Трістан 1946-9

Розділ X

Я не відповів ані «негайно», ані потім. Жінки взагалі люблять задавати питання. Ану ж станеться чудо і правда виявиться неправдою? А що мати й Кася зробили, щоб сталося чудо? Мати зі мною не поїхала; її тримали в Пенсалосі гарненький котедж і спогади про те, чого вона зовсім не цінувала, поки не втратила. Батько кохав її, Фредді, напевно, теж кохав. А вона почала цікавитись ними аж тоді, як обох не стало. То, може, було б і мені зачекати, поки умру? А Кася… Як охоче повернулась вона до Бредлі! Її лиш одне турбувало: чи залишить професор у себе місіс Меддок і Ернеста. Я б не віддав її Бредлі, ладен був навіть іще поневірятись у тому проклятущому Лондоні, та бачив, що набрид їй, що вона вже сита моїм коханням донесхочу. Чистоти їй, бач, забажалося. До старого мудрія схотілось. Вона гребувала і собакою, і пам’яткою моєю — тим пранцюватим язиком, і моєю Польщею. Що ж, міс Кетлін Мак-Дугалл розсудила розумно. Навіщо їй мучитись на Ерлс-Корт з якимись переміщеними особами? Бредлі вигнав її ворогів, і все гаразд, більш їй нічого й не треба. Драггі пише, як новоспечена леді Кетлін удає з себе наукове світило, бо старий нашпиговує її своїми ідеями.

З роботою — а місце підходяще, я вже відклав двісті доларів — допоміг брат Кейт, Бернард. Якби не він, я б і запрошення не одержав. У війну він служив в Англії, в авіаційній частині, де були й поляки. Кейт щось там йому про мене ляпнула, і він одразу: «Треба його викликати сюди. Союзники Польщу зрадили, нехай хлопець тут зіб’є копійчину». Сам мене зустрічав у Нью-Йорку на причалі. Чую: гукають у мегафон моє ім’я, вийшов з юрби пасажирів, митникам роботи зі мною було небагато, а біля порту стояв його «каділлак».

Бернард повіз мене не до Кейт, а до себе. В Манхеттені на двадцять шостому поверсі в нього розкішна парубоцька квартира, вікна дивляться в різні боки, на дві річки, глянеш униз — люди бігають малесенькі, до тебе їм годі добратись, ти високо-високо, поряд тільки сонце, за одною річкою сходить, за другою заходить, світло вливається у вулиці, мов у провалля, а вночі можна рукою дотягнутися до місяця. Бернард каже: «Ось тобі кімната, окрема ванна, живи, брате, скільки схочеш».

Увечері прийшла Кейт у брудних штанях і светрі під шию, розсілася на Бернардових атласах, попіл струшує на килим, випили ми багатенько віскі, без нічого, не розбавляючи, а мені чудно: де ж та гігієна, до якої вона привчала дочок у Пенсалосі?

— Діти здорові? — питаю.

— Здорові, але такі неслухи, — каже. — Важко виховувати дітей без батька.

Ого, думаю, це вже щось нове.

Другого дня пішов на біржу праці. Бернард сердився: «Горить, чи що? Відпочинь, квартира ж безплатна». Але я не хотів сідати йому на шию. З тих грошей, що Подружка дала на дорогу, лишилось якраз стільки, скільки треба на вступний внесок до профспілки мулярів. Прийняли мене. Недалечко від садиби Кейт,на Лонг-Айленді, одна фірма саме розпочинала будівництво шикарного району, набирали робітників, Бернард замовив за мене слівце.

Кейт частенько приїздила на будову верхи, і це мені сподобалось, тобто не вона сама, а те, що коней любить. Навколо бульдозери вивертають дерева з корінням, риють землю, аж нутро її видно, мов у людини на операційному столі. Машин сила: всякі крани, бетономішалки, фургони, ваговози стоять, приготувавшись до атаки, саме залізо, бензин і гуркіт. Кінь там ні до чого, хіба що для краси. І це мені теж сподобалось. Кейт, відколи їй дісталося дядькове багатство, вдягається, як старчиха, верхи приїздить у витертих джинсах і светрі. Пам’ятаю, колись казала, що у Штатах житиме на якій-небудь фермі або в рибалок, як у Пенсалосі. Де там! У палаці живе. Якби я був там швейцаром, то й на поріг її не пустив би — волосся нечесане, одежа в дірках та латках. І це мені теж сподобалось. Аж надто гарна була моя Кася, надто чепурна, надто дженджуриста.

У Кейт груди високі, гордо так випинаються під светром. Роботяги на будові свистіли їй услід і мені кидали солоні слівця, я розумів п’яте через десяте, але навмисно у всіх на очах допомагав їй злізти з коня, і ми йшли в кущі покурити, аж якось майстер намилив мені чуприну, і вона більше не приїжджала. Запрошувала: живи в мене, можна за плату, на роботу буде близько. Я не схотів. Найняв кімнатку в невеличкому готельчику при дорозі, над баром, знизу чути гомін, музику, під музику хороше було думати про Касю.

Бернард до мене частенько навідувався. Розказував, як літав бомбити Бремен і Кіль і як одного разу німці засікли його прожекторами, засліпили, був би гробонувся, якби один поляк на своєму «Спітфайєрі» не вивів його. Страшенно польських льотчиків хвалив. Сидимо, було, внизу, в цьому гадючнику, цідимо джин з тоніком, він розказує, я слухаю — полюбив цього чолов’ягу, так кумедно вимовляє «холера», це «х» аж клекоче йому в горлі. Іноді він гнав мене нагору. Загадував надягти темний костюм, порпався в шафі, вибирав краватку. «Кейт чекає, поїхали в Нью-Йорк».

їхали всі однією машиною, і Кейт сідала не з ним, а ззаду, біля мене. Заходили в яке-небудь нічне кубло, найчастіше то був клуб, — на столиках горять свічки, на естраді негри в рожевих смокінгах, блищать зуби і мідь оркестру, офіціанти священнодіють, за столиками пики пещені, бундючні, і серед усього цього Кейт, напівгола, з розпущеними косами до лопаток. Ніби сукню обсмикує, а сама під столом шукає мою руку або товче підбором по литці. Мені це не подобалось. Танцювати я не хотів. Бернард одразу в’янув, дивився запитливо: «Чого ти сердишся?»

А мене насторожувало, що ці мільйонери упадають коло такого бурлаки, як я. Чого, думаю, їм від мене треба? Не раз просиджували ми так аж до ранку, Кейт може сама півпляшки горілки вицмулити, і по ній не знати, тільки все більше блідне. Зате Бернард, коли уп’ється, неодмінно повинен когось обожувати. Як не польських льотчиків, то офіціантів або яку-небудь шльондру з наліпленими віями. Кожному тицяє в руку долари, мало не плаче, благає, щоб узяли. Сміх, та й годі. Я запихав Кейт у панчоху зелені папірці, вона виймала їх і клала Бернардові в задню кишеню штанів — так ми з нею розважались, а він нічого не помічав.

Згодом мені розповідали різні люди — і наша барменша, і один майстер, який колись служив конюхом у їхнього дядька, — що це пропаща сімейка. В часи сухого закону батька посадили за бутлегерство. Всілякими крутнями статки врятували, батька з в’язниці витягли, але він скочив з дев’ятнадцятого поверху на сороковій вулиці. Мати хвора на меланхолію. Півроку в санаторії, півроку на волі, тоді плаває на яхті з компаньйонкою, читають разом біблію й моляться. Главою родини був дядько. Після війни він помер, і Кейт повернулася з Європи з двома нешлюбними дітьми. Добра, квартир, акцій у них — хоч греблю гати, а щастя ні на гріш. Спільники батька видали, приятелі пограбували, рідня не прийшла на похорон — тепер вони нікому не вірять. Кейт Уокер заміж не хоче, розводить коней і виховує своїх байстрючок, Бернард пиячить і фінансує п’єски на Бродвеї, які за тиждень сходять зі сцени.

Я одним вухом слухав, а другим випускав, бо сам був іще в Труро — минуле жило в мені, вночі прокидаюсь, на плечі щось важке — Касина голова. Вдень дивлюсь на жінок і з нею порівнюю, американки мені все одно що манекени у вітрині. І цвяшком стримить у мозку: чому ми розсталися? Сьогодні здається — вона в усьому винна, завтра себе звинувачую. Але ні разу не спало на думку, що так воно й має бути. Завів у рамку її фотографію, поставив біля ліжка. Хазяйка питає: «Це хто?» — «Дружина», — кажу. Само якось з язика злетіло. І тоді така злість мене взяла: чому ж ми не домагалися розлучення? Чому вона й досі дружина Бредлі? Кляну весь світ, а потім давай сам себе втішати: ну, дружина, то й що? Їй всього двадцять три роки, мені двадцять п’ять, а йому сімдесят, — у нас попереду все життя. Послав у Пенсалос листівку: «Привіт тим, хто мене пам’ятає».

Тиждень минає, другий, я щодня лечу з роботи, скільки є духу, питаю хазяйку: «Нема листа?» — «Нема». Ах, так, місіс Бредлі не бажає навіть відповідати. Місіс Бредлі вже все забула… З цього й почалася знов моя хвороба. На будові я спочатку підносив цеглу, махав кельмою, швидко навчився, платили добре, і все було гаразд. А як Кася не відписала, невдовзі чую — не можу зігнутись, аж зуби зціплюю, щоб не стогнати. Хлопці дивуються, чого це я потом умиваюсь, а то з болю. Зміїв язик — воєнна моя пам’ятка — тепер знову труїв мене. Кася наказала викинути його; разом з ним я викинув усе своє минуле, і ось воно мстилося: пам’ять за пам’ять. Заради Касі я забув Польщу, тепер Кася забула мене. Я дозволив Кейт приносити в готель обіди. Не раз вона підсідала до мене на ліжко… а я не міг себе присилувати, ну ніяк, відсунусь і патякаю казна-що, баки забиваю.

Будову довелося покинути. Тепер я мав час на роздуми. Отож сиджу собі та й думаю: що я роблю на цьому хваленому Заході, та ще й за океаном, у дядечка Сема? Всякі акробатичні номери витинаю? Гарую до сьомого поту? А там, у

Польщі, хлопці на все чхають і в героях ходять. Ох і лаяв же я себе, що покинув у Подружки альбом із знімками спаленої Варшави. Тут, на Лонг-Айленді, будинки — чисті торти з глазур’ю. Перше ніж новий господар чи пожилець одержить ключ, йому вже й газони розіб’ють, і дерева насадять, під вікнами азалії цвітуть, не дай боже, щоб ніжки землею забруднив, — усюди травичка, бетон, білий пісочок. Сміття з будови зразу вивозять, щоб нічого не разило очей. Унітази поставили кольорові, туалетний папір дібрали в тон — нужника від кухні не відрізниш, кухні від салону, все блищить і пахне лавандовим милом. А я взяв та й розказав цим американцям, як у Варшаві під час повстання люди йшли каналізацією, стічними каналами, по шию в лайні. Кейт як почула, прожогом в убиральню, ригати. А потім взяла мене за руку й каже:

— Нікому не розказуй таких речей. Мене це не відштовхує, я теж бабралась у всякій гидоті, мій маркіз був справжня тварюка. Але взагалі люди не хочуть знати, що немає меж людському падінню. Вони не допускають, що можна пережити таке, а потім лягти з жінкою в ліжко. Для цивілізованих людей це дико, розумієш?

Мені аж дух перехопило.

— А я що, хотів таке пережити? Задоволення від цього мав?

Вона закурила.

— Знаю, знаю, читала про це. Заради ідеї, з любові до батьківщини йшли на все. Але мене цікавить ось що: чим батьківщина винагородить тих, хто заради неї бродив у лайні? Яка їм буде заплата? Напевно, така сама, як мені від мого маркіза: відраза до всього на світі.

Я злякався. Злякався Кейт Уокер з її голою спиною й жорстокими словами. І цієї країни з рожевим папером для підтирання, всього світу заново злякався. Може, навіть дужче, ніж варшавської Анни без обличчя. Тоді я, ідіот, думав: махну до матері. На Захід утечу. А тепер я вже на Заході й тікати більше нікуди. Вночі, було, умовляю себе: ну, чого ти, дурню, боїшся? Хіба тут погано? Такий бельбас, без освіти, всюди мусить гнути спину, але все одно за рік-два почнеш ставити власну хату, бо тут робітник більше заробляє, ніж в Європі інженер. Ходиш собі, де хочеш, їси, що хочеш, скрізь чистота, лад, сміттяр ти чи міністр — однаково, кожний ляскає тебе по спині: «Hi, Joe[1]

Паспорт — зелена карточка в рамочці під целофаном, як трамвайний проїзний квиток. І покажеш тільки тоді, коли надумаєш з’їздити в Канаду. Вільна країна, кат би її взяв, куди вільніша, ніж Англія.

Як молитву, щоночі повторював я собі цю казку, але страх однаково сидів у мені, не в череві й не в голові, а десь глибше, біс його знає де — може, в минулому. Так мене злякали ці жорсткі слова! Що батьківщина — пустий звук і без платні нічого робити не варто. І оте «чим батьківщина винагородить» зав’язло в мізку. Засинаю й відразу прокидаюсь, болить мені, а крикнути не смію, боюся захлинутись лайном, сідаю на ліжку й раптом згадую, як я пишався собою, і танк згадую, і канали, і партизанський загін, і змія… І як у таборі в німців чекав на міжнародний трибунал, думав, орден мені начеплять. За що? Луснеш зо сміху! За те, що наковтався лайна? Ні, розумно зробила Кася, що викинула пам’ятку: для цивілізованої людини дико зберігати таку мерзоту.

Але ж мене Кася тоді не викинула, як колись казали «зі свого серця». Не трибунал, а Кася мене нагородила. Три роки зі мною мучилась, і ані слова докору. В Пенсалосі, коли ми прощалися, сказала: «Якщо будеш нещасливий, я до тебе приїду».

Ну то я сідаю й пишу: «Касю, поперек у мене болить, не можу так гнати, як хотілось. Перепочину трохи, а тоді знов наймуся на дві роботи, щоб ми швидше були разом, але я й тепер заробляю непогано, продаю підтяжки у Вулворта».

Послав листівку. Думаю, здогадається, що в мене болить не тільки поперек. Може, першої листівки Кася не одержала?

Подружка хотіла, щоб у нас все скінчилось, то, може, не віддала листівки? А тепер Подружці стане жаль мене, і вона вже напевно віддасть. І Кася все покине й прилетить. Або хоч напише листа тими нашими словами, що були мені як ліки, як обійми.

І знов біжу після роботи додому, мов очманілий. Не листа чекаю, а Касю. Вона хотіла, щоб я без неї був нещасний, от я й написав, що без неї хворий, чого ж іще? Чекаю терпляче, бо жінка їхатиме довше, аніж лист іде. І на тринадцятий день дочекався — не її, а листа. Розриваю конверт, мало того листа не проковтну. І що ж вона пише? Що ладна жити ще хоч п’ять років! Мене мов громом ударило! Ага, так он воно що? Побачимося через п’ять років. Значить, коли рак свисне. Чужому нещастю співчуваєш, коли сам нещасний. Вона б до мене приїхала, якби Ернест і місіс Меддок лишились у Бредлі. Не їде, бо і без мене щаслива. Ясно як божий день, еге ж?

Увечері я попросив Кейт прийти й помасувати мені поперек. Велику надію покладав на неї, дуже хотів, та даремно. Кейт… Ну що мені Кейт? Тільки й того, що ім’я те саме — Кетрін. Де їй до Касі! Руки в неї гарні, білі-білі, в Касі ширші й смуглявіші, але Касині руки іскри крешуть, а в Кейт долоні, мов ганчір’яні. Побули ми з нею годинку. Тільки вона вийшла, чую — помираю.

 

 

* * *

Ні, я не помер. Бернард привів лікаря. Поклали мене в шикарну лікарню, панькалися хтозна-як. Кейт приносила котлети з булкою і аррlеріе[2] — їсти можна. За тиждень вирвавсь я звідти, приходжу на будову, вони кажуть — підожди до першого. А тим часом Бернард знов за мене взявся. Матінка їхня саме була в Нью-Йорку, і от Кейт з братусем повезли мене до неї, на П’яту авеню. Стара живе напроти Сентрал-парку, сама займає цілий поверх. Внизу, у вестибюлі, букети в мармурових вазах, швейцар у сюртуці з галунами, ліфти ходять безшумно, скрізь тихо, як у могилі. І бабця теж тиха. Сидить на дорогій канапі, маленька, сіра, навіть дихати боїться, тільки крадькома поглядає з-під сивих брів то на мене, то на Кейт. Бернард стрекоче їй над вухом, мене вихваляє, про поляків щось торочить, а вона ніби й не чує. Бернард каже:

— Знаєш, мамо, акції піднялись, я накажу полакувати твою яхту й випишу тобі кухаря з Франції, а то твій негр, Ледвел, колись отруїть тебе своїми помиями.

Вона трясе головою.

— Ні, ні, Ледвел баптист, як і я, з кают-компанії ми зробили каплицю і разом молимося. Французи вірять у Вольтера, француз мене отруїть. — І повертається до мене: — А ви вірите в бога?

Я розгубився, хто ж його знає, вірю я в бога чи ні. Схилив голову, а вона, мабуть, подумала, що я кивнув, бо своєю худенькою ручкою доторкнулась до мого плеча й жвавенько залепетала:

— Це добре, дуже добре, що ви вірите в бога. Дорогий мій хлопчику, тільки бог дарує нам спасіння, на нього вся наша надія, на людей надіятись не можна… Мої діти нещасливі, бо не вірять у бога, прошу тебе, не покидай їх.

Бернард пирхнув:

— Виходить, мамо, з диявольських лабетів нас все-таки вибавить людина? Оцей юний Майк?

— Ні, ні, — затріпотіла бабця, — він не спасе, але своєю вірою в бога допоможе вам боротися з дияволом.

Я сидів собі тишком-нишком. Ну і дуже скоро з’ясувалося, якої допомоги в боротьбі з дияволом від мене сподівались. Тільки-но ми вийшли від побожної матусі, Кейт майнула за покупками на П’яту авеню, до «Сакса»[3], а мене Бернард потяг у шинок. Підливає мені, в очі заглядає.

— Тобі сподобалась місіс Уокер? А ти, шельмо, їй дуже до вподоби припав. Такого святенника з себе розіграв, що ну, тепер вона молитиметься, щоб ти одружився з Кейт.

Мене наче хто дрючком по голові тріснув. Але взнаки не даю, зводжу все на жарт.

— Якби молитви твоєї матінки доходили до бога, — кажу, — ти зараз сидів би не тут, а в конторі вашої фірми. (Фірма «Уокер і К°» за нажиті на контрабанді грошики тепер кораблі будує).

Він тільки рукою махнув.

— Чхав я на контору! Тих грошей, що в нас є тепер, нам до кінця життя вистачить. І задля кого мені надриватись? Дітей у мене нема, а про закордонних байстрят Кейт хай піклуються їхні татусі. От якби Кейт народила дитину тут… від законного чоловіка, який мені подобається…

Після другої чарки очі в нього зробились масні, він хилився до мене, ніби хотів обійняти.

— Брате, — белькоче, — поляки — народ тямовитий. У нас в авіації говорили, що польські техніки з бляшанки з-під сардин пропелер змайструють. Брате… Місіс Уокер правду казала…. Я зроблю тебе директором фірми, бо теперішній (а я віце-директор) — чистий диявол. Він уже скупив третину наших акцій. Я з ним не справлюся, тут польський партизан потрібен.

Кілька днів я ходив як дурний, у голові одне: ушиватись, чимскоріше, до Касі. Де й поділися всі мої образи. «Чого ти від неї хочеш? — картав я себе. — Сам же віддав Касю Бредлі, тепер вона б’ється, як риба в сіті. Про що їй писати тобі? Куди рватися? Знов бідувати? І яке ти маєш право судити її за те, що вона схотіла пожити в розкошах? Таж від тебе вона не жадала анічогісінько: ні опори, ні спасіння душі, ні дитини…» Згадав, що й Партизана Кася жалувала, тільки запаху псини не любила. На новій будові роботи ще не почалися, хоч погода на Лонг-Айленді стояла гарна. Вільного часу в мене було багато. Боячись зустрічі з Кейт, я їхав на метро в Манхеттен і вештався по Другій авеню. Шукав по крамницях з усяким мотлохом різдвяний подарунок для Касі — такого песика, щоб і псиною не смердів і настроював на веселий лад. Таки надибав. В одній крамничці, де продавалося різне залізяччя, стояв на полиці фарфоровий собака, кудлатий, з дуже кумедною мордою — трохи скидався і на Бальзака (я бачив у мами фотографію), і на селючка-хитрячка, що вихилив чвертку горілки. Купив. Старанно запакував. Вислав.

Всі свята я відкараскувався від Уокерів, як тільки міг, усе уявляв собі, як Кася тішиться моїм песиком. І знов чекав, чекав… Терпляче, без злості. І що? А нічого. Десь аж у січні одержую листівку: «Спасибі за песика. Гарний. Ми з ним обоє будемо тобі вірні». Оце і все. А мій поперек, мої муки, нудьга моя — то все пусте. Про вірність мова. Вона буде вірна мені під боком у старого чоловіка, за океаном. Цілих п’ять років. Та яка в біса вірність, коли я тут, а вона там? Плюнув і ногою розтер.

У відповідь на другу мою листівку мама написала, що готова приїхати, навіть скількись грошенят прислала. Я, щоправда, не відповів, але чого варта мати, якій все треба розжовувати? Подружка… Не знаю тільки чия — моя чи вже Касина?

Настали холода. Я лазив, як сонна муха, роботи на будові не припиняли, бо снігу не було і мороз невеликий. Уокерам, як і раніше, я старався на очі не навертатись. Познайомився з лікарем-поляком, новим емігрантом, щосуботи їздив до нього на лікування, від уколів полегшало. Під час війни він був в армії Андерса, а його дружина — в АК[4] , приїхала до нього в сорок сьомому з маленьким сином, якого він до того не бачив. Запросили мене на обід у неділю. Лікарша, Калина, давай мене розпитувати. Виявилося, що в підпіллі вона діяла в одній сімці з моїм батьком. Я й собі спитав її про наших хлопців. Калина гостра на слово.

— Генек? — перепитує. — Кличка Яблучко? Це яблучко досі вже, мабуть, згнило в тюрмі.

Я витріщив очі.

— В тюрмі? Хто ж його туди запроторив?

— А наша влада. В Люблінський замок.

Я аж підскочив.

— Та ви що, — кажу, — це ж геройський хлопець. Легені прострелені, а він ще шпарить німців з автомата, його до «Віртуті[5]» представили.

Вона в сміх.

— Але хто представив, лебедику? Представили, та не ті, ось де заковика. Він же німців шпарив не лівою рукою, а правою. За такі помилки наших героїв відправили на лікування в тюрму.

Попоїв я борщу і зраз із кашею — Калина всюди з собою Польщу возить — та й вернувся у свій барліг, сиджу та й думаю, який тісний став для мене світ. В Англію податись не можна, бо Кася дала обітницю п’ять років зберігати мені вірність по той бік океану. В Польщу — теж, бо там я німців стріляв правою рукою, а не лівою. Дві ночі підряд я пив унизу, в барі, якісь типи мене частували й плескали по плечу, я теж частував і по плечу плескав, поки нарешті на світанку Сіссі, барменша, затягла мене нагору, в ліжко. Я заснув, приснився мені батько. Худий такий, сивий, розмазував пальцями кров на грудях, а я бридився, кричав: «Чому ти погано вчив мене, чому не зробив лівим? Через тебе я стріляв правою рукою, через тебе тепер хлопці в тюрмі гниють!»

Він схопив кочергу й замірився на мене, але не вдарив, не мав сили, і заплакав. «Не бачиш, сину, що я вбитий? Я вчив тебе того, чого мене навчив мій батько: головне — це народ».

Я прокинувся. Згадалася наша ранкова розмова того дня, коли він дістав три німецькі кулі.

«Для мене тепер усе запізно, але ти, Міхале, пам’ятай: головне — це людина. — І додав: — Жінка теж людина, так, теж людина…»

На роботу я не пішов. Ходив з кутка в куток, сперечався з батьком. «Що ж важливіше, чорт забирай, — народ чи людина? Вирішуй, старий!» Я ж у цю дурну історію теж через нього встряв, хотів «рятувати людину». І все вийшло кепсько. Народ від мене відвернувся, міс Кетлін Мак-Дугалл продалася багатому дідугану. Де ж вихід із цього глухого кута?

На третій день я подзвонив до Кейт, у травні ми одружились.

 

 

 

Розділ XI

Здається, це було вчора, здається, під полудень, здається, тепер серпень, здається, Дезі накривала стіл для ленчу, і я, проходячи холом, чула дзенькіт посуду, і ось тоді знадвору ввійшов цей чоловік, бо парадні двері були відчинені, в холі зимно, і з весни я загадую робити протяг, щоб приміщення прогрівалося, чужий увійшов замашистою ходою і поставив на кам’яну підлогу біля скрині дві важкі валізи. На ньому була картата жовто-коричнева кепка — такі колись надягали велосипедисти, довге пряме пальто, замшеві черевики, він скидався на іноземця, я ще подумала: в якій країні чоловіки тепер носять такі кепки, він мовчки скинув її, і в мені щось тьохнуло, волосся в нього було підстрижене йоржиком, потилиця високо підголена, шия струнка, міцна, страх яка знайома. Я відсахнулась, мало не впала, а він ступив уперед, ішов просто на мене, приказуючи: «Леді Кетлін мене не впізнає. Даю слово, леді Кетлін не впізнає мене».

Я тупнула ногою: «Замовкніть!» Так, я не впізнала його, не могла, не хотіла впізнавати, хоч цю шию пам’ятала, уві сні завжди цілувала цю шию, ніколи ця шия не переставала мене хвилювати, але тепер вона належала не мені, а Кейт Уокер. Я позадкувала. «Ви збожеволіли, — кажу, — ідіть звідси, я вас не знаю, не терплю божевільних».

Джеймс, напевно, почув голоси, увійшов і теж не впізнав. І не тому, що в прихідця замість шапки хвилястого волосся йоржик, підголена потилиця й довге нетутешнє пальто, в цього чоловіка із знайомою шиєю було чуже обличчя — суворе, землисте, очі менші, нижня губа презирливо відкопилена, на лобі поперечні зморшки, зуби прижовкли, від носа до підборіддя пролягли дві борозни. Я мала право не впізнавати його, мала право не вірити.

Джеймс запитав: «Вам чого треба?»

Чужий розреготався: «Мені? Нічого не треба, я тільки хотів запропонувати панові професору деякі матеріали для наукового дослідження».

«Ця розмова неодмінно повинна відбуватися в холі?»

«Авжеж, повинна! З нахабою завжди слід розмовляти біля дверей, але щодо повинностей я хотів би дещо з’ясувати. Якщо секретарка молода й бідна, чи повинен старий король психологів на ній женитись? Чи повинна студентка заради багатого чоловіка покинути науку? Чи повинна жінка забути свого коханого, який подався світ за очі, щоб не заважати їй робити кар’єру? І чи повинна кожна людина, чоловік чи жінка, стати невиправною свинею? Чи я повинен, неодмінно повинен бути свинею? І ця леді Кетлін теж повинна?»

Джеймс страшенно почервонів, він уперто не бажав його впізнавати, але й не покликав слугу Чарлза, не наказав: «Виведи цього чоловіка!» Просто сів на скриню й дивився на мене з докором, ніби це я привела в дім божевільного. Я не мала сили зрушити з місця, а чужий прискочив до своїх валіз, розчахнув їх і почав викидати на підлогу якісь речі, шовкові, золоті, срібні.

«Ось, беріть, — сичав він, — тепер я багатий, привіз подарунки, може, леді Кетлін зволить прийняти від бездомного бродяги…»

Тоді вже я мусила його впізнати, так само він сичав і тіпався на Ерлс-Корт того вечора, коли зробив мені сцену через «Ательє Пітер», аж поки Партизан, знайшовши свого хазяїна, кинувся до нас, кудлатий, мокрий, і ми помирились.

Так, я впізнала свого зрадливого коханого, свого рятівника, стрункошийого Трістана, чоловіка американки Кейт, польського бандита, впізнала, зненавиділа і вже ані хвилини не могла бачити його, крикнула: «Даруйте! Джеймсе, мені недобре», — і, перечіплюючись за розкидані речі, побігла до себе.

Впала на ліжко, накрила голову шаллю, світло різало очі, в грудях неначе оберталися жорна й давили, давили… то безтямна, несправедлива мова розчавлювала мене, огидні слова: нахаба, кар’єра, свиня — довбали мозок, я витерла очі й здивувалася, що це не кров, ах ти, коханий, пропащий, голосила я, вимагаєш відповіді на лист без зворотної адреси, не розумієш, що можна любити на віддалі і ця любов краща, без бруду, без ревнощів, без мокрих кудлів, цю любов годі відняти, вона у мріях… Ох, плоть, створена для близькості, ти, хтива, невситима, ненавиджу тебе, ненавиджу!..

Джеймс до мене не прийшов. Друїий мій батько не прийшов до мене, я чула, як зачинилися двері його покоїв, він страждав, видно, чаша переповнилася, йому вже несила нести тягар скандалів на своїх старих плечах. Я ніколи не мала батька, полковник Мак-Дугалл дав мені тіло, а Джеймс намагався дати душу, Міхал має душу, не знаю, звідки вона в нього, але він її не любить, душа йому ні до чого. Джеймс мені дуже потрібен.

Плакати я не могла, звеліла Дезі подати професорові ленч у його кімнату, а сама поїхала до Подружки, боялася, що застану там того приблуду і заразом прагнула цього, бо хотіла помститись, навіть намірялася спитати в Подружки, хто наділив його душею — вона чи батько, і що то за душа, яку можна викинути на смітник.

Не було його. Подружка його не бачила, хтось їй сказав, що Міхал п’є з рибалками в таверні «Люгер» і що його важко впізнати, вона саме збиралася туди, ноги в мене підломились, я ні про що не спитала, ми сіли на терасі, аж тепер я заплакала, а вона гладила мене по голові й шепотіла: «Ізольдо, не плач, ви ніколи не розстанетесь».

У травні, кажу, він розстався зі мною назавжди.

А вона: зараз він прийде, почекай.

Е ні, більше чекати не буду, не схотів, щоб я чекала п’ять років, нехай тепер сам жде довіку і не діждеться!

Я втекла, повернулась до Труро, хтось уже прибрав речі, які приблуда порозкидав у холі, я не сміла спитати в Чарлза, де вони, не сміла зайти до Джеймса, до себе теж боялась іти, боялася ліжка, на якому ми з Міхалом кохалися тієї ночі, коли Джеймс чатував поряд, у великій спальні, а Ернест знайшов у моїй постелі — «злодія», я ввійшла до французької гардеробної і сіла перед туалетом, спиною до дзеркала. Іветта, перша Джеймсова дружина, видно, дуже любила парфуми, з шаф досі тягло ледве чутним солодким запахом.

Місіс Меддок, прибираючи в кімнатах, щоразу частувала мене балачкою про те, які є безсоромні жінки — втираються в дім ученого чоловіка й давай коверзувати, спокою нема, всюди нелад, ні, така нерозсудливість до добра не доведе, коник-стрибунець мурашці не пара, заглядала в шафи, ніби там досі ховалися чиїсь скарги чи таємниці, махала ганчіркою, розполохувала скарги, виганяла таємниці, зловтішно зиркала на мене. Тепер я сиділа сама в цій прохідній кімнаті, по один бік за стіною було величезне, мов катафалк, Джеймсове удовецьке ложе, по другий — наша з Міхалом гріховна постіль, як мені зараз потрібна була опора…

Джеймс увійшов зовсім нечутно і коли торкнувся мого плеча, я здригнулась, він сів віддалік на плюшевому пуфі й мовчав, мовчання било в мене свинцевими хвилями, я клякла, вмирала, конала повільно, не могла молити в бога швидкої смерті, нарешті Джеймс промовив: «Це я в усьому винен, хотів запрягти любов в одне ярмо з розумом. Я народився старим, завжди шукав молодості, я зробив фатальну помилку, ти вільна, Кетлін».

Тоді вся моя ненависть обернулася проти нього, я відчула приплив сили. «Неправда, — закричала, — я не вільна і вже ніколи не буду вільною! Ви з Міхалом наділи на мене подвійне ярмо, куди мені йти? Він мене віддав тобі, потім відняв, вимучив своїм коханням, скалічив і покинув, цей польський бандит, цей «Трістан» взяв собі за жінку іншу Ізольду, а тепер «король Марк», прийнявши мене з його рук, жене геть… Не піду звідси, нікуди мені йти».

Виказала все і злякалася, бо то була моя правда, а не їхня, і ніхто не міг мені допомогти, зараз, думаю, Джеймс скаже мені збирати манатки, але він ніби повеселів, зітхнув і сказав: «Можеш залишатися тут, скільки схочеш», потім вийшов, а я насилу звелася з-перед дзеркала француженки й пішла до себе.

Незчулась, як заснула. Прокинулась від холоду — вікно відчинене, надворі дощ, бачу, хтось стоїть поміж мною й вікном, високий, страшенно знайомий, в голові майнуло: вліз по даху, як тоді тікав, замахнулась на нього — іди геть! — і вже не встигла опустити руку, він перехопив її, притягнув мене до себе, я притулилась до чогось мокрого й холодного, і в очах потемніло, коли опам’яталась, ми стояли впритул, немов зрослися, в мене не було ні кісток, ні голови, серце гупало, по тілу розливався вогонь, удари пульсу оглушали, щастя переповняло мене вщерть, я боялася дихнути, щоб не розхлюпати його, він обіймав мене й осипав поцілунками шию, ми впали на наше гріховне ложе, земля розступилась і поглинула нас.

Запав вечір. Дощ перестав, ми стояли біля вікна й дивились на зорі, я спитала, нащо ти це зробив? А нащо ти раніше зробила оте? Але ж ти сам привіз мене до Труро, я з самого початку хотіла тільки тебе, а ти навіть не поцілував мене тоді на Піккаділлі, перед від’їздом до матері. Звідки я міг знати, що ти мене хотіла, ти ніколи ні про що мені не говорила, навіть потім, у Лондоні, про дитину не сказала. А ти? Хіба ти сказав, що в Беттерсі ті бандити мало тебе не вбили? Багато ти мені розповідав про себе, багато? Касю, навіщо слова? Ми хотіли розуміти одне одного без слів.

Сум гуснув разом з присмерком, вечір долав нас, стемніло, зорі були далеко-далеко.

Міхал ремствував:

— Не втримала ти мене, Касю, не втримала, перша сказала — щось мусить змінитись.

— Виходить, мої слова були тобі незрозумілі! Я хотіла, щоб ми змінились одне до одного, а не для інших, ти збирався рятувати людину, а ми жили, як собаки.

Він відсунувся.

— Як собаки? По-собачому, значить? — Гупнув кулаком у стіну. — Ну то я тобі скажу: собача любов найвірніша.

— Ага, — скипіла я, — ось чому ти не вірив, що я чекатиму тебе п’ять років, сумнівався в моїй вірності собачій.

Відіпхнув мене.

— Яка ж це, в біса, вірність, коли ти в Труро з Бредлі, а я на Лонг-Айленді? — Прихилився до стіни й видихнув: — Брехня, все брехня, брешеш, як по нотах, я думав, ти не така.

Він був неправий. Сам давно вже не вірив, що ми не такі, як усі, не вірив у вірність на відстані; мов собака, не вмів зносити розлуку, не пощадив ні Бредлі, ні мене.

І я теж була неправа. Щиро вірила, що Міхал не такий, як інші, що не присилає сережки, бо переборює власну натуру, для якої розлука нестерпна, рятує в собі людину, вірила в «інакшого» Трістана; вікно кануло в ніч, біла фіранка здималась од вітру, обліплювала наші обличчя, мов хустка святої Вероніки, щоб зостався відбиток. Я зірвала її, навіщо мені свідчення, коли день скінчився, сказала:

— Ти не писав, і я не писала, бо ми перестали вірити словам, але чому ти не прислав сережки?

Він здригнувся, відповів пошепки:

— Касю, я перестав вірити твоїм порадам, ти звеліла мені позбутись пам’ятки… Касю, зміїв язик ожив, змій живий, тільки змінив шкіру, нема нічого інакшого, все у всіх однакове.

Обійняв мене, я вже нічого не розуміла, знов ми лежали в ліжку, хто з нас був правий? Ніхто. Світало, Міхал знову стояв у вікні, готовий до стрибка, тільки любов, не знаю вже — собача чи людська — була права.

Я схопила його за руку.

— Пришлеш сережку? Пам’ятай, я знов чекатиму.

Він не оглянувся — плигнув.

 

 

Розділ XII

Перед весіллям я сказав Кейт:

— Кагажино, мені подобається твоє ім’я, твої руки, те, що ти любиш тварин і вмієш обходитись без чоловіка. Це мені до серця.

— Досить і цього, — згодилась вона.

Заради своїх нешлюбних дочок згодилась, аби вони нарешті могли сказати подругам, як їхнього тата звати і що він робить. Аби перестали дутися на неї за те, що не мають тата. Мені навіть подобались ці дівчиська, надто Інгрід, очі в неї прозорі, як у Подружки, в глибині ані цяточки. І ставивсь я до них непогано. Вони ж не мої, любити їх я не зобов’язаний. Старшу, Катаріну, кучеряву італійку, відразу порадив віддати до пансіону в Швейцарії, для її ж таки добра — надто липучі губи були в неї, коли цілувала мене перед сном. Інгрід цілуватись не любила.

Я працював у фірмі, посада не висока, зате мав вільний доступ за куліси і поміж ділом розкопав кілька махінацій — підпільницький нюх став у пригоді. Бернард заявив родичам, що я справжній маг. Купив я собі коня, ми з Кейт їздили по лісі — на Лонг-Айленді вони ще лишились, — або в Джонс-Біч, понад самим берегом моря, по мокрому піску, скакали мовчки, вдень ще було сяк-так. А вночі — біда. Спальня в нас була спільна, і хоч Кейт мене не займала, я був сам не свій, потерпав — ось простягне вона руку, а я мов дерев’яний. Отаке зі мною скоїлось.

Коли Кейт приходила до моєї кімнатки над баром, я або корчився з болю, або відлежувався після приступу, і вона до мене претензій не мала. Згодом, як уже трохи піддужав, тіло моє раптом озвалося до цих білих рук, що розтирали мені спину, подавали питво, а в мені тоді все кипіло від злості на Касю, на себе, на увесь світ, потяг я за одну білу руку, за другу, жінка впала на мене — і сталося.

Потім ми з нею ще разів кілька бавилися в ліжку, найпалкіше (але то був недобрий вогонь) — після Касиної листівки про п’ять років вірності.

По весіллі все зовсім інакше. Довгі години разом, спільне ложе, тіло, куплене у вічне володіння, спільні жадання. Не було в мене жадання, і барометр упав до нуля. Нарешті я сказав: «Не сердься, Кейт. Лікар мені заборонив. Ти ж знаєш — поперек… нервова система… Звелів берегтися. Пробач».

Другого вечора хочу зайти до спальні, а двері замкнені зсередини. Прийшов слуга, провів мене до покоїв у другому крилі, там уже було постелено на твердій канапі. Я зітхнув з полегкістю, враз заснув, спалося мені так солодко, снилась Кася дівчиною, слухала липневої ночі симфонію Франка.

І от ці солодкі сни про Касю невдовзі довели мене до сказу. Вдень я тікав у контору, а вночі тягався по шинках, кінь мені остогид, собаку-боксера, якого подарувала Кейт, мало не закатував за те, що не схожий на Партизана, боявся заснути — тільки заплющу очі, руки самі шукають Касю, прибуває проклята сила, шукає виходу, розпирає мене, душить.

Одного дня я лишив у конторі записку Бернардові: лечу на десять днів до лікаря-спеціаліста. Просив переказати Кейт. Та й полетів до своєї лікарки.

У Труро викинув ідіотського коника. Коли мати знайшла мене в таверні «Люгер», її мало грець не вхопив. Але від серця відлягло: Кася досі була моя.

Вертався назад, мов очамрілий. Кася була моя, але стояла на своєму: чекатиме п’ять років. Подружка каже, що я повинен загартувати характер, стати справжнім мужчиною, та й про Бредлі не можна забувати. Касю, Касю, дурненька моя, якого ще мужчини тобі треба? Такого, як я, ти все одно не знайдеш. Бредлі? Старий хрін, ласий на чужу молодість, бо свою сам у собі витравив, він перед тобою тяжче завинив, ніж я. А Кейт? Кейт Уокер вийшла не за мене, а за «тата». Навіщо мені характер? Умерти й без характеру можна! Так я думав, дивлячись з літака на біле Ніщо поміж мною і світом — чужі країни, чужі води, люди, яких не видно.

Кейт не спитала, де я був. Хіба не однаково, де я був ці десять днів — на тому світі чи в Сан-Франціско? У нас з нею й так спільного світу не було.

Вечоріло. Я звелів віднести валізу в мій «особняк», ми повечеряли, випили кави, покурили. Кейт питає:

— Що сказав спеціаліст?

Мене сміх розбирає, але я зробив кислу міну, відповідаю:

— На жаль, нічого втішного. Звелів зачекати. Мабуть, це діло затяжне, треба набратися терпіння.

Поцілував сумну білу руку й вийшов.

Я б і так не стулив очей, але зовсім не до речі припхався Бернард. Увійшов не постукавши, землистий, очі позападали, видно, без мене забагато пив, упав у крісло й захрипів:

— Думав, ти вже не вернешся, тобі секс у голові, а тим часом Моррісон (це той злодій-директор) випер мене з правління, взяв іншого віце, вони затіяли якісь чортячі реформи, розірвали контракт з найкращим клієнтом, штучно знизили курс наших акцій, видно, хочуть скупити більшу частину, ти мусиш щось зробити, найкраще застрель Моррісона, тобі це за іграшку, ми доведемо, що ти псих, побудеш рік у дурдомі, а потім викупимо…

Варнякав, варнякав, поки й заснув, але моторошно захропів. Я подзвонив і наказав слузі вивести його.

І закрутилась веремія. З самого ранку я пустився на вивідки, найперше хотів рознюхати, звідки вітер віє. Краще це, ніж думати про Касю. Дуже скоро довідався, що Моррісон уже видурив у старої Уокерші доручення на продаж її паю. Бабу справи фірми не цікавили, їй потрібні були гроші на будову баптистської каплиці в Кентуккі, в тому містечку, де вона народилась. Кейт давно вже не розраховувала на родинні капітали, зразу ж після оформлення спадщини відмовилася від своєї частки акцій, зате лишила за собою маєток на Лонг-Айленді, землю потроху розпродувала, а готівку потай пускала в діло: на себе витрачала небагато, скуповувала золото й полотна французьких імпресіоністів.

— Ти не боїшся, що капіталізм гигне, а імпресіоністи всім остобісіють?

— Тоді я теж гигну. А імпресіоністи мені остобісіли.

Лишалось тільки здатися на бога. Яхта місіс Уокер плавала десь у Середземному морі. Я полетів у Марсель і надибав її недалеко від Канна. Стара зраділа, коли я піднявся з моторки на палубу, питає, що мене привело. Сон бачив, кажу. Бачив уві сні, що Моррісон Бернардовою кров’ю підписує угоду з дияволом. Вона перехрестилась, а я правлю своє: нарешті, мовляв, я дізнався — не вві сні, а наяву, — що за один цей Моррісон. Він із католиків, зв’язаних із сіцілійською мафією і Ватіканом. Їхня мета — підривати вплив американських протестантів і ширити папізм. Від імені родини я приїхав остерегти її, щоб вона не згоджувалась ні на які пропозиції Моррісона. А про доручення ніби й не знаю.

На неї аж трясця напала, зажадала доказів, я показав їй образок: папа сидить на троні, поставивши ногу на шию Вільямсу, засновникові першої баптистської церкви у Штатах, — що пояснюється відповідним написом. Це диво я придбав ще взимку, в тій самій антикварній крамничці на Другій авеню, де знайшов кухонного собаку для Касі. Так мене розсмішив цей образок, от я й купив його за двадцять п’ять центів. А старій кажу: викрав у Моррісона з письмового стола. Баба клюнула. Потім усі гуртом — вона, її компаньйонка Флора, кухар Ледвел і я — повечеряли гидесними консервами, проспівали псалми, і я повернувся до Нью-Йорка.

Через тиждень у Манхеттені, вночі, коли я йшов з ресторану до своєї машини, на мене напали і збили на яєчню. Вдосвіта полісмен підібрав на тротуарі ледве живого й одвіз додому — в кишені у мене лежав конверт з моєю адресою і водійські права на те саме ім’я.

Правда, Моррісон сам дзвонив направо й наліво, що стара Уокерша полізла назад після того, як я з’їздив до Марселя, і що тепер мені в Нью-Йорку не жити, але свідків нападу не було. А якби я зажадав розслідування, ФБР неодмінно перевірило б моє досьє у британському Скотленд-Ярді.

— За тобою в Англії ніяких грішків не водилось? — допитувався Бернард.

— Іди під три чорти! — (Одгикнулись годиннички).

Я лежав як колода, увесь забинтований, у гіпсі, отупілий від уколів, і мені було байдуже, хто ножем розпанахав мені живіт і чим йому за це заплатили — доларами в конторі чи стусанами в поліції. Кейт приділяла мені уваги якраз стільки, скільки треба, щоб лікар не розпускав пліток. Сльози Інгрід її дратували. Вона виставила малу з кімнати:

— Тільки без істерик. Татові потрібен спокій.

Зате Бернард трусився наді мною, як нянька.

— Рідний брат не зробив би для мене стільки, як ти, Майку, — воркотав він. — Тепер Моррісону капут. Угоду розірвано, місіс Уокер уже заплатила неустойку. А без паю місіс Уокер Моррісон пропав, його дружки більше йому не вірять, з фірми він вилетить, ти станеш директором, а я — віце.

Коли я був малий, мати іноді грала на роялі Баха, не пам’ятаю, фуги чи прелюдії, тоді я терпіти не міг музики, перед кожним уроком ховався під рояль, але Баха чомусь не міг пускати повз вуха. Кидав гру, книжку, їжу, мені ставало страшенно тоскно, але ніяк було звільнитись від цього почуття, від цієї музики, в ній весь час повторювалося одне й те саме, щось дуже важливе й сумне, зрозуміле тільки дорослим, я не мав сили тікати від неї, слухав, зціпивши зуби, часто засинав від утоми. Так було й тепер з Бернардовим туркотінням: я знав — там, де він живе, де народився й помре, саме те, про що він базікав, дуже важливе для дорослих. Тільки я не міг ані зрозуміти його, ані втекти, і прикидався, ніби сплю.

Боляче було. Боліло глибше й ширше, ніж у Труро і в Лондоні. Від рани біль розливався по всьому тілу, і я не міг розібрати, що ж болить. Хребет став м’яким, розтопився серед м’язів, руки й ноги здерев’яніли, горло зсудомило, у грудях і в животі кольки, в роті гірко, голова гуде, я скиглив, мов цуцик, просив таблетку, але Кейт без дозволу лікаря не давала, і я проклинав її, хоч вона цього не заслужила, доглядала мене, робила все, що треба, не гидуючи, не відвертаючись. Якби я любив її, то, напевно, був би дякував.

Таблетка помагала. Руки й ноги мертвіли, зоставалися тільки думки, і всі вони пахли по-різному: ягодами і нафталіном, бігусом і кінським гноєм, листям і жінкою. Слідом за цими запахами напливали думки. Кася мала свій запах, і Подружка теж. Думки про Касю пахли фіалками, про Подружку — нафталіном, про батька — тютюном. Партизана я не згадував, обрид він мені, бо Кася, коли клала в коробку те, що від нього лишилось, раптом побіліла й побігла в нужник. Не хотів я про нього думати, нехай собі гниє в англійській землі, на Ерлс-Корт, разом з моєю собачою любов’ю.

Бах… плаксива нудьга дорослих. Жебонить струмок, раптом уривається перед скелею — всотується углиб. І знов! Те саме, тільки на півміліметра вище, я пам’ятаю назву: хроматична гама — струмок обережно-обережно пнеться вгору, шукає дороги до неба… Маячня якась! Бах бреше, струмки збігають униз, час не може п’ястися вгору, хвилини жебонять, кануть, Бернард маячить, думки пахнуть то фіалками, то гноєм, а мені пливти нема куди, ні вперед, ні назад, не можу зіп’ястись, жебоніти, маячня, Бах…

Після уколу ставало легко-легко. Приходила Кася, казала: «Рятуйся, будь людиною! Забув, що тобі заповів батько?» Я сміявся: «Людина не я, а ти». Вона сердилася. Завжди сердилася, хотіла, щоб ми потім мирились. «Ніяка я не людина, я жінка, нащо ти віддав мене королеві Марку?» Ми знову сварилися. «Ти ж сама за нього вийшла». — «А нащо ти оженився на цій відьмі з білими руками?» І ми плакали одне над одним, з’являлася Подружка, всі розсідалися на терасі, вона розгортала платівку, шелестів папір, ми зникали, вже більше не були людьми, я був жеребцем, а Кася — кобилицею, селезінки в нас кевкали, ми бігли до джерела, Подружка спиняла платівку й волала: «Не пийте! Це отрута!» — і кидала її в море. В усьому цьому не було нічого страшного. І біль був приємний, як обійми. Коли так боліло, я жив.

У мене почалось якесь зараження, від антибіотиків я розпух і вже ні за чим не жалкував; казав батькові: «Бачив, на тебе напали троє і на мене троє. Тебе вбили за те, що ти хотів урятувати Польщу. А мені заповів рятувати людину, от я й пробував урятувати Кетлін, а потім Бернарда…» Батько гримав: «Як ти одягнений! Дженджикам у моєму домі нема місця!» — і замірявся кочергою. Мати підпливала на хмарині й забирала в нього з рук кочергу, в кімнаті залишалися пахощі парфумів «L’Heure Bleue», що відгонили нафталіном, та ладановий запах сигарет. Калина хихотіла: «Пане Піотре, кочергою махати теж треба вміючи! Було б не правою рукою, а лівою, тоді й дружина від вас не втекла б, і син не зв’язався б з капіталістами…»

Замучив мене Бах. Я зірвав пов’язку з ножової рани на животі, дзвонив і кричав. Очумався, бачу — Бернард тримає мене за руку. Я звелів випровадити Кейт.

— Вона не підслуховує під дверима?

— Ні-ні, пішла, вона теж стомилась.

Я не міг звестися на ноги і не міг чекати п’ять років, попросив його дістати з валізки коробочку з-під сигарет «Плейере», вийняв сережку, кількома словами оповів нашу історію й кажу:

— Брате, передай їй це. Сам передай, нічого не кажи, вона словам не вірить.

Він роззявив рота, думав, я марю, тоді я надряпав — косо-криво, бо рука тремтіла, — адресу в Труро і прізвище.

Бернард питає:

— Хто вона?

А мені смішно. Ще й питає! Відомо, хто — Ізольда Перша.

— Лікарка, — відказую. — Я тебе врятував? Тепер рятуй мене. Хай прилетить з тобою.

Він огинається, дудукає щось, а я своє:

— Я тебе врятував? Рятуй мене. — І знову пішов на дно, ще тільки встиг прохрипіти: — Якщо згодиться прилетіти, телеграфуй: white[6], якщо ні — black[7].

Мені погіршало, рана ятрилась, я не міг їсти, поруч у кріслі сиділа якась потвора і глузувала з мене, я не відрізняв Кейт од фіранки, над ліжком низько нависла стеля з пожма-каного, шелесткого паперу, по стінах бігали ящірки, язик не вміщався в роті, я силкувався його виплюнути, бо то був не мій язик, а зміїв, у мене була луската шкіра, я їхав на мотоциклі, хтось вискакував з-за дерева, сідав на мене верхи, душив, а я кричав по-польському: «Я людина, а не шваб, це не мій язик, можете його відрізати». Калинин чоловік приходив провідати мене, він чув.

Я звелів винести мене на балкон, звідти видно ворота парку Уокерів. Хоч стояла вереснева спека, я цокотів зубами і все виглядав, чи не їде на мотоциклі гонець із телеграмою. Линули хмарки, щебетали птахи, повітря світилось, потім темніло, минали роки. Два роки, п’ять років… Дочекався. Приїхав гонець на мотоциклі. Щось над ним лопотало, немов вітрило. Я заплющив очі, рипіла жорства, я ждав терпляче, вже виробив у собі характер. Увійшла Кейт з папірцем у руках і сказала: «Не розумію Бернарда. В телеграмі тільки одне слово: black. Тоді чорнота підступила аж до горла, і мене не стало.

Не стало? Атож! Не стало для Касі. Але я не вмер. Мене очутили і знову відвезли в лікарню. Там коновали накинулись на мене і давай накачувати якоюсь новою отрутою, видно, помічнішою, бо рана раптом почала гоїтись, а я перестав чекати Касю. Чекав кашку, свої кілька капель бургундського, сиділку з качкою, чекав, коли принесуть термометр, коли прийде сон. Палату жіночка мені облагодила в лікарні — куди твоє діло, не палата, а салон, навіть телевізор поставили, і це мені подобалось. Кейт стала ласкавою, раніше ніколи такою не була. Мої руки, мої ноги знов ожили, я вмикав радіо, слухав, яка буде погода, і це мене цікавило. Кейт ще ніколи не була такою, навіть у моїй норі над баром, зазирала мені в очі й метляла хвостом, як Партизан. Дозволила Інгрід приходити до мене, мала сиділа біля ліжка й читала вголос казки Андерсена, найбільше мені подобалось про голого короля, я лежав та й думав: от і Кася гола королева, чотири роки я вбирав її в пір’ячко райської пташки, а тепер побачив, яка вона насправді. Послав сережку, признався, що вмираю без неї, — і що? Її нагота чорна, чорніша, ніж скатоване тіло Анни. Леді Кетлін воліє продавати своє тіло старому дідові, а якийсь там приблуда хай собі вмирає.

Інгрід бубоніла, я думав про своє, і нічого мені не боліло. Приємно було позіхнути, кашлянути чи гикнути без болю, приємно без болю гордувати Касею. Кейт розповідала про коней, про мого боксера, якого назвала Аміго (чи не на честь італійського рибалки, Катаріниного батька?). Нічиї імена, нічиї батьки, ніякі країни, нічиї гріхи мене не хвилювали, бо все те було не моє, моїми були тільки руки й ноги, що згинались і розгинались без болю, живіт, що знову перетравлював їжу, спина, що могла зігнутись.

Я полюбив себе за те, що пережив батька, і змія, і бандитів, і кохання — полюбив свої здорові легені, здорову печінку, здорове серце, все своє схудле, бліде тіло. Відкидав ковдру, розглядав свої ступні, ворушив пальцями й дякував їм; потім переводив погляд на стіл, на килим — гарні, що й казати, і розмір, і колір в самий раз, такі спокійні, покірні, аж тепер я зрозумів, чому Подружка так возиться зі своїми меблями й дрібничками: вони не можуть зрадити, бо неживі.

Лежав я, як пан, дивився то на килим, то у вікно, на хмари й дерева, як вони клубочаться і плинуть, хитаються і застигають, і мені не було діла до них, а їм до мене. Оте біле Ніщо між мною і світом сподобалось мені, я перестав боятись і знову поховав Пам’ятку, але вже не в землі і не в собі, а в тій білій ваті, що відділяла сьогодні від учора.

Не пам’ятаю, який був день, коли з’явився Бернард. Я не мав охоти ні балакати з ним, ні розпитувати. Чому black, чому не white — хіба не однаково. Але він одразу взявся до діла. Каже:

— Ну, хвалити бога, небезпека минула, почуваєшся ти, хлопче, непогано, тепер, мабуть, уже можна її привести?

— Кого привести?

— Як кого? Твою лікарку.

Мене аж у піт вдарило.

— Вона тут? Прилетіла?

— Звісно, тут. Тільки побачила сережку — це було там,

У Труро, — вибігла з дому, в чому стояла, потім уже твоя мати в Пенсалосі дала їй валізку й дещо з одягу. Я послав телеграму: «White». Ми приїхали в Лондон, назавтра вилетіли. Вже десять днів тут з нею морочуся. Прилетіли — і що далі? Ти в лікарні, а перед нею встояти важко. Аж надто жіночна ця твоя лікарка.

Виходить, Кейт тоді підслухувала під дверима! Серце застрягло мені в горлі. То Кейт з білого зробила чорне!.. Я став задихатись. Бернард зарепетував: «Nurse, nurse![8]» Тільки мої руки й ноги ще не хотіли вмирати; мені зробили укол, я сказав:

— Поклич Кейт, — і заснув, такий був знесилений. Не знаю, скільки проспав.

Розплющую очі. Біля ліжка стоїть Кейт, в руках у неї миготять спиці. Так, вона зробила мені велику підлоту.

— Нащо ти цю підлоту зробила? — питаю.

— А що я мала робити? Дати тобі вмерти? Таж ця дівуха різала тебе тупим ножем.

— Я й так умер, — бурчу.

Вона пирхнула:

— Для кого? Для неї! А тепер житимеш для себе, і мені знайдеться місце при тобі.

Бернард горлав, Кейт горлала, сестра виставила їх, і я заснув.

Увечері попросив покликати Бернарда. Прийшов він. Мовчить.

— Де вона? — питаю. — Завтра вранці приведи її, брате, вивірити хочу.

— Нема чого вивіряти, — відказує Бернард. — Вона заради тебе все покинула.

Мені стало млосно.

— Все — це вже занадто, я всього не винесу, — відвернувся й заснув.

Серед ночі прокинувся. Почувався кепсько, досадно стало,

Вже й спав добре, і майже нічого не боліло — а тепер починати все спочатку? З чорного робити біле? Вмерти для Кейт, воскреснути для Касі? Для світу, який мене виплюнув по той бік океану? Знов пережовувати зміїв язик? І чому, власне, Кейт не повинна була зробити підлоту, щоб мене врятувати? Кася всі свої провини ставила на карб мені, прагнула «красивого й чистого життя», Кейт ніколи не говорила про «красиве й чисте життя» і не мала його, я теж, на біса мені «все»? Хотів бути «не таким, як усі» — де там, зробив Касі дитину, а вона мусила її позбутись, бо дві старі гергепи обернули нас на Трістана та Ізольду, а моя мати згодилася стати Бранжьєною.

Ні, годі, набридло обманювати «короля Марка»! Набридло «виробляти в собі характер»! Ніколи Кася не буде вченим, а я не відбудовуватиму з попелу міст. «Усе» вмерло.

Проспівав півень. Напевно, він був старий, жирний, із золотавим хвостом, та ще й дихавичний. Півень співав, а мені серце гатило в ребра. Шви на животі свербіли, по спині мурахи бігали, ноги були як лід. Моє ложе страждань було на селі, в лікарні для багатих. Півень побудив тварин, заіржав кінь, загавкав собака, і я раптом повеселів. Ще день-два, і я повернуся в ліжко до Кейт і покличу Аміго — хай гріє мені ноги. Кейт не гидує тваринами, не мріє про «красиве й чисте життя». Світало. Я всміхнувся. Навіщо мені люди, коли є тварини? Для них кожний день чистий і красивий.

 

 

 

 


[1] Привіт, Джо! (англ.)

[2] Яблучний пиріг (англ.)

[3] Фешенебельний універсальний магазин.

[4]   АК (Армія Крайова) — підпільна військова організація на території окупованої гітлерівцями Польщі, підлегла емігрантському урядові в Лондоні.

[5] Орден «Віртуті Мілітарі» — найвища польська бойова нагорода.

[6] Білий (англ.).

[7] Чорний (англ.).

[8] Сестро! Сестро! (англ.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.