Трістан 1946-5

Розділ III

На щастя, подружжя Мак-Дугаллів переселилося з Саут-Кенсінгтона в Сассекс. Я й досі не знаю, чи відомо їм, що їхня дочка втекла від чоловіка. Вони обоє страшенно пишалися заміжжям Кетлін. Генерал аж помолодів. А коли впевнився, що не доведеться витрачатись ні на посаг, ні на весілля, став навіть менше гримати на дружину. Бредлі він і на очі не бачив, та й не прагнув з ним зустрітись. «Яйцеголових» (інтелектуалів) він не полюбляє. З нього цілком досить, що зять багатий і славетний.

Користуючись із затишшя, що настало в домі, місіс Мак-Дугалл замість біфштексів купувала супове м’ясо і на заощаджені гроші придбала платівки — твори Шопена у виконанні Володимира Горовіца. Зрідка навіть потай ходила в Альбрег-Холл на денні концерти. Іноді вона зупиняла мене на вулиці, щоб поділитися новинами з «приязним сусідом». Справді, під час нальотів я як член добровільної команди протиповітряної оборони відповідав за нашу дільницю і, маючи вільний доступ до навколишніх будинків, декілька разів рятував її не стільки від бомб, скільки від чоловіка.

Наші з нею балачки після заміжжя Кетлін звичайно закінчувалися вигуками: «Вони будуть щасливі! Неодмінно будуть щасливі! Я послала їм такий весільний подарунок, що навіть у старому розбудить любовний пал». Якось вона взяла мене за руку і, заглядаючи в очі, прошепотіла: «Хіба мати закоханого чоловіка не більше щастя, аніж кохати самій? Шопен не кохав Жорж Санд! Але він був вдячний їй за любов і тому на Майорці створив найкращі свої речі. Моя Кетлін напевне теж створить у Корнуоллі щось значне й прекрасне. О, так, у неї світла голова. І велике серце». Вона відійшла в глибокій задумі.

Тепер мені кортіло спитати Кетлін, який це чарівний весільний подарунок вона одержала від матері. Але щоразу, коли заходила мова про її заміжжя, на обличчі Кетлін з’являвся такий холодний, відчужений вираз, що в мене просто не ставало духу розпитувати. Замість цього я вирішив поговорити з нею про майбутнє.

Наприкінці лютого помітно потепліло. Однієї неділі, коли Кетлін і Міхал разом поралися в садку, я, скориставшися з цього, закликав її до себе. Вона прийшла з видимою неохотою. Взагалі вони не люблять виконувати свою роботу нарізно. Коли вона куховарить, Міхал теж товчеться в кухні. Коли він копає землю в садку, вона стоїть поряд з деревцем у руках. Зразу по приїзді Кетлін зохотилася застенографувати мій щомісячний звіт до правління. Отож, я вдав, що саме зараз мені конче потрібна її допомога. Продиктувавши кілька речень про ділові стосунки з гуртовими торговцями чаєм на Цейлоні, я сказав:

— Кетлін, у нашій фірмі є вакансія стенотипістки. Як ти на це дивишся?

Вона закліпала віями.

— Як я на це дивлюся? А до чого тут я? Адже я не шукаю посади. Ви покликали мене сюди тільки для того, щоб повідомити про цю вакансію?

На відміну від Ванди, ця мала дуже говірка. І чим дужче вона стурбована, тим більше говорить. Мовчання — це я вже встиг спостерегти — в неї є ознакою щастя і призначене тільки для Міхала. А зі мною та з пожильцями вона при всякій нагоді заводить довгі розмови. Дізнатися від неї нічого не можна, але відходиш з таким відчуттям, ніби випив забагато солодкого вина. Ця Ізольда безперервно жестикулює, швидко, поривчасто. Губи її видмухують слова, неначе мильні бульки. Мені завжди хочеться простежити, куди ці слова летять і коли лопнуть. Наша Ізольда розмовляє з людьми з тією ж метою, з якою коти пирскають на собак, а скунси випускають неприємний запах. Але всі її зусилля даремні, бо вона гарніша, ніж кішка, а її запах нікого не може відстрашити. Іноді, бачиться, вона навіть забуває, про що балакає. Її пориває власний голос, власний запал, вона не говорить, а співає, не жестикулює, а танцює. Здається, з опису її чарів у мене вийшов якийсь нестравний вінегрет. Але як змалювати всі ці суперечності й недоладності? Я не хочу прихилятись до цієї дівчини. Я обороняюсь.

І Міхал має такі таланти. Він шаман. Гіпнотизер. Їхня реакція на світ — це захисний кокон, який обоє прядуть.

Я кажу Кетлін:

— У тебе стільки різних здібностей, куди вартніших, ніж кулінарні. Нащо їх марнувати?

Вона:

— Ох! Мабуть, учора шніцелі були недосмажені? Чому ви не кажете мені зразу, коли я щось спартолю? Мені страшенно подобається, як ви сердитесь. Ніс у вас перекривлюється на один бік і вигляд такий геройський! А взагалі я залюбки куховарю. У школі моїм улюбленим предметом була хімія, тому що ми возилися з тигельками, спиртівками…

Я:

— Але ти обрала не хімію, а медицину.

Вона:

— Я обрала? Ні! Я не обирала. За мене вирішив батько, він хотів, щоб я багато заробляла і на старість узяла їх до себе. Його пенсії не вистачає на покер.

Я:

— Виходить, ти не любиш медицини?

Кстлін зривається з місця і розпочинає мімічно-вокальний сольний номер:

— Я не люблю медицини? А хто змусив Міхала пройти всі обстеження? Хто слідкує, щоб він приймав вітаміни і спав на дошках? Хто вам сказав, що я не люблю медицини? Напевно, мама. Вона хотіла б, щоб я стала великосвітською дамою. Або ж Кюрі-Склодовською. Хіба ви не знаєте, що батьки розуміють своїх дітей куди гірше, ніж сторонні люди?

Увійшов Міхал, увесь наїжачений.

— Касю, — так він називає її, — що ти тут робиш? Я ж не можу сам і копати й садити.

Чому він не може сам копати й садити для мене таємниця. В усякому разі, більш я не пробував шукати для Кетлін кращу роботу.

Іноді, коли треба було дати якісь несподівані доручення на завтра, я ввечері підіймався в мансарду. І далеко не завжди заставав їх на тахті. Із старих дверей, які знайшов у гаражі, Міхал змайстрував собі креслярську дошку. Траплялося, що він креслив щось, а Кетлін, примостившись навколішках на кріслі поряд, стежила за його роботою. Якось я зауважив:

— Виходить, ти все-таки не забув про архітектуру! Слухай, Міхале, не тільки світу, що Ліверпуль. У Лондоні теж можна вчитись і одержати диплом.

Він щось буркнув, а потім соромливо пояснив:

— Архітектура тут ні до чого. Я просто рисую собі, що прийде в голову.

Відтоді як він приїхав сюди з Кетлін, де й поділася його колишня різкість.

Я:

— Але якщо ти й тепер любиш рисувати, то, може, варто повернутись до архітектури?

— Напевно варто, — згодився він. І з добродушно-іронічною усмішкою додав: — Але ж не зараз, дядечку. Згодом. За якийсь час.

Кетлін зіскочила з крісла. Зіниці її розширились, ніздрі тремтіли. Вказівним пальцем вона доторкнулася до Міхалових грудей.

— Коли? Скажи, коли?

Засміявшись, він відступив на крок, поцілував її палець і здушеним голосом сказав:

— Ніколи.

Я не маю сили сушити собі голову над тим, що означають ці закляття й недомовки. Кетлін і Міхал оговталися в домі, пожильці й сусіди звикли до них, манери їхні приписують вихованню за кордоном; отож я не збрехав, коли повідомив Ванду, що все гаразд. А я, із свого боку, пробую давати їм практичні поради, дарма що не вірю в успіх. Хоча ця пара поводиться всупереч усім звичаям, я, щиро кажучи, не можу на них нарікати. Тим більше, що свої похибки вони вміють загладити за допомогою хитрих штук. Тому букетик фіалок, тому комплімент, підсилений промовистим поглядом, вечір пісень у міс Лінлі, урок танців у Смітів — і погано начищені клямки вже не впадають в око. Якщо хтось і зазнає втрат — то це я.

Я ніколи не був поклонником Вагнера. Нудотна солодкуватість німецької Ізольди з лляними косами смішила мене не менше, ніж безмірна сентиментальність моєї матері. Ні разу я не спромігся до кінця прослухати «Перстень». Не можу відрізнити Кримгільди від Брунгільди, Трістана від Лоенгріна, не запам’ятав навіть мотиву «Валькірії». Але ця новоявлена ірландська Ізольда з каштановою гривою, ця королева зі щіткою в руках, що не визнає ні богів, ні людей, крім Міхала, — свого Трістана в дірявому светрі, ця медичка Кетлін відбирає в мене спокій. Це через неї опера зі сцени перейшла в життя. Часом ця вистава здається мені трагічною, часом комічною. І дедалі менше я думаю про Міхала, дедалі більше — про Кетлін.

Водночас я розумію, що не хотів би бачити її ані своєю дружиною, ані утриманкою, ані підопічною, не надається вона і на роль «ідеального образу». Я не почуваю до неї ніякої симпатії, так само, як не люблю грози, хоч вона завжди хвилює мене. Коли ми тільки-но познайомилися, Міхал марив про «рятування людини». Кетлін я рятував би в останню чергу.

Щоб якось розрядити атмосферу, я вирішив ввести їх у лондонське товариство. Для початку познайомив з представниками художньої богеми. Є в мене приятель-художник, югослав, котрий, як і я, ще до війни осів в Англії. Йому пощастило, він здобув прихильність польського аристократа, що був вхожий у близькі до королівського двору родини. Саме готувалася коронація Георга VI. Міодраг одержав потрібні запрошення і відтворив урочисту церемонію в усій її маріонетковій застиглості. А тоді при підтримці свого покровителя з текою під пахвою рушив завойовувати видавців.

Чим скінчився той похід? Ці добродії вперше побачили булькаті очі, сухі литки, гострі лікті й похилі плечі, штамповані усмішки, перуки, ведмежі шапки, кінські хвости, мундири, коштовності, розкішні туалети, міни й пози, карети діадеми, митри й корони. Всі відміни британської пишноти і бридоти, зарозумілості й заскнілості, марнославства і лукавства — вся ця строката процесія, покинувши тіняві парки і склеписті собори, продефілювала перед очима панів видавців, коли чорнявий югослав розкрив свою теку; прогомоніла, протупотіла, ошелешила — і зникла, мов міраж. Такої Англії ці добродії не знали.

— Мені дуже жаль, — промимрив один, — але карикатура як жанр нас не цікавить.

— Гадаю, Гойя і Дом’є робили це далеко краще, вони зображували те, що добре знали, — вирік другий.

Третій гаркнув:

— Яке зухвальство!

Тоді той самий високопоставлений приятель повів Міодрага до Мафусаїла англійського театру, славетного старця з рожевими щоками й срібними баками; той, попиваючи молоко, переглянув аркуші й зітхнув: «Ах, як шкода, що це не я намалював». І замовив югославу свій портрет «з тієї ж точки зору». Страхітливий портрет було виставлено в наймоднішій галереї. Комедіограф оголосив критикам, що Міодраг — геній, і, коли серія рисунків знову з’явилася на книжковому ринку, всі ті, чия думка мала вагу, в один голос заявили, що Міодраг відкрив Англію.

Я познайомився з ним ще до війни, коли він бідував і жив з того, що продавав репортерам плітки югославського та румунського дворів. Якийсь час він, сидячи на складаному стільчику біля Гайд-парку, малював портрети перехожих, по три шилінги за штуку. Одним з його замовників якраз і виявився той поляк, граф Малоторський, що полюбляв чорнявців. На ту пору Міодраг був серйозним юнаком з грубуватими манерами селюка. Він не мав сумніву, що здатний побачити світ по-новому і що вразить своїм мистецтвом людство. А тим часом, оскільки апетит у нього був добрий, доводилось хапатися за те, що траплялося під руку. Але вже тоді ні в його пригодах, ні в пастелях не було нічого низькопробного. Він походив зі Словенії. В їхньому селі, боячись конокрадів, держави коней на другому поверсі, заводячи їх туди по звідному містку, а самі всією родиною, і батьки й діти, жили внизу, в курній хаті, у вічному страху, що від ударів копит та голосного іржання завалиться стеля.

Провчившись кілька років у Загребській Академії мистецтв, наголодувавшись, Міодраг із Трієста на випрошені гроші дістався до Лондона, який іноді здавався йому фортецею, котру він мав здобути приступом, а іноді ще одним великим селом, де гарцюють та іржуть жеребці і де треба переспати ще одну тривожну ніч, щоб пробудитись у сяйві слави. Портрети, намальовані в сомнамбулічному трансі, подобались натурі, дехто навіть накидав шість пенсів зверх умовленої ціни. Портрет Люня Малоторського теж був сомнамбулічний: неприродно великі очі кольору перших весняних листочків, рот архангела, який щойно перестав дути в сурму.

Потім почалася війна, і Міодраг вступив добровольцем в армію його королівської величності. Отирався при штабах, малював генералів та маршалів у ділі і без діла, потім його послали в Африку, там він виявив хоробрість, дістав підвищення і, повернувшись, привіз два альбоми: один — офіційний, за який одержав орден Британської імперії, а другий «для себе». В ньому були зображені діти, що видирають у собак викинуті військовими кістки; старі люди, що ськаються на пожарищі; жінки з висхлими грудьми; солдати, що спливають кров’ю в пустелі. Цей другий альбом, далеко не такий іронічний, як присвячений коронації, не викликав захвату у великого корифея театру, зате сподобався депутатам-лейбористам.

Слідом за славою посипалися гроші. Міодраг купив собі майстерню в тихому завулку в Кенсінгтоні, на затиллі давніх панських особняків, де стайні перебудовувались на оселі для тих, хто прагнув оригінальності за всяку ціну. Умеблював її в богемно-сюрреалістично-вікторіанському стилі, який швидко став популярним серед лондонських снобів. Стіни замість шпалер обклеїв сторінками книжок, яких ніколи не читав, за винятком розкішно ілюстрованої старовинної біблії, що стояла на поличці у ванній кімнаті, де, як він казав, його навідує натхнення.

Гості його можуть лягти, де їм заманеться, і всюди під руку їм потрапляють порожні або повні пляшки. Ні вдень, ні вночі не розбереш, звідки падає світло, хоч барви так і грають: тут вітраж, там мундир наполеонівського гренадера, далі ікона, вся в золоті й сріблі, потім маска з Сомалі, нарешті, дама часів fin de siècle[1] в мереживі, з трояндою на грудях, а поряд чепрак доби Відродження.

На такому тлі живі жінки видаються здатними на все, і немає межі їхнім жаданням. Хліб тут ріжуть кинджалом із оздобленим бірюзою руків’ям, суп подають у консервних бляшанках, що печуть пальці, а потім наливають шампанське у пивні кухлі. Це знецінення істинних вартостей помітне і в творчості Міодрага, і в поглядах його гостей. Останнім часом на портретах Драггі, як його тут називають, очі й вуха, ніс і рот помінялися місцями, очі він малює червоним, а губи — зеленим, не визнає ні перспективи, ні законів естетики, нічого, крім «характеру». Для його друзів мораль не існує, важливе лише «відчуття».

Іноді Міодраг навідується до мене в контору; звичайно ми разом ідемо куди-небудь на ленч, і він весь час скиглить, що йому кінець. Він все більше ненавидить форми людського тіла і неспроможний від них звільнитись. Усі ці приткнуті не на місці носи й стопи виражають протест проти форми як такої. Роблячи з тіл геометричний вінегрет, Міодраг мститься юнакам і дівчатам за те, що вони такі безжурно прекрасні. А мудрецям і геніям мститься за їхнє безсилля перед злом, розбиває їм черепи, щоб показати в кольорі «абсурдність людського існування» — це його власні слова.

Міодраг каже, що в рисунках, присвячених коронації, не було злості, йому хотілося тільки звернути увагу на кумедні риси церемоніалу, виплеканого упродовж багатьох трагічних століть. Не було злості буцімто і в його африканській хроніці, в ній був тільки розпач. Але людей не хвилює історія роду людського, каже він, кожного хвилює тільки те, що і за що він їстиме та з ким ляже в ліжко. Драггі, мабуть, повісився б, якби йому саме тепер не пощастило створити щось нове, що, по суті, не має форми, а тільки зміст.

— Який зміст? — питаю.

— А це вже залежить від споживача, — дратується він. — Я лише натякаю, а зміст глядач повинен додумати сам.

Такі розмови відбуваються досить часто, але «додумати зміст» мені ще ні разу не пощастило. Здається, готується виставка, однак досі ніхто не мав змоги побачити картини Драггі в новому стилі, крім Люня та одного критика-абстракціоніста, що поставив собі за мету «вивести Міодрага з тісного кута, куди його завів Пікассо».

Щоб уникнути зайвих розпитів, я одного вечора, не попередивши, привів Міхала й Кетлін до «Стайні», тобто до Міодрагової майстерні. Там, як звичайно, була тиснява, і добрих півгодини ми їли й пили, ніким не помічені. Та потім я підвів голову й побачив, що Міодрагова рука в шорсткому чорному светрі обіймає голі плечі Кетлін. Своїм пронизливим південним дискантом він вигукував: «А це що за диво?» — і зазирав їй в обличчя. Вона глянула на мене і приклала пальця до губів. Я пошукав очима Міхала. Він сидів на підлозі з тарілкою на колінах і келихом у руці, а поряд примостилися дві дівчини: він ласкаво дозволяв їм упадати коло нього. Почувши захоплені вигуки Міля (так я називаю Міодрага), гості обступили Кетлін.

Не можу сказати, щоб я був у захваті від того, що цей вечір у «Стайні» перетворився на тріумф моїх протеже. Їх розлучили. В кожного був свій окремий почет. Особливо гостро я відчував свою непотрібність, коли дивився на Кетлін. Вона страшенно дратувала мене вдома, але тут, оточена людьми, ще більше. На світанку я залишив «Стайню», і останнє, що я бачив, був Трістан, який стояв на столі й торкав струни, але не арфи, а гітари (музичні інструменти — постійний реквізит майстерні), а чиясь руда голова терлась об його литку. Ступивши ще крок, я спіткнувся об Ізольду; вона розляглася на кудлатій шкурі біля каміна, а круг неї сиділи навпочіпки якісь юні піжони.

Наступного дня спитав, яке враження справила на них «Стайня». Міхал здвигнув плечима: «Стильний вертеп». Кетлін потягнулась, позіхнула, але очі в неї блищали. «Я почула багато цікавого. Отой альбінос із заячими вухами, що танцював зі мною, виявляється, архітектор! І взагалі, дуже корисні знайомства для Міхала».

— Для мене? — здивувався Міхал. — Мені ніякі знайомства не потрібні. Касі було весело, і слава богу.

 

* * *

Життя швидко знову ввійшло у звичну колію: Міхал і Кетлін, як і раніше, гралися в Трістана та Ізольду, а я виконував роль Горвенала. Я задумав ще одну спільну вилазку — до професора археології, депутата-лейбориста Девіда Бартера та його дружини Вероніки, письменниці. Вони живуть у провулку поблизу Парламент-сквер, на тринадцятому поверсі, і з вікон їхньої квартири видно Вестмінстер і Темзу. Тут теж було повно гостей, але панував бездоганний порядок. Дами знімали пальта у спальні Вероніки, чоловіки — в кабінеті Девіда, і це відразу встановлювало певну дистанцію між сильною і слабкою статями. Напоїв і закусок гості самі не вибирали; лакеї вносили таці, і доводилося брати не те, що смакувало, а те, що якраз подали. Квартира милувала око білістю, поліровкою, квітами, сріблом, важкими узористими шовками.

Більшість запрошених були людьми середнього віку, молодь і старі у старанно виваженій пропорції доповнювали товариство. Всі стояли з келихами в руках, немов чекали проголошення нескінченно довгого тосту на честь якоїсь можновладної особи. Розмови провадилися півголосом, без жестів. Відбувши хазяйську повинність зустрічати гостей на порозі, Девід і Вероніка переходили від одного гуртка до другого, порівну обдаровуючи всіх своєю увагою. Якщо у «Стайні» обстановка нагадувала стародавню вакханалію, то вечір у Бартерів був мініатюрною копією прийому при дворі.

Те, що господар і більшість гостей дотримувалися лівих поглядів, нітрохи не порушувало традиційного ритуалу.

Всі були у вечірніх туалетах, і мене ще обкидало жаром на згадку про баталію, яку мені довелося витримати вдома, щоб змусити моїх йолопів одягтись, як велить етикет. Напевно, всі свої пристойні речі вони або залишили в Пенсалосі, або викинули, чи, може, продали. Кетлін неодмінно хотіла нацупити на себе якусь куцу сукенку з відкритою спиною, а Міхал зібрався йти на прийом у червоному пуловері. Я насилу ублагав, щоб Ізольда зволила надягти чорну сукню, а Трістан — темний костюм; все це я купив їм напередодні з тих грошей, які Ванда залишила на навчання Міхалові. В обох такі фігури, що все лежить на них, як улите, і перше враження було добре.

Цікавий парадокс: чим англійка старша, тим сміливіше вона оголюється. Жінки молоді й середнього віку демонструють досить скромні декольте, зате старі виставляють напоказ кощаву груднину, визивно обвішану коштовностями. Взагалі в Англії поважають старість доти, поки вона сама не починає себе соромитись і не скаже «пас». Жінки рідко приховують свій вік, бо для англійців здоров’я важить більше, ніж секс, а запас життєвих сил більше, ніж краса. Я дуже люблю Англію.

 

* * *

Міхал, відтоді як я з ним познайомився, майже не змінився, хіба що кохання трохи згладило гострі грані. Це той самий, що й раніше, похмуркуватий, упертий шизофренік, романтик такою ж мірою, як і цинік. А от Кетлін схарактеризувати далеко важче. Скільки метаморфоз я спостерігав! Під час війни — залякане дівча, що тулилося до матері, боячись батька більше, ніж бомбардувань. Згодом — серйозна студентка, яка мріяла про наукову кар’єру, сторонилася чоловіків, була щиро віддана матері й психофізіології. Ще пізніше — тут уже з’являється Трістан — дипломатка, заклопотана справами, що не мали нічого спільного з усім її попереднім життям. А потім вона несподівано виїхала в Корнуолл разом з Міхалом, який знайшов їй там «чудову посаду», і на якийсь час зникла мені з очей. Тепер, оселившись у моєму домі, вона вразила мене своєю балакучістю, куховарським талантом і чуттєвістю, якою від неї аж пашіло. Це було щось нове. Я ще не зустрічав жінки, що викликала б у мене таке сильне бажання заглянути їй під спідницю.

У «Стайні» Кетлін постала в новій подобі: вона немовби пригасила всі вогні, в ній з’явилося щось неземне. «Я з іншого світу, — неначе казала вона. — Будь ласка, дивіться на мене, але любити мене не вільно, а зрозуміти неможливо». Вона й справді здавалася такою. Жінкою, краса якої розгоряється найжаркішим полум’ям, щоб бути гідною Трістана.

І нарешті цей жахливий вечір, на який Кетлін прийшла в чорній сукні. Вона мало не билася зі мною, так не хотіла її надягати, а вступила сюди з виглядом такої скромниці, неначе була рідною дочкою добропорядних господарів дому. І звідки, в біса, ця беззахисність, ця голубина лагідність в очах? Цей чар невинності?

Девід явно був у захваті від неї, а Вероніка допитливо розглядала її крізь астигматичні скельця окулярів. Я підслухав розмову Кетлін з Девід ом. Вона говорила про розкопки в Ірландії і про… Біскупин[2], покликаючись на «чоловіка»-поляка. (А мене запевняла, що не хоче виходити заміж за Міхала). Перед Веронікою, авторкою психологічних романів, виставляла себе знавцем психології божевільних. Я й гадки не мав, що за свою недовгу медичну практику вона встигла нахапатися стільки спеціальних відомостей. До розмови пристало двоє молодиків, Кетлін дивилася на них, мов мадонна, навіть віями не тріпотіла.

По приїзді з Німеччини Міхал перший час теж поводивсь, як хамелеон. Його мати навіть писала мені, що бачить у ньому не одну людину, а «багатьох, і всі вони різні». Але мені завжди здавалося, що Міхал химерує в межах власної натури. Зрештою, шизофренія теж замикається в рамках одного цілого. Що ж до Кетлін, то тут не розбереш, яка її справжня натура, якщо така взагалі існує. Вона грає багато ролей і в кожній почуває себе зовсім природно. Терпіти не можу акторок у житті.

На вечорі у Бартерів Міхал, як звичайно, відмовчувався. Стояв біля вікна, дивився на чорну Темзу, що поблискувала плямами світла, і на вежу Біг-бен з її славнозвісним, чотириликим, наче бог Святовит, годинником. Міхал ходив по вітальні, мов по палубі корабля, обминаючи людей. То доторкнеться до якоїсь дрібнички, то задумано усміхнеться. Жінки, і старі й молоді, крадькома поглядали на нього й уривали світську балаканину, ніби очікуючи, що він підійде і скаже щось значуще.

Він затримався біля гірки з давньоримським череп’яним посудом, і раптом я побачив, що якийсь літній чоловік з борідкою поклав руку йому на плече. Я підійшов ближче.

— Хелло, Майкле! — вигукнув той. — Оце так зустріч! Чому ж ти не приїхав ще раз складати іспит? Джіммі Бредлі так гаряче клопотався за тебе, а ти, замість учитися в Ліверпулі, виявляється, вчащаєш до лондонських салонів.

Я помітив, як Міхал здригнувся й почервонів. Потім видушив хлоп’ячу усмішку.

— Ах!.. Добрий вечір, професоре Осборн! Справді, несподівана зустріч… Та ні, я не вчащаю… Мені дуже шкода, що в Ліверпулі нічого не вийшло. Але що вдієш? Так уже склалося…

Літній добродій чмихнув, поскубуючи цапину борідку.

— О-о-о… То, може, причина цього — одруження мого славетного приятеля? Мабуть, наш король психологів так захоплений молодою дружиною, що забув про молодого архітектора. — Він зловтішно зиркнув на Міхала. — Ось воно як, юначе, королівська ласка скоромцнуща. Скажіть, а це правда, що в нової місіс Бредлі ноги Марлен Дітріх і бюст Мей Вест? — Він захихикав. — Для старого короля це дуже небезпечно.

Міхал рвучко обернувся назад… Кетлін стояла за ним, чаруючи політиків. Міхал взяв її за руку й потяг до себе.

— Це місіс Бредлі і моя королева, професоре, — сказав він. — Ви можете самі упевнитися, чи правда те, що про неї кажуть, і наскільки вона небезпечна для стариків, безбородих і бородатих.

Професор остовпів. Потім щось промимрив. Дехто з гостей відвернувся. І раптом усі замовкли, втупивши очі в стелю. Міхал і Кетлін відступили на крок. Тримаючись за руки, вони стояли нерухомо, ніби чекали, коли опуститься завіса і гримнуть оплески. За хвилину вони зникли.

Я лишився сам, скомпрометований, осоромлений. Девід, Вероніка і цей професор, як його там, лавіруючи між гостями, рушили до мене. Девід схилився наді мною, мов журавель над ковбанею.

— Dear Френсісе, — просичав він, — що все це значить? Кого ти до нас привів? Ця молода жінка торочить щось про чоловіка поляка, а потім виявляється, що вона дружина професора Бредлі.

Вероніка, бризкаючи слиною, напустилась на мене:

— Френсісе, як ти міг? Чому ти зразу не попередив, що твій племінник відбив дружину у Бредлі? Навіщо ці фокуси? Ми знайомі не перший день, і ти добре знаєш — ми люди без передсудів, але Бредлі ніколи не простить нам цього скандалу.

— А я прощаю, — медоточивим голосом обізвався добродій з борідкою. — Але я хотів би дещо з’ясувати. Вероніка щойно сказала, що Майкл ваш племінник. То це ваша сестра живе в Пенсалосі? Цікаво. А Джіммі Бредлі розповідав мені про неї як про самотню жінку, що не має ніякої рідні, крім сина Майкла.

Неважко уявити, в якому стані я вернувся додому. По дорозі обзивав себе старим віслюком за те, що представив Вандиного мазуна Вероніці як свого племінника. Просто полінувався пояснювати. Але хіба ж міг я припустити, що в багатомільйонному місті, у цих непрохідних джунглях, трапиться така притичина? А втім, усе минулося б, якби не Міхал.

Вдома світло внизу було погашене, я кинув пальто на підлогу й вибіг нагору. Постукав і, не чекаючи відповіді, ввійшов. І ось що я побачив: Кетлін гола стояла посеред кімнати, а Міхал у плавках щіткою розчісував їй волосся, яке того вечора було укладене у високу єгипетську зачіску.

Мене прорвало:

— Годі! Набридло це безстидство! За моє жито мене ж і бито. Ви поводитесь, як дикуни! З першого числа шукайте собі інший постоялий двір.

Вони обернулись і дивились на мене невинними очима, мов Адам і Єва до того, як з’їли яблуко.

— Що таке, дядечку? — заспівала «Єва». — Це ж наша кімната… Хіба ми не маємо права робити тут все, що нам хочеться?

«Адам» накинув на неї купальний халат. Він теж збирався щось сказати, але я осатанів і вже не міг спинитись.

— Не прикидайтесь! — кричав я. — Ви дуже добре розумієте, що не про кімнату йдеться і не про ваші амури, а про обурливу поведінку Міхала в людей, яких я поважаю і до яких — через вас — більше ніколи не зможу прийти!

Міхал відсторонив Кетлін, обличчя його скам’яніло.

— Пане Оконьський, ви, звісно, хотіли б, щоб я проковтнув усе те, що цей старий цап наплескав про Кетлін, бо для вас власний спокій дорожчий над усе. Вам ці старі цапи потрібні. Ви боїтеся скаламутити брудну калюжу, з якої вони п’ють. А мені начхати. Я не боюсь. І не кричіть, будь ласка, ми не будемо чекати до першого.

Кожне моє і їхнє слово, кожен рух Кетлін, кожна подробиця цієї безглуздої опери врізалися мені в пам’ять. Чого ж варте харакірі мадам Баттерфляй порівняно з блідістю Кетлін, яка простягла була до мене руку, а потім відсмикнула її? Я розумів, що все не так, що я — жалюгідний партач, вони грають краще за мене і я ніколи не зможу з ними зрівнятись. На серці було препаскудно, а чому, я й сам не знав, хоч убий.

Неначе було пропущено якусь рідкісну, неповторну нагоду. Ми мовчали. Ізольда сиділа боком на краєчку стільця, затиснувши долоні коліньми, боса. Я помітив, що стопи в неї посиніли від холоду, маленькі пальці підібгані. Трістан, повернувшись до мене спиною, знімав зі стіни картинку, яку нещодавно повісив. Хряпнувши дверима, я зійшов униз, до себе.

Вранці послав Ванді телеграму: «Дорога Вандо, пробач. Горвенала з мене не вийшло. Трістан з Ізольдою вибрались від мене. Подробиці в листі». Цього листа я так і не написав. Увечері піднявся нагору. Постукав. Відчинив двері… Пустка.

 

 

 

Розділ IV

Щойно від нас пішов Драггі, дуже хвалив мене за винахідливість, як добре, що я привезла з Пенсалоса корені й черепашки, з коренів Міхал поробив підставки для ламп, а черепашки я нанизала на шнур, розділила великими вузлами й причепила до стелі біля каміна, а поряд, теж до стелі, прикріпила легшу низку, з різнокольорових бляшаних кришечок від пляшок, коли затопиш у каміні, легка низка починає гойдатися, бляшанки б’ються об черепашки і тихенько, мелодійно дзвенять, а часом кішка Мінті стрибає на полицю над каміном, лапкою торкає низку кришечок, спочатку несміливо, а потім чимраз дужче, і виходить справжня симфонія; за цю вигадку Міхал приніс мені смажених каштанів.

Міхал сказав, що мені нема чого хвилюватись, я ніколи не питаю, звідки в нього гроші, в усякому разі, тут куди краще, ніж у цього старого лицеміра, цього Юди, Францішека; після того скандалу ми з самого ранку поїхали до Міодрага, Міхал йому довіряє, і я теж, Міхал хотів улаштуватися на роботу коло коней, а Драггі живе у стайні, але виявилося, що в усьому провулку жодної стайні нема, тільки гаражі, і одна дама саме шукає шофера — вона багата й недобачає.

Наша квартира якраз над її гаражем, але вона не дозволила мені їздити разом з ними, сказала, що шофер це шофер, а його дружина тут ні до чого; «дружина» — це вічна нудьга, рабство, коли заощаджують на сірниках і програють платню в покер, це сварки й бійки, я ненавиджу це слово, а ось тепер часто називаю себе Міхаловою дружиною, і мені приємно; але пані Маффет не любить дружин, і я цілими днями сама, бо вона весь час роз’їжджає — то в гості, то за місто, а нащо це їй, коли вона так погано бачить?

Вперше в житті я маю час подумати, уривками думати погано, досі я завжди думала уривками, між одним ділом і другим, між одним страхом і другим, а може, й думати, власне, не було про що, зате тепер назбиралася сила-силенна такого, про що треба подумати, і коли Міхал іде на роботу, я поприбираю в хаті, а тоді думаю; в лабораторії, коли робила аналізи, і під час усяких обстежень я думала про роботу, а не про себе, коли замітаєш або миєш посуд, думаєш для розваги, щоб не нудитись, от і лізуть у голову всякі дурниці; тільки тепер, коли я думаю, — це справжня робота, щоправда, я не стільки думаю, скільки згадую, а це дуже нелегко, я знаю, і часто доводиться добре попомучитися, аби згадати те, що мені треба, ну, а потім я намагаюся зрозуміти, чому це було саме так, а тоді якось зв’язати його з тим, що тепер.

І тільки одного я не хочу робити — думати про запас, бо думати про майбутнє — це значить не думати, а загадувати, я вивчала про силогізми, що із засновків випливає висновок, отже, філософ на підставі минулого й сучасного судить про майбутнє, але в житті такі штуки не виходять, саме так філософувала моя мама: вона вийшла заміж з любові (минуле) і нещаслива (сучасне), значить, я, її дочка (майбутнє), вийду заміж без любові і буду щаслива, ну, і як усе склалося? Бредлі мав рацію, він не вірив у майбутнє.

Бредлі не падлюка, як мій батько, але з ним я була нещаслива, Міхал зле вчинив, що віддав мене Бредлі, ми з ним говорили про це тисячу разів, і я завжди визнаю: так, справді, я прагнула переміни, лікарня мені остобісіла, прозекторська остобісіла, домівка теж остобісіла, все навколо було брудне, огидне, а мені хотілося чистого, красивого життя, і раз я сказала йому, що мрію присвятити себе науці, просто так сказала, щоб побачити, засмутиться він чи ні, правду кажучи, мені так хотілося, щоб він крикнув: «Кеті, нащо тобі наука, зі мною в тебе й так життя буде чисте і красиве!» Але він погано мене зрозумів.

Я простила йому, ні, не те що простила, хіба можна прощати дощеві за те, що йде? Він іде, й інакше бути не може. І Міхал не може бути інакшим, він такий, який є, який мені потрібен, щоб я жила на світі; Міхал привіз мене у Труро і не поїхав кудись далеко, а лишився в Пенсалосі, і добре зробив, бо якби поїхав, я, може, перестала б думати про нього, а він — про мене, і нас не було б.

Все, що проти нас, не варте доброго слова, Міхал не повинен жаліти Бредлі, ну хто такий Джеймс Бредлі? Ім’я та прізвище в енциклопедії і в телефонній книзі, а для мене — спочатку брехня, потім тяжкий сон, лише ми існуємо насправді, Міхал і я.

Одно мене дивує: як Міхал міг так довго витримати без мене, я не могла, але мусила терпіти, бо аж до того вечора з платівкою Франка не була певна, чи знає він, що кохає мене, тому й згодилася вийти за Бредлі, адже коли людина не знає про своє кохання, воно може минутись; я, звичайно, знала, ще з того дня, коли ми вперше пішли в кіно на «Розвіяно вітром», там Вів’єн Лі, кажуть, чудово грає, я тоді весь час відчувала на собі Міхалів погляд: на щоці, на грудях, на колінах, він зовсім не дивився на екран, і я не дивилась.

І вся розкривалася перед ним, так квітка горошку — я колись бачила — розтуляється для бджоли, цього не було б, якби він не кохав мене, але сам він ще не знав про це, іноді на лекціях хто-небудь із хлопців ніби ненароком торкав мене за коліно або за плече і зразу діставав по руках, бо мене це злостило, а тепер я боялася поворухнутись, щоб Міхал не подумав, ніби мені неприємно, нічогісінько з того фільму не пам’ятаю, щось мигтіло перед очима, і мені хотілося, щоб це ніколи не кінчалось і щоб Міхалова рука так пізнавала мене, так питала.

Але тоді я ще не була певна ні за нього, ні за себе, вночі мене обсіли думки… ага, виходить, я все-таки й раніше думала, просто тепер назбиралося куди більше такого, над чим варто поміркувати, а тоді я казала собі: він тобі сподобався тому, що іноземець, не схожий ні на батька, ні на кого із знайомих чоловіків, мова, усмішка — все у нього не таке, Френсіс Оконьський такого нарозказував про його подвиги і про те, скільки він вистраждав, не дивно, що нерви в нього розхитані, але не обманюй себе, він такий самісінький, як інші чоловіки.

Ніколи не забуду, як у дитинстві — мені було років десять — я заскочила у ванну кімнату, а батько саме вилазив з ванни; подібні органи у пса, жеребця та бугая я помітила далеко пізніше, до того ж у чотириногих вони якось краще припасовані до тіла; одного разу мати повела мене в музей, там я побачила греків з фіговими листками, але мене це нітрохи не втішало, я вже знала, що у всіх цих чоловіків з такими розумними обличчями і стрункими, на двох ногах, тілами, з гордо піднесеними головами, під тими листками теж сховані бридкі нарости; на лекціях анатомії мені доводилось оглядати різні моделі, і я часто думала — ага, знов думала! — що морда жеребця опущена вниз і тому менше контрастує з трубкою, з якої сім’я потрапляє в лоно чотириногої самиці, а чоловіче обличчя обернене до жінки, то навіщо ж ота гидота? Міхалове обличчя мені так подобалось, і рука, і погляд, який я відчувала, навіть коли не дивилась на нього, але тоді я ще не знала, що це любов.

Мені хотілося зробити послугу Френсісові, у війну він був добрий до мене, я так боялася повітряної тривоги, батько під час нальотів пив і замикав нас із мамою в шафі під сходами, а Френсіс — він був тоді нашим дільничним — приходив і забирав нас до себе, у нього в підвалі був патефон, радіо, хлопці гралися зі мною у стрілки, це він через багато років привів до нас Міхала, сказав, що ним треба заопікуватися, і я згодилась, цей хлопець увесь час мовчав, на всі мої умовляння тільки крутив головою, але після того, як ми з ним побували в кіно, прийшов до лікарні, і я зробила йому аналіз сечі.

Коли Міхал навідався, щоб дізнатись про результат, лице йому пашіло, він не дивився на мене, і я на нього не дивилась, але не тому, що соромилась, я боялася прочитати в його очах, що він почуває не те, що я, або не так сильно, сама я тоді вже зрозуміла: мені байдуже, що він чоловік, мужчина, для мене він просто Міхал, часточка мене самої, як голова чи рука, і немає в ньому та й взагалі не може бути нічого огидного, все це я збагнула саме тоді, бо аналізи завжди викликали в мене огиду: наливаючи рідину у пробірку, я уявляла собі те, що сховане під фіговим листком, і мене нудило, а тепер я про це не думала, а молилася, щоб не було крові, білка або цукру, щоб усе було гаразд і щоб він жив сто років, а я з ним, і справді, нічого страшного в Міхала не знайшли, рентгенолог виявив сліди травми нирок — вони були відбиті — і хребта, але все вже заліковане, терапевт порадив не підіймати важкого, пити молоко, спати на твердому, психоаналітик так нічого з нього й не витяг, а невропатолог приписав ліки, рекомендував робити гімнастику, додержувати режиму і не думати про минуле.

Потім Міхал почав заходити до мене в лікарню перед кінцем роботи, погода була ще гарна, і ми гуляли в Гайд-парку, він звичайно мовчав, а я розповідала про маму, як я її люблю, із про батька, як його ненавиджу, про те, що мені до вподоби, а що ні, і ким я мрію стати, це вже я казала, щоб перевірити його, побачити, чи хоче він, щоб я була з ним, щоб належала йому.

Ото якраз тоді він зрозумів це по-своєму. Мене взагалі страшенно мучило, що він майже зовсім не розмовляє і ні разу не поцілував мене, і тому я не була певна, чи знає він, що любить, і попросила принести якусь свою пам’ятку, адже всі бережуть дорогі серцю пам’ятки, показують друзям, то не може ж не мати їх хлопець, який був учасником повстання, партизанив, сидів у концтаборі.

Другого дня Міхал приніс у парк банку не зовсім звичайної форми, чи з-під гірчиці, чи, може, з-під варення, зверху обв’язану плівкою і залиту воском, усередині голубувата рідина, денатурат, чи що, а в ній плаває довгастий шматок м’яса, мені чогось страшно стало. «Що це таке?» — питаю» А він відповідає: «Язик змія». — «Якого змія?« — «Фашиста, жандарма». — «Де ти його взяв?» А він: «Я вбив змія 1 відрізав йому язика, щоб більше не хлебтав людської крові».

Мені стало ще страшніше, глянула на Міхала: очі позападали, дивиться ніби на газон за деревами, але, мабуть, нічого не бачить, закусив нижню губу — мені впало в око, що вона товща за верхню, — і я відчула, що він зараз може мене вбити і я мушу чимскоріше сама вбити те, від чого він божеволіє, вхопила банку і щосили хряснула нею об дерево, спирт бризнув мені в око, здавалося, що я плачу, Міхал схопив мене за руки й шарпав, обличчя в нього було таке, наче він уже звихнувся. «Що ти наробила! Що ти наробила! Це ж найдорожча моя пам’ятка…»

І тоді я засміялась, я мусила засміятися, щоб він отямився. «Ніяка це не пам’ятка, дурнику, це падло. Як ти міг берегти таку погань? Це ж отрута, через те ти й хворієш, ходімо, ходімо мерщій, треба швидше його закопати, щоб який собака не отруївся». Я підібрала дощечку від поламаної лави й давай рити ямку, а він стояв поряд і дивився: ну, закопала я, земля була сира, як то восени, — з того часу майже півтора року минуло, — а тоді нагребла руками сухого листя й прикидала зверху; він нарешті нахилився, набрав пригорщу листя й теж кинув; я не знала, що йому казати, весь час сміялась, і нарешті й він почав сміятися, спочатку тихенько, потім голосніше, і в нас обох покотилися сльози, ми взялися за руки та й пішли звідти, але він ще не знав, що я кохаю його, він думав, мені лікар доручив.

Коли я це перебираю в пам’яті, образи, слова — все мчить, як шалене, мені аж дух забиває, мабуть, я не змогла б цього ні записати, ні застенографувати, я утомилася, Бредлі ніколи не диктував так швидко, як я сама собі, треба відпочити, добре, що прийшов Драггі.

У цій дівчині є щось таке, що я назвав би суттю. Її неможливо зобразити в будь-якій конкретній формі, ні в реалістичній, ні в сюрреалістичній манері. А втім, вона з самого початку попередила: «Драггі, малювати мене ти не будеш». І я просто приходжу дивитись, як вона говорить. Саме дивитись, а не слухати, бо вона меле всякі дурниці. Вона вбирає світло, мов губка, надто нижня частина обличчя й шия, та ще очі. Вона весь час у русі. А в ті рідкі хвилини, коли сидить спокійно або лежить і до того ще й мовчить, світло застигає. Як відомо, колір — це функція світла. Але чому, скажіть на милість, у цієї особи колір є виявом почуття? По кольору її шкіри видно, весела вона чи сердита. У нашому селі була чарівниця, і люди казали: «Сьогодні до Зденки не підходь, може вбити — в неї голова червоним світиться», а іншим разом: «Іди, проси у Зденки чого хочеш, сьогодні вона голуба».

Єкатерина теж то червона, то голуба, а може бути і біла, й чорна. Коли вона чорно-біла, можна добачити череп і кістяк, усю будову тіла, м’яса на ній дуже мало, але вона тонкокоста, тендітна, і тому не здається худою, очі в довгастих очницях, прикриті повіками, вії мов вахляри, риси гострі, неправильні, і з усього цього постає на диво гармонійна єдність. І звідки все це береться, зветься людиною, зветься жінкою, так само, як і всяке інше тіло, що зветься матір’ю або дружиною, і яка суть, таємнича суть цього черепа, і мого бачення, і того почуття, що пожирає мене, коли я дивлюсь на Єкатерину?

Рисувати! Ні, її рисувати не можна. Ця дівчина довга, але хвиляста й заокруглена, штрих ранить її тіло, я боюся перерисувати чи недорисувати, просто рисунком її не схопиш. Та й справді, суті не можна бачити, її можна тільки почувати. Де ж вихід? Люньо пише вірші і теж шукає голий зміст, без форми. Він каже: «Слова ближчі до абстракції, ніж фарби». Сміх, та й годі! Адже він словами теж змальовує. Я малюю, він пише, і що ж ми даємо світові? Твори, що про них такі люди, як Міхал і його «Кася», не хочуть і знати. Вони просто почувають.

Але ж і я не обділений почуттями, і Люньо теж здатний почувати. Яка ж між нами різниця? Різниця та, що вони не хочуть, та, мабуть, і не можуть ділитися з іншими своїми почуттями, а ми можемо. А втім, чи правда це? Тепер я частіше кажу «ми», ніж «я». У нас із Люнем такі самі емоції, як у них. Такі ж судоми й забуття. А що потім? Напевно, наш Міхал і наша Єкатерина, стомлені, потім відпочивають, курять сигарету — ясна річ, одну, по черзі. А ми? Ми потім накидаємось на папір і на полотно, щоб відтворити суть. І що ми створюємо? Щось зрозуміле тільки нам самим, виходить, ми теж не ділимося з іншими. Я стараюсь якнайменше розумувати, намагаюся підгледіти «суть» Єкатерини. Ану ж потраплю зробити з неї абстракцію?

Коли Францішек мені розповідав — рік з гаком тому, майже півтора, — про Міхала, цього польського бандита, я дуже ним зацікавився. Звісно, брат слов’янин, та й постать колоритна. Але він тоді на мене не дивився. Я свого часу, прибившись до Лондона, сидів на хлібі й воді, а цей вештається собі по Піккаділлі, наче то його власне зачухане подвір’я. Францішек при мені показує йому рисунок з мого африканського альбома, один з найкращих, колись я подарував його цьому «чаївникові» (тепер шкодую) на віддяку за те, що він ні разу не нагадав мені про мої борги, Францішек страшенно пишається цим рисунком (раніше не пишався) і підсунув його Міхалові. А той глянув мигцем, відкопилив губу й каже: «У нас на Старому Мясті ще й не таке бувало». — «Що значить «не таке»? — питаю. — Річ не в тім, таке чи не таке, я теж бачив пекло, йдеться про те, чи б’є в точку». — «Еге, — каже цей дурень, — б’є, але німці хіба ж так били». Ну що з таким балакати?

А ось тепер приїхав з Єкатериною. Францішек спочатку грав роль благодійника, взяв їх до себе за слуг, а ввечері виводив у світ, мов собачок на прогулянку. А сучка хоч куди! До «Стайні» ця куховарочка прийшла одягнена за останньою паризькою модою, вона, здається, студентка-медичка, така собі сестра-жалібниця, ангел-охоронець. Це Люньо так їх прозвав: Єкатерина — ангел-охоронець і Михаїл — польський бандит. Люнів батько мав маєток недалеко від Мінська і був придворним російського імператора, камергером чи кимсь подібним. Люньо любить російські імена.

Він ревнує мене до Єкатерини. Досі до жодної жінки не ревнував. Завжди само собою розумілося, що все зв’язане з жінками — тільки форма, а суть — це ми. Він намагається висміювати Єкатерину, та дарма, до неї нічого не пристає, всяка шпилька відскакує. А я б хотів, щоб Люньо мав підстави для ревнощів. Але Єкатерина дивиться на всіх, а бачить тільки Міхала. Кожному дозволяє нею милуватись, але віддається тільки польському бандитові. Це зразу видно. Хоч убий, не розумію, що вона в ньому знайшла? Він вродливий. All right. Я теж. І Люньо вродливий. У «Стайні» таких красенів налічиш цілі дюжини. Чому ж саме Михаїл?

Цікаво, що спочатку, коли ми з ним познайомились, він мені дуже сподобався, його незалежність вабила. А тепер я тільки зрадів би, якби він скрутив собі в’язи. Недобре це. Людина повинна бути послідовною. Може, я такий тому, що за всяку Ціну хочу осягнути суть, І всі способи для мене годящі, всяке тіло повинне створювати такий стан, при якому можна пізнати суть. Жінкам я кажу, що Люньо — це форма, Люневі — що жінки — форма, а коли дивлюсь на Єкатерину, знаю, що в ній є суть, але не для мене. Для бандита. Дурна Єкатерина! В неї величезний талант. Це секс-бомба. В театрі чи в кіно вона була б зіркою. Михаїл її занапастить.

 

 

* * *

Драггі каже, що я марную час, марную життя. Та як же не буде війн, коли людина людину не може зрозуміти? Я ж тільки тепер почала жити, а всі роки до Міхала — пропащі, та й Труро — це теж змарнований час, я завжди боялася, що Бредлі нас застукає, ми з Міхалом зустрічались, але наші обійми були мов якісь спазми — вічний поспіх, серце калатає, подих перехоплює, ні на хвилину не можна забутись, і весь час таке відчуття, ніби щось утрачаєш навіки, ніби це вже востаннє, кінець, а потім — смерть.

Мати Міхалова мені подобається, симпатична жінка ця Ванда, хоча й вона теж мало що розуміє, Френсіс називає її Прітті, так, вона справді pretty — мила, красунею її, щоправда, не назвеш, якась занадто холодна, а мене зворушує тим, що так щиро прагне нас зрозуміти, і часом це їй вдається, одного разу остерігала нас, мовляв, ми погано робимо, треба сказати Бредлі правду, це гра з вогнем і так далі. Міхал тоді спитав її: що таке правда?

Люди не розуміють одне одного, тому й немає правди, є тільки брехня, якщо не можна зрозуміти іншого, то треба вірити і краще вірити, що все добре, а не погано, от через те ми й обманювали Бредлі, і Міхал навіть більше, ніж я, бо він любить Бредлі, а я ні, я взагалі не люблю старих, ні батьків, ні дядечків, Бредлі теж брехав, і його брехня ще гірша, бо він обманював самого себе, старий, а дурний, не люблю дурнів.

Ванді я сказала: гра з вогнем? Чудово, ми любимо боятись. Я й справді так тоді думала, була щаслива, що Міхал мене кохає, хоче мене кохати, хоче від усіх утекти, що я дорожча йому за всіх і ніхто йому не потрібний — ні мати, ні батько, ні Бредлі, ніхто, крім мене, я була щаслива, але не знала, що можливе ще більше щастя — можна бути разом цілу ніч і любитися без поспіху, любити і руки, і ноги, і спину, і груди, і ніс, і губи, і мовчання, кохане моє мовчання, і разом спокійно чекати, коли світ западеться й настане вічність, спопеляючий біль, страшний, нестерпущий, коли в тілі розростається прекрасний рожевий корал, у нього сто галузок, він твердий і м’який, зовсім не боляче доторкається зсередини до всього, до того, що в животі, і в грудях, і в серці, і в голові, мов рука, ласкава рука, яка знає, чого хоче, якась нелюдська, мудра, всезнаюча вузька рука; один хірург показав мені свою руку й похвалився: це скарб, тому я й став хірургом, рука була міцна й вузька, у Міхала, мого нелюдського хірурга, теж така рука, я знаю, що це не рука його пестить мене, а те, що ховають під фіговим листком, але мені однаково, бо все це Міхал, перший і останній, а він — це я, і я для нього теж єдина, перша і остання.

Нам потрібен час.

Кохання росте поволі, кохання несвідоме, а повинно стати свідомим, кохання дуже довге, воно ніколи не кінчається, але тільки у Френсіса ніч нарешті належала нам, і я повік дякуватиму цьому зануді за те, що в нього нам було хороше, він вигнав нас, а тепер непокоїться, дзвонить до Міодрага й питає, де ми, але Міхал не дозволив казати.

Френсіс і справді хотів нам допомогти, але для кохання потрібна сміливість, через те він сам і живе без кохання, ох, не знаю, як там з богом, є він чи його вигадали, але я все одно іноді молюся, більше нічого мені не лишається, як бухнутись на коліна, схилити голову й молитись, і я молюся: боже, пошли йому сміливість, і я теж обіцяю бути сміливою, отак я молюсь, і Міхал мусить бути сміливим, тому що всі проти нас, навіть Драггі.

Чого вони морочать мені голову, мовляв, могла б стати акторкою, манекенницею, аж вуха протуркали. Раніше Френсіс торочив, що я вічно вдаю з себе когось, залежно від обставин, граю різні ролі й невідомо, яка я насправді, а життя не опера, і всяке таке. А тепер Драггі запевняє, що я марную свій талант.

Каже, якщо я не хочу стати акторкою — там репетиції, режисери, а я ледача, — то могла б бути манекенницею. Люньо дасть мені рекомендацію до одного славетного кравця, в якого шиють придворні дами й кінозірки, там я можу залишатися собою, не треба ніяких режисерів, тільки два тижні на навчання — і готово, як не шкода марнувати талант, то шкода краси, адже мене не бачить ніхто, крім Міхала, так каже Драггі, а я знаю, чого він домагається, він хоче, щоб нас не було і щоб вони з Люнем могли сміятися, що жінки завжди продаються за гроші.

Що вони можуть знати? Вони ж не знають, що їх нема, нікого нема, тільки ми є, я з ким завгодно можу танцювати, під кого завгодно підробитися, бо це не мій світ, у «Стайні» я така, якою треба тут бути, а в цього набундюченого Девіда і його сови Вероніки показуюсь такою, якою вони хочуть мене бачити, коли розмовляла з місіс Сміт, я говорила, як місіс Сміт, кожен зуміє проказати «The rain in Spain»[3], a коли містер Сміт ловив мене на сходах, я дозволяла себе обіймати, а цілувати — ні, шептала: «Там хтось стоїть за дверима…» — щоб він думав, що я не проти, але боюсь, я навіть Бредлі пускала до себе — нащо Міхал мене віддав йому? Зле він зробив, але то було давно, і я вже простила, яка ж тут гра?

Це виходить само собою, нам треба тільки, щоб нас не займали, щоб ми з Міхалом могли жити, у нас свій власний світ, а таки кумедно, що в мені стільки дівчат, і всі несправжні, справжня тільки одна: Кася.

Я базікаю, підладжуюсь, танцюю, щоб усі думали, що вони є, і мали якісь надії, і хай собі тішаться ними, я знаю, нас ніхто не любить, хоч усі видивляються на нас, у Пенсалосі ходили слідом цілими юрбами, порівнювали з якимись легендарними героями, верзли всякі дурниці — Трістан, Ізольда — може, Бредлі нас любить, або Френсіс, або Ванда? Але вони старі.

Ніхто не може жити так, як ми, і тому нам заздрять, ми всім як сіль в оці, нас хочуть погубити, от я й мушу кидати їм подачку, як собакам, щоб не кусали, але хіба це гра? Хіба це позування? Позувати — це значить бути взірцем, так? Як же я можу позувати, коли люблю бути гола перед Міхалом, не з якимсь там дурним декольте, а зовсім гола, без усяких прикрас? Демонструвати голизну? Це зветься бути моделлю, Драггі цього й хоче, але сам каже, що то буду не я, а моя суть — пляма, чи три плями, чи десять плям, але навіщо мені бути плямою, коли я Кася, і, як мене немає, Міхал малює в повітрі мій портрет? Він так і сказав: Касю, як тебе немає, я малюю в повітрі твій портрет.

 

 

 

 


[1] Кінець століття (фр.)

[2] Поблизу польського міста Гнєзно археологи розкопали т.зв. Біскупинське городище — залишки поселення І тисячоліття до н.е.

[3] Фраза для перевірки літературної вимови з комедії Б. Шоу «Пігмаліон».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.