Трістан 1946-7

Розділ VII

Ванда в жахливому стані через Міхалового пса. Її син мало не вбив свою коханку, мало не сів у в’язницю за контрабанду, але все це пусте, куди важливіше інше — зник пес. Їй щастить, погані вісті завжди доходять до неї з запізненням якраз настільки, що до Пенсалоса одночасно встигає дістатися голубка з доброю звісткою в дзьобику.

Ванда дзвонить мені:

— Я все знаю.

Прикидаюся дурником.

— Що саме?

— Те, що Міхал і Кетлін, незважаючи на всі перипетії, не розбіглись і що Міхал виплутався із історії з годинниками.

— Звідки ти дізналася? — здивувавсь я, бо був певен, що синок їй не пише.

З подальшої розмови з’ясувалося, що, попри всі мої старання зберегти це в таємниці, відгомін Трістанових ловів у лісі Моруа, чи то пак у Лондоні, докотився не тільки до неї, а й до короля Марка, себто професора Бредлі. Виявилося й те, що недавно він завітав до неї власною персоною, страшенно схвильований, бо ліверпульський декан з цапиною борідкою при першій же нагоді розповів йому про сцену в Бартерів. Ще хтось поспішив донести про зміни в житті Трістана та Ізольди, й нарешті професор якось сам побачив по телевізору «наймодніше обличчя року». Здається, він уболівав, що Кетлін така худа.

— Ну, то, може, приїдеш? — питаю Ванду.

І раптом цей ясний, холодний голос стає глухим і ламким:

— Не можу, Францішеку, тому й дзвоню тобі, сталася жахлива річ. — Пауза. — Подумай тільки, Партизан пропав… Міхал лише про одне мене просив — доглядати його собаку. І ось як я доглянула!

— Але ж ти піклувалася про цю потвору, як могла, Прітті, — заспокоюю її. — А якщо цей бродячий пес чкурнув за якоюсь сучкою, ти в цьому не винна.

— Ні, винна, — упирається вона. — Пес утік тому, що я його не любила.

— Довгенько ж він думав, поки образився.

— Він чекав, що Міхал вернеться.

— Слухай, Прітті, в Міхала й так клопотів по саму зав’язку, навіщо йому пес?

— Ах, що ти кажеш, Францішеку. Міхал завжди ходив з ним, коли нудьгував за Кетлін, цей пес — часточка їхньої історії, я не можу приїхати без нього.

— А вони могли виїхати без нього?

— Нічого ти не розумієш, — відказує. — їм тепер потрібна розрада. Я хотіла привезти їм Партизана.

— Привези їм себе, це буде краще.

Зітхання.

— Ні, не краще. Я б увесь час давала їм поради.

— Ну то й що? Це їм зараз не завадить.

— Знаєш, я сама надто пізно зрозуміла, що Міхалові й Кетлін не можна давати ніяких порад. Вони — частка природи. Пес швидше розрадить їх, ніж я. — І відразу перевела розмову на інше: — Слухай, ти не одержав моїх листів?

Я справді не відповів на два її останніх листи. Ну що я міг написати? Що Горвенал сказав Трістанові: забирайся к бісовому батьку разом зі своєю Ізольдою? Якби ці навіжені потім влаштувалися більш-менш пристойно, я б відверто признався: еге ж, я вигнав їх, бажаючи їм добра. А так виходить, ніби я винуватець усіх їхніх злигоднів. Я поклав трубку. Хай думає, що розмову перервали. На щастя, вона не передзвонила.

Виходить, поганий вигляд Кетлін засмутив Бредлі далеко більше, ніж прилюдний афронт у Бартерів… Прітті каже, що він постарів, але все ще працює, щойно видав нову працю, яка набула широкого розголосу. Назва вельми промовиста: «Про співвідношення хронологічного й індивідуального часу». Бідолаха, стрілки його індивідуального часу, здається, показують полудень, а хронологічного — північ. Мені завжди жаль людей, які торгуються з долею за кожну годину, намагаються ошукати пам’ять, підробляють календар! Мені було двадцять років, коли одна дівчина спізнилася на побачення зі мною рівно на місяць. За цей місяць я підготувався до колоквіуму з політичної економії й успішно склав його. Через місяць вона прийшла до мене. Я, звісно, не проминув нагоди скористатися з її скрухи, а заразом подякував за подарований мені місяць життя. Більш я її не бачив, і відтоді мені завжди п’ятдесят, і дай боже, щоб так було до самої смерті.

«Трістанів собака»… Біс його знає, чий він, цей барбос. «Трістан» замість «Міхал» звучить просто смішно. Міхал і Кетлін — частка природи… Смішно! Що ж, і я теж частка природи? Неймовірно смішно! Я член суспільства, і цього мені цілком досить.

Тепер я вже впевнився: Прітті натура пристрасна, хоч це так ніколи й не виявилось. Але пристрасть — то лише хвилини. (Боюся, жодна така хвилина не дала Ванді справжньої насолоди). Тоді як життя — цілі віки здорового розуму. А тим часом Ванда, в якої підлога завжди мов дзеркало, няньчиться з брудним кудлаєм, тому що це «Трістанів собака». У сорок п’ять років, подумати тільки!

У світі все шкереберть… Гуляючи в парку, я бачу, як діти з найповажнішим виглядом граються в дійсність. Дивлюсь на дорослих — вони вигадують казку. А може, й не вигадують? Може, вони в неї вірять? Пітера Пена придумав чоловік середніх літ, до речі, шотландець, син ткача. П’єса «Пітер Пен» має підзаголовок: «Або хлопчик, що не схотів вирости». Це п’єска проти дорослості, герой якої, голопузий малюк, що тримає спілку з птахами, перемагає пірата з вищою освітою, чоловіка в розквіті сил, — і от у вигляді пантоміми цю п’єску збунтованого проти хронології чудія вже добрих чотири десятиліття англійські батьки рік у рік дарують на різдво своїм нащадкам. Якщо світ досі остаточно не здитинів, то цим ми завдячуємо дітям, їхньому здоровому глуздові.

Exemmplum[1] дитинності — Ванда. Фантазерка, полонянка своїх власних вигадок. Учорашня телефонна розмова зовсім вибила мене з колії. Увечері вона подзвонила знову й попросила: «Піди подивись, як вони живуть. Розвідай, може, Міхал схоче завести іншого собаку, тоді я зараз же куплю й привезу. Взагалі, підготуй грунт».

Прикликавши на поміч усю свою витримку, я подався до них вранці, думаю собі: «Обоє будуть на роботі, я побалакаю з господинею, довідаюсь, як їм ведеться, лишу Міхалові записку, хай прийде до мене — так і кози будуть ситі, і сіно ціле».

Дзвоню. Відчиняє Міхал. Похмурий як ніч. Побачивши мене, нітрохи не здивувався. Ніби ми розсталися вчора. Але до кімнати не запросив.

— Ми саме кладемо його в коробку, — каже. — Вам краще почекати в садку, дядечку.

Я остовпів.

— Кого ви кладете в коробку?

— Ага, ви ж нічого не знаєте. Партизана.

— Партизана? Хіба він у вас?

— Ще у нас. Зараз його поховаємо.

Я не став чекати, ввійшов. Посеред кімнати на закривавленому брезенті купкою лежали впереміш нутрощі, лапи, клапті шерсті, поряд стояла довгаста скринька, а біля неї, вистеляючи дно листям і гілками, стояла навколішки Кетлін з обличчям скорботної Ніоби. Побачивши мене, і бровою не повела, не привіталася, не виказали ні радості, ні досади. Обоє були неначе в трансі, час для них спинився, нічого навкруги не існувало. В кімнаті пахло псятиною, карболкою, тлінню й парфумами. На столику — розірваний нашийник. Ліжко не застелене, в чашках недопита кава, ціла батарея пляшок від к’янті — порожніх, над обпліткою просвічувало зелене скло.

За хвилину Кетлін — і справді дуже схудла — підвелася, вони з Міхалом, не звертаючи на мене ніякої уваги, взялися за кінці брезента з цим жахливим місивом, щоб покласти його в коробку. Кетлін раптом тіпнулась, наче її потягло на блювоту, і затисла рота рукою. Останки пса зсунулись на підлогу. О, як глянув Міхал на свою Ізольду! Ніби вона кинула в клоаку низку фамільних перлів.

— Відійди! — гаркнув він. — Я ж тобі казав: не берись!

А вона виправдувалась, мов маленька дівчинка:

— Вибач, я ненавмисне…

Кудлата лапа впала мені на черевик. Я стріпнув її і вийшов.

У передпокої на мене чатувала руда бабега. Від неї аж пашіло злістю.

— Скоро цьому буде кінець? Вони так загидять мені кімнату, що я потім цілий рік не зможу її здати.

І її можна зрозуміти. Вона розповіла, що Партизан об’явився на Ерлс-Корт десь із тиждень тому, ледве живий, і відтоді Міхал і Кетлін зовсім подуріли. Міхал цілими днями чесав, лікував і вигулював свого пса. Кетлін перестала ходити на роботу. Вони замкнулись і нікого до себе не впускали, собака спав разом з ними в ліжку, що вони там виробляли, краще не докопуватись, пили — це ясно. Пес кидався на чужих, кіт утік на горище, листоноша боявся підійти до дверей. Вони збиралися кудись поїхати і не поїхали, на телефонні дзвінки просили відповідати, що їх немає. Вчора ввечері пішли в кіно, а собаку замкнули в кімнаті. Він нібито дико вив, ця жінка відімкнула двері своїм ключем, хотіла дати йому ковбаси, а він, мало не збивши її з ніг, утік з дому. І недалеко від будинку попав під автобус. Щоб зібрати останки, довелося позичити лопату. Один хлопець пізнав його, і сусіди принесли сюди на брезентині.

Коли Міхал і Кетлін повернулися додому, тут їх чекав цей сюрприз. Цілісіньку ніч вони не гасили світла й сварилися. Сьогодні Міхал, не спитавши дозволу, викопав яму під парканом, вони наламали зеленого гілля і влаштували похорон.

«Трістанів собака» загинув. Як сповістити про це Ванду?

 

* * *

Міхал нічого мені не сказав, але я сама знаю і він теж знає, що в усьому винна я, то я потягла Міхала в кіно, Партизан біг до нас бозна-скільки віків, цілих двісті миль, а пробув з нами лише кілька днів, цей будинок у Лондоні перед ним відчинився, прийняв його, бо тут були ми, а я Партизана замкнула в порожній кімнаті, і ми пішли собі.

Коли Партизан з’явився, худий, страшний, і став шаленіти з радощів, ми теж ошаліли, я шаленіла тому, що шаленіли вони з Міхалом, ми всі троє качалися по підлозі, я цілувала брудні кудли, і мені не було гидко, батьки не дозволяли мені завести собаку, я боялася собак і тяглася до них, Партизаном я не бридилась, Міхал того дня цілував мене на підлозі, і від нього тхнуло псятиною, я була щаслива, бо нашій сварці настав край.

То було відразу після історії з годинниками і виклику до Скотленд-Ярду. Міхал хотів, щоб ми були бідні, збирався співати «Green Sleeves» по фунту за вечір, щоб я всім завдячувала йому; позувати в «Ательє Пітер» непристойно, я була «Катерина-великомучениця», Міхал верещав і хрипів, ноги в нього підламувались, мов у п’яного, я злякалася, що не зможу кохати його — такого, і ось тоді Партизан знайшов нас, і як тільки я відчинила двері, Міхал враз перестав верещати й хрипіти, ноги в нього знов стояли твердо і голос зробився такий, як завжди.

Але за вікном миготіли черевики, жіночі й чоловічі, може, там ходили наші вороги, звідки Партизан міг це знати — верхня губа в нього піднялася, шерсть стала диба, він не зводив очей з вулиці, увесь наїжений, тремтячий, потім загарчав і кинувся на вікно, Міхал присів навпочіпки, обійняв, затис йому пащу і сказав: «Ти знайшов нас, друже, а тепер хочеш захистити, тільки ти хочеш мене захищати».

Мені стало сумно: хіба ж я тебе не захищаю, завжди? А Міхал уже оглядав Партизана — кігті в нього були обламані, лапи стерті до крові, ран без ліку, в шерсті повно бліх і реп’яхів. Ми нагодували його, молока випив — страх скільки, тоді скупали й помастили болячки, а він весь час скімлив, дякував нам; нарешті я поклала його на ліжко, в ногах, ми роздяглись і забралися під ковдру, він одразу заснув, а ми не могли спати, лежали й прислухались, як він крізь сон гавкав на наших ворогів, плакав, просив чогось і гарчав.

Ми боялися поворухнутись, Міхал стискав мою руку й говорив: «Тепер все буде добре, от побачиш, все буде добре…» Я спитала: «Чому? Невже для щастя потрібен собака?» Міхал притулився до мене. «Касю, хіба ти не відчуваєш, як він нас любить, жити без нас не міг, дурна псина, стільки миль пробіг голодний, знайшов нас у Лондоні, а це ж все одно, що відшукати в лісі дві глиці, Касю, подумай лишень, яка то величезна сила — собача любов, ми теж повинні так любити одне одного».

Я озвалась: «От ти кажеш — він нас любить, ні, він любить тебе, а мене лиже, бо я твоя», — і, сказавши це, раптом відчула в собі таку собачу любов і почала пестити Міхала, і пестила по-дурному, обережно, терпляче, а він лежав нерухомо, приймаючи мої пестощі, й шепотів: «Я щасливий, моя собачко, я дуже щасливий» — і сам дихав, мов пес.

Встали ми рано, Партизан ще спав, мабуть, уже без снів, тільки шкура на ньому здригалась, ми розмовляли півголосом, Міхал сам зготував сніданок, попросив мене не йти сьогодні на роботу — перший день Партизана в Лондоні все-таки важливіший, ніж «Ательє Пітер», правда? Не дав мені надіти сукню. «У нас є фрукти, вино, спустимо штори, двері на ключ — і ні людей, ні світу, тільки ми удвох і наш пес, добре, Касю? Лишайся вдома, не йди в ательє, будемо сьогодні святкувати».

Я подумала: «Собака зміг пробігти двісті миль, зміг розшукати хазяїна в Лондоні, невже я не можу подарувати Міхалові один день, навіть якщо він коштує десять фунтів?» Як він сказав, так ми й зробили, телефон дзвонив, Партизан прокинувся, гавкав, Моллі тарабанила в двері: Пітер питає, що сталось.

— Нічого не сталось, я хвора, скажи, що ввечері подзвоню.

— Міхал дома? Він обіцяв сьогодні полагодити шафу.

— Дай мені спокій, Моллі, Міхала нема.

Я сказала правду, Міхала в цю хвилину не було, його голова лежала на моїй руці, але обличчя було безживне, розплющені очі невидющі, тільки тіло було живе. Міхале… Міхале, чого ти мовчиш? Я прийняла руку. Де ти? Вернись… Губи ворухнулися, він щось сказав, але я не розібрала, Партизан схопився, загавкав, Міхал повернув голову й усміхнувся: «Касю, я хотів би колись умерти отак, біля тебе, — простяг ногу, зіпхнув собаку з ліжка. — Йди стережи, нікого сюди не впускай». Партизан підібгав хвоста, ображено оглянувся на нього, пішов і ліг під дверима.

Хто зна, як пройшов цей день, час тягся нескінченно й зовсім уривався, в кімнаті було темно, Міхал не дозволяв засвітити навіть нічника, ми лежали, вставали, сиділи, ходили, мабуть, усе, що тільки можна удвох зробити з тілом, ми тоді робили, навіть їли й пили так, ніби хтось наказував: зроби це, а потім оте, лягай, уставай, але нам ще було замало, до дна було далеко, не було ні початку, ні кінця, ані Міхала, ані мене, а тільки руки, ноги, губи й волохаті лапи, Партизан плутався між нами й теж цілував.

Потім я прокинулась, Міхал сидів поряд, він підвів мене, обійняв, ми сиділи в ліжку, поруч, на ковдрі, спав пес, на підлозі лежав золотий прут. Я здивувалася: «Що це?» Міхал розсміявся: «Сонце, між шторами щілина». Я так зраділа, що й досі день надворі, що десь світить сонце. Подивилась на Міхала.

«Чого ти так на мене блимаєш? — питає. — Вперше побачила, чи що?» Він угадав, я справді бачила його вперше, хоч у кімнаті було темно, не тільки обличчя побачила, а всього: і того собаку, що в ньому сидів, і Вандиного сина, якого так любив Бредлі, Трістана, сміттяра, контрабандиста, архітектора і мого чудодійного хірурга, мого пацієнта з перебитим хребтом — мого і не мого.

Так я подумала тоді: це все моє і не моє. Відсунулась від нього, кажу: «Ходімо звідси, ходімо, тут наче в могилі». А він спитав: «Тобі тут не подобається? По-твоєму, це могила? А про мене тільки це і є життя — ти, я і наш пес». Ми сиділи й дивились, як зникав золотий прут, потім одяглись і вийшли з Партизаном, а я цей день мала провести в Кенті. Треба було зробити фото для «Парі матч», дві сторінки — я з собаками, з кіньми, така англійська country girl[2]. Пітер хотів, щоб я сиділа на паркані на тлі типового англійського краєвиду.

«Знаєш, — кажу Міхалові, — я така втомлена, ніби щойно повернулася з Кенту. Смішно: там мала фотографуватися з собаками, і тут був собака…» Партизан оглянувся, і я відразу поправилась: «Не був, а є…» Міхал смикнув повідець, спинився, зблід і швидкою ходою подався у протилежний бік, високо задираючи ноги, — він завжди так ходить, коли розсердиться. Я побігла за ним. «Міхале! Куди ти? Що з тобою?» Він не відповів і ще наддав ходи, я все бігла слідом, хотіла взяти його під руку, але він притис лікоть до боку, і я не змогла просунути долоню, Партизан раз у раз оглядався й гарчав, я крикнула: «Та стій же! Скажи нарешті, в чім річ!» І спинилась, Партизан пританцьовував на повідці, обернувшись до мене, спинився й Міхал, хоч і не зразу.

Ноги в мене тремтіли.

Я сперлася на кам’яну огорожу якогось садка. Міхал повільно йшов назад, я боялася, що він ударить мене, боялася глянути на нього, він спинився переді мною, стояв мовчки, тримаючи пса біля ноги, тільки тоді я звела очі й побачила, що він зовсім не сердитий, а сумний, сльози так і покотились, а він сказав: «Як ти могла, Касю, зрівняти наш день з тим, що мав бути, невже ти проміняла б його на Кент?»

Вернулись ми додому, я зготувала вечерю, перемінила простирала, Партизану постелила на підлозі шерстяну шаль, у кімнаті стало чистіше, ми полягали, Міхал поцілував мені руку, а я — йому, та й заснули.

Пітер не сварився, мене тепер дедалі частіше запрошують на телебачення, він боїться, щоб я не покинула ательє, навіть сам запропонував: «Слухай, махни куди-небудь на тиждень, відпочинь, ти дуже схудла. «Парі матч» зачекає, але в «Харперс базар» неодмінно треба послати знімок з великим декольте, а в тебе надто кощаві плечі». Я зраділа, вирішила: їдемо в Хоув, серпень був гарячий, я послала телеграму в готель, замовила номер, але Міхал не схотів, нащо нам Хоув, у нас тут свій Хоув, так ми нікуди й не поїхали.

Міхал навчав Партизана різних штучок, а я дивилась, ми сміялися, пес був ще кволий, старався, як тільки міг, і виходило дуже кумедно. Зараз Міхалові було років дванадцять, а мені шість, якби хтось сторонній побачив нас, обох могли б запроторити до закладу для дебілів, я вив’язувала бант на хвості Партизана, він крутився, як дзига, й клацав зубами, і незрозуміло було, кого він більше любить — мене чи Міхала, ми лягали покотом на килимі й засинали. Я прокидалась тому, що Міхал дивився на мене, ми, голі, розглядали одне одного, мов дві карти, по яких можна водити пальцем, подорожувати очима, я сказала: «Облиш, Міхале, не треба, мені це нагадує лабораторію, аналізи». Він здивувався: «До чого ж тут твоя лабораторія й аналізи?» Нам обом стало ніяково, ми накинули халати.

«Може, почитаєш?» У Міхала знов були книжки з архітектури, такі самі, як ті, що колись йому купив Бредлі; часом він згоджувався, сідав у крісло з книжкою, Партизан біля його ніг — одне вухо догори, друге — донизу, чекав, що він робитиме далі… Міхал клав йому на ніс олівець і наказував: сиди! Нічого не виходило з навчання, ми сміялися. Партизан сидів з олівцем на носі.

Я готувала різні страви за французькими рецептами, деякі були зовсім непогані; одного разу запросила до нас Моллі, Станіслава все ще не було, але їй не сподобалось, вона була сердита на нас за собаку — Партизан потолочив красолю, зробив шкоду в передпокої, та Міхал полагодив їй шафу, і вона змінила гнів на ласку.

Невдовзі пес одужав і більше не хотів лежати на підстеленій шалі, стрибав на ліжко і вкладався в мене на животі, я боялась поворухнутися, Міхал його зганяв, Партизан вмощувався в ногах, засинав, а ми розмовляли.

Ніколи ми не вели таких дурних балачок, як тоді, лежали поряд нерухомо, мов у труні, й розповідали про своє дитинство. «Що ти найбільше любив, коли був малий?» — «Холодник». — «Що таке куодник?» — «Це такий холодний суп». — «З м’ясом?» — «Не знаю, з чим». — «Холодний суп — це, мабуть, madrilène?» — «Ніякий не madrilène, а холодник». — «Але що таке куодник?» — «Холодник — це холодник».

Міхала страшенно дратувало те, що я не розумію польських слів, якось попросив мене заспівати ірландську пісню, я заспівала, він спитав, що значить colleen, я сказала, що colleen — це значить girl, скажи по-польському, кажу: «зеввтчина», він розсердився: ми ніколи не порозуміємось, а потім: «Касю, признайся, ти мене зовсім не розумієш, ти така чужа… — Сперся на лікоть у своїй труні й дивиться на мене здалека, ніби на мертву… — Нічого не знаєш про мене, анічогісінько…»

Не люблю, коли він так уболіває над собою. «Ба ні, — кажу, — знаю, і те, що ти вкрав шматок сала в різника, і що матір обманював, усе знаю, але мене це не цікавить, ти такий, який с, все одно мені подобаєшся тільки ти». Ну, думаю, тепер він оживе, але він перевернувся на спину і втупивсь у стелю. Я затулила йому очі долонею: «Драггі називає тебе Гордий поляк або Польський бандит, але мене це не обходить». Він взяв мою руку і скинув з лоба, наче то була якась річ, щось неживе. «Я знаю, що тобі на все начхати, якби ти мною хоч трохи цікавилась, то відчула б, що мені в Беттерсі кокні мало тельбухи не відбили, а ти, бач, не здогадалася, повірила, ніби я гепнувся об ящик із сміттям».

Так мені боляче стало. «А ти? Що ти про мене знаєш? — крикнула я. — Ти здогадався, що я три місяці носила твою дитину?»

Він сів, широко розплющив очі… «Касю, бійся бога, що ти кажеш? Не може бути, ти це вигадала, щоб помучити мене… — Простяг руку, доторкнувся до мого живота. — Там була моя дитина?.. — Зірвався з ліжка. — Касю, чому ти мені не сказала? Як ти могла?»

Партизан прокинувся, підбіг до дверей, довелося вивести його, Міхала довго не було, коли він нарешті вернувся, разом з ним у кімнату вдерся холод, Міхал тупнув на собаку, сів біля вікна, я кликала: йди сюди, застудишся, ніч холодна, він не озивався, тоді я встала, підійшла, гладжу його по голові, а в нього волосся мокре.

Лягай, каже, не чіпай мене. Я лягла, очі злипались, і незчулась, як заснула.

Прокидаюсь — видно, мацаю рукою постіль, схоплююсь, гукаю: Міхале! Міхале! Під дзеркалом записка: «Вернуся надвечір» і внизу нашкрябано: «Прощай, Ізольдо!»

Партизана лишив дома, значить, пішов шукати роботу, думаю, поспускала знов штори, я ще була у відпустці, лягла й до обіду читала все підряд, не обідала, коло шостої Міхал вернувся.

— Де ти був?

— У парку.

— В якому парку?

— Там, де закопана пам’ятка.

— Я ж казала, не ходи туди, чому ти не взяв із собою собаку?

— І добре, що не взяв. Партизан міг відкопати мою пам’ятку…

Тоді вже я не витримала, досить з мене його примх, його собаки, моєї неволі, як швиргону книжку на підлогу: «Ти сам без кінця копаєшся у своїй пам’яті, куодник тобі потрібен, зеввтчина потрібна, а моє піклування, мої обіди, співи, лікування тобі не потрібні, і дитини моєї ти не хотів!»

Він мовчав, а я все кричала: «Що я можу про тебе знати, коли ти не кажеш? Ти теж про мене нічого не знаєш. Що то за бридня про Ізольду?»

Він обернувся й пішов на мене, як смерть. «Касю, — мовив, сплітаючи пальці, — Касю, невже ти забула, що ми хотіли жити тільки удвох, ти і я? «Бридня», кажеш… але ми хотіли бути не такими, як усі, ми хотіли знати все одне про одного без слів, бути одне для одного матір’ю, батьком, дитиною, всім, візьми мою матір, свою матір, свого батька, хіба вони нам потрібні? А ми потрібні їм? Діти завжди чужі, їм треба все казати, і вони теж мусять говорити… а чого варті слова? Тільки те правда, що двоє почувають без слів».

Певне, він не тямився з розпачу, певне, схибнувся. «Ізольдо, — сказав, — Ізольдо… Ось я зараз говорю, тому не вір мені, так само, як не вірила лесбіянкам і як я тобі не вірю, нас уже немає, тепер ми, як усі».

Мені здалося, що я провалююсь кудись. Кажу йому: «Ти й мене хочеш поховати, як свою пам’ятку…»

А він гладить мене, «жаль», каже, я злякалась, розумію — треба захищатися, щось треба придумати, а то все загине, відштовхнула його й крикнула на весь голос: «Чого жаль?» — «Життя», — каже. Вікно було завішене, душно, скрізь недокурки, ліжко не застелене. «Ми ж іще молоді! — кричу. — Рано тобі жалкувати за життям!» Вхопила пляшку з вином, налила, за наше довге життя — це я без слів сказала йому, ми сіли, випили, він поклав руку мені на коліно, і цей жест ураз стільки нагадав. «Так, пам’ять потрібна! — вигукнула я. — Коханий, твоя правда: пам’ять потрібна! Пам’ятаєш, як ми вперше пішли в кіно, а фільму не бачили… Тоді виросло величезне персикове дерево й поглинуло нас».

Він поголився, я надягла червону сукню, у ванній він свистів по-пташиному, я квапила: швидше, ходімо звідси, увесь світ наш; розсунула штори, сонце ринуло в кімнату, пес стояв біля дверей, готовий у дорогу, весь блиск заходу влився йому в очі, він поглядав то на Міхала, то на мене, аж тремтів, скавчав з любові.

Ось тоді я його й замкнула.

 

* * *

Я втік. Не міг залишатися в одній кімнаті з цією жінкою — знав її тіло як свої п’ять пальців, але навіть не уявляв, що в ньому криється. Вона теж після років близькості знає про мене стільки ж, коли не менше, як у тому кіно на Піккаділлі, де ми вперше тримались за руки. Почуваю — край, більше не видержу. Коли вона заснула, замкнув Партизана й поїхав до американського консульства.

В американське консульство я почав ходити після того, як Кейт прислала мені листа з Лонг-Айленда, ми тоді ще служили у Францішека. «Хочеш одержати виклик? — писала вона. — Хочеш мати роботу? Мій брат може все влаштувати». — «Я не рибалка», — відповів я. Кейт прислала телеграму: «Ти йолоп». У Францішека кореспонденцію завжди одержував я, Кася про наше листування не знала. Вперше я пішов у консульство без діла, просто так, для сміху. Може, виберемося колись із Касею, брат стане в пригоді.

Виклик прийшов, коли я працював сміттярем. Я запхнув його в гаманець, виїздити мені й не снилось, Кася тоді була з біса гарна, я весь кипів, нюхом чув бахурів круг неї, навіть на смітник у Беттерсі доходив їхній дух, і більше за всіх смердів отой респектабельний мудрагель Кроат, а ще дужче інший, безіменний, який десь там уже чигав, щоб украсти в мене Касю.

Потім, після історії з годинниками і Скотленд-Ярдом, я боявся піти в консульство, хоч прірва між нами була вже як океан. І не тому, що якась ціпочка спокусила кращими ногами, а просто не ладилось оте наше «особливе» життя. Ну, а тоді вже стало зовсім несила, чую — не можу більше, хай мене арештують, хай мене повісять, що завгодно, аби втекти кудись від Касі. Сів у автобус та й поїхав. А в самого аж шкура терпне, як, бувало у Варшаві, коли йдеш на явку й не знаєш, чи гестапо часом не влаштувало там пастки. Приїжджаю і чешу до того чиновника, що з ним минулого разу ми так мило балакали про чудову країну Вашінгтона й Костюшка, жижки трусяться, мало в штани не напустив, а проте зуби шкірю, всміхаюся. Цей рудий здоровило мене впізнав. «Ну що, Майку, надумався? — питає. — Підеш щепити віспу?» Мені зразу відлягло. Значить, Скотленд-Ярд сюди не добрався. Годин зо дві проволоводивсь я в консульстві, поки попідписував папірці.

Звідти поплентав у парк, сів на «нашу» лаву, навколо повно дітвори, голубів, люди гуляють, а я подумки кажу їм: «Прощавайте! Жеріть собі свою вівсянку й копчену рибу, а мене вже нема тут, перед вами не польський бандит, а Колумб».

Завжди мене тягло до цієї лави — через зміїв язик і через Касю, вона тоді так сміливо розбила банку й заборонила згадувати Польщу. Але це обернулося проти неї. Тепер мені хотілося закопати вже іншу пам’ятку, іще про щось забути. Сам себе питав: «Ну що? Нема більш Ізольди? На кого ти образився? І за що? На Касю, за те, що, сидячи в Кенсінггоні, не бачила, як на другому кінці Лондона, в Беттерсі, тобі б’ють морду, чи на себе, що не додивився крізь шкіру, як у ній росте твоє насіння? Ні, Кейт не помилилась: ти йолоп».

Останнім часом Кася якось так приглядалась до мене, наче я гора чи озеро, і вона хотіла вилізти на вершок чи перепливти, щоб побачити, що там, на другому боці… Зітхала: «Забагато думаєш». І ось тепер на небі, поміж кронами дерев, мені раптом привиділося «наймодніше обличчя року», сумне-сумне. Я враз розм’як, ускочив у таксі й помчав до неї.

Відчиняю двері… Дух у кімнаті густий, мов у шинку, коли п’яниці вже порозходилися, пес осовілий тулиться до ніг, скавчить, Кася лежить у ліжку з книгою, спершись на лікоть, бліда, повіки важкі, опадають, тіні од вій на півщоки, і зла. Вона завжди зла, коли боїться щось у мене спитати. А мені страшенно жаль її, коли щось від неї приховую; я відбуваюся жартами або без зайвих слів утішаю випробуваним чоловічим способом. Але тепер мені було жаль не тільки її, а й усього того, що летіло в прірву разом з нами. Хотілося взяти її на руки й винести з цього будинку. Ні, я не хотів її забути. Я й так уже став молодший на ціле життя, яке прожив у Польщі, вона звеліла мені забути про нього, а втім, я й сам прагнув забуття, щоразу, коли мати казала: «А пам’ятаєш?» — я тікав від неї, і від себе самого тікав, як снилися батько й Анна. То невже ж я повинен стати ще молодшим? Утекти від Труро, від Гайд-парку, Ерлс-Корт, «Ательє Пітер», від смітника в Беттерсі, від Скотленд-Ярду, від Касі? Кейт мала рацію: я йолоп. Але чому б мені, власне кажучи, не бути йолопом? Он Партизан — йолоп, а зумів розшукати мене в Лондоні. А я в Англії знайшов собі Касю.

Я щось почав їй говорити, сам не знаю що, але вона повеселіла, ми випили вина, вона прибралася, у ванній губною помадою намалювала серце в мене на грудях, ми замкнули Партизана і подалися в широкий світ шукати того, чого там не згубили.

А через годину Партизан утік з дому, і автобус його розчавив. На гамуз. Ось що Партизан знайшов у Лондоні — смерть.

Другого дня, коли ми клали його в коробку, несподівано прийшов Францішек. Чого він у нас шукав, дідько його знає. Видовище було не дуже приємне, і він ушився.

А нам з Касею як заціпило. Як колись, у тяжку хвилину, цей собака помирив нас, так тепер він нас роз’єднав. Кася думає, що я звинувачую в цьому нещасті її, бо вона схотіла піти в кіно, а туди з собаками не пускають, а мене злостить її скорботна міна, я ж знаю, що Партизан був їй як гиря на нозі. Я дозволив Касі піти на роботу, пообіцяв, що серйозно візьмуся за науку. Але читати не міг, сиджу з книжкою і нічого перед собою не бачу, все в тумані.

Я думав: «Чому мені без кінця доводиться щось ховати? Спочатку язика. Тепер ось собачі останки». Того вечора, ще до кіно, Кася розійшлась і крикнула: «Ти хочеш мене поховати, як свою пам’ятку!» Це не йшло мені з гадки. Нічого собі колекція: язик гітлерівця, пес і жінка. Але ж Кася жива. Її в землю не закопаєш. А хіба ховати можна тільки в землі? Касю, Касю, чудодійна моя лікарко, ти закопала пам’ятку, та я її не забув. Ми схоронили Партизана і теж не забудемо його. А тепер я спробую тебе, живу, поховати в собі. Побачимо, чи вдасться.

Кейт пише мені до запитання. Працюватиму я на будові в Лонг-Айленді. Як я можу поховати Касю? Їй було б боляче, вона жива.

Так я собі міркував. Кася була в ательє. Я пробував читати про те, що побудували брати Адамси у вісімнадцятому столітті, але нічого не лізло в голову. Що лишалося робити? Поїхав у консульство ще з одним папірцем. Там я майже свій. Рудий здоровань, забачивши мене здалеку, шкірить зуби, зірки на прапорі моргають, мов дівчата на Гросвенор-сквер, Лінкольн киває пальцем: «Ходи, нащадку європейських банкрутів, від’їсися на демократичних біфштексах».

«У нас інакше, інакше, інакше…» Не пам’ятаю, хто з польських поетів скиглив, що десь там, на чужині, все «інакше», а в мамусі було краще. Що ж до мене, то чим далі я від мамусі, тим більше мені смакує оте «інакше». Моя мати ні за які скарби не поїхала б у Штати. Хай би чиновник поплескав її по плечу, хай би, балакаючи з нею, жував гумку, — та вона б мову втратила й відразу сховалася б у свою шкаралупу. Моя Подружка — чудесна жіночка. Заздрю їй. Любить те, що має, бо не любить нічого, крім своїх фантазій. Взагалі вона мені підходить. Тільки «Що Тобі, жоно, до Мене?» Напевно, я народився мертвим або вона померла під час пологів. У мене ніколи не було матері, тільки подружка.

Одного дня вертаюсь із Гросвенор-сквер, лечу, щоб устигнути додому раніше за Касю, хай застане мене з книжкою в руках, аж глядь… біля гаража машина. У мене серце тьохнуло — це не Стасек, це Бредлі. Підступаю ближче: так і є, це він, весільний подарунок Касі від чоловіка, червоний «морріс» із подряпиною на лівому крилі, в якому ми кохались у гайку біля майданчика для гольфу в Пенсалосі. Підходжу, а ззаду над багажником приторочено мотоцикл. Мій. Той самий, за який не сплачено половини внесків. Той, що лишився у Труро.

Біжу до Моллі. Атож, приїздив Бредлі. Попросив відімкнути нашу квартиру. Моллі не посміла йому відмовити. Зроду не бачила такого поштивого старця. Каже, він переступив поріг і спинився, постояв, заплющивши очі, ніби хотів побачити не те, що там було. А може, просто втомився. Потім підійшов до стола й довго розглядав мої книжки. Затримався біля нашого ложа, в ногах, дивився на нього задумано. На щастя, тахта була акуратно застелена. Нібито спитав, чи хтось на ній спить, і Моллі — їй святий дух підказав, не інакше, — відповіла, що здебільшого я. Насамкінець він підійшов до туалета, взяв у руки флакончик парфумів «Vol de Nuit»[3], понюхав. Подякував, залишив свою візитну картку, відкланявся, разом зі своїм шофером сів у таксі, яке на них чекало, та й поїхав.

На картці було написано: «Бажаю вам щастя».

Отак старий нам відплатив. Такий час вибрав для помсти.

Кася запізнювалась. Я оглянув машину; бак наповнений бензином, свічки і все інше в порядку. Мотоцикл теж у порядку, в шкіряній торбі коло сідла — квитанція з магазину, внески сплачено повністю.

Завів я «морріса» в гараж, сиджу за кермом і на серці препаскудно. Що й казати, так помститись могла тільки велика людина. Король. Пригадалися наші з ним розмови за тих часів, коли Касі в Труро ще не було, я бренькав йому на гітарі, а він замовив художникові мій портрет. Старий розпитував про війну, про німців, про Польщу. Я йому правди не казав, а тільки повторював батькові думки, все те, що батько правив колись, як строїв із себе вождя. Тоді рот у мене ще був набитий батьковими словами, вони стриміли в горлі, мов кістка. І в таборі мене б так не били, якби я не намагався робити діло «за батька». Та й що то було за діло? Балаган мертвяків. Але Бредлі це подобалось. Він мурмотів: «Guts, guts[4]…» і дивився на мене, мов на ікону. В Пенсалосі у мене була мати, а в Труро — Бредлі, і я почував себе, як відданиця, до якої сватаються зразу двоє.

Ніде правди діти, скривдив я старого. Але якби він справді хотів помститися, невже ж не знайшов би кращого способу, ніж віддати «морріса» й мотоцикла? Спочатку не хотів, а тепер, коли минуло вже добрих півтора року, раптом надумався. Може, це ніяка не помста, а знак, що він на нас більше не гнівається? І якщо хотів нас побачити, то не для того, щоб збивати колотнечу. Бредлі не з таких, він сцен не любить.

Подзвонила Кася — якісь термінові знімки не вийшли, треба робити заново, повернеться пізно. Я нічого їй не сказав, одягся й пішов до одного старого чудака, з яким познайомивсь у Францішека. Цілу зиму він ходив у сандалях, без шапки. Кажуть, колись був багатий. Зате тепер мудрий. Живе з допомоги для бідних. До Францішека прийшов просити пожертви на якихось сопливих сиріт, але не застав. Кася налила йому чаю. З Польщі його спочатку занесло до Казахстану, потім він попав в армію Андерса, навоювався, надивився всякої екзотики й нарешті опинивсь у нетрях поблизу Сент-Панкраца. Але на долю свою не нарікає. Каже: «Якби не всі ці події, я був би й зогнив на власному подвір’ї, а так побачив світу й ще надивлюся».

Трохи згодом чекаю якось на місіс Маффет біля Геродса, коли бачу — він стоїть неподалік, вітрини розглядає, посадив його в машину, підвіз — Маффет як піде в цей магазин, то скоріш як за годину її не жди. Злющий я був того дня, ніяк не міг уторопати, що роблю тут, у цьому місті, серед цих страусів, зі своєю Ізольдою, з темним минулим, з матір’ю десь на місяці, без посвідки на проживання, з перебитим хребтом і з гітарою. Чомусь потягло висповідатись перед цим волоцюгою, все йому розповів, а найбільше про Ізольду. А він тоді дав мені одну мудру пораду: «Не переконуй себе, що ти мусиш бути там, де тебе вже нема. Все відживає своє, і діло, й місце, а людина повинна йти вперед». Тепер мені пригадалися ці слова. Він був дома, нічого не робив. Питаю: «Що чувати?» А він відказує: «Глас божий». Я подумав, що він п’яний, коли ж ні. «Ну і що ж той глас божий вам звістив?» — «Він звістив, що на світі все міняється, але нічого не гине. Польща не загинула, а тільки змінилась, і ти, хлопче, змінюйся, але не загинь. Не думай, що вже загинув. Жінку віддай мужеві, бо він теж змінився, і не думайте, що вас більше немає, треба йти вперед. Краще навіть сказати неправду, аніж загинути».

Я стою ні в сих ні в тих, у його норі навіть сісти ніде. Нарешті питаю: «Виходить, і пам’ять теж непотрібна? Все, що було, треба поховати й забути?»

А він здоровенною голкою, мабуть, шевською, зашиває дірку на рукаві й каже: «Поховати — так, забути — ні. Головне — не зогнити за життя». Я вискочив від нього, мов очманілий.

Вертаюся додому. Кася вже прийшла, готує вечерю.

— Касю, — кажу їй, — ходімо в гараж.

Витріщає на мене очі.

— В гараж? А чого?

— Ходім, прошу тебе, там побачиш.

Вона злякалась.

— Ні, Міхале, нізащо! Не хочу я нічого бачити! Мабуть, знову щось таке, як той золотий годинник.

Розпач мене взяв. Виходить, моя Ізольда вже нітрохи в мене не вірить. Схопив її за руку.

— Ходім, не пошкодуєш.

Вона пішла, мов на страту.

Мало не до світання просиділи ми в «моррісі», все говорили. Кася плакала. Згодилася, що треба щось міняти і що тут я ніколи не буду вчитися. Потім сказала: «Я перед Брсдлі в боргу. Він справді…» — і заснула, не доказавши, схилившись мені на плече.

Я відчинив дверцята, засвітилося світло, і тільки тоді я побачив, що зробив з Касею… Від неї лишилася половина. Не дивно, що тепер вона показує моди для чотирнадцятирічних. Тільки під очима і в кутиках рота зморшки, наче їй усі сорок. Я відніс Касю додому. В кухні чад. Вода википіла, картопля згоріла, каструля потріскалась. Розчинив вікно. Просидів так, поки молочник забряжчав пляшками.

Кася прокинулась.

— Міхале, ти тут?

— Спи, Касю. Я тут, — озвавсь я. Але насправді мене вже тут не було.

 

 

 

 


[1] Приклад (латин.)

[2] Сільська дівчина (англ.)

[3] Нічний політ (фр.)

[4] Тут: «Молодець, молодець...» (англ.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.