Трістан 1946-4

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ І

Минуло вже кілька місяців, відколи Прітті вдруге прислала до мене Міхала, і не самого, а з жінкою. Тією самою ірландкою-медичкою, з якою я познайомив його, коли він уперше приїхав до Лондона. Ванда своєю пасивністю може гори зрушити! Шість років тому, і пальцем для цього не кивнувши, вона, так би мовити, заволоділа мною, і відтоді я слугую їй, сам не знаю чому.

Може, тому, що вона для мене не стільки жінка, скільки «образ»? Це означає, що всі події, пов’язані з нею, здаються дуже далекими, майже нереальними, і при бажанні їх можна не брати до серця. Моя мати брала до серця геть усіх і все. Підписувалась під петиціями до уряду, до магістрату, вимагала самопожертви від батька, від мене, від сестри. Навіть нашим служницям ставилося за обов’язок жертвувати собою «для загального добра». Звичайно з цього нічого не виходило, і тоді в неї починалася мігрень. Признаюсь, мені було неприємно, коли вона обслинювала мене, пригортаючи до своїх пишних грудей, і гнів її просто смішив.

Але за одне я буду вдячний їй довіку — за те, що вона змалечку брала мене з собою в оперу. Я гадаю, в її душі жив якийсь «оперний» ідеал, мрія про щось незвичайне, чого вона не могла знайти в житті. Їй, бідолашці, мабуть, хотілось умирати від сухот, як Мімі, зробити собі харакірі, як мадам Баттерфляй, танцювати хабанеру, як Кармен, хотілося, щоб у неї, як в Ельзи, був коханець, якому лебідь заміняв би велосипеда. Мені здається, що її надмірна активність була наслідком невдоволеності, бо доля не дала їй змоги зіграти жодної з цих ролей. І, напевно, саме тому на виставах вона так ревно плакала, затуляючись віялом із страусових пер. А я страшенно соромився і, злякано зиркаючи на сусідів, крадькома щипав її. Але завдяки їй я теж створив собі ідеальний образ жінки, життя якої можна спостерігати здалеку, залишаючись осторонь і не беручи нічого до серця, бо завіса скоро опуститься, співачка змиє грим і поїде вечеряти з чоловіком або коханцем, а я повернуся додому, наспівуючи щойно почуту мелодію. Я ніколи не лив сліз через хворобу Мімі чи харакірі мадам Баттерфляй, хоч залюбки дивлюся сцени смерті в театрі. Взагалі я волію, щоб між мною та іншими людьми була певна дистанція й завіса.

З Варшави я виїхав у 1936 році. Ми з Бернемом приятелювали, але з Вандою я не був знайомий. Бернем казав, що в ній є щось «невловне, щиро слов’янське». У мене склалося враження, що Фредді дуже хотілося «вловити» цю слов’янку.

Її чоловіка, Гашинського, я добре знав. То був політик, типовий для Польщі після Версальського договору, коли від депутата сейму вимагалося, щоб він метав блискавиці з очей і на засіданнях бюджетної комісії цитував Словацького. Досить симпатичний, високий, худий, недбало вдягнений, він нерідко власним коштом влаштовував для журналістів розкішні обіди в ресторані «Європейський». Я називаю його «симпатичним» у тому розумінні, в якому про негарну жінку кажуть, що в неї мила усмішка. Особисто я не терплю романтичних сарматів. І як тільки випала нагода виїхати за кордон кореспондентом, я втік від цих типів до Англії. Те, що ці романтики вміють орудувати справами, мене анітрохи з ними не примиряє. Гашинський начебто вмів. І що лишилося від усіх тих справ, за які він брався заради Польщі й заради себе? Як людина зі слабким сечовим міхуром не може вдержати сечі, так романтики неспроможні зберегти ні власного, ні народного набутку.

Навесні 1940 року в Лондоні, коли Фредді, оголосивши, що нас чекає великий сюрприз, привіз до клубу Ванду Гашинську, мене вразило не те, що вони опинилися разом у Лондоні, а тип її вроди. Зовсім не слов’янський. Скоріше скандінавський. Прозорі, мов аквамарин, очі, платинове волосся, тонкі риси обличчя, і тільки одне порушувало гармонію: губи були ніби не до пари — нижня надто пухка, а верхня надто тонка. Довгі ноги, хлоп’ячі груди, вузькі руки. І холодність. Приємна холодність, що виключала панібратство і будь-яку двозначність. Все відразу здалося цілком природним. І розгром Польщі, і поразка французів, і те, що вона розлучилася з сім’єю, і кімната у родичів Бернема, і те, що я повинен знайти їм квартиру. Ми сіли в таксі, вона — посередині, між нами. Це мене збентежило. Моя мати і сестри були товсті й пітливі; я не зношу тепла, що йде від жіночого тіла. Стегно жінки поряд з моїм стегном, навіть крізь одяг, здається мені голим і слизьким. Але Ванда була наче невагома. Вона сиділа між нами того теплого й паркого лондонського ранку в тісному таксі, і від неї віяло свіжістю й байдужістю. Але це зовсім не перешкоджало нашій розмові. Здається, навіть ніяких парфумів не було. Говорила Ванда мало. Коли ми прощалися, не простягла руки для поцілунку, як заведено в Польщі. Ніяких значущих поглядів. Вона пішла з Бернемом так само скромно, як і прийшла.

В роки війни ми зустрічалися часто, бо вони, видаючи себе за подружжя, — Фредді розпустив чутку, що вони одружилися в Парижі, у грудні 1939 року, — мешкали спочатку недалеко від мене, на Саут-Кенсінгтон, а потім у Кенті, машиною туди година їзди. Ті, хто бачив нас у той час, казали, що це я більше скидаюсь на чоловіка, а Бернем — на коханця. Він був з нею вишукано гречний, я ж тримався просто. Це легко зрозуміти. Для Фредді вона була «незбагненною слов’янкою», що опинилася в чужій країні під його опікою; це робило його несміливим і сповнювало захватом, він дивився на неї з побожним трепетом, мов на якусь екзотичну коштовність. А для мене вона була дружиною навіженого Гашинського, звичайною варшав’янкою, настільки розсудливою, що визнала за краще вмерти під бомбами в Лондоні, аніж під кийками гестапівців у Варшаві.

Коли ми входили разом до ресторану і я помічав звернені на Ванду захоплені погляди чоловіків, це дуже тішило моє самолюбство; приємно бути в товаристві землячки, на яку тобі заздрять іноземці. В такі хвилини я почував себе польським патріотом. Голосно розмовляв з Вандою по-польському і робив знуджену міну, щоб усі бачили, наскільки приїлася мені ця незвичайна жінка.

Але, мабуть, таки справді Ванда була тоді єдиною «польською проблемою», якою я пишався. Все інше, оте «перейдемо Віслу, перейдемо Варту, будем поляками», оті героїчні кидки через кордон, юрби Мацеків і Бартеків у польських мундирах на Піккаділлі, польський уряд в одному з лондонських провулків, тисячі політичних брошур, написаних жахливою англійською мовою у стилі Піотра Скарги[1], — все це не зачіпало мене, так само, як і безумства польських підпільників. Світ, якому це призначалося, був зайнятий куди важливішими справами, щоб уболівати над долею Польщі.

Я не був упевнений у перемозі союзників. Тепер я вже навіть можу признатися, що тоді мене мало хвилювало, хто переможе. Поки романтизований націоналізм править світом, тиранія тільки міняє своє забарвлення. Я був прихильником всесвітньої республіки, але, знаючи людей (і себе) , не вірив у неї. З часом я відійшов від журналістики. Поки польський уряд перебував у Варшаві, а не в Лондоні, і міністерські пости не були чисто символічними, польський журналіст в Англії міг розраховувати на участь у важливих прес-конференціях, запрошення на прийоми в посольства і на непогані гонорари від якої-небудь варшавської газетки. Війна все це перекреслила. Жити з журналістської праці можна було тільки в ролі поденника на службі в опудала, званого лондонським урядом, цього солом’яного діда, що пританцьовував під вікнами Форін офіс. Така роль була мені гидка.

Я мав друзів серед комерсантів і фінансистів лондонського Сіті. Мені запропонували посаду в фірмі, що торгує чаєм. Я згодився і досі не жалкую. В ті часи, коли чай із запахом цвілі видавали на картки, я частував своїх приятелів найвишуканішим асорті. Більше того, протовкшися стільки років за кулісами світової політики, я міг нарешті знову зайняти місце глядача в опері людських пристрастей.

Чи я цинік? А це як глянути. Якщо під цим словом розуміти презирство деяких філософів до духовних і тілесних насолод, то ні. Якщо ж ідеться про небажання дибати на котурнах вулицею сучасного міста, то так. Ванда, покинувши чоловіка й сина в окупованій Польщі, повелася егоїстично. Однак вона не намагалася надавати своєму вчинку видимість місії або жертовності. Вернем «урятував її». Але ж не з почуття союзницького обов’язку.

Отож вони старалися зайвий раз не навертатися на очі «патріотам». Пили мій чудовий чай, а ночами, здається, часто не чули нальотів. А втім, таких ситуацій я волів не уявляти. Раз — мені було тоді років чотирнадцять — я, сховавшись за портьєрою між кухнею і кімнаткою для служниці в домі моїх батьків, підглядав вправи в ліжку одного молодого шевця й нашої покоївки Зосі. Я тоді мало не задихнувся від пилюки й відрази. І досі не можу зрозуміти, чому ця гімнастика так високо цінується в коханні.

Я дуже люблю музику і не тільки оперну. Можу годинами сидіти в Національній галереї перед «Дамою з дівчинкою» Ренуара. Від запаху тубероз сльози набігають мені на очі. Омар мені смакує куди більше, ніж свинина, я віддаю перевагу оксамиту над грубою мішковиною. Виходить, я не позбавлений здатності почувати? А проте секс викликає в мене огиду. Що це — християнське пуританство? Польський культ діви Марії? Чи дівчини-героїні Емілії Платер[2]?

Вся біда в тому, що в amor sacro[3] я так само не вірю, як і у всесвітню республіку. Мій батько пішки ходив на прощу в Ченстохову і завжди мав утриманок. Студенти — лицарі Непорочної — били кастетами єврейок, надто пишнотілих. Свята Клара? Жанна д’Арк? Я з ними не знайомий. Напевно, вони були бридкі. Отож ані amor sacro ані amor profano[4] мене не надихає. Взагалі, «любов», по-моєму, одне з найоблудніших, найпустіших слів у людській мові. На щастя, залишається ще широка сфера почуттів, які можна визначити словом «подобається». Мені дуже подобаються деякі люди. Ті, які не вимагають від мене ні сексу, ні любові і яким подобаюсь я.

Ванда ніколи не скаржилась, але їй було нелегко з Бернемом, а певніше, з його ріднею. Спочатку до неї насторожено придивлялись, неначе до кенгуру чи жирафи. Упевнившись, що вона користується виделкою і ножем, як люди (читай — англійці), постановили заради Фредді прийняти її в свою родину з умовою, що з неї зроблять зразкову англійську дружину. Ось тоді Фредді з Вандою оселилися в його матері у графстві Кент. Наскільки я знаю, за два роки життя під одним дахом до сцен не доходило. Ванда вважалася бездітною вдовою, що взяла законний шлюб з Фредді. Політикою леді Сара не цікавилась (покійний Джеремі Бернем одержав дворянський титул за заслуги на ниві біології), вміла приборкувати свій сангвінічний темперамент, а у Ванди, здається, взагалі немає темпераменту.

Однак і в будинку і в садку безперервно точилася холодна війна. Леді Сара всю зиму наказувала перед сном відчиняти вікна в синовій спальні; Ванда ж не тільки зачиняла вікна, а й вставила в камін електричну пічечку. Вона, як і раніше, варила суп з «неїстівними» грибами, котрі збирала в парку. Як і раніше, вважала, що слово «симпатія» означає не співчуття, а зичливість. Поміж трояндами сіяла кріп і матіолу. Фредді розповідав мені все це з нервовим смішком, удаючи, ніби це його веселить, а насправді він глибоко страждав. Я вже казав, що він дивився на Ванду, мов на екзотичну коштовність. Але то було з мого боку British understatement[5]. Фредді ставився до неї, мов до дароносиці. Мов до священної посудини, в якій зберігалося його лицарське прагнення виявити жінці те, чого один народ не хотів виявити другому: визнання його своєрідності, пошану до його таємниць.

Через ваду серця він був звільнений од військової служби, але заради Ванди так завзято боронив у Форін офіс інтереси Польщі, що кінець кінцем йому почали ставити перепони на кожному кроці, і він був змушений піти на пенсію. Леді Сара, яка несхвально ставилася до всякої громадської діяльності, розцінила це, як свою перемогу: нарешті син забуде про закордон, покінчить з мандрівним життям і займеться єдиним ділом, гідним англійця, — осяде в провінції й заопікується маєтком. Але Фредді відмовився навідріз. І оскільки його вже нічого не зв’язувало з Лондоном, вони з Вандою переселились у Корнуолл.

Після їхнього від’їзду я зітхнув з полегкістю. Ванда почала займати надто багато місця в моєму житті. До того ж я зробив відкриття, що її простота зовсім не така проста. В тисяча дев’ятсот сорок другому році до Лондона через Іспанію дістався один варшавський адвокат, страшенний проноза, який знав усе про всіх і з усякої халепи примудрявся вискочити, наживши бодай кілька доларів. Від нього я довідався, що Гашинський у підпіллі зажив слави героя, німці його застрелили, а Міхал пішов у партизани. Я ублагав гостя тримати ці вісті при собі, сам теж навіть не натякнув про це Прітті. Я хотів спершу перевірити чутки через таємні канали польського уряду в Лондоні і лише тоді, з документами в руках, відкрити Ванді, що шлях до її шлюбу з Бернемом вільний. Такі документи мені пощастило роздобути.

Добре пам’ятаю той грудневий день. Я навмисно прийшов зразу по обіді, в таку пору, коли Фредді ще сидів у своїй конторі. Ванда саме зібралася кудись іти. Я запросив її на прогулянку до парку і там, на якійсь алейці, де догасали останні хризантеми, сказав: «Вандо, Піотр Гашинський півроку тому загинув. Твій син живий і здоровий. Між тобою і Бернемом немає вже ніяких перепон».

Звичайно, я був готовий до того, що вона зронить дві-три сльозини, на хвилинку посмутніє. Але того, що сталось, аж ніяк не сподівався. Ванда зблідла, впустила з рук сумочку, стисла долонями скроні й побігла наосліп уперед, волаючи: «Піотре! Піотре!» — неначе він був десь поблизу і вона хотіла його наздогнати. Я кинувся за нею, спинив; зуби в неї цокотіли, очі були заплющені, вона безтямно повторювала: «Піотре! Піотре!»

Наступного дня я все розказав Бернему. Він вирішив, що треба зачекати, поки мине шок. За тиждень попросив її стати його дружиною. Реєстрація шлюбу без сторонніх, тільки я за свідка. Ванда відмовила. А ще через кілька днів Фредді не застав її вдома. Мати думала, що Прітті у себе. Фредді, дуже занепокоєний, подзвонив мені. У нас обох були погані передчуття, але я швидше натрапив на її слід.

У той час Ванда подругувала з однією румункою, художницею. Я помчав у її студію — так гучно звалася обшарпана халупа в Челсі. Двері були незамкнені. На помості для натури стояла Ванда, без капелюшка, випростана, як струна, і дивилась у вікно на лондонські дахи. Волосся її блищало. Кроків вона не почула. Я відразу помітив у піднесеній правій руці револьвер. Підкрався ззаду, схопив за зап’ясток і міцно стиснув; вона скрикнула, револьвер упав додолу. Я не припускав, що її очі можуть бути такими чорними. Вона обернулась і вдарила мене по щоці.

З одруженням нічого не вийшло, однак Прітті й Бернем не розійшлися. Він поклонявся їй ще з більшою святобливістю, вона через якийсь час попросила в мене пробачення, досить сухо. Потім, аж до їхнього від’їзду, ми зустрічалися рідко.

Бідолаха Фредді недовго втішався життям у Корнуоллі. Він помер нагло, в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році, того дня, коли було підписано мир. Від аневризму аорти. «Нагло» — тому що не в лікарні, а вдома, сидячи в кріслі. Але я гадаю, що то задавнена печаль стисла йому аорту. Того дня в Пенсалосі люди танцювали на вулицях. У барах проголошували тости за Сталіна, Черчілля і Рузвельта. Про Польщу вже давно ніхто не згадував. Ніде правди діти, Фредді теж був романтиком. Але він умів це приховувати, і тому його романтизм не дратував мене.

Згодом Прітті мені розповідала, що того дня він попросив її опустити штори й поставити на стіл шампанське. Вони обідали при свічках, і Фредді пив за польських льотчиків, за Монте-Кассіно, Ель-Аламейн, Арнхем, за Варшаву, за всі інші битви, в яких відзначились поляки. Потім йому стало погано, він перейшов у крісло і через годину помер, тримаючи в руках газету, де не було ані рядка про польську націю — «натхнення народів». Безглуздий кінець для дипломата й історика.

Ванда знову здивувала мене. Цілісіньку ніч просиділа біля небіжчика. Мені здається, що у неї всередині є апаратик для сповільнення реакцій. Вона починає помічати людей тільки тоді, коли їх не стає. Само собою зрозуміло, що похорон і всі клопоти зі спадщиною я взяв на себе.

Ну й, нарешті, історія з Міхалом. Знов несподіванка. Знову вибух глибоко захованих почуттів. Ванда ніколи не говорила про сина. Я гадав, що він був небажаною дитиною і так і не пробудив у ній материнської любові. І раптом — цей божевільний, почерканий, безладний лист. Вона поривалася негайно їхати по нього в Німеччину. Я боявся, що від хвилювання вона може наробити дурниць і взагалі не знайде його. І поїхав сам. Було чимало всяких клопотів, роз’їздів, тяганини з паперами, але кінець кінцем хлопця я привіз і сповістив про це Ванду. Я думав, вона зараз же примчить до Лондона або зажадає, щоб син, не гаючи ні хвилини, їхав до неї. Нічого схожого. Ванда чемно попросила на якийсь час затримати його… Вона себе не любить. І тому носить маску. А як ненароком покаже своє справжнє обличчя, їй стає соромно, і вона поспішає зректися самої себе. Ось тобі й простота! А я себе люблю. І світ люблю. Звичайно, я далекий від того, щоб обожувати світ і людей (себе, між іншим, також), бо тоді мусив би весь час або жертвувати собою, або сатаніти з люті.

Знаючи все це, розгадати Міхала мені було вже неважко. Як і його батько, Гашинський-старший, він трохи навіжений, схильний до абстрактних розумувань і до необдуманих учинків; при цьому дуже практичний, з чисто варшавською крутійською жилкою. Від матері він успадкував упертість і замкненість; здається спокійним, а насправді дуже запальний.

І тільки одне було для мене несподіванкою — така ефектна зовнішність. Очі в Міхала батькові — темні, глибоко посаджені, невеликі, але коли в них глянеш, усе інше перестаєш помічати, вони випромінюють якийсь чар, і ти хоч-не-хоч піддаєшся йому. Незвичайні в нього й руки — маленькі, нервові, вправні і якісь хтиві. У Міхала перебитий хребет, але лікуватись він не хоче, нерви пошарпані вкрай, але він весь час преться на рожен. Коли його похвалиш, він ладен все зробити для тебе. Але боже борони сказати хоч слово осуду — тоді він іде пробоєм і найчастіше в небажаному напрямку.

Тепер я вже можу тверезо оцінити Міхала, бо втратив його. Він увесь належить Кетлін. Коли Прітті накинула його мені вперше, він зачарував мене. Я шукав якісь доводи проти нього, боровся з собою — і поступався…

Признаюсь, Міхал мені сподобався. Не знаю, чим це пояснити, але в ньому є якась чистота. Він каже неправду, краде й ошукує — яв цьому сам не раз пересвідчувався. Знаю і про те, що він убивав. Але все це нітрохи не плямує його. Адже це не його вина, таким є світ, в якому йому судилося жити, і Міхал не може відповідати за його закони.

Я з ним панькався, лестив йому й потурав. Усе сподівався, що він до мене прихилиться. Але Міхал використав мене й лишився байдужим. Він, здається, забув навіть про те, що це я познайомив його з Кетлін. Обоє вони тримаються так, ніби разом з’явилися на світ за допомогою якихось надприродних сил і в реальному світі нікому нічого не завдячують.

 

 

 

 

Розділ II

Може, я й не згодився б узяти їх до себе, якби мені не схотілося придивитися зблизька, як ось така Кетлін сприймає ось такого Міхала. Коли вони втекли із Труро в Пенсалос, Ванда дзвонила мені не з дому, а з переговорного пункту, щоб без перешкод розповісти про всі події; проте я не все зрозумів. А втім, їхній приїзд був мені навіть на руку. Останнім часом я дедалі менше люблю клопотатися коло будинку, а Філіп і Джозефіна постаріли й неохоче беруться за поденну роботу. Я загадав їм тільки прибрати мансарду, якої давно нікому не наймав, боячись пожежі; тепер тут мали оселитися Міхал з Кетлін. Так я запопав собі заразом двірника-садівника і куховарку.

Вони з’явилися з таким виглядом, ніби прибули по спадщину, якою їх ощасливив мільйонер. Мансарда викликала в них бурю радості. Не звертаючи на мене ніякої уваги, вони, ледве переступивши поріг, кинулись одне одному в обійми.

— Нарешті в нас є хата! Нарешті ніхто нас не займатиме!

Не спитавши дозволу, заходилися пересувати меблі й розставили все по-своєму. Тахта опинилася під вікном.

Кетлін:

— Нарешті ми зможемо разом зустрічати схід і захід сонця.

Міхал:

— Нарешті можна буде спокійно спати.

Все було «нарешті»: «Нарешті ти їстимеш те, що я тобі зготую», «Нарешті Ернест не мазатиме ваксою твоїх замшевих туфельок».

Вони розпакували валізки й порозкладали одяг на всіх столах і стільцях. Гітару почепили на стрічці над каміном. На підлогу посипалися книжки, у кавник Кетлін застромила двоє павиних пер та гілочку мімози. Міхал розсівся на тахті й почав настроювати акордеон. І ні слова про діло, ніякого інтересу до майбутньої «роботи». Я почувся так, ніби ненароком попав на виставу, на яку не купував квитка, і вийшов. Уже пізно ввечері вони постукали до мене і, тримаючись за руки, мов слухняні діти, запитали, що треба робити завтра.

Я не дивувався й не гнівався, хто ж гнівається на дурний сон. Другого дня Міхал натирав підлогу, чистив пилососом меблі, вибивав килими, бігав до телефону, записував доручення, згрібав листя з газонів і замітав тротуар перед будинком. Кетлін робила покупки і справно куховарила. Але все одно пуття з того було мало; вони раз у раз кидали роботу, зі сміхом наввипередки вибігали нагору по сходах і, грюкнувши дверима, зникали у своїй мансарді. Я боявся запросити гостей на обід, бо не був певен, що його подадуть. До того ж я почував, що пожильців шокують двірникові чоботи для верхової їзди і вишукані парфуми куховарки. Намагаючись якось виправдати цей балаган, я відрекомендував Міхала як мого племінника, одруженого з ірландкою. Полякам та ірландкам в Англії багато чого прощається.

Міс Лінлі дає уроки гри yа фортепіано в музичній школі; у себе вдома я б не витерпів щоденних гам та етюдів. Одного дня я повернувся з контори і не встиг відчинити двері в хол, як назустріч мені з-за вішалки вискочила міс Лінлі.

— Містере Оконскі, — в неї тремтіло підборіддя, — на жаль, нам доведеться розстатися. Шануючи спокій цього дому, я багато років відмовлялась від вигідних приватних уроків. На піаніно в себе я граю тільки в неділю, від четвертої до п’ятої години дня. А ваш племінник грає на різних інструментах і о шостій ранку, і о десятій вечора. Та ще й співає. У місіс Сміт через це мігрень. Я охоче підкоряюся законам, які обов’язкові для всіх, але несправедливості не потерплю.

В цей час із своєї квартири на другому поверсі зі скорботним виглядом спустилася юристка місіс Сміт.

— Містере Оконскі… — промовила вона співуче (місіс Сміт родом з Манчестера, але щоразу, коли вважає, що принижено її гідність, починає розтягувати слова на оксфордський манір). — Містере Оконскі, я не звикла до того, щоб слуги розгулювали по будинку голі. Це ображає добрий смак, не кажучи вже про субординацію. Гадаю, що й мій чоловік теж такої думки. Da-a-arling, — млосним голосом покликала свого чоловіка, службовця банку, — зійди, будь ласка, сюди й вислови свою думку.

Саме в цю хвилину на сходах почувся тупіт. Міхал і Кетлін, причепурені, — видно, кудись зібралися, — вибігли на сцену, коли дія була в розпалі. Я спинив їх.

— Міхале, ти справді граєш і співаєш уночі? А хто з вас розгулює по будинку голяка?

Вони здивовано перезирнулись, ніби намагаючись зрозуміти, про що мова. А потім розреготалися.

Кетлін:

— Дядечку, — вона з непристойною легкістю стала називати мене дядьком, — та яка ж це ніч? То був ранній ранок і ранній вечір. Адже тепер зима. О шостій ранку ще темно. О восьмій вечора вже темно. Якби не грати й не співати, було б, як у могилі!

Міс Лінлі, почервонівши:

— Я не дозволю зводити на мене наклеп! Я дивилась на годинник: була десята, а не восьма.

Міхал з ангельською усмішкою:

— Міс Лінлі, чи варто сперечатися за якісь дві години? Я співав увечері, бо вдень прибирав підвал. А ви помітили, що ваше піаніно розстроєне? Особливо баси. Я це зауважив ще в неділю, коли ви грали «Мрії» Шумана. Таке чудове виконання — на розстроєному інструменті, аж шкода.

Міс Лінлі, збита з пантелику:

— Баси, кажете? Справді… Так і є. Доведеться покликати настроювача.

Міхал поквапно:

— Не треба. Я сам це зроблю. Зовсім недавно я настроїв піаніно у своєї матері.

Міс Лінлі виходить у супроводі Міхала — перевіряти піаніно. Кетлін намірилась піти за ними, коли це знов почулася оксфордська говірка місіс Сміт:

— Інструментами можна користуватись лише у певний час, байдуже, настроєні вони чи розстроєні. А люди у певний час мусять бути пристойно вдягнені.

Кетлін:

— Дядечку, поясніть, будь ласка, місіс Сміт, що Міхал інвалід війни і для роботи мусить одягатися легко. Тому він чистив килим пилососом у шортах.

Місіс Сміт:

— Він інвалід? Щось не видно. А втім, я мала на увазі не стільки шорти, скільки верх.

Кетлін:

— А, ви про те, що він без сорочки? Це через легені. Щоб менше пітнів.

Місіс Сміт гидливо:

— На диво мускулястий сухотник. А він кашляє? Бацили туберкульозу, як відомо, дуже заразні.

Кетлін, скипівши:

— Хто сказав, що в Міхала туберкульоз? Це робиться для профілактики. Я відповідаю за свої слова. У мене диплом медсестри.

Місіс Сміт, долонями затуляючи собі вуха:

— Прошу вас стримувати свій ірландський темперамент! — Велично, мов королева, підіймається по сходах. — Чудова компанія! Напахчена медсестра і музикальний інвалід. Скажіть, пане Оконскі, кого ви збираєтесь запросити на посаду старшого лакея — капельмейстера чи хірурга?

Містер Сміт не встиг «висловити своєї думки» вголос. Але за спиною дружини окинув Кетлін поглядом знавця, який твердо вирішив: ця або ніхто.

То була не перша іронічна тирада місіс Сміт. Їй вторував левиний рик преповажної міс Лінлі. Я зрозумів, що мені загрожує небезпека, але не з боку пожильців. Навести в домі лад, заборонити зчиняти галас, зрештою, не так важко, та як бути з «чарами» Міхала й Кетлін, які дають собі раду всупереч усім очевидним істинам? Їхні докази можуть переконати хіба що наївних простачків. Їхній спосіб життя суперечить усім моїм поглядам і звичкам. Щодня мені хотілося сказати Міхалові: «Кінчай цю комедію». І все-таки я їх не вигнав.

Вони звалились на мою голову незадовго до різдва, і вже тоді я пробував направити їх на добру путь.

— Свята — найкраща нагода помиритися з родичами, — напучував я Міхала. — Може, Кетлін представить тебе батькам як свого нареченого. Адже розлучення з Бредлі — це тільки справа часу. Вона, зі своєю кваліфікацією, легко знайде роботу в якійсь лікарні, а ти підеш учитись, я тобі допоможу. (На це Прітті переказала потрібну суму.)

Міхал подивився на мене, як на запеклого грішника й тупака.

— Пане Францішеку, але ж це було б нечесно! Ми зовсім не збираємось одружуватись. А якщо Кетлін повернеться в лікарню, вона зі злості потруїть усіх пацієнтів. Кому це потрібне? Ні, нам подобається те, що є.

Мені хотілося крикнути: «Але мені, чорт забирай, зовсім не подобається роль вашого дядечка!» Та чомусь не повернувсь язик.

Я сам не люблю всіх традиційних обрядів і тому на святвечір пішов послухати «Весілля Фігаро». Що вони робили того вечора, я не знаю і не хочу знати. Але другого дня Кетлін влаштувала святковий обід — було подано досконало спеченого індика й ірландський пудинг; біля каміна стояла ялинка, прибрана вигадливими польськими прикрасами, що їх власноручно поробив Міхал; я одержав від них різдвяний подарунок — дві дорогі краватки, котрі — можу закластися — Міхал «організував» у якійсь крамниці на Бонд-стріт, поки Кетлін кокетувала з продавцями. Ми співали польські та ірландські колядки, Міхал грав на акордеоні солдатські пісні, півголосом скандуючи тексти, Кетлін, мабуть, знала їх, бо плескала в долоні й сміялась. Я потерпав на саму думку про непогрішиму міс Лінлі й витончену місіс Сміт, коли це у двері постукали і до кімнати всунувся містер Сміт з розкішною, як на ті скрутні часи, коробкою шоколадних цукерок.

— Merry Christmas, merry Christmas everybody![6] — повторював він, але дивився тільки на Кетлін.

Не встиг він вручити їй свою коробку, як поріг переступила міс Лінлі; в руках у неї був пучок гостролисту.

— Бажаю вам, дорогий містере Оконскі, — промовила вона розчулено, потискуючи мені руку, — щоб таланти вашого племінника в нашій країні були оцінені по заслузі. Ви знаєте, що в нього абсолютний слух?

Мені міс Лінлі презентувала цей колючий гостролист, зате Міхал дістав у подарунок вовняний шарф, який вона власноручно виплела, а Кетлін — вишивану серветку «за веселий усміх». Нарешті згори маєстатично зійшла місіс Сміт. Вона воліла, щоб ірландка була перед очима, а не за спиною, і тому запросила все товариство до себе випити по келиху вина.

Такі прояви людської глупоти не забавляють мене, а дратують. Я написав Ванді: «Дорога моя Прітті, благаю, звільни мене від твоєї роматичної пари. Вони чарівні, але я вже старий і не зношу ексцентриків!» У відповідь отримав листа, що починався словами: «Любий Горвенале!» Я отетерів: з листа було ясно, що Прітті порівнює Міхала й Кетлін з Трістаном та Ізольдою. Наскільки я пам’ятаю, серед багатьох добродійників, що допомагали легендарній парочці, головним був Горвенал, вихователь і наставник Трістанів. Отак я, скромний торговець чаєм, у 1946 році сподобився стати Горвеналом, покровителем двох найзапекліших зрадників і клятвопорушників кельтського середньовіччя.

Я розреготався. Але, властиво, нічого смішного в цьому не було. Звичайно, коли доля пошиє мене в дурні, я йду пішки до Гайд-парку помилуватися деревами. Так я зробив і цього разу. Чорне мереживо гілок на тлі молочного неба мені куди більше до вподоби, аніж суцільні купи зелені й розжарене каміння літніх міських вулиць. Я забрів аж у Кенсінгтонський парк, де на острівці посеред озера гніздяться різні птахи і де на початку сторіччя Джеймс Баррі оселив фантастичного малюка, наділеного здатністю літати. Я був маленьким хлопчиком, коли хтось привіз мені у Варшаву з-за кордону грубеньку книжку під назвою «Пітер Пен» з малюнками Рекема, на яких був зображений у всій своїй красі голісінький опецьок, що виробляв усякі неймовірні речі: грав на пастушій сопілці, плавав по річці у пташиному гнізді, приладнавши замість вітрила свою пелюшку, розмовляв про щось із круком, сидячи поряд нього на гілляці. Але найбільше враження справила на мене повітряна подорож цього дітвака. У нічній сорочці до п’ят він літав над дахами величезного міста, немов маленький цепелін. Тоді я не вмів читати по-англійському і не вірив малюнкам. А проте в Уяздовському парку частенько поглядав з містка на ставок, де плавали качки й лебеді: чи немає там часом Пітера Пена.

Ні, я не проти фантазії, можу іноді і казку почитати і на оперу залюбки ходжу. Але не зношу, коли життя підробляється під казку. Навколо мене було багато дітей, і всі вони грались у звичайнісіньких людей: у кучера, машиніста, в матір і батька, в перекупку, балерину, короля, злодія. Декотрі гули, пихкали, вимахували руками, зображуючи паровози, літаки й інші машини. Але я не бачив жодного хлопчака, який ходив би голий, уявляючи себе Пітером Пеном. Казки вигадали декаденти, що через лінощі й страх перед зрілістю тікають у штучно створене дитинство, тоді як діти серйозно й захоплено граються в дорослих.

«Життя буває як роман» — що це, власне, означає? Так бувало за часів середньовіччя, буває і тепер. По-моєму, це означає, що деякі нормально збудовані чоловіки та деякі жінки з цілком розвиненим бюстом починають бавитися своїми руками, ногами та іншими частинами тіла, ніби розповиті немовлята. Але мала дитина бавиться сама, а дорослі неодмінно мають бути в парі. Саме так граються Міхал і Кетлін. А Прітті називає це «Трістан та Ізольда» і хоче, щоб я був Горвеналом, інакше кажучи, їхньою нянькою. Красненько дякую.

По дорозі назад я купив собі «Трістана та Ізольду» в обробці Жозефа Бедьє і цілий вечір читав, ніяковіючи й обурюючись. З університетських часів у мене збереглось уявлення про цих легендарних коханців як про облудників і легковажних егоїстів, що в добу розквіту християнства жили, мов погани, дурили бога, вдаючись до всіляких непристойних викрутів. Та сцена, де описано, як Ізольда сідає верхи на плечі переодягненому жебраком Трістанові й загадує перенести її через болото, аби на божому суді вона могла заприсягтися, що тільки її муж, король Марк, і цей жебрак тримали її в своїх обіймах, і тепер викликала в мене почуття огиди.

А бог, який попустив, що Ізольда, складаючи фальшиву присягу, взяла в руки розжарене залізо і не спеклася, по-моєму, перебрав на себе роль покровителя циркових фокусників. Щоправда, насувалися й деякі сумніви. Чи можна назвати дитячим егоцентризмом почуття, яке зливає два створіння в одне? Чи можна вважати таке вигадане життя неправдою в очах бога, що сам є витвором фантазії, ім’я якій віра? Трістан та Ізольда казали неправду, щоб уберегти якусь свою правду, що була для них важливіша від заведеного в світі порядку. Може, богові потрібні й такі?

У всякому разі, мене вразила подібність тієї давньої і теперішньої історій. Ось, скажімо, славнозвісний стрибок Трістана з вікна церковці, що стояла на високій скелі. Трістан упав на берег моря й лишився цілий і здоровий, завдяки тому, що його плащ роздувся від вітру. Диво? Ні, це прообраз парашута, що став у пригоді Міхалові, коли він летів на побачення. Трістан підлітком убив велетня Морхульта. Я знаю Міхалову історію, і мені відомо, що під час Варшавського повстання він підпалив танк, кинувши в нього пляшку з бензином. Трістан убив змія, Міхал — гітлерівського жандарма. Само собою напрошувалося ще одне порівняння: Ізольда знехтувала королівським замком, а Трістан — лицарською честю; Кетлін зреклася багатого чоловіка, а Міхал — кар’єри. Ті жергвували всім і тікали… і ці жертвують усім і тікають. Ті блукали лісами, голодували… ці у джунглях величезного міста чистять чужі килими, замітають, злягаються, куховарять. Що ж далі?

Я був свідком того, як червона нитка легенди звивалася все химерніше, чорніла і врешті урвалась.

Власне кажучи, всі покинули напризволяще цих новітніх жерців культу любові, геть усі: один чоловік, дві матері й один батько. Невже й справді не лишилось нікого, хто не відступився б від них у їхній безглуздій гонитві до катастрофи, крім підтоптаного старого парубка, що бридиться сексом?

Ну який з мене Горвенал! Я не вчив Трістана ані грати на арфі, ані патрати оленя, не плив разом з ним до землі короля Марка. Він сам купив собі акордеон, сам вичиняв заячі шкурки на рукавиці партизанам, сам відпровадив ірландку до Корнуоллу. То чому ж саме я мушу йти з ними «аж до межі лісу Моруа»? Стонадцять чортів! А проте я дав Ванді телеграму: «Все гаразд. Горвенал».

 

 

 

 


[1] Скарга Піотр (1536—1612) —чернець-єзуїт, польський релігійний письменник і проповідник.

[2]  Платер Емілія (1806—1831) — учасниця Листопадового повстання 1831 р. Стала символом польської жінки — борця за незалежність Польщі.

[3] Свята любов (іт.).

[4] Земна любов (іт.).

[5] Англійське применшення (англ.)

[6] Веселого Різдва, всім веселого Різдва!

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.