Трістан 1946-6

Розділ V

Усе гаразд, усе чудово, позицій ще не здаю. Спина не болить, хоч могла б, мало того, що я годинами сиджу за кермом, ця бабега без кінця загадує переставляти меблі, вічно щось купує, а я мушу перти з магазину додому. Та дарма, головне — Кася задоволена. Квартирка нічого собі і платня підходяща. До машини я звик. Хороший «мерседес», слухається мене, як муштрований кінь, от тільки цієї баби терпіти не можу.

Велить подати їй у спальню «дрінк», а потім лягає в ліжко, ох, так стомилася, спробуй, як нерівно серце б’ється, може, покликати лікаря, як я гадаю, вона така самотня, коли-небудь умре від розриву серця, і ніхто не знатиме. Щовечора я мушу до неї телефонувати. Тільки я, а не Кася, жінок вона соромиться. У неї було семеро братів і двоє синів, тепер нема нікого. Якщо телефон не відповідає, я повинен прийти — може, вона лежить непритомна. Двічі я так піймався. Вона лежала, але цілком притомна. Я якось викрутився, але втретє не вдасться, тоді вже або пан, або пропав.

Для мене тепер усе, що не Кася, — табу. Поряд вона чи ні, все одно я її бачу. Іноді йду вулицею за якою-небудь жінкою, дивлюсь на її спідницю та й думаю: «Ех ти, спіднице, якби тобі Касині ноги». А Кася не те щоб красуня. В нашому загоні на Бжозовій була дівчина куди гарніша. Коли загорілися сусідні будинки, вона з глузду зсунулась, зірвала з себе одежу й гола хотіла кинутись у вогонь, я її бачив без нічого. Таких ніг, таких грудей я вже, мабуть, ніколи не побачу. Хлопці не пускали її, вона виривалась, а я думав: нащо заважати? Чим швидше все це кінчиться для кожного з нас, тим краще.

А з Касею зовсім інакше. З нею ніколи нічого не кінчається, все щоразу наче вперше. Груди й коліна в неї трішечки завеликі, але з нею щодня, щогодини ніби народжуєшся заново. Біля Касі не можна постаріти. Може, це тому, що для неї не існує нічого, крім нас? Тільки вона і я. А цілий світ нехай хоч западеться.

Як, буває, накотить щось на мене, я собі кажу: чого ти киснеш, дурню, в тебе ж є Кася. І помагає. Ще й як! Колись я був мастак видурювати гроші в матері, і Бредлі теж доїв нівроку. Касиних грошей мені не треба. Змієві долари давно розійшлися. Те, що ми заробили у Францішека, процвиндрили. Мати втелющила на дорогу, але я тих грошей теж не хочу, у неї ж усе від англійця, я їх поклав у банк на її ім’я. А Кася — звідки ж у неї гроші? Вона хоче продати сережки й перстень, подарунки Бредлі, щоб ми в серпні поїхали до моря. Не дозволю продати. Сережки й перстеник їй дуже личать. Другі такі я їй не скоро куплю.

 

 

* * *

Єкатерина живе тепер у «Стайні». Після скандалу з Маффет вони обоє заявилися до мене. Що ж, будь ласка, за майстернею є дві кімнати, милості прошу, в одній зсунув у куток ящики й підрамники, тахта є, будь ласка, спіть собі скільки влізе, а я зможу підслуховувати крізь стінку. Але нащо він це зробив? Маффет ще не стара, платить добре, важко було їй догодити, чи що? Але ж він поляк, son of a bitch[1], гордий. Не продається. А що Єкатерина їстиме на обід, його не хвилює. Тіло його «недоторкане».

І Єкатерина теж горда. Коли я обійняв її й поцілував у шию, вона так луснула мене по голові, аж каганці в очах засвітились. Чого це вона? Я ще можу зрозуміти віруючих. Вінчання. Містика. Бояться бога, хоч у біблії на кожному кроці перелюб (принаймні в очах католика). А ці двоє — хто вони? Подружжя? Де там! Просто перелюбники. І диви — недоторкані. Кому вони давали обітницю? Не богові й не одне одному. Вночі казна-що виробляють, а вдень — королева й лицар.

Сміх, та й годі. Єкатерина… ну, хай буде Катя, але не Кася! — прибігає до мене.

— Драггі, мені так ніяково… чи не можна в тебе переночувати, ми більше ні хвилини не залишимось у місіс Маффет.

— А що сталося? Михаїл напився? Розбив машину?

— Та ні, нічого він не розбив, це вона хоче розбити нам життя, заявила Міхалові: одну ніч на тиждень чергуєш у мене, а не хочеш, геть мені з-перед очей.

— А-а, он воно як! Але навіщо ж одразу все кидати? Можна було просто не чергувати.

Вона як налетить на мене!

— Нічого ти не розумієш! Ми ні хвилини не можемо там залишатись. Міхал каже, що це образа для мене, а тому й для нього, розумієш?

— От базікало! І нащо він усе це тобі розляпав?

Я думав, вона мене розшматує.

— То, по-твоєму, хай Міхал веде подвійне життя? — І дивиться на мене, як Нельсон зі своєї колони на голуба, що нагидив. — Я знаю, всі брешуть, я знаю! Але ми не такі, у нас все інакше.

Ну і через годину вони вже були в мене з усіма своїми манатками, фанаберіями і зі своїм «неземним» коханням.

Михаїл почав шукати роботу. Переміщена особа, «діпі», як їх тут називають. Без документів, без фаху. Зданий на ласку польських військових властей, перед якими за нього поклопотався Францішек, та британського Хоум оффіс[2]. Такий бугай! Пішов би до товаришів по зброї, хоч до самого сатани, або звернувся до свого Лондонського уряду, до Францішека, нарешті. Ба ні. Це його, бачте, принижує. Францішек його принизив, тепер я мушу з ним няньчитися. Що ж, будь ласка, дав йому адресу біржі праці, нехай спробує. Але чому повинна страждати Кетлін?

Вона каже:

— Драггі, я буду в тебе за куховарку.

А нащо мені куховарка? Я вдома не обідаю. До віскі накладаю на хліб страсбурзький паштет з бляшанки, заїдаю солоним огірком. А коли в мене буває збіговище, все приносять готове з ресторану, я можу це собі дозволити.

Кажу їй:

— Катю, це не для тебе. Якщо не хочеш мені позувати, я влаштую тебе на курси манекенниць. Заробиш — віддаси, не горить.

— Не можу, Драггі. Міхал любить, щоб я була вдома, коли він вертається стомлений.

Сидить на ящиках, шкарпетки йому церує, латає труси — і щаслива. Якось увечері заходжу по полотно — у них бенкет! На столі пляшка вина, Катя в золотій піжамі, Михаїл у засмальцьованому комбінезоні. Виявляється, він знайшов роботу.

— Яку? — питаю.

Вона вискакує поперед нього.

— Шофером. Умови дуже добрі. Аванс дали.

— Сьогодні вже працював?

— Працював.

— У цьому костюмі? То, либонь, не «роллс-ройс» водиш?

— Ні. Ваговоз.

Більше нічого я так і не дізнався.

— Ну й кумедний же у вас вигляд разом, — кажу, — вона наче з обкладинки «Вога», а ти як сміттяр.

Він скипів:

— Мене твої враження не цікавлять.

Вона потяглася, мов кішка.

— Вибач, Драггі, я хотіла б залишитися сам на сам із сміттярем.

Котрогось дня я був у справах в Баттерсі, там над Темзою, недалечко від газового заводу, тягнуться міські звалища. Я люблю сюди навідуватись. Дивлюся на речі, що колись були потрібні, тоді вони мали тіло, мали гладеньку шкіру, на них приємно було дивитися, брати їх у руки, приємно було ними користуватись. Але всі вони вже відслужили свій вік. Деякі зовсім розсипались, у других понівечені кінцівки, в третіх вивалилися тельбухи, облізла шкіра, вони вкриті іржею, лишаями, вмирають і ніяк не можуть умерти. Звикли бути під дахом, а тепер їх січе дощ. Колись люди їх любили, хвалилися: «Дивись, що я сьогодні купив, витратив купу грошей, не міг устояти, давно мріяв про таку лампу, про таке крісло». Смітник плаче і сміється, міщанському прикиданню кінець, зосталася гола суть. Справжня суть речей, а не накинута людиною. Залізо знову стає залізом, волос — волосом, природа бере своє.

Тепер я подовгу дивлюся на Катю, потім малюю. Незабаром уже можна буде влаштувати виставку. Катя стоїть переді мною у своїх золотих штанях, з обличчям, як у великої ящірки, я уявляю її на звалищі, коли вона вже перестане служити своєму бандитові. Позолота з неї злізе, очі витечуть, тіло розкладеться, й вона перетвориться на райдугу, семибарвну райдугу з мільйона часточок, але всі вони смердять і всі не в небі, а на землі. Власне, я пішов на смітник, щоб ще раз перевірити палітру райдуги — непогана абстракція виходить, — коли бачу, якийсь тип під’їздить ваговозом, опускає борт і скидає на купу ще одну партію сміття. Щось мені в його постаті видалося знайомим, підходжу ближче, він якраз стоїть боком, не бачить мене. Та це ж Михаїл… Я задки, задки і ходу звідти. То він таки справді сміттяр? Ще й на моєму улюбленому звалищі.

Малярство для мене понад усе, і граф Люньо, як і раніш, іде першим номером, але перед тим як Єкатерина розкладеться, я б залюбки розіклав її в ліжку. Корсета вона ніколи не надягає, але панцир на собі носить. Люньо спочатку говорив з нею звисока, по-панськи, потім знизив тон. Вона радніше розмовляє з ним, ніж зі мною, анекдоти розказують, сміються. Францішек своїх слуг прогнав, а тепер телефонує до мене, домовляється про зустріч де-небудь у місті й починає марудити: скажи їй те, йому се; мати непокоїться, чому він не пише, його собака її зовсім замучив. Кася повинна вернутися в лікарню, Міхал повинен вступити до політехнічного; з чого вони живуть? Я пожалів його й не сказав, де тепер працює його пестунчик. Францішек старший за мене років на десять, а хоче зробити з мене патріарха. Сам розмов з ними уникає, береже нерви, але матері обіцяв, що я і подбаю про них, і направлю на добру путь. З якої речі? Адже крізь панцир суть видно дедалі гірше.

Тим часом Єкатерина ходить по «Стайні», мов тура по шахівниці, і дає мат усім підряд. Люди питають: «Хто вони такі? Може, смаки змінилися? Це що — ménage à trois[3]?» Я відповідаю: «Бідняки». — «А її сережки? — дивуються. — Вони що, фальшиві?» — «Так, так, фальшиві, все фальшиве — і натуралізм, і постімпресіонізм, і кубізм, і абстракціонізм, а найфальшивіше моє становище».

Катя читає оголошення і бігає дивитися квартири. Які результати — невідомо. Увечері я не можу добитися до ванної, бо Міхал по своїх цвинтарних трудах без кінця хлюпочеться у воді. Потім вони замикаються в себе або кудись ідуть. Ну що можна робити в Лондоні вночі без грошей? Нарешті підсовую їй якось «Івнінг стандард» з підкресленим оголошенням.

— Це, здається, може підійти, — кажу. — І місце хороше, і ціна приступна.

Катя враз ніби зів’яла. Волосся впало на очі, губи затремтіли.

— Драггі, схоже на те, що будь-яка ціна для нас неприступна.

— Що ти верзеш? Чому?

— А тому, що всюди питають, сама я чи з чоловіком, і я відповідаю: не сама і не з чоловіком.

— Ну то й що? В Англії нікому не заглядають у паспорт.

— Але ціна відразу стає неприступною.

— То нащо ж ти так кажеш?

— Бачиш, при зміні місця проживання displaced person[4] повинна прописуватися, так що все відразу виявиться. Францішек про мене поліцію не оповіщав, цього не вимагають. Місіс Маффет теж не цікавилася мною, ти взагалі забув за прописку. А тепер я сама мушу всюди ходити.

— Ну то хай він живе сам, а ти лишайся в мене.

Вона відгорнула волосся, подивилась на мене без гніву, але той погляд неначе вогнем пропік.

— Драггі, — каже, — поки Міхал живий, я завжди буду з ним і всюди мені буде добре.

Я вийшов. За кілька хвилин повертаюсь, вона сидить, мов заклякла, на тому самому місці, втупила очі в підлогу, але не плаче.

— Катю, darling, не варто так побиватися, треба щось робити. Я ж знаю, де працює Міхал.

Вона не здивувалась, підвела голову, мовчить.

Я осмілів, пру далі:

— Думаєш, він так довго витримає? Його батько, здається, був велике цабе там, у них на батьківщині, мати — Францішек казав — виглядає як графиня. А син — сміттяр? Сама поміркуй.

Вона не підносить очей.

— Що ж мені робити? — питає.

— Іди працювати, а його умов, хай учиться.

Навіть не ворухнулась.

— До лікарні я не вернуся, — каже. — Ні до лікарні, ні додому, взагалі ні до чого, що було колись, бо тоді я була Кетлін, тепер — Кася, і з минулим покінчено.

— Оце вже інша річ, Касю. Та хіба хтось говорить про лікарню чи про твоїх батьків? Там платять копійки, а ти можеш заробляти купу грошей. Я запишу тебе на ці курси. Заняття вранці, кілька годин. Михаїл…

Вона раптом розсердилась.

— Не смій так його називати, не смій! Він Міхал або Майкл!

Як кумедно вона вимовляє «Міхал», у неї виходить «Мікау».

— Гаразд, гаразд, не буду. Мікау нічого не знатиме, а коли почнеш заробляти, побачиш, як він повеселішає. Тим часом можете жити в мене.

Так почалася кар’єра наймоднішого «обличчя року». Все було так, як я й передбачав. Я привів Єкатерину до великого бюро, що постачає манекенниць у салони мод, при ньому є курси для цих райських пташок, які міняють оперення десять разів на годину. Кажуть, мадам із сотні кандидаток приймає одну, але за міс Ліззі (від lizzard — ящірка) — так я представив місіс Бредлі — відразу вхопилася: «дуже своєрідне обличчя» і саме такі, як треба, розміри талії і всього іншого. Ще до того, як міс Ліззі скінчила курси, на неї накинув оком один молодий фотограф, промітний чолов’яга. Привів у свою студію, прорепетирував, поробив фото й вирушив завойовувати модні журнали. Через місяць Катя з напіврозтуленим ротиком, довгою гривкою, з-під якої замріяно дивились її великі очі, одягнена в мішок вартістю сто фунтів стерлінгів, з’явилася на обкладинці «Вога». У неї завелися грошенята. Катя прибігає з роботи розпатлана, задихана, щоб устигнути до приходу Михаїла. А він як возив сміття, так і возить.

Від мене вони не вибрались. Єкатерина платить за житло. Борг віддала. Завела кота. Я дозволив винести ящики в підвал. В антикварній крамниці вона купила якісь забавні дрібнички. Причепурила своє гніздечко.

— Мікау не питає, де ти береш гроші? — поцікавивсь я.

— Питає. Кажу, що залишилося дещо з часів Труро. — Вона зашарілась. — Міхал на роботі так стомлюється, не має сили сваритись.

 

 

* * *

Все у нас не так. Кажу йому: у Францішека ти рисував, колись мріяв стати архітектором, я напишу Подружці, хай пришле підручники й конспекти, а він питає: «Навіщо?» — «Може б ти взявся за навчання, любий? Ти ж готувався в Пенсалосі». Позіхає. «Іди сюди, моя розумнице, сідай, — садовить мене на коліна, — поцілуй і не говори дурниць». — «Це, по-твоєму, дурниці?» Дивиться на мене з докором. «Невже тобі невтямки? У Пенсалосі голова в мене нічим не була забита, я міг думати про навчання, а тут не до того, з чого ми житимем?» — «У мене є заощадження». — «Де вони? Чому я досі про них не знав?» — «На книжці». — «Покажи книжку». — «Вона в Евелін». — «То ти знову буваєш в Евелін? Вона ж умовляла тебе повернутися до Бредлі, ти сказала — знати її не хочу». — «Евелін змінилася, тепер вона на твоєму боці». — «А ти на чиєму?»

Іноді він не має сили навіть скупатись, і ми так і лягаємо в ліжко, ми хотіли правди, а тепер я часто кажу неправду, хотіли всього добиватися самі, а нам весь час хтось допомагає: спершу Подружка, потім Френсіс, тепер Драггі.

Пітер каже, що він через «Вог» вивів мене на широкий шлях, справді, тепер і «Парі матч» і «Харперс базар» купують мої дурні міни й довгі ноги, але ж і він вибився завдяки їм, отже, ми з ним квити. Добре, що трапився такий фотограф і не треба демонструвати ганчір’я на показах мод, я не могла б вчасно вертатись додому, і Міхал дізнався б.

Про що, ну про що він міг би дізнатися? Що я мушу підроблятись під усіх отих мавп, аби купити йому джин і біфштекси? То я сільська дівчина в ситцевій сукенці, з собакою на повідці, то урвиголова в бриджах і светрі-гольфі, іншим разом — сирена з голою спиною і з келихом у руці, знудьгована мільйонерка на палубі яхти, наречена у фаті. Буває, одну й ту саму позу прибираєш десять разів підряд, заклякаєш із задертими руками, коли сидиш, ноги треба схрестити саме так, як каже Пітер, щоб показати лінію; часом ми працюємо за містом, я верхи на коні беру бар’єр, демонструю на трампліні ажурний купальний костюм, холодного дня стою перед церквою в розмаяній вітром фаті, і Пітер кричить: «Ліззі, не хнюпся, переймися почуттями молодої — це ж для неї найщасливіший день у житті!» — і я переймаюсь.

Може, було б краще, якби Бредлі дав мені розлуку і ми з Міхалом одружились. Але я не можу сказати цього Міхалові, бо він спитає: а навіщо? І матиме рацію. Найщасливіша я була того вечора в Пенсалосі — без фати, якщо ми почнемо робити поступки, то станемо як усі й тоді вже нічого нам не допоможе, мене тільки непокоїть, що ця гра так захоплює, Пітер каже, я — наче віск, повинна стати акторкою. Сам на сам з Міхалом я теж граю, кажу, що нудьгую вдома без нього, оце бігала до пральні з білизною, досі розпарена, серце вічно колотиться зі страху — що, як я колись запізнюся чи пробовкнусь або він сам здогадається.

А як хороше було нічого не боятись! Найкраще нам жилося у Френсіса, там я не боялася ні Бредлі, ні того, що за хвилину все скінчиться, а тепер знов боюся, пам’ятаю, я казала Подружці: «Ми любимо боятись». Боюся, що тепер я вже не люблю боятись.

А Міхал, відколи позбувся воєнних страхів, своєї пам’ятки і нудних Вандиних запитань: «Пам’ятаєш, синочку?» — вже нічого не боїться. Не побоявся й сміттярем стати. Шкода, що він не зміг влаштуватися біля коней, ходив і в цирк, і до багатих людей, які держать верхових коней, і на перегони, але його ніде не хотіли взяти — він «ді-пі», для них це волоцюга, конокрад, а може, і шпигун. Я повинна наскладати багато грошей і тоді признаюсь йому, він піде вчитись, а я нарешті перестану боятися. Міхал ревнує мене, і не тільки до чоловіків, а й до всього того, що я роблю, коли його нема, каже, я завжди з ним, навіть, на смітнику, але потім, як ми вже разом, дивиться на мене так, ніби вперше бачить, ніби хоче заглянути в душу, і в ліжку все спитує та вивіряє, наче прагне впевнитися, чи вся я належу йому.

Настала весна, і я вся належу йому. Пітер каже, фотографа не цікавить, що модель почуває після роботи, але під час роботи між нами має пробігати струм, інакше знімки вийдуть невдалі, клієнтові тепер подавай одухотворену красу. І от, коли Пітер пускає в хід свої чари, я завжди думаю про Міхала, і тоді вже від мене йдуть флюїди, напевно, треба було б сказати про це Міхалові, але як? Життя таке складне, все навколо табу, тільки ми не табу одне для одного, хоч, мабуть, і це неправда, адже Міхал знає про мене далеко не все, значить, більша частина моєї істоту для нього теж табу.

 

 

 

Розділ VI

З першої хвилини в барлозі у Міодрага я відчув: недобре це місце, тут так і жди якогось лиха. Та Кася надумала попроситись до нього. Я від Маффет відразу хотів перебратися до Стасека, де ми живемо тепер. Немає ванної, ну то й що? «Уяви собі, що ми в лісі, в кемпінгу, — кажу їй. — А під краном митися куди зручніше, ніж у замуленому струмку». Але вона вперлась, і от маєш.

Я давно догадувався, що Кася мене дурить. Всі оті квіточки, фіраночки, обіди, вино, за квартиру заплачено… А з чого? З моїх шести фунтів на тиждень? Блискітки її я держу у валізці під замком, щодня перевіряю. Заощадження? З Евелін, своєю однокашницею, Кася мене познайомила ще тоді, як я вперше приїхав у Лондон. І от тепер вирішив я навідатись до неї, так, знебачки. Мовляв, проходив мимо й надумався забігти на хвилинку, спитати про здоров’я, бо від Касі знаю, що вона хворіла. Евелін витріщила на мене очі — звідки Кася це взяла, вона ж уже більше як рік їй не пише. Останній лист був із Труро. Евелін почувається чудово. А що поробляє Кася, чи не думає писати дипломну?

Другого дня на роботу я не пішов. Сів за столик у кафетерії на розі, за хвилину бачу — летить кудись Кася, вичепурилась, найкращі свої лахи надягла. День я провештався по місту, додому вертаюсь у таку пору, як завжди. Кася розчервоніла, розпатлана, каже: «Носила білизну в пральню». — «Де ж та білизна?» — думаю.

Нічого їй не сказав. Вигляд у неї страшенно стомлений, дивиться на мене, мов дитина, яка боїться, що її битимуть, очі неначе за склом. Думаю собі: щось вона від мене приховує. Може, батьки дізнались і приїхали, вчиняють їй скандали, вона причепурилась, бо хотіла показатися в якнайкращому вигляді, а може, багата тітка дає їй гроші?.. Вона горнулася до мене, мабуть, здорово була налякана, коли такі дурниці вигадала, і не мене ж вона боялася. Що я міг їй зробити? Уразити мене боялась. І я теж злякався. Те, що між нами, легко загубити, а тоді ж як? Я обійняв її, вона тремтіла, мов осичина, погані жінки так не тремтять, ну а потім ми про все забули.

Наступного дня пішов на роботу, кажу: «Я хворів». І це правда, за ті кілька годин, поки ми з Касею помирились, я таке пережив, гірше за всяку хворобу. А вони на те: «Довідку від лікаря».

Злість мене взяла. Кажу страусу: «Не з моєю кишенею до лікарів ходити, я ж у вас копійки заробляю, а за вчорашній день мені належиться подвійна платня, бо я цим смородом отруївся». Страус розреготався: «Bloody foreigner[5]! Не подобається сморід — можеш його більше не нюхати. На твоє місце в мене є десять таких». Плюнув я йому мало не в морду, і третє «місце» загуло.

Вертаюся додому. Касі нема. Ну нічого, сів, ніби читаю, а літери стрибають перед очима: де Кася? Не всидів, виповз на вулицю, Драггі якраз дома не було, стовбичу біля воріт. Бачу — їде машина. А в ній ця хвойда, Маффет, з новим шофером, пика шоколадна, чи то індус, чи сам чорт у лівреї, дідько його знає. Зупиняється.

— О, Майкле, what’s wrong[6]? Ти не працюєш? Чекаєш на когось? Може, підвезти?

Мені наче памороки забило, сам не знаю, як бовкнув:

— Кетлін десь поділася.

А ця зміюка так солодко всміхається:

— Що даси, коли я скажу, де вона? Сідай, відвезу тебе туди, до неї.

І я, кретин, юда, сів, баба до мене тулиться, а я навіть ноги не відсунув, сиджу, мов дерев’яний. Вона меле безперестанку. В таких провулках сусіди одні про одних усе чисто знають. Їй розповів молочник — йому ця «лялечка» зразу впала в око. Його, сказав молочник, заінтригувало, куди це вона щоранку так спішить, мало підборів не поламає. Вчора каже: «Мабуть, дівчині цього поляка набридло щодня обідати копченою рибою, от вона і знайшла собі шикарне місце на Найтсбрідж». Про це доніс хлопець, який раніше у нього працював, а тепер їздить тією трасою. Мовляв, вона щодня бігає в той будинок, де на першому поверсі перукарня, якраз навпроти Гайд-парку. Вже недалеко. Цікавий будиночок… Перукарня… «Ательє Пітер». Відомо, що то за ательє… «Ну, приїхали, — каже. — Бажаю успіху!»

Висідаю з машини. Біля входу табличка: «Ательє Пітер». Заходжу в перукарню. Прикидаюся дурником.

— Вибачте, будь ласка, я іноземець. Де тут «Ательє Пітер»? Це що — для чоловіків?

Страусів нічим не здивуєш, а перукаря — й поготів.

— Важко сказати. І для чоловіків, і для дам… Це фотоательє. Що ж до дам, то приймають тільки найвродливіших.

Сам собі дивуюся, досі не перестаю дивуватись… В ательє я не пішов. А пішов у Гайд-парк. Сів на лаву під тим деревом, де Кася закопала мою пам’ятку. Нічого не почував, одне тільки розумів: пам’ятку я втратив, тепер втрачаю Касю. Ще недавно здавалося, що нічого вже мені не страшно, а тепер з цього отупіння знову виповзав страх: як же я житиму без Касі? Все, що робив, я робив для Касі. А як її не буде, що мені робити і для кого? Те, що було колись, мене вже не цікавить, навіть люди, вони зосталися там, далеко. Я хочу життя торкати руками, а не думати про нього. І Касю найбільше покохав за те, що вона закопала пам’ятку. Навіть погана Кася краще, ніж ніякої. Від цієї думки враз полегшало. Увечері прийду додому, вчиню скандал, поб’ю її. Але в мене буде Кася. Буде.

Оце таке мені верзлося. Потім устав я та й потьопав невідь-куди. На газонах весняних квітів повно, дітлахи ганяють обручі, м’ячі, запускають змія… Мати, якби тут була, зараз же спитала б: «Синочку, а пам’ятаєш того китайського змія, що я принесла тобі з посольства? Знаєш, хто мені його дав?..» Не знаю і не хочу знати. Сердиться, що я з Лондона їй не пишу. З Варшави стільки років не писав і нічого, жила, ще й непогано. Я теж якось жив. Коли загинув батько і все, що було колись, пішло з димом, мені схотілося побачити її, саме тому, що вона вціліла. Але тепер це вже минулося. Вона ж не живе, а згадує. Не можу я без Касі, одна вона в мене є.

Люди оглядалися, видно, я вголос говорив сам до себе. Та що більше я говорив, то дужче боліла душа. В мене є Кася? Нема в мене Касі. Пітер її забрав… Для себе і на продаж. Фотограф. Парадна вивіска сутенера. Страуси яке хоч свинство потраплять полакувати. Фотограф і Кася. Пітер і Кася. Кася й бахури, від яких тхне мартелем і сигаретами «Честерфілд», пунктуальні, лояльні, коректні, грошовиті. Вони мають усе, чого немає в мене.

Все, чого я навчив Касю, вона продає їм. Моє кохання їм продає, свої очі, ноги, слова свої тихі. Я погнав щодуху, збив з ніг якогось шмаркача, вскочив у «Стайню», Драггі щось малював, глянув на мене, мов на привида, щось крикнув, а я говорити не міг, крижі боліли нестерпно, ледве знайшов наші двері, накинув защіпку і бухнувсь на ліжко.

Мене аж корчило; я через силу зволікся, налив собі джину, випив — у голові поясніло. Розшукав ножа — Кася недавно купила різати печеню, поклав під подушку. Не моя Кася, то хай буде нічия. Ножем орудувати мені не першина. Лежу й чекаю. Не буду їй докоряти, щоб не злякалась. Спочатку хай роздягнеться, потім скажу, що слід, а тоді — суд. Тим часом спакую валізку. Напишу матері. Зрештою, не така вже погана була з неї Подружка.

І я став, як вона, думати про все в минулому часі, що все було. Я теж був. І більше мене не буде, піду в поліцію й віддамся їм у руки. Сам заподіяти собі смерть не потраплю. Як? Немає ж ані зброї, ані отрути. Повіситися теж не зможу, після Анни і змія гидко. Зарізатись? Потрібна тверда рука. А в мене тоді рука вже не буде тверда.

Валізку Драггі нехай відішле Францішекові, так я напишу в записці. Гітару теж. І акордеон. Нові пам’ятки. Мати забере, як схоче.

Мене трусило, перед очима мигтіли чорні цятки. Треба перепочити, ляжу, але спершу підніму защіпку, хай Кася думає, що все як завжди, мене ще нема, я прийду, коли стіл буде накрито і вона надягне золоту піжаму, хай думає так востаннє, любов моя.

Мабуть, я заснув. Підводжу голову, чую: цок-цок каблучки в коридорі, я сам не свій. Зрадів. Як завжди. Вона входить.

Побачила, що я лежу, зблідла. «Серденько, що з тобою? Спина?» Кидає сумочку, знімає пальто, стає навколішки біля ліжка, обіймає мене: «Хороший хлопчик, розумник, вернувся раніше до своєї лікарки».

Я відштовхнув її. Вона обперлася рукою об підлогу, щоб не впасти, не образилась, тільки очі знову, мов за склом. «Не сердься, любий, я була в зубного лікаря, так поспішала додому, сьогодні в нас на обід курка…»

Тоді я вдарив її. Тим ножем. По шиї, по обличчю не міг, от не зміг і все, попав у плече. Кров тече крізь рукав, а я кричу: «Зубний лікар? Альфонс, сутенер, а не лікар! Пітер його звати, а ти к… !»

Прибіг Міодраг. Кася мліє від утрати крові, але, як тільки приходить до пам’яті, просить: «Драггі, скажи йому, хто такий Пітер, Драггі, скажи йому про мене».

Рана була неглибока, бо Кася не встигла скинути жакет. Вони без упину говорили, пояснювали, притарабанили цього фотографа, він навіть симпатичний, немолодий, має жінку, дітей. Я погодився, хай Кася працює. Тільки в «Стайні» залишатись не схотів.

Ще тоді, як уперше приїхав до Лондона, якось у Лайонса я здибався із Стасеком. Спочатку навіть не впізнав його — у військовій формі, поручник армії Андерса[7]. Перед війною він приходив до нас додому на уроки танців, обом нам було тоді років по чотирнадцять. А тепер розтовстів, уже й лисіти почав. Видно, під Монте-Кассіно[8] харч був кращий, ніж у нас у Варшаві, он як роз’ївся. Умовляв мене нікуди не рипатися з Лондона. Сам уже жонатий.

— Що ж це ти — ще й молоко на губах не обсохло, а потягло на женячку? — питаю. — Двадцять два роки, і вже перешумував?

— А я й не шумував ніколи, — відповідає. — Ти красунчик, тобі й гуляти, а зі мною — пам’ятаєш? — дівчатка не хотіли танцювати.

Домовились ми зустрітись у Кардома. Познайомив мене з дружиною. Вона шотландка, дочка фермера. І з лиця непогана, тільки щоки бурякові. Її батько купив їм на виплат будиночок на Ерлс-Корт.

— З чого живеш? — питаю.

— Поки що англійський король платить своїм вірним союзникам, а потім що-небудь підшукаю. Країна демократична, люди тут чесні, коли є голова на в’язах, можна добре заробити.

— Злодійством чи розбоєм?

— Е ні, — каже, — тут закони переступати не слід, комерцією займуся. — Дав мені свою адресу, але я не пішов.

На другий день після того бешкету Кася лежала, а я сів в автобус та й поїхав. Стасека не було вдома. Моллі, його шотландка, впізнала мене. Така пузата, на шостому місяці. У них якраз була вільна квартира в підвалі, щойно відремонтована, Моллі навіть подумала, що я прийшов, прочитавши оголошення. А Кася така була рада, що я дозволив їй працювати, вже й не опиралась. Миттю перебралися. З пропискою жодних труднощів, у Стасека всюди знайомі. В поліції сказав про мене: «Товариш». І поручився. «Рід занять?» — «Компаньйон».

У чому, — питаю, — я буду твоїм компаньйоном?

— Там побачимо.

Поки що я ходив за покупками для Моллі, працював у садку, то те полагоджу, то друге. Все-таки краще, ніж вивозити сміття, тільки тут я робив задурно з доставкою додому. Почав я награвати на акордеоні, хазяям сподобалось, прибігли сусідки — влаштовують вечір з лотереєю на користь пожежної команди, попросили виступити. Я виступив. За вечір мені заплатили один фунт ще й нагодували. Кася піти зі мною не схотіла. Нічого не сказала, але, коли я вернувся, удала, ніби спить.

Вона й раніше так робила, їй подобалось, коли я будив її, прикидалася, що злякалась, клала мою руку собі на груди — ось як серце калатає! — щось муркотіла, потягалась, а я цілував її у вухо — найчутливіше місце, — і нам було так весело. А тепер я став несміливим. Рана в неї ще не загоїлась, боюся розвередити. Вона теж тримається зі мною так, наче я мала дитина чи, скоріше, бандит з ножем за халявою.

Її нове ім’я мені муляє.

— Касю, — кажу, — навіщо тобі було міняти Кетлін на Ліззі? Я ж не дозволив тій бабі, Маффет, називати мене Майком. Ти тепер уже не та, що раніше.

Вона подивилась на мене так серйозно, наче їй було не двадцять років, а всі тридцять.

— Міхале, — каже, — ти не Майк і не Михаїл, а я не Єкатерина й не Ліззі. Це імена для людей, а ми з тобою одне для одного. Розумієш?

Іде до мене випростана, руки опущені, ніздрі тремтять. Стала лицем в лице, звела очі — вони аж ніби збіліли, а погляд такий проникливий, проймає наскрізь.

— Міхале, — каже, — для нас не існує нікого. Є тільки ми — ти і я. Чому ти боїшся мене? Я ніколи не буду твоїм суддею. — Вона потупилась. — Пробач, Міхале, що тобі довелося мене поранити, — так і сказала. — Забудь, берися до науки.

Ми довго стояли й дивилися в сад. І Кася вперше при мені плакала.

Але мене все-таки ще точив сумнів. Вільного часу я мав доволі, вифрантився й пішов у те бюро, де Кася проходила курси. Сказав, що я репортер польської газети. Я, коли хочу, вмію жінок обчарувати. Потроху, слово по слову, вивідав усе. Кася справді працює в «Ательє Пітер», позує для рекламних оголошень різних фірм, які можуть оплатити в модних журналах цілу сторінку, а то й більше. Пітер, сказали мені, зробив на ній кар’єру. Виявляється, у них фотографам заборонено заводити фіглі з моделлю. До того ж його дружина працює в ательє асистенткою і сама назирає за Касею.

Полегшало? Де там! Один тягар замінив другим. Тепер уже я повірив, що Кася обманювала мене зовсім не заради іншого чоловіка і не з нудьги, а для того, щоб я перестав возити сміття і знов узявся за навчання. Ні, я не втратив Касі. Але як її вдержати? Вчитися? Вона тепер заробляє більше, ніж я зможу заробити через шість років. Купила мені дюжину сорочок на Бонд-стріт. Патефон купила. Фіранки. А що я міг їй купити? Пішов на товчок, купив дві пташки з різнокольоровим пір’ячком, чучела, мабуть, із колекції якоїсь школи, розбомбленої німцями, вдома змайстрував скляні кліточки, на стінках вивів монограми К. та М. і почепив над ліжком. Кася, як побачила, засміялася, застрибала, давай мене обіймати, а потім розплакалась. Я подумав: чогось моя Кася тепер часто плаче, раніше такого не було.

Пішли ми якось до театру. В антракті виходимо покурити, а люди навколо шепочуться: «Дивись, отам… ліворуч… бачиш, у зеленій сукні… це Ліззі… з березневого номера «Вога». Ми вдаємо, ніби не чуємо, Кася взяла мене під руку, притулилась, в інший куток тягне. А я ні, вперся, гордощі розпирають. Хай дивляться, хто зі мною. Для них вона Ліззі, для мене — Кася. Не рушаю з місця, подаю їй ще одну сигарету, підношу вогонь, а в неї рука тремтить. Чого б це? Соромиться мене, чи що? А недалечко стояла така чорнява красуля, вона вже раніше мені бісики пускала, от я підійшов, глянув як треба, вона тільки бац! — упускає сумочку. Я нахилився, щоб підняти, і долонею провів по її литці. Чорнявка відразу спалахнула. Бере сумочку і пальцем зачіпає мій палець. Дивлюсь на її губи, вимовляє thank you[9] так, ніби підставляє для поцілунку.

Що потім відбувалося на сцені, не знаю. Сидимо з Касею поряд, а між нами неначе крижана стіна. «Люба, — кажу досить голосно, — кохана». Мовчить. Присунусь — відсувається, дивлюсь на неї — відвертається. Виходимо. Спиняю таксі, рушаємо. Кася кидається мені на шию.

— Пам’ятаєш, любий, як ми вперше пішли в кіно? Пам’ятаєш? Потім ні ти, ні я не могли сказати, про що був фільм. Які ми тоді були щасливі…

Ага, он воно як? Вже спогади пішли? Ми були щасливі, а тепер, виходить, ні? Чому? Ось що я хотів би знати. Зціпив зуби. Мовчу. Коли чую — плаче. Знов сльози!

— Ти мене вже не любиш. Я бачила, як ти дивився на ту кретинку з підведеними бровами.

Ми кохалися до ранку. Ні раніше, ні потім ми не пестили одне одного так, як тієї ночі. То був поєдинок. Хто палкіший, хто щедріший, хто дужче принизиться, хто переможе. Сходило сонце, ми лежали, мов неживі. Мені було страшенно жаль її. Перше ніж заснути, вона поцілувала мене в руку, я глянув їй в обличчя: сумне-сумне. Встав, одягся. Твердо вирішив: треба щось змінити. Але що?

 

 

* * *

Міхал каже: «Подивись, яке в Моллі черево. Мені верне з душі на саму думку про те, що там, всередині, лежить людина, такий скорчений пуголовок, через два місяці він з вереском вискочить на світ божий, розпростається, а потім ходитиме на двох ногах і вдаватиме з себе ідеаліста». А іншим разом сказав: «Шкода мені цієї Моллі, як ми сюди перебралися, була ще хоч трохи схожа на жінку, а тепер уже не жінка». Потім пестив мене і так радів, що в мене не черево, а животик і там не росте ніякий бандит.

Не знаю, що він мав на думці, і не бажаю знати, знаю одне: не можна мені мати дитину; колись я сама не хотіла бути ані дружиною, ані матір’ю, мріяла про те, щоб ми з Міхалом жили в такому світі, де немає ні дружин, ні матерів, і такий світ у нас був.

А тепер? Міхал забагато думає, і через це нам гірше, вчора Пітер знову фотографував мене у вінчальній сукні, каже: «Ти створена для шлюбного убору, в тебе на диво поетична зовнішність, дуже пасує до фати». А я відказую, що в мене ніколи не буде власної фати, він здивувався — чому? Мені вона не потрібна, — відповідаю, — але я неправду сказала, мені хотілося б увійти до церкви в усьому білому і щоб поряд ішов Міхал з миртовою гілочкою, а не так, як було з Бредлі: я у твідовому костюмі, а він з авторучкою в кишеньці.

Міхал затаїв образу на мене, і я не знаю, що з ним, коли він іде з дому, раз прийшов — я аж злякалась: око підбите, губа розсічена, лице опухло, сказав, що впав на бляшаний бак з-під сміття на звалищі в Баттерсі, і я йому повірила, а мала б здогадатися, що якісь типи його побили, він тоді про мене думав, як же я могла не відчути цього. Тепер він близько, і я про нього думаю, він кладе голову мені на живіт і не знає, що там його дитина, вже два місяці я ношу її під серцем, почекаю ще трохи й позбудусь її, і Міхал так і не дізнається.

Ми хотіли бути не такими, як усі, але ми такі самі, ніхто ні про кого нічого не знає, і ми нічого не знаєм одне про одного, я знаю тільки, що Міхал не хоче мати дитини, і я теж не хочу, до моєї «поетичної зовнішності» сукні для вагітних жінок не пасуватимуть, та й з чого ми тоді житимем? Адже Міхал досі не працює і не вчиться.

Кажу йому: «Моллі скаржиться, що ти тепер зовсім не буваєш дома, ти не працюєш, де ж тебе носить? Може, вчащаєш до тої чорнявої?» Я знаю, чорнява тут ні до чого, це я відразу можу вгадати з того, як він мене цілує, а ще швидше з того, як на мене дивиться, питаю просто так, аби щось сказати, а він відповідає: стара станеш, як усе знатимеш. Моллі щось відомо, але вона не каже, а Міхал виглядає тепер далеко краще, співає, може, почне вчитись, я вже купила йому книжки.

Нарешті я відпросилася з ательє і пішла до лікаря, ми з ним разом працювали в клініці, це той хірург, що хизувався своїми руками; він спочатку відмовився, негарно зі мною говорив, висміював Міхала, каже: ти маєш рацію, він не гідний бути батьком, я дала йому ляпаса, хотіла піти, але він не пустив, попросив пробачення і зробив те, що я хотіла, я плакала, він утішав мене, а на прощання сказав: не забувай, що я є на світі.

Додому я вернулась на таксі. Міхала не було, я трохи полежала, потім вимилась і надягла золоту піжаму, він ще з вулиці побачив світло й гукнув: Касю! Вбігає до кімнати, стає переді мною навколішки й надіває мені на руку золотого годинника. Я злякалась, питаю: «Де ти його взяв?» — «Заробив», — відповідає. «За що мені такий подарунок?» А в самої серце колотиться, може, він усе знає, може, це нагорода за те, що я зробила, як він хотів, може, ми не такі, як усі.

А він каже: «За що? Так просто. За те, що ти моя Кася. Невже мало?» Приніс шампанське, цілий сніп гвоздик, прийшли Стасек і Моллі, ми випили, Міхал і Стасек розмовляли по-польському, сміялись, було весело, але страшно, вони заспівали «сто літ, сто літ», а я спитала: що хай буде сто літ? Думала, наше кохання, а Стасек сказав, їхня спілка з Міхалом. Яка спілка? Діло, каже, дуже вигідне діло. А Міхал обійняв мене: не журися, скоро ми розбагатієм.

Я мушу стежити за собою, аби не поправлятися, аби щоки були запалі й проступали кістки. Міодраг каже, що найкрасивіше в мені — це кістки, і Пітер теж хоче, щоб у мене зовсім не було щік, а тільки очі, губи, волосся й вилиці. Коли ми жили у «Стайні», ще до того, як сталось оте, Міхал був добрий і кімната у нас була така затишна, Міхал любив макарони, шоколад, і щоки в мене поповніли, Міхалові подобалось, але Пітер бурчав: ти що, перестала важитись?

Тепер щоки в мене позападали. Міхал приносить тістечка, щоб я поправилася, зате Пітер зміг прийняти замовлення на рекламу светрів і спідниць для підлітків, фільм робиться для телебачення, Пітер каже, що на вигляд мені можна дати років шістнадцять.

Скоро ми розбагатієм, я ношу годинник і боюся спитати, звідки він узявся, ану ж Міхал відповість: «Не подобається, що я заробляю, хочеш, щоб усе завдячував тобі?» Тепер він веселий, ми влаштували party[10] прийшли Драггі, Люньо, Пітер і його дружина Бренда, Станіслав з Моллі, Міхал грав на гітарі й співав «Green Sleeves[11]». Бренда сказала, що він схожий на менестреля. І мені згадалися пенсалоські лесбіянки, їхні байки про Трістана, подумалось: «А я — Ізольда».

У Драггі багато книжок, якось я вгледіла на полиці «Трістана та Ізольду», прочитала, але мені не сподобалося, сумна історія, я взагалі не люблю читати про кохання, у книжках усе не так, як насправді, тепер я часто думаю, чи схожий Міхал на Трістана, і мені здається, таки схожий. Трістан усе життя, ще з юних літ, бився з ворогами, скільки натерпівся — від ран, хвороб, мусив обманювати, щоб вижити. Він кохав Ізольду; коли вони опинилися в лісі, їм було непереливки, Трістан ходив на полювання, але не хваливсь Ізольді, де був і як уполював дичину, просто приносив здобич, Ізольда пекла м’ясо, вони їли й кохалися, певне, так і має бути?

Може, й мені не треба працювати? Але ми не в лісі, а в Лондоні, в лісі у людей не вимагають паспорта, Трістан був родом з королівства Лоонуа, і ніхто в лісі Моруа не питав, звідки він прийшов, а в Лондоні Міхалові без кінця задають питання, тому я й не хочу ні про що його розпитувати, тільки мені страшно, неначе я сама-самісінька у дрімучому лісі. Трістан полював на козуль та оленів, Горвенал йому допомагав, вони з Ізольдою жили в печері, а ми живемо в підвалі, у нас теж завжди темно.

Навряд щоб із Станіслава вийшов Горвенал, не люблю косооких, він як і вполює щось, то напевно не те, що треба; Міхал уполював годинника, цікаво, на що полює Станіслав, — мабуть, на діаманти, недавно подарував Моллі шубку, не знаю, де він її доп’яв, — напевно, вони крадуть; Міхал, звісно, не працює ні в конторі, ні в магазині, на роботу не ходить, а поліція таких ловить, схоплять його, і залишусь я сама-самісінька у дрімучому лісі — Лондоні.

 

 

* * *

Справа кепська, не придумаю, як забрати в Касі годинника. Звісно, я міг би сказати: «Дай мені на кілька днів свій годинничок, мій у ремонті». А потім збрехати, що загубив. Його не можна залишати ні вдома, ні в Касі, так і жди — наскочать фараони, вчинять трус або викличуть Касю до Скотленд-ярду, і вона піде туди з годинничком на руці. Але Кася завжди знає, коли я брешу, зостається одне — сказати їй правду. От же ж паскудний світ! Я ладен сісти в тюрягу, аби тільки не признаватися Касі.

Спочатку так здорово все виходило, як у покері джокер і чотири тузи. А через цю косооку морду ми засипались. Я казав Стасекові: краще я ходитиму до покупців, у тебе пика надто помітна. Делікатно натякав, не хотів напрямки косооким називати, але він розрахунки взяв на себе, боявся, мабуть, що я зажадаю більшої пайки. У мене все йшло як по маслу. На Лестер-сквер якось я здибався з Янушем, сам бог його послав. Пішли ми в шинок, за чаркою вмить домовились. У Варшаві десять років жили в одному будинку, знаєм один одного змалечку, а тепер він плаває на панамському судні, моряки — хлопці певні, я на нього звірився без опаски.

І він не підвів. У Гамбурзі одержав годинники — чотириста штук, склав у мішок і сховав на судні. Спустився в машинний відділ буцімто манатки прати, ніхто там за ним не зирив, а як уже входили в порт, Янушек наші водонепроникні годиннички бух у бак з водою. Приходять митники, всюди лазять, заглядають, а до бака ніхто й не підійшов. З тим і пішли. Хлопці лаштуються на берег, Януш і собі — підсушив годиннички коло машини, мішок на плечі й ходу. Я перепустки не мав, чекаю біля воріт, брата, мовляв, зустрічаю, вартовий стоїть поряд, а я обіймаю Януша: «Дай-но я поможу тобі, братухо, ти ж натомився в дорозі». Сіли ми в таксі та й поїхали.

Повів я «брата» на обід до китайського ресторану, замовив свинячі реберця, пляшку джину поставив, відвалив п’ятдесят фунтів, як давньому знайомому, а Януш каже: «Міхале, можеш на мене покластись, але наступного разу даси сотню». Адресу лишив. За дві години вся партія була вже в кишлі.

Контрабандні годинники з’явились на лондонському ринку, та незабаром їх засікли — вони були надто дешеві. Ювеліри зчинили гвалт. Скотленд-Ярд вислав своїх нишпорок в Іст-Енд. Один Стасеків клієнт попався. Єврейчик з Польщі. Він одразу розколовся: «Цей товар, двадцять штук, мені продав один тип: невисокий на зріст, широкоплечий, косоокий, говорить з польським акцентом». Тут уже розшукати його — раз плюнути. Моллі, метикована жінка, зуміла їх обкрутити, Стасек виїхав у Глазго — доказів проти нього немає. Мене поки що не займають, але щохвилини можуть подзвонити й запросити до Скотленд-Ярду сповідатись.

Я кажу Касі: «Кохана, тобі подобається цей годинник? А мені чогось перестав подобатись. Знаєш що? Ходімо краще в Гайд-парк, закопаємо його, як мою пам’ятку. А коли не вдасться, кинемо де-небудь з моста у воду». Касі розжовувати нічого не треба. Пішли ми з нею в Кенсінгтонський парк, стали удвох на містку, і вона кинула годинник. Був теплий липневий вечір, місяць, мов гарбуз, годинник шубовснув у воду посеред місячної доріжки. «Йди золото до золота», — подумав я. Приплив лебідь і занурив голову у воду в тому місці, звідки пішли кола. Я поцілував Касі зап’ясток, де щойно був годинник, а вона мовила: «Так жити не можна, Міхале, чому ти не хочеш учитись?»

Тепер ми майже не розмовляємо. Тільки кохаємось. Без слів, мовчки, наче біля чиєїсь могили. Кохаємося запопадливо, немов про запас. У мене лишилося ще трохи грошей, я купую їй квіти. Що буде далі — ще й сам не знаю.

Коли ми стояли на містку при місяці, я спитав: «Пам’ятаєш платівку Франка? Це було рік тому в Пенсалосі». Вона зітхнула: «Аж не віриться. Невже тільки рік?» Я сказав: «Мені здається, що минуло сто років». А Кася озвалась: «Не журись, у нас все життя попереду».

Вона ходить на роботу, а я тиняюсь по місту, боюсь зоставатися вдома, і найдужче мене тягне в Гайд-парк, на ту лаву, до того дерева, де закопана моя пам’ятка. Сиджу та й думаю: «А пам’яті закопати не можна». Втішаю себе: «У нас все життя попереду». Почекаю ще з тиждень, може, це діло так і присохне, тоді засяду за книжки. Чи не написати листа матері?

 

 

* * *

Був пізній вечір, ми з Міхалом уже лягли, коли раптом задзвонив телефон — він нагорі, в передпокої, довго дзвонив, Моллі стала неповоротка, вночі до телефону не підходить, а мене наче щось кольнуло, кажу: «Я зніму трубку». Він схопив мене за руку: «Не треба!» Я випручалась, пішла нагору. Дзвонили зі Скотленд-Ярду.

Міхал тут живе? А хто я така?

Його наречена, незабаром весілля.

Чим я займаюсь? Я сказала, де працюю і як мене звати.

Мене просять зробити послугу: переказати Міхалові, що завтра вранці, о дев’ятій тридцять, він повинен прийти в кімнату сто п’ятнадцяту, до інспектора Х’ю Вільямса.

Ми не спали цілу ніч, я ні про що не питала, Міхал сам усе розповів, я поцілувала його, думаю: «Дякую тобі, боже, що Міхал не злодій, а всього тільки контрабандист. Міг би стати злодієм, але ж не став, ну зробив дурницю, але в цьому винна я — сама багато заробляю, а він хотів дарувати мені дорогі речі».

Вранці я зварила йому шоколад, сама з’їла двоє тістечок, але він навіть не помітив, одягнувся старанно, а коли голився, врізав щоку, я пригладила йому чуприну, він вийшов, я дивилась у вікно, та він не оглянувся — завжди, коли йому страшно, він наче кам’яніє; я пішла на роботу, але ніяк не могла зосередитись, і ціла купа знімків — нанівець, Пітер розсердився, мовляв, я стала заноситись, нехтую роботу, а доля й не такі знаменитості викидає на смітник, якщо не хочуть старатись.

Бренда потягла його в сусідню кімнату, щось шепотіла у вухо, він вернувся й сказав: «Sorry, old girl[12], знову скандал з Міхалом?» — «Ніякого скандалу, просто неприємність. Можна, я сьогодні піду раніше?»

А він питає, чи не пора мені подумати про себе? Може, й пора, кажу, але я не в силі; Бренда заступилася за мене: «Не займай її, бачиш, вона вся тремтить». Тоді Пітер спитав: «Ліззі, хіба тебе не радує твоя врода й талант і те, що люди їх цінують?» Радує, кажу, але не сьогодні.

Приходжу додому, Міхал сидить за столом, пише щось чи креслить, звів голову, буркнув: «Хелло», я нахилилась, заглядаю в той аркушик, а там написано: «Не можу так жити». Я в крик: «Не можеш? Тебе ж не посадили, ти вдома, чому ж ти не можеш так жити? Є в них якісь докази?» Він похитав головою.

Сіла я поряд, довго ми так сиділи мовчки, я дивилась на нього й намагалась уявити собі нашу дитину, про яку він і гадки не має, не знає, що вона була і нема її, і знов спитала: «Як ти не можеш жити?» Він поморщився: «Крижі болять…» — «Лягай», — кажу, дала йому аспірину, примостилася поруч, він погладив мою руку, раптом губи його скривилися, зітхнув гірко: «Не дають нам жити, Касю, не дають жити».

Я встала.

— Не хочеш розмовляти, то й не треба, піду куплю щось на обід.

Він зірвався на ноги, зойкнув і знов поволі опустився на ліжко.

— У бляшанці з-під кави лежать п’ять фунтів, не хочу, щоб ти витрачала свої гроші.

— Це не мої гроші, це наші гроші, якби я була сама, у мене взагалі не було б грошей, я досі працювала б у лікарні, й батько ще мусив би мені допомагати.

— Ти вийшла б заміж за того хірурга.

— Чого ти мене мучиш? — крикнула я. — Хіба я винна, що тебе викликали у Скотленд-Ярд?

Він через силу підвівся на постелі.

— Ні, — каже, — ти не винна, що мене туди викликали, але те, що мене звідти випустили, — твоя заслуга, і це ще гірше.

— Чому це моя заслуга? Чому це ще гірше? — питаю та кулаком об стіл грюк, грюк. — Кажи мені всю правду, а то зненавиджу.

Він тільки плечима здвигнув.

— Тут і говорити, власне, нічого. Мене випустили, коли перевірили у твого фотографа, чи ти справді там працюєш і стільки-то заробляєш, тепер матимуть мене на оці — може, на мене працює не одна жінка, може, я знайшов вигідніше заняття, ніж контрабанда.

Устає, шкандибає до вікна, дивиться на ноги перехожих, потім каже: «Касю, ти вже стільки заробила, кидай ательє, я знайду собі якесь діло, обійдусь і без Стасека, Бренда каже, що має на прикметі один нічний клуб, де я напевно сподобався б, треба тільки навчитися співати балади. — Підійшов, обхопив долонями моє обличчя, підвів угору. — Дивись на мене, в очі мені дивись, я враз узнаю, ненавидиш ти мене чи ні. — Ми дивились одне одному в вічі довго-довго, аж сльози виступили, і він сказав: — «Ні, ти не ненавидиш мене, ти моя Кася, зроби те, що я прошу».

Але я не хотіла цього робити, не хотіла, щоб він подобався в нічному клубі, я хотіла працювати, щоб він колись став архітектором, відвела його руки й кажу: «Нерозумно було б кидати таку добру роботу, а тобі треба не балади співати, а вивчати архітектуру, щоб стати згодом великою людиною». Він скривився. «Пам’ятаєш, — каже, — як Францішек умовляв: іди вчитись, я сказав — не тепер, а ти підскочила до мене: коли? — штурхнула, очима так і свердлила, аж поки я відповів — ніколи. Чому ти так зробила? Тому що хотіла, щоб я думав тільки про тебе, весь час був тільки з тобою, а тепер сама умовляєш, іди та йди. Чому? Поясни, чому? — Він стиснув кулаки, я аж злякалась, таким злим стало його обличчя. — Ні, я сам тобі скажу: тому, що я більше тобі не потрібний, тобі потрібне «Ательє Пітер»! Ха-ха, і не дивно, Пітер — інтересний мужчина, а головне, Пітер — це не якийсь там Міхал».

Я розгубилась, мовчу, нарешті кажу: «Пітер — ідеальний бос і дуже порядний чоловік».

І раптом сталося щось незрозуміле: Міхал кудись зник, а замість нього з’явився блазень, він кривлявся й сичав: «Аякже, ще б пак, наймодніше обличчя року і порядний чоловік, — сичав він. — Продавати обличчя й тіло так, щоб до них не можна було доторкнутися, — це дуже порядно, адже Пітер продає не тебе, а тільки твої фотографії, і ти продаєшся для того, щоб я став великою людиною, ха-ха, свята великомучениця Катерина, колесована заради польського бандита, я колись бачив у костьолі такий образ — «Колесування святої Катерини», ні-ні, годі з мене твоєї святості, красненько дякую!»

Він метався по кімнаті, кричав не своїм голосом, пищав, кланявся мені в ноги, це було щось жахливе, нестерпне, нарешті він опустився на ліжко й застиг, нижня губа в нього відвисла, запала тиша, а я все ще не могла зрушити з місця, в серці був холод і пустка.

Мені почулось, ніби щось скребеться у двері і скімлить, але то було десь в іншому світі, наче уві сні, я стояла непорушно — Міхал згинув, усе згинуло, подивилась, чи є ще в мене руки й ноги. Руки й ноги були, тільки не знаю, чиї; раптом оте, за дверима, загавкало, а блазень, що був Міхалом, схопився, підбіг до дверей, відчинив — і кудлатий звір кинувся на нього, вони впали на підлогу, качались, вищали, плакали, потім підвели голови, і я побачила, що на мене дивляться Міхал і Партизан.

«Ти вернувся, вернувся», — сказала я сама не знаю кому, мабуть, їм обом — Партизан вернувся, і Міхал вернувся, і не було більше ні жахливої маски блазня, ні великомучениці Катерини; Міхал сказав: «Касю, подивися, хто до нас прийшов, тепер все буде добре, от побачиш, прости мені, як я тобі прощаю». Ми стали на коліна, цілували нашого кудлая і цілували одне одного, і були щасливі, ми повернулися додому з далекої мандрівки, ми були щасливі.

 

 


[1] Сучий син (англ.)

[2] Міністерство внутрішніх справ (англ.)

[3] Любов утрьох (фр.).

[4] Переміщена особа (англ.).

[5] Клятий іноземець (англ.).

[6] Що скоїлося? (англ.)

[7] Андерс Владислав (1892—1970) — генерал, командуючий створеною 1941 р. на території СРСР польською армією, яку н 1942 р. вивів на Близький Схід. Після війни — один з керівники» найреакційніших кіл польської еміграції.

[8] Укріплений опорний пункт гітлерівців в Італії: після тяжких боїв у травні 1944 р. його здобув 2-й польський корпус, що входив до складу англо-американських військ.

[9] Спасибі (англ.)

[10] Вечірка (англ.)

[11] «Зелені рукава» (англ.).

[12] Пробач, стара (англ.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.