Трістан 1946-8

Розділ VIII

За весь час свого вигнання Міхал написав мені лише раз, хоч я послала йому добрий десяток листів, які Францішек акуратно пересилав на його нову адресу. В єдиному листі, який я одержала кілька місяців тому, він просив не вірити нічому, що повідомляє Францішек, бо «цей старий гриб, як немовля, бачить усе догори ногами». Міхал запевняв, що щасливий, влаштований непогано і думає вчитись.

Та через кілька днів до мене завітала Ребекка і без церемоній спитала, чи знаю я, що мій Трістан «випав з ролі: в пориві ревнощів кинувся на Ізольду з ножем». Попросила налити їй коньяку і випила за здоров’я «новітнього Отелло, який помилково народився Трістаном».

«Звідки ви це взяли? Хто розпускає такі дикі чутки?» — гарячилась я.

Ребекка мовчала з неприступним виглядом.

Але незабаром Елен призналася, що у неї в Лондоні є подруга, велика поклонниця таланту якогось художника-югослава, Міхалового приятеля. Новину сповістив він.

Наступного дня, коли я металась, не знаючи, що почати, до будинку під’їхав на велосипеді Роберт Стівенс і напросився на чашку кави. Зрозуміло, розмова дуже скоро зійшла на Бредлі. Відколи Фредді познайомив мене з Робертом, ще задовго до появи професора в Пенсалосі, мені доводилося багато чути про шкільні роки двох визначних мужів. Стівенс із перших днів у школі захоплювався Джеймсом Бредлі й ненавидів його. Домашні твори обох читалися в класі, але роботи Джеймса завжди були взірцем, що допомагав учителеві показати неточності й стилістичні огріхи у викладі Роберта. Тож не дивно, що ім’я професора пов’язувалося в моїх очах з непохибністю.

Згодом, коли Міхал оселився у Труро, на прийомах у Бредлі я не раз спостерігала, як жадібно вишукував автор чорних романів найменші ознаки неминучого скандалу, як з окремих поглядів, недомовок і здогадів зводив будівлю, що мала впасти разом з непохибним Джеймсом. Після від’їзду Міхала й Кетлін до Лондона коротка розмова в пекарні стала вершиною тріумфу Стівенса. Я розсталася з ним, боляче вражена, й відтоді уникала найзлостивішого з «розгніваних баронів».

Стівенс похвалив каву, ковтнув раз-другий бенедиктину й потер руки.

— Ну, тепер ви бачите, хто мав рацію? — мовив радісно. — Джіммі запевняв, що на лондонському бруку романчик його молодої дружини швидко заглухне і взагалі все це несерйозно. А я казав: помиляєшся, шановний старче! Секс не може обійтися без гострих відчуттів, ревнощів, боротьби… Трістан та Ізольда розлучилися тому, що в лісі Моруа занудились на смерть. Наші ж вигнанці подалися в Лондон, а це тобі не ліс Моруа! І я наче у воду дивився… Кетлін не покинула Міхала, хоч він мало її не зарізав і тільки якимось дивом не сів у в’язницю за контрабанду. В їхнього роману справді велике й прекрасне майбутнє. — Стівенс вишкірив свої вставні зуби. — Ви засмучені? Вам прикро? Але ж усе прекрасне мусить ламати закони й тоді росте, як тісто на дріжджах!

Він обвів поглядом кімнату і спинився на шкіці Руо «Зняття з хреста» — то була найкоштовніша картина в колекції Фредді.

— Хрест? Муки? — вигукнув він. — А проте ви повісили цю річ на видноті й милуєтесь нею… Христос збунтувався проти фарисеїв, правда? У нього був роман з людськістю, і йому довелося прийняти муку, так? І цей мученицький християнський роман триває вже дві тисячі років. А для прекраснодушних естетів це вічна тема, еге ж?

Порівняння Міхала з Христом, а Ізольди з людськістю здалося мені сумнівним, думка про неминучість їхніх страждань пригнічувала. І все-таки я була вдячна цьому злостивцю, бо почула від нього добру звістку: Міхал не втратив своєї «Касі». Контрабанда? Це теж звучало пристойніше, аніж, скажімо, крадіжка, а головне, не довело до в’язниці. Ми ще трохи поговорили про всякі дрібнички. Нарешті, знуджений моєю скованістю, Роберт підвівся.

— Дивні все-таки створіння ці романтичні жінки! — просичав він на прощання. — Вам би радіти, що ваш син на голову вищий за Трістана, бо той був недотепа.

Не встигла я отямитись, як до мене прибув сам «король Марк». Вигляд він мав поганий, але тримався вільніше, ніж колись. Його нова праця зробила сенсацію в науковому світі, почувалося, що він на вершині успіху. Він теж знав про Міхала більше, ніж я. Звідки, я не питала, мені було соромно, що про свого сина я завжди дізнаюсь остання. Професор мимохідь сказав, що декан з Ліверпуля зустрів у Лондоні Міхала і що між ними була прикра для нього, Бредлі, розмова при людях, але це не має значення. Далеко важливіше те, що Кетлін стала манекенницею; великий чоловік бачив її по телевізору — вона рекламувала светри, і її худорба засмутила його. Я пробувала втішити професора, мовляв, надто яскраве світло загострює риси.

— Може, вона хвора? — стурбовано допитувався він. — Ви нічого не чули?

Мова його текла плавно, але слова доходили неначе з космічної далечі. Він вийшов, низько вклонившись.

А невдовзі втік Партизан.

Цей пес… Францішек написав мені про його кінець. Цей пес був мені неприємний з тієї самої хвилини, коли Міхал привів його додому. Бридкий, неслухняний, але я терпіла його, як, зрештою, і все те, що ближні вносили в моє життя, бо ніколи не була певна своєї правоти.

Потім ота фантазія «старих лесбіянок»… Мимохіть я почала вбачати схожість між історією Трістана й тими подіями, що були пов’язані з Міхалом. Вірний пес є в легенді, тому й приблудний дворняга Партизан набрав символічного значення. Його втечу я сприйняла як наслідок свого невміння спілкуватися зі створіннями, котрих не розумію. Те, як Партизан знайшов Міхала в Лондоні, збігалося з легендою, але його жахливий кінець з нею не узгоджувався. Собака справжнього Трістана не загинув. Перед розлукою Трістан віддав його Ізольді, а вона йому — свій перстень. Все це не сходилося з міфом, як і колір волосся Кетлін, як час і місце дії, як моя власна роль.

Ці думки не давали мені спокою. Я напружувала пам’ять, відшукуючи ту хвилину, коли Міхалова доля вислизнула з моїх рук. А може, це сталося ще до його народження? Того дня, коли я вийшла заміж за його батька? І тільки тепер стало ясно: керувати власною долею я ніколи не вміла.

Я спакувала валізку. Вирішила їхати в Лондон. Саме прасувала в кухні блузку, яку хотіла надіти в дорогу, коли раптом увійшли Міхал і Кетлін. Він перший, за ним вона. Праска впала на підлогу, і це був порятунок, бо нам не довелося вітатись: Міхал кинувся перевіряти, чи не пошкоджений контакт, а Кетлін дістала змогу зацікавитися блузкою. Обоє виглядали старшими на десять років. Але праска не випорснула б з моїх рук, якби мені не здалося, що це чужі одне одному люди, яким ніяково бути разом.

Я не знала, як з ними триматися. Швиденько зібрала вечерю. За столом ми перекинулися кількома жартами на адресу Францішека, поговорили про якийсь політичний процес, їхнє лондонське життя обережно обминали, мов небезпечну трясовину.

Я постелила їм на тахті в Міхаловій кімнаті. Як же я здивувалась, коли, йдучи пізно ввечері до ванної, побачила, що Міхал спить на канапі в кабінеті Фредді. Сам. Валізку поставив поряд, мов на вокзалі.

Снідати вони прийшли старанно вдягнені, говорили мало, але в мовчазності Кетлін не було нічого від колишнього екстазу, в ній угадувалося скоріш упокорення. Час повернув назад до того дня, коли Міхал уперше приїхав до мене дорослим чоловіком і не дозволяв торкатися свого минулого.

Я й сама не знала, чого від них хочу. Якщо більше немає в них вірного собаки, то, мабуть, нема й легенди і не буде трагедії. І все-таки мені було жаль чогось. Виявляється, вони приїхали тим самим «моррісом», якого Бредлі відмовився дати їм півтора року тому. Привезли з собою і мотоцикл. Після візиту професора я не мала ніякого сумніву, що його ставлення до «зрадників» змінилось, отже, ці «екіпажі» їм, мабуть, подаровано заново.

Його поява в мене означала, що коло короля Марка замкнулося. І справді, зразу після сніданку Міхал подзвонив у Труро й спитав, чи професор дома. Мабуть, до телефону підійшов Ернест, бо Міхал подякував і поклав трубку. Кетлін сиділа по той бік письмового стола, так напружено стежачи за порухами його губів, що її схудле обличчя стало майже прозорим, а тіні під очима — голубими.

Вона була гарніша, ніж колись. «Острівець ніжності» навколо вуст, що так мені подобався, побільшав і тепер сягав щік, голова з гладенько зачесаним волоссям була мов різьблена. Міхал довго дивився на неї, потім сказав: «Бредлі повернеться за годину». Сів поруч, узяв її за руку, обоє мовчали, втупившись у стіну. Незабаром вийшли з дому.

Я бачила у вікно, як на хіднику вони спинились, міркуючи, куди йти. Постояли біля муру, що відгороджував дорогу від спуску до затоки, потім кам’яними приступками стали повільно сходити до берега. Кетлін спіткнулась, Міхал підтримав її, вони обернулися лице в лице, тепер обоє стояли до мене профілем, і я побачила, як розкололось мовчання, що роз’єднувало їх, і пахнуло вогнем болюче, занапащене кохання. Навіть якби вони довго звірялися мені, я б не довідалась про них стільки, як за цю мить.

По обіді вони за моїм столом писали листа. Ясна річ, до Бредлі. Вони не вважали за потрібне причинити двері, говорити тихше, щось мені пояснити… Одне до одного ставилися з забобонною увагою, неначе боялися, що хтось із них захворіє або обернеться в якусь невідому істоту. З окремих слів, які долітали до мене, я зрозуміла, що тон листа врочистий, вони дякували за автомобіль та мотоцикл, Міхал просив професора призначити час, коли можна прибути до нього на розмову. Останній абзац писав швидко, в мовчанні, низько схилившись над столом, Кетлін заглядала йому через плече.

Потім вони вийшли, щоб укинути листа в скриньку, і довго не вертались. Драматичні події, пов’язані з ім’ям Міхала, вже давно перестали бути таємницею в Пенсалосі, і прогулянка з невірною дружиною професора могла викликати тільки осуд. Але перестерігати їх я не стала. Вони підкорялись імпульсам і законам, незбагненним для мене. З подивом думала я про те, які могутні, зрідні землетрусу, стихії опанували їх обох. Признатися, вперше в житті мені випало зіткнутися із всепоглинаючою пристрастю (сама я завжди мріяла про неї), і — о іроніє долі! — всі її фатальні перипетії мені демонстрували мій син та дівчина, що її він обрав собі за об’єкт «рятування».

Якби Піотр був живий, він, озброївшися своєю кочергою, неодмінно втрутився б і змінив хід подій. А я нічого не потрапила змінити.

Міхалові речі були розкидані по всій хаті, і я чекала на його поворот, щоб, набравшися сміливості, спитати, чи довго вони пробудуть у мене і які шафи для них звільнити. Зраділа, угледівши в машині коробку з гітарою. Акордеон вони, очевидно, продали.

Стоячи край вікна, я побачила, як біля хвіртки спинилися Гвен і Сузі. Неважко було здогадатися, що Гвен хоче зайти, а Сузі, як завжди, капризує, і я замахала рукою, запрошуючи в дім. «Може, при Гвен усі ми почуватимемо себе вільніше і в Міхалі знову прокинеться хлопчисько», — подумалось мені. Так і сталося. Тільки-но я, завівши гостей до кабінету, пішла в кухню й заходилася різати пиріг, двері знову рипнули, почувся Міхалів голос: «Сузан! Що ж це ти так швидко ростеш? Скоро постарієш, і я не зможу на тобі оженитися!» В кухню заглянула Кетлін, порожевіла після прогулянки, схожа на ту, колишню. Без загаду поставила на тацю чашки, господа звеселіла. «Виходить, і без Партизана може бути так, як колись», — зраділа я.

Удвох із Кетлін ми внесли таці з чашками та солодощами. Аромат свіжозавареного чаю сповнив кімнату, меблі ожили, дрібнички, які я перестала помічати, раптом заграли, килим пом’якшав, картини заговорили. А може, все владнається, і я буду просто матір’ю? Може, знайду тепло в родиннім колі, і міфи забудуться?

Та погідний настрій швидко пригас. Гвен, скована ще більше, ніж завжди, перевернула молочник, молоко вилилось їй на сукню. Міхал схопив серветки й кинувся їй на допомогу, тоді Сузі, скочивши з крісла, відштовхнула його:

— Не чіпай моєї мами! І не женись на мені, я не хочу! Їдь собі в свою Америку!

Кетлін поставила чашку й поморщилась, неначе опеклася. Злякано глянула на Міхала. Він роблено засміявся:

— Ти завжди була злючкою, Сузі. Але я не знав, що ти мене так ненавидиш.

Все з’ясувалося дуже швидко: виявляється, Кейт Уокер писала Гвен, що Міхал вирішив їхати в Америку і вона клопочеться про виклик для нього. Сузі дригала ногами, сидячи в кріслі, і дивилась у вікно; Кетлін жувала шоколадку, Міхал метушився без пуття, мені пиріг стояв у горлі.

Нарешті гості пішли. Кетлін і Міхал зараз же завели розмову.

— Чому ти не сказав, що виклик від Кейт?

Вона говорила байдужим тоном, ніби наперед знала, що почує неправду.

Але Міхал відповів задирливо, на високих нотах:

— А хіба не однаково, хто його прислав? Чим місіс Уокер гірша за якусь католицьку, єврейську чи масонську мафію? Може, треба було доповісти тобі й про писарів, що ляпали печатки на папірцях? — Кетлін мовчала, але він уже не міг спинитися: — Навіщо до цього вертатись? Невже тобі мало тих двох ночей, що ми проговорили в Лондоні? Ти ж перша сказала — треба щось змінити. А Бредлі напевно змінився, не буде нав’язуватися. Він просто хоче, щоб поруч був хтось молодий, йому треба про когось піклуватися, треба…

Він замовк. Кетлін сиділа нерухомо, з темними тінями на щоках, худа, відчужена, неприступна, Міхал раптом махнув рукою, ніби на підмогу словам, яких забракло. Підійшов, несміливо торкнувся її плеча.

— Касю… Касю, моя королево, усміхнись.

Вони, як і раніше, поводилися так, наче мене тут не було. А мені здавалося, що я ненароком забрела в операційну і тепер, з маскою на обличчі, асистую при операції. Я боялася ворухнутись, щоб чомусь не зашкодити, боялася за життя хворої, але в чому суть операції, не знала. А тим часом Кетлін все більше блідла, ніби від утрати крові. Міхал поторсав її за плече.

— Касю, озовись. — Обійняв її. — Касю, ти ж сама хотіла… Це ненадовго. Одне твоє слово — і я приїду.

Став на коліна, обійняв її ноги й поцілував край сукні.

— Ти хочеш, щоб я лишився?

Вона відвела його руки. Встала. Підійшла до вікна, відкинула назад голову, мармурово-важку в шоломі волосся, колись легкого й пухнастого, і втупила очі в затоку. Не обертаючись, мовила:

— Якщо ти будеш нещасливий, я до тебе приїду.

Мені пригадався їхній перший день у моєму домі, коли симфонія Франка була розлита в повітрі, мов запах трояндової олії. Я згадала їхні погляди, звернені кудись у глиб себе, де вершилося оте велике таїнство. Пам’ятаю, серце в мене стиснулось, я подумала: їм далі вже нікуди йти, не торкаючись одне одного, вони досягли вершини. Війне вітрець — і все скінчиться. Вона сяде в автобус, що йде до Труро, він проїде з нею одну зупинку, вернеться й попросить молока.

Я не вгадала. Все вийшло зовсім інакше. Та липнева ніч, та музика повели їх у ліжко, в Труро, в Лондон… Тепер вони вертаються до початку шляху. Вертаються? Чи хоч один блудний син коли-небудь вернувся надовго? Лише на хвилю завертає такий волоцюга туди, де можна зрівняти свій теперішній зріст із рискою на стіні, проведеною того дня, коли він востаннє справляв свої уродини в рідній домівці.

Кетлін стояла біля вікна, спиною до нас. Дивилася в далечінь, за якою була батьківська оселя в Сассексі. В їхньому новому домі вона побувала лише один раз, аби повідомити, що знайшла «чудову посаду» і їде в Корнуолл. Відтоді, як сама мені казала, вже тільки листувалася з ними. Про Міхала взагалі не сповіщала. Для них і лондонський період теж був пов’язаний з професором, це підтверджували посилки з дорогими подарунками на свята. Я підійшла й поцілувала її в щоку. Вона усміхнулась.

— Сумно тобі буде без нього, Подружко.

І лише тепер я відчула, наскільки болючішою для мене буде відсутність Міхала, коли він опиниться в Нью-Йорку.

В цей час озвався Міхал:

— Мамо, пам’ятаєш, як батько привіз мені з Америки класні замшеві черевики й ковбойський капелюх? Він був у захваті від Рузвельта, правда? Тоді я думав, Нью-Йорк — це десь на Місяці. А тепер? Якщо вже не можна бути з Кетлін, краще податися в Штати. Як по-твоєму?

Я не відповіла. В цю мить він, чоловік, син свого батька, викликав у мені неприязнь. Я дуже добре пам’ятаю, як Піотр повернувся з Америки, то був, здається, тисяча дев’ятсот тридцять третій рік. Його послали з політичною місією до польської громади у Штатах. А певніше, він сам собі придумав цю місію у хвилину зневіри. Але й заокеанські поляки лишилися глухими до його парадоксальних доказів. Щоб поправити настрій, він, повернувшись до Варшави, привіз безліч дорогих речей, і всі столи та стільці в нашій квартирі були завалені подарунками. Купуючи їх, Піотр не замислювався над тим, що кому потрібне, не вибирав подарунків для кожного окремо. Він купував, бо міг собі це дозволити, роздавав, бо любив, щоб його любили. З моря шовків і мережива я насилу виловила дещо для старих тіток та дебелих служниць. До того ж ідеї американських технократів погано приживалися на польському грунті. Тільки Міхал був у захваті. Випросив собі замшеві черевики, завеликі на нього, і робив уроки в ковбойському капелюсі.

Тепер, видно, він сам доріс до Америки. Слів Кетлін: «Якщо ти будеш нещасливий, я до тебе приїду» — ніби не дочув. Він не збирався бути нещасливим.

Я стояла біля Кетлін і разом з нею дивилась на туманну блакить затоки, яку скелясті ворота з’єднували з океаном. Де я колись так вдивлялася у бездоріжжя? Звичайно ж, на гуцульському ганку у вересні тридцять дев’ятого року. Тоді Міхал лишився з батьком, а я виїхала. Тепер він лагодився в дорогу, а я лишалася. З ким? З жінкою, яку мій син покидав.

— Ми сумуватимемо разом, — шепнула я.

Оглянулась на Міхала. У півтемряві жеврів вогник, Міхал сидів у кріслі Фредді й курив сигарету. Він був один. А нас двоє. Знову рівновага була порушена. Адже моє місце скоріше поряд з ним, а не з нею.

За наступні три дні нічого особливого не сталося. Тільки від усмішки до усмішки, від мовчанки до мовчанки в наші відносини закрадався холод, відчуження. Міхал згодився взяти на дорогу гроші, яких не взяв колись на навчання в Лондоні. Через це в нього погіршав настрій. Він безперестанку курив або насвистував, удаючи, що читає. Кетлін горнулася до мене, машинально робила всяку хатню роботу. Іноді я переймала погляди, якими вони обмінювалися за моєю спиною. В Міхала гіркота мішалася з жагою, в Кетлін переважав сум. Вони нікуди не ходили удвох, майже не розмовляли. Чи бували разом уночі, я не знала, прислухатись було ніяково. Всі ми чекали на відповідь од Бредлі.

Вона прийшла на четвертий день, у середу, професор не став дзвонити по телефону, а прислав листа. Він писав:.

«Дорогий Міхале!

Не думаю, що розмова між нами зараз така вже потрібна. Я цілком схвалюю твій намір виїхати до Сполучених Штатів. Щоб полегшити Кетлін повернення додому, в неділю я зустріну її на машині в Парі, куди прошу тебе приїхати «моррісом» на п’яту годину. Там ним займеться Ернест, а ти зможеш повернутися поїздом.

Низький уклін твоїй матері.

Бажаю успіху в Америці.

Джеймс Бредлі».

Міхал, задихаючись, читав листа вголос, з недовірою і заразом з полегкістю. В конверт було вкладено окремий аркушик для Кетлін. Вона забрала його в Міхала з рук і вийшла на терасу.

Увечері в кухні показала мені цю записку.

«Dear Кетлін, — писав професор, — я вважаю, що твоє рішення слушне. Не бійся того, що скажуть люди. Очевидно, головною мішенню пліток буду я; на щастя, я не чутливий до чужої думки про мене. Інакше я не міг би ані займатись наукою, ані поважати себе як розсудливу людину. Будь мужньою, люба! Найважливіше зараз те, що ти вертаєшся до мене.

Чекаю з нетерпінням.

Твій Джеймс».

Прочитавши записку, я розгублено глянула на Кетлін. Вона відвела очі, закусила губу.

— Поїдеш? — Кетлін кивнула. — Якщо не хочеш, можеш лишитися в мене.

Обличчя її скам’яніло, не вагаючись, вона відповіла:

— Хочу.

Я здригнулась. Усе ніби виходило на добре, та знов мимоволі насувалося порівняння з міфом. Справді, хай і з певними змінами, відступами, з поправками на іншу добу, давня історія повторювалась: король Марк прощав зрадників, нехтував думкою баронів, хвалив подорож Трістана за море, вирушав зустрічати Ізольду, а вона без скрухи й вагання поспішала в його розкриті обійми. Божий суд? У двадцятому сторіччі божий суд вершиться в серцях і умах, а не на велелюдних площах. І розпечене залізо замінив психоаналіз. Але й тепер смерть часом носиться під чорним вітрилом між розлученими коханцями. Мене не залишало передчуття катастрофи.

А Кетлін, ніби й не сталося нічого, заходилася коло свого гардероба. Той фотограф, якому вона позувала, щоб утримати її в себе, останнім часом нібито дарував їй ці убори. Тепер вона прасувала їх і розкладала на кріслах — дім перетворився на салон мод. Ангорська шерсть упереміж з італійським шовком, шотландські крати — з екзотичними квітками, а серед цієї розкоші тьмяно поблискувала зблякла, зношена «золота піжама», що в ній Кетлін колись разом з Міхалом виїхала верхи за ворота чоловікової господи.

Міхал повеселішав. Повиймав із шафи темні костюми, котрих колись не визнавав, та якісь свої барвисті недоноски. Вони з Кетлін сперечалися, жартували, сиділи на терасі, тримаючись за руки й запевняючи одне одного, що розлучаються ненадовго, професор знову пошле її по нього, хоч і в Штати.

Близька розлука розпалила пригаслий огонь: вони дивились одне на одного голодними очима, здавалося, до мене перед весіллям загостила багата наречена зі своїм посагом. Я весь час чекала запитання про симфонію Франка. Кетлін об’їдалася тістечками, які їй підсовував Міхал.

— Тобі ж уже не треба демонструвати ганчір’я для підлітків, Касю. Ательє далеко, а я люблю, щоб на кістках було м’ясо! — вигукував він, неначе гра точилася між ним і «Ательє Пітер».

Вона плескала в долоні.

— Правда, правда, тепер мені можна потовстіти. — Раптом споважнівши, потягалася, позіхала. — Я стомилася, Подружко.

В суботу надвечір, очевидно, діставши від Гвен свіжу інформацію про наші справи, до нас завітала Ребекка. Того дня всі були як у чаду. Кетлін, неначе завтра ніколи не мало настати, замість пакуватися, крутила платівки й раз у раз переодягалась. Ребекка з’явилася, коли вони відпочивали після самби — Кетлін у довгій сукні з блискітками, Міхал у дірявому светрі. Лорнет Ребекки націлився на Міхала.

— Так-так, — промовила вона, — все йде своєю чергою: спочатку Трістан, потім Отелло і врешті Ясон… Здається, прекрасний юначе, ти збираєшся пливти по золоте руно… Ну що ж, гроші — чудовий крам. — Вона перевела свій лорнет на Кетлін. — Тобі не здається, Уондо, — звернулася до мене, — що наша Ізольда дозріла для ролі Хімени, покинутої Сідом?

Її просторікування цим разом не справило сподіваного враження. Міхал і Кетлін кисло усміхнулися, думаючи про щось своє. Я мовчки наливала в келишки коньяк.

Поява Лаури Віндраш і Брауні, величезної, розкошланої і ще більше схожої на копицю сіна, розрядила атмосферу. Побачивши мою пару, обидві зробили здивовану міну. А втім, Брауні, здається, щиро зраділа, ляснула Міхала по спині.

— Трістане, ти знову тут! Привіт! Знаєш, я виграла в лотерею повідець твого собаки. І через це мусила купити собі пуделя. Чорного. Такий самий симпатяга, як ти. Звати його Хапай.

Лаура закотила очі під лоба від обурення.

— Симпатяга! Краще скажи: підлиза й лицемір. Цей собацюра прикидається, ніби так уже тебе любить, аби лиш виканючити шматок бекону, а потім бігає з цим беконом по вулиці й дражнить інших собак, бо сам їсти зовсім не хоче.

Міхал чи то не зрозумів натяку, чи то пустив повз вуха, в кожному разі, не звернув уваги на її слова. Але Кетлін зашарілась і, пробурмотівши щось, вискочила з кімнати. Брауні збентежилась.

— Може, ми щось не так сказали? Вона образилась?

Не чекаючи пояснень, Лаура поспішила висловити співчуття:

— Бідолашка! Який у неї жахливий вигляд! Шкіра й кістки! Де й поділася вся її краса! — І звернулась до Міхала: — Може, вона хвора? Перенесла якусь операцію?

Я похолола й нишком глянула на Міхала. Обличчя його посіріло, очі блиснули, мов леза.

— Кетлін здорова, молода і вродлива, — відрубав він. — Ви дуже хотіли б мати її шкіру й кістки, але ніяка операція вам, на жаль, не поможе.

Ребекка голосно засміялась:

— Браво, Ясоне! Все-таки в тобі ще лишилося щось від Трістана. Ти гідно захищаєш королеву.

Кетлін вернулась і сіла біля Міхала. Визивно дивлячись на гостей, бліді й горді, вони сиділи поряд, відірвані від усього світу, немов дві чайки на плавучій крижині. І саме в цей час увійшов Стівенс. Швидко окинув очима кімнату.

— Яке миле товариство! — вигукнув він. — Гості з Лондона!.. Родинне свято. А де ж наш незрівнянний Джеймс?

Лаура пирснула, Ребекка озвалася басом:

— Джеймс, або король Марк, зараз, мабуть, почуває себе королем Ліром. Йому не до родинних свят.

Виходить, це все-таки був суд. За винятком полковника Мітчела, який хворів на стенокардію чи на хронічну злість і лежав у лікарні, всі «розгнівані барони» були на місці, здавалося, проби розпеченим залізом не минути. Кетлін і справді вивільнила руку з Міхалової долоні. Плавною ходою, мов на показі моди, виступила на середину кімнати. «Наймодніше обличчя року», погордливе й визивне, застигло, як маска. Тільки пальці правої руки то стискалися, то розтискалися, виказуючи хвилювання.

— Леді й джентльмени! — промовила вона дзвінким дівочим голосом. — Я не в гостях. Я приїхала додому. Мій приятель, містер Майкл Гашинський, люб’язно привіз мене сюди. Завтра він буде супроводити мене в Труро, хоч перед від’їздом до Америки мусить залагодити ще багато справ. Я б не хотіла, щоб у моїй присутності жартували з мого чоловіка, професора Бредлі. А тепер прошу пробачити, мені ще треба укласти свої речі. — Вона усміхнулась, показуючи на розкидані всюди крепи й шиншили. Маска спала, залягла тиша. Кетлін і Міхал зникли. Гості ззиралися, не могли опам’ятатись, мов після виступу великої акторки.

Перша отямилася Ребекка.

— Перед цим дівчам славна майбутність. Вона цілком справилася б з роллю Гофолії[1].

Лаура Віндраш, яку чех-винахідник безсовісно обманув, потай відбувши до Бразілії, обернулась до Брауні й просичала:

— Я завжди тобі казала, що зв’язок з іноземцями до добра не доведе.

Тим часом Брауні силкувалась розібратися в усій цій історії.

— Чому вони не одружуються? Що, Майкл справді виїздить? Вони ж католики, її шлюб з Бредлі для них недійсний.

Аж тепер подав голос Роберт Стівенс:

— Даруйте, милі дами! До чого тут театр, іноземці, католики? Вся ця абсурдна ситуація — витвір Джеймса Бредлі. Це він своїм протиприродним ставленням до життя загнав двох нормальних молодих людей у глухий кут. Зараз вони капітулюють, але це ще не кінець, о ні!

І, одержимий своєю ідеєю фікс, розпалений, схопив капелюха й, не попрощавшись, дрібними кроками вибіг з будинку.

Коли грюкнула хвіртка (напевно, він помчав у лікарню поділитися плітками з Мітчелом), Ребекка простягла догори руку, обтягнуту чорною рукавичкою. Як усяка класична героїня, вона любила монологи, звернені до відсутніх.

Героїня однойменної трагедії Расіна.

— Ви робите велику помилку, пане Стівенс, переоцінюючи Джеймса і нехтуючи театр, — проказала співуче. — Молоді люди, якщо вони справді нормальні, самі заходять у глухий кут і потім щасливо вибираються з нього. І жоден професор нічого тут змінити не може. А от театр… Ви гадаєте, що Бредлі, або це дівча, або цей Трістан, він же Отелло, знайшли б вихід із глухого кута, якби не театр? Таж усі вони грають ролі, які самі собі вигадують! І тому письменники, що не розуміють театру, не повинні писати про життя.

Виголосивши цю тираду, вона допила свій коньяк і розкланявшись, як перед рампою, попливла до дверей. Брауні ніяк не могла второпати, що до чого.

— Хто Отелло? — допитувалася вона. — Невже всі вони пишуть? А я думала, що Кетлін — манекенниця. Я цілком згодна з тобою, JIaypo, іноземцям не можна вірити, а хіба англійцям можна? Чоловіки всі однакові!

Міс Віндраш велично підвелася.

— Ходімо, моя люба. Ти надто шляхетна, щоб зрозуміти такі речі. Good bye.

Коли гості пішли, я знайшла Кетлін у кухні. Вона сиділа на низькому плетеному стільчику, спершись на стіну, безсило опустивши руки. Біля протилежної стіни, схрестивши руки на грудях, стояв Міхал і похмуро дивився у вікно.

Речі швидко спакували в суботу ввечері, а недільний ранок було присвячено хатній роботі. Міхал узявся чистити пилососом килими, Кетлін укладала букети. У Францішека, пояснили вони, це була їхня улюблена робота.

— Чому ви все-таки пішли від нього? — спитала я.

Обоє урвали працю й замислились. Міхал буркнув:

— Ми ніколи не йшли самі. Нас завжди виганяли.

Кетлін похитала головою.

— Ні. Драггі нас не виганяв.

Міхал вибіг з кімнати, навіть не вимкнувши пилососа.

Кетлін здвигнула плечима.

— А, пусте. Художник один. Югослав.

На обід я подала трюфелі, які Кетлін дуже любила. Міхал до них не доторкнувся.

— Я б борщу з’їв, — сказав він. — Або фляків.

Час спливав. У вересневому повітрі витали запахи лаванди, троянд і дикої ромашки, сонце золотилось по-осінньому, але листя ще густо вкривало дерева, не поспішало облітати. Мені було досадно: надворі така краса, а Міхал і Кетлін сидять, уткнувши носи в книжки. Валізки Кетлін уже лежали в багажнику. Я сказала, що хотіла б поїхати з ними в Пар. Вони несподівано охоче згодились.

Досить довго їхали мовчки, потім Міхал замугикав пісеньку «Серце в речовому мішку», Кетлін із запалом у такт плескала в долоні й підспівувала, видно, добре її знала. Ми зупинилися біля вокзалу, на стоянці перед ним здалеку впадав в око «роллс-ройс» Бредлі. Ернест зняв кашкета. Професор походжав коло виходу на перон, станція маленька, він одразу попрямував до «морріса». Кетлін, у костюмі, в якому колись позувала, скромна і байдужа, наче мала зустрітися з дядьком, висіла з машини й пішла назустріч чоловікові. Бредлі був помітно схвильований. Він скинув капелюха, стримано обійняв дружину і, взявши її під руку, повів до свого лімузина.

Купка недільних гаволовів, цікавих знати, хто й звідки приїхав, повільно підступала до машин. Ернест уже стояв біля дверцят з кашкетом у руці. Ми з Міхалом трималися осторонь. Професор допоміг Кетлін сісти в авто й тоді обернувся до мене.

— У вас чудовий вигляд, місіс Бернем. Нирки, очевидно, вам більше не дошкуляють. Сподіваюся, тепер ми будемо бачитися частіше, — і поцілував мені руку.

Міхалові він руки не подав. Хвилину стояв перед ним, схиливши голову, обіруч спираючись на палицю, може, добирав слова. Нарешті звів очі, радість у них мішалася з мукою.

— Погожого вітру, хлопче! Чи не треба тобі якоїсь допомоги?

Я бачила, як Міхал боровся з собою, щоб не кинутись йому на шию.

— Дякую, професоре… Мені нічого не треба. — І відвернувся.

Ернест умостився в «моррісі», Бредлі сів за кермо «роллс-ройса», Кетлін поруч. Загурчав мотор, ці хвилини були нестерпні, я відчувала, як Міхала трусить. Несподівано бічне скло «роллс-ройса» опустилось, виткнулася голова Кетлін, вогненна у скісному промінні сонця. Міхал рвонувся вперед, машина засигналила, розвернулася, Бредлі дав газ. Голова у віконці палала, немов смолоскип, усе даленіла, меншала, врешті на повороті «морріс» заслонив її. Міхал пробіг кілька кроків і спинився. Я наздогнала його.

— Не попрощалася, — сказала, зітхнувши.

Обличчя в Міхала знову стало похмурим, як кілька годин тому.

— Ясно! — буркнув він. — Ми ніколи не розпрощаємось.

 

 

 

Розділ IX

З Пара ми повернулися досить рано, і Міхал відразу став чекати дзвінка. Моїх слів не чув, вечеряти не схотів, узяв кухоль молока та скибку хліба й сів за стіл у кабінеті. Минали години, і лице його дедалі більше хмарніло. Нарешті близько десятої вечора я почула дзвінок і хрипке «алло». Міхал говорив тихо, і я обережно підійшла ближче. «Авжеж, звісно, я почекаю, — говорив він. — Слухай, як щось буде не так, зразу приїжджай сюди. До тебе? Сережку?.. Божевільна. Навіщо мені сережка? Ой, мила моя, дурненька… Замість сережки пришлю телеграму на адресу Подружки…» Потім нетерпляче: «Щасливий, нещасливий… Ніхто не може бути вічно щасливим або вічно нещасним». А ще за мить з ніжністю: «Ну, гаразд, гаразд завтра о восьмій в альтанці. Залізно».

Він увійшов до кухні розпромінений і, не чекаючи запитань, випалив:

— Все добре, але вона хоче, щоб я відклав від’їзд, поки становище з’ясується остаточно. Ернест і місіс Меддок ще там, вона боїться демонстрацій з їхнього боку.

— Ну, а професор, професор що? Як з ним? — знетерпеливилась я.

— А, ти про це. З професором все о’кей. — Це було сказано безтурботним, байдужим тоном. — Кася більше непокоїться за мене. — Він засміявся. — Що вигадала: хоче розпарувати свої улюблені сережки, віддати одну мені. Якщо мене спіткає нещастя, я повинен вислати сережку назад, і вона зразу приїде.

Міхал безпорадно розвів руками — мовляв, жіночі примхи, — і з апетитом прихопився до шинки з горошком.

— Узяла собі в голову, що я, бач, буду нещасливий, просто манія якась! Поки що схоже на те, що це вона без мене й півдня не може витримати.

Наступного ранку він заходився укладати свої речі, співав, насвистував, показував мені багато ілюстровану книгу про новітню американську архітектуру, дзвонив у Лондон до бюро подорожей, вислав чек на оплату квитка, прасував собі штани й одночасно все прислухався й раз у раз вибігав на терасу, звідки видно шосе. Надвечір зник і вернувся серед ночі. Це теж нагадало зловісну легенду — таємний візит Трістана в замок Тінтажель, невдовзі після примирення короля Марка з Ізольдою.

Рано-вранці, почувши, що Міхал уже встав, я без стуку ввійшла в його кімнату. Він стояв біля стола, напівроздягнений, незачесаний, і важив, на долоні щось крихітне, блискуче. Ліниво оглянувся на мене.

— Дивись, що вона мені дала…

То була сережка — велика діамантова сльоза у платиновій оправі. Я обурилась.

— Як ти міг її взяти? Це ж ціле багатство.

— Думаєш, я не знаю? В Лондоні вона скільки разів поривалася продати ці сережки, а я не дав.

— То чому ж тепер узяв?

Він позіхнув.

— Чому? Спитай у Касі.

У мене зрідка бувають моменти, коли всі думки враз вилітають з голови, я наче опиняюся в пустці і власний голос здається чужим.

— Не смій говорити зі мною, мов з якоюсь набридливою причепою! Я маю право спитати, чому ти приймаєш такий коштовний подарунок від жінки, яку зробив нещасною!

Міхал здивовано закліпав очима.

— Я? Я зробив Касю нещасною? — Він сів на неприбрану постіль, похнюпивсь, обома руками стиснув голову.

Останні два дні ми з ним проговорили, і чим краще пізнавала я свого сина, тим більше втрачала грунт під ногами. Раніше він здавався мені циніком, а часом і лицеміром. І от я впевнилася, що ніякий він не цинік і не лицемір. Просто, переживши в Польщі тотальну війну, він уже не вірив, що існує якесь загальне мірило людських учинків та загальнолюдська мова. Не вірив, незважаючи на всю свою «хитрість», що можна керувати власного долею, своїми й чужими пристрастями. Навіть Анна, яку «повісили за ноги» і в якої була «суцільна рана замість обличчя», бо вона відмовилась виказати підпільні явки, на його думку, пішла на це не з якихось моральних міркувань, а тому, що «їй так подобалось».

— Добре вона зробила? — спитала я.

Він знизав плечима.

— Не знаю. Я перед нею схиляюсь. І помстився за неї. Але я хочу жити.

— Кривдячи інших?

Він скипів:

— А хіба я хотів скривдити професора? Ніколи в світі! І це не брехня: ми нічого поганого не зробили. Мамо! — кричав він. — Таким добрим, яким був до Касі, я вже ніколи ні до кого не буду! Чого цей старий сердиться? Він же, здається її любить, то повинен бажати їй добра! Правда ж? — Він бігав з кутка в куток. — Як ти могла сказати, що я зробив Касю нещасною? Ця сережка — пам’ятка про те, що я взявся возити сміття, аби тільки не продавати її сережок. Учора вона плакала, коли мені її віддавала.

У мене завмерло серце.

— Ти возив сміття?

— Ну то й що? Схотів — і возив. І нам було добре.

— Тому що вона багато заробляла, — вихопилося в мене.

Він розлютився.

— Мені зовсім не потрібні були її заробітки! Їй хотілося купувати всякі статуетки та ананаси, от і пішла працювати. На хліб нам вистачало і моєї сміттярської платні.

На плечі у Кетлін я помітила шрам. Знала й про контрабандні годинники.

— Коли вам було так добре, чому ж ви розійшлися? — спитала в нього.

— Хто сказав, що ми розійшлися? — обурився він. — Навіть у подружньому житті буває, що чоловік подорожує сам.

— А дружина в цей час живе з іншим, — несподівано для себе самої ущипливо зауважила я і знітилась. Чекала, що Міхал розсердиться, але він тільки повернувся до мене спиною, заклав руки в кишені і, дивлячись у вікно на затоку, стомленим старечим голосом вимовив слова, які я вже раз чула:

— Анна правду казала, ти, мамо, недобра.

Мабуть, я заплакала, бо за хвилину Міхал уже сидів поряд зі мною.

— Бачиш, Подружко, — говорив він, гладячи мене по спині, — я не такий, як ти думаєш. Батько колись сказав: «Жінка теж людина», і мені було шкода Касі — вона так дорого платила за наше щастя. Розумієш? Людям часом треба відпочити від щастя.

— Ну, то тепер уже не бентеж її спокою, не прокрадайся до неї.

Він різко відсунувся.

— Сам знаю, що мені робити. — І вийшов.

У кухні в кутку побачив Партизанову миску і по-справжньому розчулився.

— Ось хто був моїм найкращим другом! Ні про що не питав, хотів бути зі мною, і край! — Замислився на хвилину. — Знаєш, Кася ревнувала мене до Партизана.

Я сховала миску в шафу.

— Сумніваюся, щоб людина могла ревнувати до собаки. Людська любов не така, як собача.

Міхал здвигнув плечима.

— Стара любов не така. Ми з Касею постаріли, стомилися від своєї собачої відданості. — Він потягся, позіхнув. — А колись ми були щасливі, як собаки.

— Як собаки? — обурилась я. «Як Трістан та Ізольда» прозвучало б для мене куди приємніше, але я не була певна, чи це не одне й те саме.

Думаю, він не припинив своїх вилазок до Труро, бо їздив кудись на мотоциклі й вертався в доброму настрої. А якось увечері заявив:

— Ну, мамо, все готове. За три дні «Ліберте» відпливає з Саутгемптона. Я хочу мати на перший час у Штатах трохи грошенят, тому їду туристським класом. Як тільки трохи розживусь, усе тобі віддам.

Щоразу, коли новина приголомшує мене, я стаю суворою.

— Коли виїздиш звідси?

— Завтра.

— Кетлін знає?

— Вона сказала, що я можу їхати. Місіс Меддок і Ернест з першого будуть звільнені. Вигляд у Касі хороший.

— Ти говорив з професором?

— Ні. Навіщо? Хай старий думає, що мене тут нема.

Я проводжала його до Пара. Він заніс валізи в купе, вискочив з вагона й підійшов до мене — високий, мужній чоловік з дитячою усмішкою, більше схожий на Піотра, ніж на мене, мій і зовсім чужий. Він знав, що я не буду його втримувати, скинув з себе тягар тутешніх турбот і дав волю ніжності. Обійнявши мене, став цілувати мої очі, щоки, губи.

— Добре, що ти є на світі, мамо, — признався несподівано. — За мене не бійся, я битий жак. І як тільки розбагатію, вибудую тобі в Америці палац, от побачиш.

Паровоз дав свисток. Міхал одним стрибком опинився на приступці вагона. Повернув до мене зблідле лице, просвітлений, неприкаяний, як Трістан. Поїзд набирав швидкість, Міхал стояв, ухопившись за поручень, не ворушився, не махав рукою — просто від’їздив. Я бігла слідом. Знову хтось мене покидав, знов я не могла щось наздогнати.

Того вечора Кетлін не подзвонила. Я не знала, де себе подіти, і вже о дев’ятій лягла спати.

 

* * *

Цілих десять днів Кетлін не подавала про себе звістки, а я знов проходила звичне коло мук: почуття втрати, нестримне прагнення близькості з кимось недосяжним, страх перед зіткненням з неминучим, і, нарешті, кпини із себе самої, тому що я вбачала драму там, де була всього тільки комедія.

Я шукала товариства Гвен. Ми блукали удвох (без Сузі, її адміністративним порядком примушено віддати до школи) уздовж далеких пляжів, понад мілкими бухточками, вишукуючи рідкісні черепашки. Гомоніли про погоду, про всяке зілля, про молюсків. Але мені передусім хотілось дізнатися, що тепер робить Кейт і як вона ставиться до Міхала. Гвен була дуже стримана.

— Кейт? Повернулася додому. Дядько її помер, вона багата, вільного часу в неї хоч відбавляй.

— Як ти дивишся на те, що Кетлін повернулась до чоловіка?

— По-моєму, добре зробила.

— Я скучаю за Міхалом.

Гвен зиркнула на мене з-під гриви передчасно посивілого волосся.

— Чому ж ти не поїхала з ним?

Я довго думала, перше ніж відповісти.

— Через Кетлін.

— Через Кетлін? — здивувалась вона.

— Так. Можливо, я буду їй потрібна.

— А Міхалові?

Це ім’я болем озвалося в моєму серці.

— Міхал недобре повівся з Кетлін. Я повинна за це відповідати.

Тепер уже замислилася Гвен.

— Сузі завжди поводиться недобре, але я не нарікаю на неї.

— Ах, Сузі ж дитина!

— А Міхал твоя дитина.

— Але не дитина Кетлін.

Вона меланхолійно посміхнулась.

— Той, кого любиш, для тебе завжди дитина, якій усе прощаєш.

— Мати повинна відповідати за ті кривди, що їх чинить її дитина, — стояла я на своєму.

Гвен замовкла.

Я поринула у звичайні осінні турботи: поралася в садку, провітрювала зимовий одяг, упорядковувала бібліотеку і — як недавно Міхал — весь час прислухалася до телефону.

На десятий день вранці прийшла телеграма: «Висадився Нью-Йорку. Все о’кей. Обіймаю». А рівно через годину до хвіртки підкотив «морріс», і з нього висіла Кетлін.

— Що чувати? — кинула недбало. — Він уже має бути на місці.

Я показала телеграму. Було тепло, як улітку, ми сіли на терасі, я запитала, що вона питиме.

— Джин з тоніком, — відповіла Кетлін (то був улюблений Міхалів напій).

Ми мовчки попивали розведений тоніком джин, не знаючи, як добратись одна до одної через гору останніх подій.

— Що нового? — нарешті озвалась я.

Вона пожвавішала.

— Джеймс знов мені диктує. Дуже цікаво. Про корали.

— Про корали?

— Він твердить, що індивідуальне існування відмирає, люди житимуть групами. Як корали.

Вона сказала не «Бредлі», а «Джеймс», оце й було нове. Пила жадібно, очі в неї заблищали.

— Я хотіла б приїздити частіше, можна? Міхал мені писатиме на твою адресу.

— Звичайно, приїзди, будь ласка. А професор нічого не має проти твоїх самотніх прогулянок?

Кетлін посмутніла.

— Та ні… Він взагалі надто добрий до мене.

І вона стала навідуватися мало не щодня. Допомагала порядкувати в садку і в хаті, стежила, щоб я пила зілля, забороняла копати на сонці. Звичайно з’являлася перед приходом листоноші. Коли він розкривав сумку, ми обидві відводили очі, а беручи в нього з рух рахунки за газ чи телефон або оповіщення з банку, роблено всміхались. Я особисто не сподівалася листа, лондонський період привчив мене до цього. Але час минав, а звістки від Міхала про перші кроки в Америці все не було, і я чимдалі більше сердилась на нього за зневагу до Кетлін. Зате сама вона дивувала мене незмінним спокоєм і витримкою. Коли я ділилася з нею своєю тривогою — чи не скоїлося, бува, з Міхалом якого лиха, — вона заспокоювала:

— Та ні, Подружко, нічого з ним не сталося, йому просто ніколи. Він будує наше майбутнє, напевно думає про нас…

«Наше, про нас…» — це звучало по-родинному, ніби доля зв’язала нас трьох, Бредлі ж, а може, й Кейт були тільки фантомами й нічого не значили.

Іноді, почувши шурхіт велосипедних шин по жорстві знак, що приїхав листоноша, Кетлін ішла не до надвірних дверей, а в будинок. Про листи навіть не питала, зате щораз охочіше розповідала про Міхала. Описувала різні сцени з лондонського життя, реготала, повторюючи його дотепи, завзято нападалась на «ідіотів», які не оцінили його здібностей, картала «підступних» англійців за невдячність і брак поваги до польського героя війни, звинувачувала «фальшивих друзів» у зловживанні його вірою в людську порядність. Про ніж, годинники, про сварку з Францішеком, про Бредлі й Кейт мови не було. З дня на день Міхал робився все бездоганнішим. І одночасно міцніла нічим не виправдана радісна певність у його успіхах в Америці.

— Справжній чоловік не стане розводити сентименти й гаяти час на писання листів, він діє, — казала Кетлін. — Міхал, коли схоче, може зачарувати навіть рибу на тарелі, а про американців годі й говорити. Рік… п’ять років… проти цілого життя це дрібниця. Хіба я не знаю, що він скучає? І він теж знає, як мені самій. — Вона обняла мене. — Подружко, поїдемо до нього разом. — Засміялась, мов дитина, і з таємничим виглядом додала: — Міхал обіцяв: якщо йому стане там дуже тоскно, він подасть мені знак… Знаєш, який? Пришле назад мою сережку. Та тільки це буде нескоро.

— Чому?

— Тому що Джеймс дуже добрий. Він старий, а ми ще довго будемо молоді… До того ж, — Кетлін несміливо глянула на мене, — ти не вважаєш, що ми обоє повинні нарізно випробувати свою долю? — Вона відвернулась. — Я ніколи не змінюсь, але Міхал за себе не такий певний.

Зрідка разом з Кетлін приїздив Бредлі. Тепер у його ставленні до неї я помітила чисто батьківські рисочки: сором’язливе захоплення власним витвором і безмежну поблажливість, яку звичайно виявляють до молодих ті, в кому пристрасті давно вигасли. Частенько вони обговорювали тези з його наукових праць, сперечалися про якісь формулювання, і щоразу професор повертав розмову так, щоб Кетлін могла блиснути й останнє слово лишилося за нею. Тоді він поглядав на мене з неприхованою гордістю, ніби без слів натякаючи, що при Міхалі життя в атмосфері високої духовності й терпимості для цієї молодої жінки було б неприступне. Купаючись у промінні осіннього сонця, славний і великодушний чоловік Кетлін не забував спитати про Міхала. Незмінну відповідь, що вістей немає, вислуховував зі стурбованим виглядом і втішав мене тими самими словами, що й Кася:

— Мабуть, Міхал багато працює, в Америці зробити кар’єру нелегко…

Як же ж швидко втихомирилися хвилі! Справжній король Марк, довідавшись, що Трістан хоче повернути Ізольду, теж зараз же прислав йому «вітання й любов», а справжня Ізольда дуже скоро забула, що чоловік колись «видав її прокаженим».

 

* * *

Кетлін казала, що ніколи не зміниться, але вона вже змінилась. Професор не любив екстравагантних уборів і справив дружині гардероб, як у типових англійських дам. Тепер вона носила твідові костюми, пошиті в солідних кравців, та довгі вечірні сукні з мережива й парчі. В черевичках на низьких підборах її ноги здавалися товстішими, а обличчя без косметики прибрало дитинно-серйозного виразу. Шию обвивав разок перлів — в Англії це традиційний подарунок, який дівчата одержують від батьків після закінчення high school[2] і потім майже не знімають. Коли вони обоє сиділи у мене в кабінеті, Джеймс звичайно тримав дружину за руку й час від часу ніжно потискав її, а Кетлін соромилась, мов підліток. Поряд з його сивою головою її розкішне рудаве волосся здавалось особливо яскравим. Від цієї пари віяло дражливим запахом кровозмішення.

Коли ж Кетлін приїздила сама, все було зовсім інакше. Вже з порога усмішкою вона показувала, що прийшла не місіс Бредлі, а Кася. Над усе любила сидіти в Міхаловій кімнаті, витягала з шухляд забуті ним дрібнички й розповідала їхню історію… Оцю краватку вони купили разом на Бонд-стріт з першої платні, одержаної у Францішека. Міхал прийшов у ній вечеряти, і Францішек весь час підозріливо зиркав на них, тоді Міхал із зляканим виглядом сказав: «Пане Францішеку, благаю, не пишіть Прітті, що я в Лондоні організовую собі краватки». Вона знала цей вираз і, повторюючи його, завжди сміялась… А цю запальничку Міхалові подарувала така собі місіс Маффет, в якої він служив шофером (боже, ким він тільки не був!).

— Ця стара шерепа хотіла за всяку ціну відняти в мене Міхала — і підкупляла його, і прикидалася, що зомліла, але я все одно не віддала, і ми перебралися до Драггі, — торохтіла вона, й очі в неї аж сяяли.

— Драггі — це той художник, югослав? А в нього вам було добре?

— Як у раю, — захлиналась від захвату Кетлін. — Він у наше життя не втручався, Міхал працював, я теж працювала, ми купили патефон і голопузого фарфорового Будду, а ще скриньку п’ятнадцятого століття для біблії, я поставила її біля каміна й держала в ній тріски на розпал, щосуботи ввечері ми пили шампанське й заїдали ананасом. Потім танцювали, а потім…

— Міхал не ревнував тебе до того художника?

Вона здригнулась.

— Як він міг мене ревнувати? Міхал був мною, я була ним. Міхал добре знав, що інші чоловіки для мене не існують. — Пауза. — Міхал ніколи мене й пальцем не торкнув…

— Але ви все-таки вибрались від художника.

— Бачиш, Міхалові часом хотілося поговорити по-польському, а Станіслав — поляк.

— Де ж, власне, Міхал працював?

— У різних місцях. Здебільшого в торгівлі. І заробляв завжди чудово. В Лондоні чесного, інтелігентного працівника знайти нелегко. — Вона вив’язала на голій шиї Міхалову краватку й так напружено дивилась у дзеркало, ніби десь там був Міхал. — Подружко… а може, саме в цю хвилину Мікау думає: де моя краватка з Бонд-стріт? Де моя Кася?

Слово «Подружка», яке завжди разило мене, коли його вимовляв Міхал, в устах Кетлін звучало дуже ніжно. Вона лащилась до мене, пильно придивлялася до мого обличчя й знаходила спільні з Міхалом риси. І взагалі трималася зі мною не як з матір’ю чоловіка, коханкою якого була донедавна, а як зі своєю ровесницею, зичливою до її роману. Захоплено хвалила мої сукні, меблі. Примушувала розповідати про Піотра і Фредді. Жартома кепкувала з Францішека, радила мені, який крем уживати. Я почувалася молодшою років на двадцять, привабливою, потрібною комусь. Потроху реальний Міхал поступався місцем Міхалові з сентиментальної казки, а на перший план висунулися наші взаємини з Кетлін. Мене гризло сумління: я зраджувала сина. Але ж він сам не хотів бачити в мені матір. Сам приділив мені роль Бранжьєни, місце якої при Ізольді.

Осінь нарешті добігла кінця, наближалися різдвяні свята. Від Міхала я одержала тільки дві листівки в телеграфному стилі. Перша написана в листопаді: працює на будові, здоровий, вітання тим, хто його пам’ятає. Друга, датована початком грудня, вже не така бадьора: через болі в попереку довелося знизити темпи, працює вже не на двох роботах, а на одній, але все-таки заробляє більше, ніж в Англії. На другій листівці була вже й зворотна адреса: якийсь район Лонг-Айленда. Кетлін особливо зраділа другій листівці через адресу. Наступного дня розповіла мені, як суворо вичитала Міхалові за дитячу легковажність. Поспішати й підривати здоров’я безглуздо. Вона чекатиме хоч п’ять років.

Напередодні різдва листоноша приніс посилку з Америки. Я розкрила її. В ній був так званий kitchen dog — важкий фарфоровий собака, якими в старій Англії підпирали кухонні двері. У стружки було засунуто картку: «Передай Касі».

Кетлін була в захваті від цього подарунка. Помчала додому, притискаючи до грудей фарфорового цуцика. Вже з по рога кинула: «Скажу Джеймсові, що купила в Пенсалосі».

Взимку ми бачилися рідко. Візити до Труро і досі були для мене мукою, я ніяк не могла звикнути до такого двозначного становища. Правда, після від’їзду Міхала за океан страхи відступили, зате зродилось ревниве почуття до Кетлін. У себе дома місіс Бредлі з насолодою грала роль дружини великого вченого. Бредлі щойно отримав титул сера, і тепер її величали леді Кетлін. Вона приймала це з гідністю й видимим задоволенням. Давні знайомі від них відкинулися. Заздрили зрослому престижу професора, новоспеченою леді гордували. Тільки Ребекка не відцуралась їх. Людей, ям пам’ятали її на вершині слави, майже не лишилось, вона просто не могла дозволити собі порвати з таким знаменитим мужем, чи не останнім свідком її тріумфів.

На запитання мадам професорші по телефону: «Що чувати?» я коротко відповідала: «Нічого». Одного дня вона призналась: «Я теж не пишу. Що, власне, можу йому сказати? Треба якось триматися, та й годі. Джеймс майже весь час зі мною, закінчуємо другий том». Коли вже Кетлін і Міхалові нічого було сказати одне одному, то що могла написати йому я, невдатна мати, безсила Бранжьєна? Жменька практичних порад, трохи грошей, краплина смутку, багато запитань — і жодного відгуку.

В червні до мене примчала Кетлін.

— Знаєш, хто в нас учора був? Драггі. Не полінувався приїхати з Лондона, аби переконати Джеймса, що я повинна стати акторкою. Виявляється, люди засипають листами телестудію й «Ательє Пітер», питають, де я поділась. А один відомий кінорежисер чого тільки не робить, щоб роздобути мою адресу. Драггі каже, сукні тут ні до чого, річ у мені самій, мовляв, гріх марнувати такий талант.

— Ну і що ж відповів твій чоловік?

— Хіба ти не знаєш Джеймса? Сказав, що, боронь боже, зовсім не хоче марнувати мій акторський талант, але в мене є й інші таланти, і мої наукові здібності теж треба розвивати. Та коли я сама вважаю, що акторський талант важливіший, він ладен їхати зі мною в Лондон, щоб я спробувала й сама вирішила, в чому моє покликання.

— І ти думаєш спробувати?

Вона насупилась.

— Може,й спробувала б, якби не Драггі.

— Чим він тобі заважає?

Обличчя її потемніло.

— Драггі мої таланти не цікавлять. Він з самого початку ревнував мене до Міхала. Це він зробив з мене манекенницю, завжди хотів, щоб я покинула Міхала.

— А тепер, мабуть, хоче, щоб ти покинула Бредлі.

Вона надула губи.

— Якщо я коли-небудь покину Бредлі, то аж ніяк не заради Драггі… Будь ласка, не пиши про це Міхалові.

Був липневий вечір, коли задзвонив телефон і я почула голос Кетлін, хрипкий, уривчастий: «Подружко, посилаю по тебе машину. Джеймса немає вдома». Вона кинула трубку. Пізно ввечері я приїхала до неї. Вона чекала на мене в холі — бліда, під очима синці, губи білі, провела через «французьку гардеробну» до кімнати, де Ернест колись шукав у ліжку «злодія». Ми сіли поряд, напружено випростані.

— Що трапилось?

— Драггі знову приїздив. — Рука її стиснулася в кулак. — Навмисно вибрав такий день, коли Джеймс поїхав на з’їзд до Едінбурга, щоб показати мені оце.

— Що показати?

Вона схопила мене за руку й безгучно ворушила губами.

— Ради бога, що тобі?

Кетлін устала, однією рукою стисла шию, ніби боячись, що слова, які застрягли в горлі, от-от розірвуть його, другу простягла вперед.

— Там…

Ми підійшли до столика. На бюварі лежав зім’ятий аркушик цупкого паперу, схожий на якесь запрошення. Я придивилась: то було друковане повідомлення про те, що Кейт Уокер взяла шлюб з Міхалом Гашинським вісімнадцятого травня в Олд-Вестбері, Лонг-Айленді, штат Нью-Йорк.

Кетлін важко впала мені на плече.

— Подружко, це неправда. Ти мусиш зараз же послати Міхалові телеграму.

Голова в мене йшла обертом.

— Чекай… телеграму? Куди, про що?

— Про мене… що я вимагаю… Ні, я прошу… — Вона зсунулась на підлогу, повторюючи щораз тихше: — Я прошу, прошу…

Я затулила вуха й кинулась у коридор, до ніші з телефоном. Тремтячи, продиктувала телеграму: «Чи правда, що ти одружився з Кейт Уокер? Відповідай негайно Труро. Мати».

Вернулась у кімнату, Кетлін з заплющеними очима лежала на ліжку.

— Що він сказав? — спитала вона.

— Серденько, я ж з ним не розмовляла, я дала телеграму.

Вона розплющила очі.

— Мені здалося, що він тут. Коли прийде відповідь?

Я просиділа біля неї цілу ніч і весь ранок і виїхала за годину до того, як мав повернутися Бредлі. Відповіді не було.

В Пенсалосі я найперше пішла до Гвен. Глянувши на мене, вона сказала: «Ти все знаєш». Сама вона довідалася про це давно й уникала мене, щоб не опинитися в ролі гінця, який приніс лиху звістку.

 

 

 

 


[1] Героїня однойменної трагедії Расіна.

[2] Середня школа (англ.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.