Степанович залишив мене у K.. Там з того приводу не виявляли ані захоплення, ані окремого незадоволення. Проте, кермуючись якимось притаєним відчуванням, я була впевнена, що дім цей не ставиться до мене з прихильністю, і вже зразу я просилася в готель. Та мій опікун вилаяв мене, мовляв, в готель не так то легко в них попасти, треба було замовити і т. д.. Коротко, казав сидіти на місці. Все таки дав мені стежечку для виходу: якщо до чого — зможу перейти жити в гуртожиток школи. Перспектива не всміхалась, а ще мені: ввижалась така бурса, спання з кільканадцятьма ученицями чи вчительками, гамір. Тоді я ще не розуміла причин ворожости й тяжкого настрою, який згодом огорнув мене у K., а дещо аж через два роки я довідалась. Тож на разі залишилася.

Мешкання моїх хазяїв складалося з трьох чи мабуть чотирьох просторих кімнат в будинку Наркомів. Значить новий і один з вибагливіших будинків по вул. 25-го жовтня, давній Інститутській. Жила в ній така родина: чоловік, його жінка лікарка, їхніх троє дітей — все дівчатка, бабуня і служниця. Обстановка була така, як у нас в міщанських домах початку нашого століття: вузькі шафи з масиву, мабуть вільха, великі столи на товстих ніжках, по одній-дві великих циратових канап з опертям, на закінченні якого стояло декілька фігурок чи фляконів. Канапи нагадували часи нашого дитинства, коли то були місцем для іграшок дітей, при чому спинка любила валитися, а через скакання дерся матрац.

В моїй кімнаті було ще бюрко (старосвітське) і мала, невпорядкована шафа з книжками. Очевидно, на першому місці твори Леніна вони надавали домові й родині характер правовірноети. Далі різні нецікаві, виключно російські книжки. Натрапила я тільки на одну, яка мені подобалась і навіть я її забажала дістати: ілюстровані казки східніх народів. Йдучи за потребою вищеописаної пасії, я питала в хазяйки, чому в них немає українських книжок, та не довідалась нічого конкретного. Зате українська книжка в моїх руках здавалася їй чимось дивним, незвичайним, може навіть поганим. Вона навіть не намагалася взяти її до рук, наче б боялась їх забруднити.

Ще більше непорозуміння між нами вийшло з нагоди моїх відвідин Тичини, та його книжки «Партія веде». Моя хазяйка не знала, хто такий Тичина, що я просто осудила, а до відвідин його віднеслась злегка підозріло. На книжку ж сказала, «ето удівітельноє». Здавалось, що я не була чужинкою в Києві, а вона, і що я оповідаю їй про людей чужого міста. Тоді ще я була говірка й відверта і про все висказула свою думку. Потім я зрозуміла, що Григорій Степанович дуже практично зробив, залишивши мене у цієї жінки, яка могла після трьох днів мого життя у неї подати йому доволі «правильну» мою характеристику.

День у нас починався дуже рано, як загалом у СРСР. Було ще зовсім темно, і тоді чулося по хаті, гупання товстих і тяжких ніг, обутих у валянки з битого сукна, бабуні і служниці. Потім хазяйка збиралась на клініку, куди відвозив її шофер на знаному нам возі, марки Зіс, далі вертавсь він і відвозив до школи обидвох дівчаток. Щойно тоді робився сірий ранок. Праця починалась о 9 на східній час, тобто на середньоевроп. 7.. Узимі це ніч темна, яку ще й згодом скували страшні, понад тридцятьступневі морози.

В хаті залишалась бабуня з маленькою дівчинкою, яку всі надмірно любили й пестили, що відрізнялось від їхнього холодного та чисто виховного відношення до двох старших дівчаток (близнючки яких 9-10 літ). Потім сказала мені бабуня, що дівчатка виховались у неї на селі, що її чоловік залізничником там, і що вони мало жили з мамою. Тут вони в школі, але вона хоче їх назад забрати до себе. Це були «бабушчині» дівчатка. Зате ця наймолодша була пестійкою всіх, а мама кидалась на неї просто з малпячою любов’ю, приходячи з праці цілувала-пестила, називаючи своїм сонцем, світлом, і др.. Я почувала симпатію до двох оцих «немаминих» дівчаток, ще й тому, що говорили вони до мене по-українськи, навчені тої мови в школі. Часто потім я думала про тих дівчаток, і мені їх було жаль та хотілось зрозуміти причину такого поділу батьківських почувань. Були такі милі, завжди одна до одної пригорнені, тихі й скромні оці «діти на станції», як я думала про них.

Бабуня мала нахил до говірливости — старорежимна, бач.

Оповідала, що молоді жили довго в Сибірі, часом зідхала за старими часами, казала, що й вона потайки молиться в куточку, що донька зустріла дуже обуреним, картаючим поглядом.

Снідання, що складалось з м’яса, чаю, хліба і навіть варення, та часом якихось тістечок, що залишились з попереднього дня, готували вдома. Обід брали готовий з кухні для мешканців цього будинку, і він був багатий і добрий, так що залишалось теж дещо і на вечерю. Пишу про це тому, що я потім приглянулась, як харчувались інші люди це раз, а далі ще й тому, що справа прохарчування становила в СРСР завжди важливу проблему. Та й вкінці усе життя в такому новому для нас устрої як комунізм було цікаве. Навіть коли ви прийдете до такогож устрою, як ваша тодішня батьківщина, вас цікавить теж щоденний побут людей.

Якщо йде про моїх господарів: у них я пожила тільки три дні, ненадійно й швидко перебравшися потім в гуртожиток школи. Вийшло воно так:

Був вечір. Нагло прогомонів телефонний дзвінок. Хазяйка підійшла до апарату й скрикнула радісно:

«Коля, Колюша, ето ти?! Здравствуй дорогой!» і багато радісних слів привіту та новин душком проказала до телефону. А потім швиденько до мене, що брат, командир, вертається на відпустку з фронту і побігла з тим до мами. Я ж негайно почула якийсь подув чогось чужого і знову мені ворожого, хоча оцього Колі ще не було. Та коли він з’явився і хату наповнив радістю, як не дивно, знову з пристрастю, рівною сестриній, кидаючись на найменшу донечку й обсипаючи її поцілунками й пестощами, я почула до нього велику нехіть. Був одягнений в новий одяг і реміння з польських матеріялів і як кожен з них тоді мав при собі нові й великі валізи. До мене говорив по-українськи, довідавшись відкіля я й хто. Та наші розмови дуже швидко спинились на такому діялозі:

— Як же ж там в Галичині? — запитала я

— Ви ж знаєте, автім я стояв на кордоні, то ж тільки дещо чував про ваше ставлення до радянської влади.

— А чи кордон вже устійнений, спитала я — трохи по дурному. Можна ж було сподіватись, що такої політичної інформації він мені не дасть. Та нежданою була його відповідь.

— А ви, що, хочете йти на другий бік?

— Якби я хотіла була йти, з вами не радилась би відказала я холодно й з почуттям образи. Розмову звернено и другий бік, я встала й вийшла до моєї кімнати й вирішила негайно: забираюсь! Ні хвилини довше. Середовище чуже, вороже, а цей Коля сповнив мене ще й якимось страхом. Здавалось, він викриє, що до такого патріотичного дому закралась контрреволюція і запроторять мене так, що й ніхто не дізнається. Страх, якого навчилась в цьому місті, підповз до мене і разом з нехіттю казав мені вирватись від К-ченків. Я негайно зібрала свої речі, а вранці їдучи з хазяйкою до клініки я сказала їй, що хочу перейти на мешкання до гуртожитку школи, мотивуючи тим, що в неї може стати тісно, приїхав же брат, швидко й чоловік повернеться. Не потрібно й було виправдувати себе. Мою заяву принято без слова і обіцяно мені машину для перевезення (на моє прохання).

З яким полекшенням я покидала тих людей і їхню, непотрібно їм накинену гостинність! Яка я була рада спокійній окремій кімнаті з біло постеленим ліжком, теплом, малим столиком і вікном, з якого видно було узгір’я, покрите якимось садом, димарі фабрик та на найближчому овиді якесь чисте й просторе фабричне подвір’я. А при тому самота й тиша, незв’язаність нічим і ніким. Коли я залишилась сама в кімнаті, то відчула як незносна нудка вага спадає з моїх грудей. Здавалося, що після дуже довгого життя під гнобленням якогось чужого вантажу я вернулася до своєї малої, милої хатки. А навкруги шум і гамір молодих голосів, по коридорах молодь, що частенько й говорила по-українськи, що вчилась допізна вночі й вставала поночи біжучи до школи. Я приглядалась їй пильно і думала, що й мені прийдеться виховувати тепер таких молодих людей. Я обіцяла собі зробити це найкраще. Оця життєрадісна молодь була ясною й теплою смугою темних моїх київських днів.

Як же я влаштувалася в ті дні? До Континенталю я покинула ходити. За призначені мені, як командировочне, гроші н змогла б там їсти тільки раз денно неповний обід. Автім мені хотілося бачити життя не через призму Інтуриста, про що ми свого часу читали у всіляких враженнях з подорожі по Росії. Де я їла? Снідання давали мені тих три дні у моїх хазяїв. Часом, коли прийшла у вечері і заставала їх при вечері, запрошували. Можливо, що я так почувала себе з надміру вразливостп, все таки приймання харчів від тих людей було для мене дуже прикре. До снідання, скажім, ніхто мене не кликав.

Я вешталась вже готова по хаті, вже й одягла на себе хутро — щойно тоді бабуня запитувала: може б ви поснідали? Мені випадало подякувати, вранці ж не кажуть, що не голодні, чи що вже їли. Друга ж причина: я не знала, де і що можна дістати. Місто ж, з того часу коли покинули мене мої товариші, стало для мене страшенно чуже, ба й вороже. Я просто боялася зайти кудинебудь — моя мова й одяг будили загальну неприхильність. Можливо, що люди там такі й загалом, все таки мені здавалося, що трактують мене як буржуя — клясового ворога і з боку національного, як ворога. Найчастіше ж на мої запити зустрічні відповідали «не панімаю», або «не знаю». Не знав кондуктор в трамваї, де висісти, не знали прохожі, де вулиця, не потрапив двірник вказати, який це номер дому, до речі важна інформація, бо числа в Києві старі, ржаві й нечиткі, вночі не освітлені, так що чужинцеві, чи необізнанному знайти число і вдень дуже тяжко. Усе, як і люди законспіроване, глухе й мовчазне. Ні з ким не вдавалося нав’язати розмови, коли його зачіпав на вулиці. Кожен намагався якнайшвидше відв’язатись від чужинця. Як потім я довідалась, за чужинцем ходив «сторож», тільки ж не знаю, чи за кожним, і дбайливо стежив, з ким він по дорозі розмовляє. Можливо отже, що ці люди боялися мене. Вкінці стала боятись їх і я. Що довше я жила в тому місті, то воно ставало мені чуже й страшне. Все ж в цьому місті треба було упорядкувати свої справи.

Першою з тих справ була: навчитися ходити по чужому місті. На цілому світі це робиться за допомогою пляну міста. Тож і я вирішила купити його. І почалось: входила до всіх можливих книгарень, складів канцприладдя і ніде жодного пляну не було. «Нету» — одиноке слово, як відповідь. В Наркоматі я просила всіх хоч накинути мені орієнтаційний шкіц міста. Ніхто не орієнтувався і не вмів. Вкінці один росіянин вирішив нарисувати мені необхідне: дорогу з шкільного гуртожитку на Хрещатик і відтіля в Наркомат на Рейтарську…

Тож я ходила по місті як сліпа й дурна. Не могла теж зорієнтуватись в трамваях і вкінці знала, як мужик, тільки ті номери, що їдуть до школи. «На Мельника» і в Наркомат. ІІрийшлось одже з містом знайомитись найпримітивнішим способом, певно як нашому сваткові з Нью-Йорком, чи яким Буенос, пізнаючи вулицю за вулицею та блудячи сто. До того ж скляні вікна в трамваях були замерзлі, і крізь них нічого не було видно. А дні були з ранку до вечора темні, спочатку мрячні, потім стяті страшним морозом. В тих умовах не багато побачила я в Києві. Ще гірше повелось мені з провідниками. В будні не було мови, щоб хтонебудь провів по місту. Всі працювали. Та зближалася неділя, чи вихідний.

В Наркоматі був у фінвідділі якийсь один Енко, що при низькій чорнявій постаті і вже типово слав’янському вигляді мав і сорочку з вишивкою (машинова була дозволена, ручна, як потім виявилось, була проявом націоналізму) на що галичанин не раз давав себе зловити. Та й говорив він не тільки до мене по-українськи. Ото ж я попросила, щоб, користаючи з вихідного, провів мене завтра по Києву, та він відмовився, мовляв, йому ніколи, бо не зважаючи на вихідний, має роботу. Почування образи у мене помішалось з невиразним передчуванням обставин життя, серед яких доводилось жити тим людям, та небезпек, якими воно для них було наїжене. Чи ж можна подумати, що в західній Европі знайшовся б молодий чоловік, що відмовивби чужинці годинку-дві провести її по місті? Що ж могло такий з роду гостинний і ввічливий нарід, як українці, зробити такими дикунами?

Так «наладнавши» спосіб ходження по місті, я наладнунала решту моїх справ з успіхом — знову — посереднім. Отже Наркомат. Чого мені треба було там? В основному двох речей: з плянфінвідділом устійнити «профіль» школи, при чому вони мене до цього зовсім не потребували, та осягнути затвердження бюджету, що теж відбувалось без мене. В відділі Кадрів: піти з інспектором К. до книгарні та дістати програми дисциплін, що їх малося читати в школі… До поладнання за один день?

 

V

Трудові будні інших і мої справи

Наркомат своїм виглядом і способом урядування ставав для мене дуже маркантним переживанням, майже символом бюрократії й ладу, що з ним приходилось миритись.

До відділу кадрів треба було йти доволі довгим коридором. На ньому, як і всюди, зрештою вражав бруд, підлоги не чищені, всюди чорно й невідрадно. Завідуючий, у якого я була раз, мав якусь кращу кімнату, навіть з килимом. Але кімната, де мені доводилось день удень мало не півдня пересиджувати, містила в малому просторі можливо найбільше: декілька бюрок, тісно зсунутих спинами, декілька шаф з паперами, два вікна, що виходили на безнадійний мур напроти й порожнє наркоматське подвір’я. Сиділо там декілька людей, щось байдуже й сонно порпаючи в малих не білих паперах. За білий канцелярійний папір загалом було тяжко. Писали на різнокольорових, найчастіше бурих листках, по можливости найменших. Вони не знайомились зі мною й нецікавились моїми справами, тож з двома тільки я зналася: оцим К. і його чи помічницею, чи секретаркою «Надеждою Міхайловною». Обоє вели сонне й мале життя, здавалося, позбавлене всілякого змісту й зацікавлення.

Мої справи починались так, що згідно з умовою я приходила на означену годину і не заставала ще К-а. Тоді я сідала поблизу вікна й дивилася, нудьгуючи, на безнадійні картини, що їх показувало брудне вікно. Часом я відвертала очі й дивилася не неменше невідрадну картину в бюрі. Очевидно Надежда Міхайловна, як жінка, притягала мою найбільшу увагу. Вона була худа, бльондинка, з коротко підстриженим, закучерявленим волосям, середнього зросту. Бліде обличчя всміхалось часом чимось подібним до посмішки, на губах залишки фарби, нігті, як у всіх, брудні, наляковані червоно. Якийсь виповзлий светерок, дуже дбайливо вицируваний в різних місцях по можливості! відповідними нитками, як і гранатова спідничка, що неймовірно світилася, витерта за довгі роки на стільцях бюр, зраджувалп цілу тяжку до розв’язання проблему одягу в СРСР. Виходжені півчеревики, що давно забули свою молодість, доповнювали одяг цієї дівчини. З ранку до вечора вона сиділа мовчки, як і інші зрештою зігнувши спину над своїми «бумагами». До цієї дівчини я мала повну співчуття симпатію. За цілий день нудної праці вона не могла собі купити нового одягу.

В отих старих, почорнілих мурах, в оцій високій установі було таких Надежд багато. Всі вони, товсті чи худі, гнули спину над паперами й мали перкалеві сукенки, (дарма що були великі морози), висірілі светерки й витерті спіднички… Декілька тільки в оточенні Наркома мало сатинові хвартухи. Коли взяли великі морози і в бюрах стало дуже зимно, сиділи вони в пальтах, висірілих мішанках бавовнянки з вовною, або й самих бавовняних. Кому було зимно в ноги, вбирав ще калоші…

На коридорах панував сморід з клозетів, що були в жахливому непорядку. З своїми хворобами й щоденним життям, сиділи ті жінки більшу частішу дня похилені над паперами. Нагадувались новелі російських письменників, що в отих «Надежд Міхайловних» вишукували проблеми, романи й видобували з-під поторганих светерків клапті їхнього життя…

Все таки боляче було дивитись так на Надежду Михайловну, важкі й нудні були години чекання, а холод разом з брудом і смородом творили одну вагу оцих сірих буднів серед праці, — якій інколи немає й глузду, вже не кажучи про якісь ідеали. Ідеалом був тут хліб. Якже ж він виглядав у тих Надежд?

До години одинадцятої я найчастійше не могла діждатися ще мого референта. О тій приблизно порі більшість службовців виходила до буфету на третьому поверсі, щоб поснідати. Вони виходили до праці без снідання. Відповідь «вдома ніколи». З рівною правдою можна було додати «і нічого». В буфеті був свій лад: купували бльочки, сідали при маленькому покритому брудним полотенцем столику, клали перед себе бльочок і ждали. Ждати можна було доволі довго — тим ніхто не хвилювався. Все таки в кінці підходила офіціянтка, брала бльочок і за деякий час приносила склянку молока й кусок хліба, якийсь «суп» з куском хліба, чи якийсь кусок м’яса. Над усім панував запах «сєльодки», випари з кухні й почування тісноти й недостачі…

Скінчивши працю десь пізно пополудні (було вже сутінно), вони йшли знову в їдальну і їли, правда на не дорогі гроші «суп» і якесь м’ясо, найчастіше «отбівная». Їла я раз чи два там, зробивши велитенський перескок з Континенталю сюди. Але кусок оцього засушеного, пісного м’яса без крихітки товщу і дві чорних, сухих та пісних картоплі не хотіли мені пройти крізь горло. Після такого обіду ставало на душі отак же холодно, тяжко й мляво як мабуть і у них.

Хто мав кого не працюючого в дома, а таких було мало, та жив близько і не мусів бігти на «другу ставку» в іншу установу, може й їв удома. Та навряд, коли ж і Замнаркомові не варили. З людей, що я пізнала, ніхто не їв домашньої їжі. Якщо в вихідний жінка мала силу зготовити щось, тоді й справді було для всіх свято…

За порадою Г. — про неї скажу ще далі — я пішла раз їсти до Клюбу письменників. Там обід вже коштував майже втричі більше, ніж у Наркоматі, але був кращий: юшка, січеники з ячмінною кашою, чай і якийсь коржик до нього. Та обідала я там тільки раз, бо й зайшла там в один із останніх днів мого перебування в Києві і було там щось чуже й тяжке, від чого хотілось втікати якнайдальше. Може то була неввічливість Р., а може радше неймовірний і підозрілий, щодо виробу, виробу й його мети націоналізм С. — факт, що я туди більше не пішла. Врешті я захворіла і вкінці хвороба примусила мене зїсти раз в гуртожитку, де харч був зовсім добрий.

Так отже їла я в різних місцях, помічаючи якість їжі, спосіб її подавання й людей. Раз була зовсім без обіду, бо не дістала у відомих мені льокалях, (мабудь запізнилася), а ще раз їла у Г. власної роботи обід у вихідний. Ще гірше було з іншими родами їжі. Коли я перейшла жити в гуртожиток школи, снідання повинні були зникнути для мене, як і для інших громадян. Та про гуртожиток окремо.

Та вернемося до Наркомату і моїх справ. Отже вкінці приходив мій референт. Тепер починалося для мене — далі чекання. Поки ми не вийшли, він мав ще дещо до поладнання в уряді, то ж треба було почекати. І знову мур і Надежда Міхайловна… В міжчасі я старалась поладнати справу в плян-фінвідділі, де знову чекала годинами, подивляючи швидку й дуже зручну гру на незнаних мені досі рахівницях. Усі ці службовці грали на рахівницях як справжні жонглери. Я не могла зрозуміти, що вони роблять і як можна перегортати завжди тіж самі кульки. Це видалось мені подібним до перебирання чотків і відтіля війнуло на мене далеким сходом. Потім щойно вже в школі мене повчили, що робиться з рахівницями. В тому відділі, щойно після кількох таких візитів, подали мені до відома, що в нас буде теж фельдшерський відділ, проти чого я ходила протестувати до завідуючого Відділом Кадрів, та безуспішно. Чомусь нам, галичанам, так назва як і звання фельдшера були немилі. Вони були рівнозначні з неуцтвом і курфушеркою і коли я їхала до Києва, мені наказували товариші, щоб я противилась фельдшерському відділові.

Це був очевидно, консерватизм і з часом так вони, як і наша молодь, звикли до фельдшерів, та вважали їх за корисних медробітників.

Там подали мені також копію бюджету, затвердженого нам на провадження школи.

Нарешті ми входили до книгарні, де мали дістати потрібні мені пляни. Це вже був поступ у моїх справах. І вкінці я виходила з цієї завороженої інституції на світ, та могла його хоч трохи розглянути.

Книгарні були всі приблизно в одній околиці: по вул. Леніна і на Хрещатику. Але ці програми мала тільки одна. До неї ми направили наші кроки. Розмова відбувалась українсько-російською мовою, бо мій товариш не говорив по-українськи, хоч мені потім сказали, що він українець. Тільки ж який — я не дізналася, бо як потім виявилося українцями звали себе всі громадяни України, отже в першу чергу жиди. Як інші і цей молодий чоловік не виявляв ніякого зацікавлення моєю особою. Він теж був якийсь отяжілий і сонний, і він теж відмовився провести мене по Києву…

А книгарня, до якої ми йшли, була замкнена і на ній виднілася картка: «Переучот». Змісту я не розуміла, здається в капіталістичному устрою вона називається інакше, але факт, що це слово подіяло на мого товариша ще більше заспокійливо, і він вирішив, що «нічево не поделаєш», і що прийдемо завтра.

Другого і третього дня дополуднева програма мого дня виглядала так само, третього «переучот» був скінчений, але не було керівника цієї ділянки, як заявила нам жінка в гранатовому хвартусі і хустці на голові з сильно лакованими нігтями.

Коли хтось не має багато часу, а хоче і той протратити, хай вибереться на такі роздобутки, як я. Зрозуміє, що мій настрій ставав з дня на день гірший, пригноблення росло, а почування безсилля й якоїсь неминучости, що тяжіла над усім, зачинали й мене робити подібною до тих людей, що жили наче під колесами тяжкого, повільного потягу. Здавалось: їде він, тяжко постогнуючи понад їхніми головами, а вони не можуть більше розправити спини, як на це дозволяють колеса машини, що їде понад їхніми головами.

Так «поладнавши діла» ми, треба це визнати, без жалю прощалися, і я йшла, похнюпившись, вулицями Києва. Мій шлях вів мене на обід, а відтіля найчастіше в школу.

Доки жила у К-ченків, я ходила пішки, бо все це було розмірно недалеко, коли ж я випровадилася майже за місто, справи значно ускладнилися.

Києва розглянути мені так і не довелося. Причиною був мороз. За декілька днів, коли я все таки поладнала мої нещасні програми й вийшла на місто, був вже тридцятьступневий мороз, я сама, як теж і уся публіка, бігла швидко, закутавшись по очі, з заледенілими руками й ногами, дрижачи з холоду. Скла склепів були як замальовані вапном і нічого не було видно. Врешті склепи я розглянула, окрім інфекційних, роблячи в них покупки в один із останніх днів. Були там загалом великі крамниці з величезними виставовими вікнами й великим внутрішнім простором. В тзв. «бакаліях» було багато какао, консерви, якісь тістечка, вина, подекуди теж городина. Це так в основному. Ми вибрались раз з одною громадянкою, з якою я познайомилася принагідно, школяркою десятирічки Женею (мабуть не боялася мене) робити покупки. А саме хотілось мені купити чаю, щоб робити в гуртожитку снідання, чоловікові до дому гостинця: ікру. Тож ми ходили з магазину в магазин і діставали невідмінну відповідь: «чая нету», те саме про цукор. Про ікру ніхто й не хотів слухати, як теж про південні овочі, тобто мандаринки й цитрини, які були в Континенталю і які я хотіла привезти додому. Це було тим дивніше, що як раз був святочний час новорічних празників. На площах горіли ялинки, прикрашені кольоровими жарівками. Щойно потім, живучи вже довший час у Львові, я зрозуміла спосіб постачання місту харчів: завезли раз, було багато й усюди. Люди розкупили, вичерпано призначений за пляном «фонд» і деякий час того продукту вже не було. Треба було купувати тоді, коли був…

Подібне траплялось в галантерійних склепах де ми шукали «резинки» до рейтуз і кальоші для чоловіка, в Універмагу, де ми шукали термоса. Остаточно я купила кілька коробок консерв краба, яких потім у Львові було масами, одно «совєцкое шампанское», яке призначила на гостину родини, якби я з нею колись ще в житті стрінулась, а яких у Львові теж потім було багато і з доручення та за радою колеги багато ниток, яких потім у Львові теж було багато.

Новий був спосіб купування і по-моєму складний. Треба обійти склеп, обдумати все, що хочеш купити, порахувати, купити на ту ціну бльочок в касі, а потім з ним йти по товар. Справа ускладнювалася, коли треба було обчисляти більше кусників і уламки кілограмів, та купувати товари при кількох станках. Для мене це все становило майже непоборні труднощі, коли ще додати, що обслуга надзвичайно неввічлива, а мова всюди російська. Для людини, непривичної до цієї мови, рахунки й числа мішались, потім числення новою й непривичною валютою, до того купування при великім напливі покупців — були дуже тяжкі.

В одній крамниці, де я заскочила купити чоловікові краватку, жид продавець обслуговував мене ввічливо, та старався говорити по-польськи… Загалом, якщо українцеві в Києві хотіли зробити приємність, намагались на його українську мову відповідати по-польськи. Чи вже наша мова галицька мала такий чужинецький виговір, чи всіх галичан вони вважають за поляків?

Треба сказати, що в склепах, як і всюди, люди вміли додержувати порядку. Ніхто, не товпився, зате всі дуже терпеливо й мовчки стояли в черзі. Довгі роки нескінчених черг були для них доброю школою: народ стався тяжкий, мовчазний, та піддався й тут своїй долі. Найжалюгідніша була черга за хлібом котрогось сірого ранку в такий мороз, що пара негайно обмерзала кругом рота людині й тварині, а все було сиве від намороззі. На вулиці стояла ота нещасна черга нужденно одягнених людей, покритих білою намороззю, скорчених, втиснених в затінки мурів, щоб хоч трохи хоронитись перед вітром.

Горді мешканці СРСР однією чергою а саме — на часописи. Вони пишаються одною чергою: мовляв культура в нас така висока, що кожен читає, й тому невистачає часописів. Але саме головне: паперу було обмаль, тому й наклад газет був обмежений. Чого ми ніколи досі не знали: газету позичав один мешканець дому від другого і одно число обслуговувало декілька родин.

От і все, що мені вдалося помітити з Київської вулиці. Коли я приїхала до Львова, багато людей цікавилось якраз цією ділянкою: буденним життям: як одягаються, що їдять і що с в крамницях. Відомості, які я їм подала, ніяк їх не заспокоювали, і між собою говорили, що я говорю дуже мало й стримано, як усі, що там були. Люди сподівались надзвичайних ревеляцій. Була ж ця країна окутана серпанком непрозорої таємниці… 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.