Трістан 1946-3

Розділ IV

Час, який потім настав, я назвала б учтою Іродіади. Біблійна символіка не збігається з легендами середньовічного лицарства, перенесеними у двадцятий вік, але джерело всіх міфів одне: таємниче єство людини. Коли я згадую прийоми, розваги й дружні зустрічі в Труро, поки Міхал жив у Бредлі, мою уяву досі переслідує один нав’язливий образ: голова на тарелі, яку проносять поміж бенкетарів, голова мудреця, офірована танцюристці. Йдеться, зрозуміло, про голову професора. Він сам приніс її в жертву, аби утримати під своїм дахом молоду пару, охоплену любовним шалом. Він позбувся голови і спливав кров’ю, яку бачили всі, крім нього.

Професор закинув роботу над своїм opus magnum[1]. Я бачила на його столі листи з різних академій та університетів — він їх навіть не розпечатав. Не поїхав до Осло на церемонію присвоєння ще одного, вже шістнадцятого, почесного звання. Наукові журнали Ернест складав на купу в кутку, за шафою, бо на столі, де вони звичайно лежали, тепер ставили холодні закуски.

Я дивувалася метаморфозі, що сталася з Кетлін. Із студентки вона перетворилась на даму. Светри й штани були забуті. Якщо на ній було щось вовняне, то неодмінно із срібного ниткою, а якщо вона все-таки вдягала штани, то із золотої парчі. Увечері демонструвала виписані з Парижа туалети, в яких здавалась більш оголеною, ніж у купальнику рік тому. Раз у раз міняла зачіску. І тільки мідь волосся й синь очей залишалися незмінними, як і соковитий голос та дзвінкий сміх.

Міхал зостався самим собою, непокірливим, свавільним. Як і раніше, не любив темних костюмів; смокінг, якого йому подарував Бредлі, потай продав і за ці гроші купив на виплат мотоцикл. На прийомах він красувався в жовтому або червоному светрі й чорних штанях, що облягали тіло, мов шкіра. Шрам над оком робив його мужнішим. Заняття з професором відбувалися нерегулярно, дедалі рідше. Бредлі запевняв, що Міхал підготований цілком добре, а на іспиті просто підвели нерви. Замість зубрячки рекомендував йому розваги й спорт.

Виявляється, під час війни, коли Міхала розшукувало гестапо, він роздобув фальшиві документи і цілий рік працював конюхом на кінному заводі, де хазяйнували німці; там, скориставшися з прихильності жокея-пруссака, опанував мистецтво верхової їзди. І ось Бредлі, виконуючи бажання Кетлін, придбав пару верхових коней.

Мені особливо запам’ятався один похмурий осінній день. У вітальні потріскували дрова у великому каміні. Учасники церемонії, що зветься «англійським чаєм», розсілися кружка. За столиком господині, заставленим тацями, чайниками та фарфоровими чашками, розпоряджалася Ребекка, наливаючи чай замість Кетлін, котрій набридло це робити, а надто, як вона казала мені, питати в кожного солодким голосом: «Бажаєте міцного? Середнього? Слабкого? З цукром? З вершками? Без нічого?»

Ернест священнодіяв: спочатку подавав гостям трикутні бутербродики з розмаїтими пастами й зеленню, накриті зверху другою тонесенькою скибочкою найбілішого хліба, потім маленькі теплі булочки й нарешті вази з бісквітами та кексом, начиненим цукатами. Блищало срібло. Аромат чаю, змішаний з тютюновим димом і парфумами Кетлін, сповнював кімнату.

Всі «розгнівані барони» були тут. Ребекка терпляче очікувала, коли насіння перелюбу само зійде цикутою й полином. Лаура Віндраш підкладала до жару вогню, окидаючи Кетлін млосним поглядом. Худий як скелет Роберт Стівенс, простягши довгі ноги до каміна, демонстративно позіхав, потім обводив очима гостей і, звертаючись до Бредлі, виголошував пересипані науковими термінами промови, незрозумілі для профанів.

Полковник Мітчел розважав товариство розмовами про політику.

— Ворог не спить, — остерігав він. — Ми, виховані у дусі англійської fair play[2], ми, чиїм найвищим ідеалом є джентльмен-християнин, на жаль, навіть не уявляємо собі, як поширився в нашому суспільстві згубний вплив комуністичного Сходу. Бацили аморальності проникли всюди: і в урядові кола Лондона, і в найдальші куточки нашої країни.

Він оглянувсь і вперся поглядом у спину Міхала, який сидів навпочіпки перед каміном і щипцями перекладав палаючі дрова.

— Якщо ми не станемо щільною лавою, якщо дозволимо непроханим чужинцям підривати вікові підвалини нашого життя… — він зробив багатозначну паузу, — то і наші родини, і добра стара Англія дуже скоро загинуть.

Брауні не могла похвалитися кмітливістю.

— Не знаю, полковнику, кого ви маєте на думці, кажучи про непроханих чужинців, — озвалася вона. — А я вважаю, що, коли б не іноземці, англійки взагалі забули б, який вигляд має чоловік. Обличчя наших джентльменів завжди затулені газетою, а руки й ноги служать їм здебільшого для гри у гольф. Декотрі з них, поки молоді, люблять поганяти м’яча, а як постаріють, уже лінуються уганяти за жінкою. Вони нас просто не помічають! — У цих словах вихлюпнулася палка скарга старої діви, її великі собачі очі пойнялися сльозами.

Ребекка вибухла тріумфальним реготом.

— Браво, дорога Брауні! Чудово сказано. Іноземці у нас бажані гості. Треба тільки направити їх на добру путь. Оцей, приміром, чарівний іноземець, який нечемно повернувся спиною до таких, що не кажіть, славетних людей… мав би дістати від властей наказ подбати про самотніх жінок, а не марнувати час на… гм… нікому не потрібну зубрячку.

Міхал, наче говорили не про нього, підвівся і попрямував до молоді, що зібралася в іншому кутку; незабаром хтось сів за рояль, Міхал обійняв Кетлін, і вони пішли танцювати.

— Хіба місіс Бредлі — самотня жінка, що потребує опіки іноземця? — проскрипів полковник.

Краєм ока я стежила за Бредлі. Ще ніколи мені не доводилося бачити людину, так заглиблену в свої думки, безмірно далекі від дійсності. Перед ним проходили люди, маніжилися, кривлялись, лихословили, натякали — він їх не помічав. Навіть Кетлін і Міхал ненадовго привернули його увагу. Обов’язки господаря він виконував механічно, мов священик, що тисячний раз править службу, або режисер, який втомився від репетицій і звірив долі успіх вистави.

Насмішок він начебто не помічав.

На окремому столі збоку — поступка молодим — уже такої ранньої години рядочком стояли пляшки, які Ернест, прихильник традицій, відкорковував дуже неохоче. Але й цей стіл зараз не приваблював Бредлі, хоча випити він любив. Професор сидів трохи осторонь від усіх, проти каміна, і, заклавши ногу на ногу, ритмічно погойдуючи стопою, дивився на вогонь. Коли гомін ставав голоснішим, він повертав голову і обводив товариство здивованим поглядом. Печать такого ж відчуження лежала на обличчі Міхала в долині первоцвіту, коли він вдивлявся у своє вимріяне «Труро».

Прийоми у Бредлі, на які я мусила приїздити, щоб не давати поживи для пліток, були для мене мукою. Кожна отруєна стріла, випущена в Міхала і Кетлін, вдарившись у мур їхньої байдужості, рикошетом влучала в мене. А того листопадового дня я зрозуміла, що мушу страждати ще й за професора. Адже він теж утратив уявлення про звичайні норми моралі. Жив поза суспільством і часом, як і ті двоє, його єднала з ними пристрасть, що не в’язалася із здоровим глуздом.

В якусь мить я помітила, що Міхал і Кетлін зникли. Пішла до бібліотеки, заглянула в інші кімнати і коло бічних дверей до вітальні натрапила на місіс Меддок — вона пильно прислухалась. Цей будинок видався мені кораблем, який пливе в тумані просто на рифи.

Промучившись дві години, я вирішила не чекати машини Брауні й вернутись у Пенсалос автобусом. Одяглась і вийшла на подвір’я. Воно було просторе, посипане жорствою, обрамоване з двох боків одноповерховими флігелями; в одному з них містився гараж, який тепер переробили на стайню.

Сутеніло. Почав накрапати дощ. Я почула, як захрустіла жорства під копитами — Міхал виводив із стайні коня. Червона блуза мигнула в повітрі: Міхал сів на скакуна охляп і став гладити його по шиї, кінь пішов ступою, а тоді парадним цирковим кроком. За хвилину він затрюхав підтюпцем, потім перейшов на клус і нарешті на галоп; коли кінь, описуючи коло, порівнявся з під’їздом, Міхал долонею відштовхнувся від спини скакуна і, не випускаючи з рук вуздечки, зіскочив на землю. Пробіг кілька кроків — і ось уже знову сидів на коні й плескав його по шиї, а той перебирав ногами, наче танцював кінський фокстрот перед Кетлін, парчеве вбрання якої блищало золотом на тлі стіни.

Позад мене рипнули двері… Бредлі. Ніби прокинувшись із задуми, він підняв комір піджака. Міхал у цей час натяг вудила і, стиснувши коліньми боки коня, поставив його диба. Це тривало лише мить, і знову кінь дріботів на місці, червона Міхалова блуза роздималась од вітру, а під стіною блищали золотаві штани Кетлін. Міхал осадив коня, взяв поводи в ліву руку, а праву простяг униз, у темряві майнула блискавиця — Кетлін у своїй бальній піжамі сіла перед ним. Вільною рукою він обійняв її за стан, пустив коня галопом, з гучним тупотом кінь вимчав їх за ворота, і вони полетіли у сльотаву осінню ніч.

Професор стояв непорушно. Я зазирнула йому в обличчя — то була маска вмирущого. Хтось біля нас кахикнув. Ернест розіп’яв парасолю над головою Бредлі: «Пане професоре, ви застудитесь».

Гості, полишені на самих себе, почали виходити на подвір’я, під’їздили машини.

— А де ж наші молодята? — громовим басом запитала Ребекка.

Сміючись і перемовляючись, глузливо поглядаючи на Бредлі, гості юрбою висипали з будинку.

Мені пригадалися біблія і героїчний епос — у давнину ворогам стинали голови, це була річ природна. Гості Бредлі теж забирали з собою його голову, щоб глумитися над нею і зловтішатись. Виходить, вони мали його за ворога? Чи, може, хотіли помститися за кривду, яку поезія заподіяла корнуеллській прозі?

 

* * *

Я записала кілька розмов, що точилися в той час у моєму домі в Пенсалосі.

 

 

І

— Міхале, все це сон, рано чи пізно він скінчиться, а час плине, і життя викине тебе на берег, мов снулу рибу. Що тепер сказав би тобі твій батько?

— Мого батька немає. А коли був, він теж жив наче уві сні. Йому снилося, що він створить справедливий світ. Мені таке снитись не може!

— Синку, твій батько працював для того, щоб світ став кращим. В ім’я цього він пішов на смерть.

— Працював? Мені не треба працювати — мій світ і так кращий, бо туди немає доступу нікому. В мене свій власний світ. І якщо мене за це уб’ють, мій світ загине разом зі мною, і не доведеться будувати його знов на руїнах. Не буде ні диму, ні попелу, ні галасу в Організації Об’єднаних Націй. Навіть папа римський не помолиться за нього.

— А Кетлін?

— Кетлін така сама, як я.

 

 

II

— Любонько, може, було б краще, якби ви з професором все-таки поїхали у Відень на цей конгрес?

— Міхал не зможе поїхати з нами. У нього незабаром знов іспити.

— Я маю на думці не Міхала, а тебе з чоловіком.

— Як? Без Міхала?

— Кетлін, якщо ти не збираєшся вийти заміж за Міхала, то мусиш звикнути жити без нього.

— Я ні до чого не хочу звикати. Ми тому й не думаємо про шлюб, що не хочемо звикати.

— Слухай! Зрада теж може стати звичкою. Сьогодні ця гра вас захоплює, а завтра може набриднути.

— Тоді ми умремо, Подружко.

 

 

ІІІ

— Дорогий професоре, признаюсь вам, таке тривале гостювання Міхала у вас ставить мене в дуже ніякове становище. Син приїхав до мене. Я маю кошти, щоб дати йому освіту. Щоправда, жити йому доведеться скромно, але це навіть краще, бо його, очевидно, чекає нелегке майбутнє.

— І ви теж! Це жахливо. Всі говорять про майбутнє. Навіть ця стара личина Ребекка, навіть Роберт, цей кістяк із висхлим мозком. Усі вимагають, аби сьогоднішній день, котрий вони не знають як убити, було принесено в жертву дню завтрашньому, про який вони не мають ані найменшого уявлення. Наскільки мені відомо, Міхал часто відвідує вас.

— Не в цьому річ, професоре. Мені замало відвідин, я хочу, щоб він жив у мене. Міхал мій син.

Мовчання.

— Ви хочете відняти його в мене? Так? В ім’я майбутнього. Але в мене немає майбутнього… І воно мене зовсім не цікавить, тому що вже мільйони років повторюється і завжди однакове. Ви вірите в майбутнє? Міхалів батько, здається, вірив. А я не вірю. Майбутнє вже позаду, а певніше, його ніколи й не було. Час не рухається, це ми відходимо. І ви, така людяна, хочете, щоб я швидше відійшов.

— Професоре, ваше буття — це ваші праці.

— Праці замість мене пише тепер хтось інший і все зробить навиворіт. Моє буття — це те, що я сам бачу і почуваю сьогодні.

— Але що ви бачите? — Мене пойняв жах. — Хлопця, який зовсім утратив почуття реальності!

Знову мовчання.

— Я бачу й почуваю те, чого чекав багато років. Те, що скоро відійде в минуле. Двох молодих людей, які мене люблять.

 

* * *

Останні квіти розцвіли й відцвіли, знов наближалося різдво. Теперішній говіркий Міхал був від мене такий же далекий, як і мовчазний рік тому. В Пенсалос останнім часом він приїздив рідше, розмови роз’єднували нас. Кетлін, очевидно, прив’язана до дому його постійною присутністю, теж заглядала до мене тільки вряди-годи.

Я з сумом очікувала свят. Аж якось надвечір вони навідались до мене всі троє. Перший машиною приїхав професор, а згодом верхи прискакали Міхал і Кетлін, які їхали навпростець полями. Я відчула гостру заздрість. Це була справді райська ідилія.

Той вечір досі в мене перед очима: Бредлі, маленький, сивий, сидить у глибокому кріслі біля каміна, де жарко горять смолисті шишки, на бильці, поклавши руку йому на плечі, примостилася задумана Кетлін, а проти них, прихилившись до полиці над каміном, стоїть Міхал і всміхається обом простодушною, щирою усмішкою, мов батькові й сестрі. Оманлива тиша! Через тиждень я довідалась, як розвалилося Міхалове «Труро».

До свого від’їзду в Лондон Міхал і Кетлін трохи побули в мене. Першого дня вони ходили, мов очманілі. Пробували допомагати в кухні. Розпаковувались і знов укладали речі у валізки. Цілувалися по кутках. Коли я кахикала, неохоче розплітали обійми, поволі повертаючись на землю, і дивились на мене широко розплющеними очима. Тільки надвечір вони знов почали розмовляти, і ми проговорили всю ніч. З їхніх плутаних розповідей, вигуків і недомовок склалася досить докладна картина подій.

Ось як це було. Кетлін нездужала, скаржилася на грубість місіс Меддок. Вона одержала гидкого анонімного листа, кожен шерех її лякав. За кілька днів після візиту до мене професор з Міхалом по вечері перейшли в бібліотеку, а Кетлін піднялася до себе, збираючись лягти раніше.

Коли вона вийшла, Бредлі попросив Міхала завтра вранці поїхати до Плімута в пильній справі. Треба було забрати з пароплава пакунок з книжками, переданий із Голландії. Міхал, певна річ, згодився. Добре знаючи порядки на дрібних торговельних суднах, він побоювався, що може захряснути в Плімуті на цілий тиждень. Йому схотілося неодмінно самому сказати про це Кетлін і обійняти її на прощання.

Спальні містилися нагорі. По один бік коридора був вхід до великої неопалюваної кімнати з широченним ложем, на якому з дня смерті першої місіс Бредлі ніхто не спав, з неї двері вели у ванну кімнату, а звідти — в так звану «французьку гардеробну», де Кетлін влаштувала собі затишний кабінет, звичайно там вона й ночувала.

У них уже виробився своєрідний вечірній ритуал: професор приходив сказати Кетлін «на добраніч», трохи диктував їй, вони розмовляли, попиваючи херес, слухали музику. Іноді світло над тахтою на кілька годин гасло. Але решту ночі Бредлі завжди проводив на своїй половині, по другий бік коридора. Там була й Міхалова кімната. Відколи Міхал оселився у Бредлі, під час вечірніх одвідин професора світло над тахтою гасло рідко, бо Кетлін, використавши свої лондонські знайомства, дістала від лікаря довідку, що в неї сильне недокрів’я і вона повинна берегтись.

Звичайно коханці уникали зустрічей нагорі. Але останнім часом Міхал так осмілів, що, почувши повільні кроки професора в його апартаментах, відразу скидав черевики й пробирався до Кетлін. Так вирішив зробити й цього разу.

Вони з Бредлі разом вийшли з бібліотеки і піднялися по сходах. Розійшлися на другому поверсі. На половині Кетлін стояла тиша, з-під дверей її кабінету не пробивалося світло. Ці двері завжди були замкнені, ввійти туди можна було тільки через велику спальню і коридорчик за ванною. Кетлін це злостило, але місіс Меддок і Ернест запевняли, що ключ давно загублено і довелося б міняти старовинний замок, але навіщо, коли є другі двері.

З обережності Міхал почекав, поки зник ясний прямокутник на газоні — це професор згасив у себе світло. Здавалося, весь будинок поринув у сон. Кроків по коридору до великої спальні не було чути.

Міхал провів долонею по обличчю й подумав, що перед прощанням з Кетлін треба поголитись. Побіг у ванну, руки в нього тремтіли, і він врізався, але не звернув на це особливої уваги, тернув ранку галуном, потім скинув черевики, виставив їх за поріг і потемки, обережно, мов лис, прокрався через велику спальню та коридорчик у кабінет.

Відчинив двері. Кетлін спала. Він зібрався під ковдру. Припав губами до її губ, і вона прокинулася. Перегодя шепнула: «Дивись, дивись…» По стінах і стелі блукав промінь світла. Міхал устав.

Не розуміючи, звідки падає світло, підійшов до вікна, що виходило на подвір’я, і в ту ж мить з даху стайні просто в лице йому вдарив сніп світла. Він одсахнувся, промінь опав. Хвилину вони сиділи, заціпенівши. Потім Міхал накинув халат і, безгучно ступаючи по килимах, побіг до дверей.

Тільки-но він переступив поріг великої спальні, спалахнув канделябр. На ліжку в одежі лежав Бредлі. Сиве волосся спадало йому на лоба, він дивився вбік, у якусь точку при самій підлозі. Здавалося, він змерз. Мабуть, пролежав нерухомо всю цю годину, поки Міхал був з Кетлін.

— Що ти тут робиш, Міхале? — спитав він.

Набуте за окупації вміння викручуватись цим разом підвело. Міхал мовчав. Нарешті пробелькотів:

— Я приніс Кетлін аспірин. За вечерею вона казала, що застудилась.

Бредлі не змінив пози. Міхал рушив до дверей, але на порозі наткнувся на Ернеста, який тримав у руці електричний ліхтарик з рефлектором.

— Сер, — доповідав Бредлі слуга, — в будинок забрався злодій. Я не піду звідси, поки не обшукаю французької гардеробної. Там великі стінні шафи, в них легко сховатись. — Він то світив Міхалові в очі, то наводив ліхтарик на розхилені поли халата, з-під якого виглядало голе тіло, і водночас наступав на Міхала, і той хоч-не-хоч мусив задкувати.

Так дійшли до кабінету. Тепер сніп світла впав на Кетлін у зім’ятій постелі. На подушці темніли плями крові. Ернест освітив ці сліди, а тоді навів ліхтарика на Міхалове підборіддя з червоною подряпиною біля губ.

— Здається, я знайшов злодія, сер! — гукнув він, обернувшись у бік ложа.

І, схопивши Міхала за рукав, потяг до спальні, де Бредлі так само непорушно лежав у своєму саркофагу, а біля комода стояла місіс Меддок.

Міхал спробував вирвати руку, але Ернестові пальці стислися ще міцніше.

— Пусти його, — наказав професор. — І пакуй свої речі. Ти в мене більше не служиш.

Міхал стояв, мов закам’янілий. Бредлі нарешті підвів голову і довго дивився на нього.

— Іди собі, — мовив він, — іди і не вертайся.

Розповідаючи про це, Міхал затулив долонями очі. Кетлін спала у кріслі, її довгі вії торкалися щік. Але Міхала, видно, й досі мучив спомин про погляд старого.

— Мамо, — простогнав він, — мені було так шкода Бредлі! Але як я міг піти без Кетлін? Я молився в душі: «Професоре, Кетлін не винна! Роби зі мною, що хочеш, можеш викликати поліцію, скажеш, що я обікрав тебе, я не буду заперечувати. Мене виженуть із цієї країни, та й годі. Тільки Кетлін не займай! Ми не винні, така наша доля!» А він, мамо, витяг з гаманця пачку банкнот, кинув мені, мов собаці кістку, й одвернувся. Дурень! Нащо мені його гроші?

Кетлін ворухнулась і розплющила очі.

— Еге ж!.. «Нащо мені ваші гроші?..» — повторила вона. — Я саме ввійшла у спальню, коли ти це сказав і загилив гроші ногою… У мене все було чути, і я прийшла, бо вже не могла терпіти цей скандал.

Голос у неї був хрипкуватий зі сну, невдоволений.

— Подружко, — сказала вона, позіхнувши, — Бредлі показав своє справжнє обличчя: він дурний. Спочатку хотів, щоб ми були з ним, а потім вигнав. Я боялася завдати йому болю… Міхал боявся його образити… Тепер я вже нічого не боюсь. Бредлі хотів дивитись на наше кохання і присусідитись до нього. Але для кохання потрібні двоє, не троє і не один. Правда, любий? — звернулася вона до Міхала і, не чекаючи відповіді, провадила далі: — Подружко, чоловіки не знають, чого хочуть. Адже Міхал сам віддав мене Бредлі. А ми ж іще тоді, коли він приходив до нашої лікарні, знали, що кохаєм одне одного.

— Що я міг знати? — обурився Міхал. — Ти ж марила професором. Хотіла вибитись в учені. Хотіла втекти з дому. Хотіла мати багато грошей…

Вона розвела руками.

— А хіба я могла припустити, що ти повіриш у такі дурниці? Тобі хотілося врятувати людину… Але ж я жінка. І з самого початку мені був потрібний тільки ти.

Міхал кумедно закотив очі, вони подивились одне на одного так жадібно, наче не обіймалися вже кілька місяців. У їхній історії не було ані логіки, ані пафосу, бо вони «не відали, що чинять». І Бредлі теж не відав, що має чинити старий чоловік, закоханий у молодість.

Здається, після сцени з банкнотами розлючений Міхал схопив Кетлін за руку, і обоє в чому були — він напівголий, вона в якомусь серпанку — поривалися вийти з будинку. Здається, вони кричали, сипали прокльонами й наскакували на професора. Бредлі, розповідали вони, вийшов з кімнати.

Але Ернест, хоч і звільнений зі служби, все-таки зателефонував до сусіда, і той відразу прибіг. Удвох вони силкувалися зв'язати Міхал а. Здається, Міхал вирвався, вибив вікно на другому поверсі, стрибнув на дах стайні, зліз по драбині на землю, ворота стайні були відчинені, він зірвав з гака над яслами светр та бриджі й сховався в сіні на горищі.

Тим часом Кетлін замкнули в кабінеті. (Всі ключі знайшлися.) Вона доти гатила кулаком у двері, аж поки сусід — він був лікар — зробив їй укол. Опритомніла вже в лікарні. Кетлін розказувала мені, що тієї ночі, яку їй довелося там перебути, вона вирішила більше ніколи не втрачати самовладання, бо зрозуміла, що непогамовний гнів на людей або на свою долю може довести до божевілля, а вона не хотіла збожеволіти.

З віконця на горищі Міхал бачив лікарняну машину, що приїздила вночі. Я й досі не знаю, як він провів решту ночі, як йому вдалося дізнатися, куди відвезли Кетлін, і як він зумів так зачарувати чергову медсестру, що вона дозволила йому поговорити з Кетлін у приймальні. Він привіз їй у мисливській сумці жакет і штани для верхової їзди та ще довгий дощовик, який висів у стайні. Кетлін передяглася в убиральні. Замішавшись у натовп відвідувачів, вони вийшли з лікарні. А за три години були вже у мене в Пенсалосі.

 

 

 

Розділ V

На другий день після приїзду до мене Міхала й Кетлін я з самого ранку вирушила в Труро. На боці Бредлі були закон і громадська думка. На моєму тільки молодість і нерозважливість коханців. Від «моменту істини» до моєї появи в домі професора минула доба, і мені не було відомо, чи зробив він щось для того, щоб їх розшукати й покарати. Знаючи його відразу до міщанської моралі, я сподівалася, що ні. Але двері, як звичайно, відчинив Ернест, і це мене спантеличило.

Те, що він лишився у Бредлі, незважаючи на головну роль у подіях фатальної ночі, означало, певне, що увесь свій гнів, спрямований спершу проти лакея, який силоміць «відкрив йому очі», професор переніс на зрадників. Мені хотілося думати, що це просто пауза між першою і другою діями драми, наслідок утоми акторів і непоквапливості долі.

З пісною міною, мов на похороні, Ернест провів мене до вітальні, що своїм розміром нагадувала каплицю. Я сіла проти погаслого каміна, де ще так недавно Міхал перевертав щипцями палаючі поліна, і задивилась на іскри, що коли-не-коли спалахували серед попелу. Міхал і Кетлін пішли звідси, несучи в пам’яті образ вогню. Мої іскри завжди хтось гасив ще до того, як вони встигали розгорітись.

Я чекала досить довго й не помітила, як, нечутно ступаючи по ворсистому килиму, ввійшов професор.

— Даруйте… Я злякав вас. Мабуть, я схожий на примару, — мовив він.

Вигляд у нього був справді поганий.

Він сів обережно, немов боячись розвередити затихлий біль, і відразу заговорив про справу.

— Про розлучення не може бути й мови, — заявив він. — Я взяв на себе зобов’язання піклуватися про Кетлін і, поки я живий, виконуватиму свій обов’язок.

Він зітхнув. Я не встигла й рота розтулити, як він заговорив знову, ніби поспішаючи висловитись до кінця, поки ще ставало сили.

— Кетлін за моїм розпорядженням учора було відвезено до неврологічної клініки. Я переконаний, що її вчинок є наслідком хворобливого стану, викликаного згубним впливом вашого сина, слід визнати, напрочуд чарівливого юнака. Мене повідомили, що він викрав Кетлін і що тепер вони обоє перебувають у вас.

Професор витер хусточкою піт з лоба.

— Знаєте, за останню ніч я багато передумав. Певна річ, такі вибрики молодих жінок, як і зальоти баламутів, мають бути покарані… Карою я вважаю всілякі терапевтичні засоби і шоки, якими лікують хворих, адже й теологи називають гріх хворобою душі. Після курсу лікування в клініці я мав намір забрати Кетлін додому і, якомога сприяючи її духовному розвитку, старатися навернути її на «стезю доброчесності», або, інакше кажучи, психічного здоров’я. На жаль, — докинув він ніби між іншим, — я це занедбав на початку нашого подружнього життя… Але тепер, коли довідався про останні події, перемінив своє рішення. Мені здається, що при такому ступені афекту найрозумніше буде просто зачекати, поки цю пару зцілить зовнішній світ, який начебто так багато знає про кохання. Побачимо, чи довго вони вважатимуть свою хворобу щастям.

Від гніву професорові перепинило мову. По хвилі він поклав на мою руку свою гарячу суху долоню.

— Слухайте! У мене є знайомства в Форін офіс[3]. Мені дуже легко добитися, щоб вашого сина вислали як емігранта. Я цього не зроблю. Але ставлю вам одну умову: ви полишите Міхала й Кетлін на самих себе. Це моє прохання. Тільки вони самі можуть себе врятувати. Я пересвідчився, що будь-чиє втручання йде їм скоріше на шкоду, аніж на користь.

Він підвівся. Запитливо подивився на мене, очікуючи слів схвалення, а може, співчуття. Та я не могла здобутись ні на які слова. Він, звичайно, мав рацію. Але, відколи я стала спільницею, взявши на себе роль Бранжьєни, його правота не була моєю. Дізнавшися, що Міхалові нічого не загрожує, я почувала тільки полегшення. А Бредлі витлумачив моє мовчання як вияв материнської тривоги.

Коли ми прощалися, він затримав мою руку в своїй і з вимученою усмішкою сказав:

— Повірте, я й тепер глибоко співчуваю Міхалові… Цей хлопець багато страждав. Зрештою… — він на хвилю замовк. — Між нами кажучи… то жінка зваблює чоловіка, а не навпаки.

Він поцілував мені руку. Я вийшла, відчуваючи дотик його пошерхлих уст.

У холі, очікуючи мене, на краєчку різьбленого дзиглика примостився Ернест, точнісінько як прощений королем Марком карлик Фросін. Він з перебільшеною послужливістю подав мені шубу і при цьому зазирнув у вічі. Після навальної бурі останніх днів і для нього знову настали нудні часи, як до появи Міхала й Кетлін, коли єдиною окрасою цього дому була усмішка померлої француженки, а єдиним злочинцем — порох, який осідав на книжках. Напевно, він шкодував, що таке зробив, і в душі проклинав місіс Меддок. Може, навіть хотів запитати, як почувається місіс Бредлі, але не посмів.

 

 

* * *

Коли я повернулась додому, Міхал лежав навзнак на підлозі. За ці дні йому довелося і стрибати, й бігати, і тепер нагадав про себе поперек. По схудлому, зчорнілому обличчю пробігали хвилі болю. Очі в нього були заплющені, губи міцно стулені. Поряд, підібгавши ноги, сиділа Кетлін. Щоразу, коли вона проводила долонею по його лобі, Міхал злегка здригався.

— Боже мій, що сталося? — скрикнула я і кинулась до телефону. — Треба викликати лікаря.

Міхал рвучко підвів голову і, зойкнувши, знов опустив.

— Ні! Нікого не треба, — спинив він мене і, стишивши голос, запитав: — Мене виженуть з Англії?

— Ніхто тебе не вижене. Бредлі сказав, що мститись вам не буде.

Міхал сів. Вони з Кетлін обнялись і зайшлися сміхом. Я шукала в телефонній книжці номер нового лікаря. Але Міхал уже був на ногах.

— Будь ласка, не треба лікаря, — благав він. — У мене вже нічого не болить.

Кетлін постелила ліжко, ввімкнула електричну ковдру.

— Самі дамо собі раду, — запевняла вона.

Підтримуючи Міхала під лікоть, підвела його до ліжка.

Потім стала навколішки і, не перестаючи сміятися, почала стягати з нього черевики.

— Ось він який… ось він який, Подружко, — лебеділа ніж-но. — Він же знає, що нікуди від мене не дінеться, я піду за ним на край світу…

Міхал слухняно ліг, а вона так і стояла біля нього навколішках, не відриваючи очей від його страдницького обличчя.

Бредлі прислав їхні речі, затримавши тільки ще не цілком оплачений мотоцикл. Напередодні свого від’їзду з Корнуоллу вони без кінця перепаковували валізки. Мене здивувало, як вони відбирали речі. Жодних сумнівів не викликала у них, наприклад, парчева бальна піжама Кетлін чи гітара. Укладено було також костюми для верхової їзди, Міхалів червоний светр, якісь химерно покручені корені, кілька черепашок, обліплених шкаралупками рачків, акордеон і своєрідну добірку книжок, починаючи від куховарської книги, Агати Крісті та Ділана Томаса і кінчаючи альбомом спаленої Варшави. Зате більшу частину речей першої потреби, передусім одягу, відкинули, щоб не здавати в багаж скриню, бо це «коштує грошей».

Праці з архітектури і психології залишились у мене. Як і Честертонів варіант Трістана та Ізольди. Як і симфонія Франка. Про умову Бредлі — щоб їм ніхто не допомагав — я вирішила не згадувати; по-перше, вони з цього тільки посміялися б, бо ще раніше заявили, що «не прийняли б ні від кого допомоги», а по-друге, тоді я мусила б додержуватись умови. А втім, Кетлін казала, що «має деякі заощадження». Вона прихопила з собою прикраси — чоловікові подарунки, відмовлятися від яких не вважала за потрібне, бо заробила їх «потом і кров’ю». Згадуючи «морріс», замкнений у гаражі в професора, Міхал і Кетлін тільки безсило зітхали.

Вони дуже чуло попрощалися з Партизаном. Мене обняли досить стримано — я «вміла держати себе в руках», отож могла обійтися без ніжностей. З порога Міхал вернувся. «Мамо, — сказав він, дивлячись убік, — навідуйся іноді до професора. І приглядай за Партизаном». Кетлін, почувши ці слова, знизала плечима.

І вони вийшли з будинку. Як завжди, на пором запізнювались і тому побігли, вимахуючи валізками. Сподівалися, що перевізник все-таки зачекає на них. І не помилились.

Я зосталася з Партизаном, який скімлив у ванній. Я воліла б, щоб дім був порожній. На порожньому місці добре починати, можна посидіти й подумати, чим заповнити пустку. Але не тільки собаче скавуління порушувало мою самотність, їхня присутність відчувалася всюди, і я знала, що це відчуття мине не скоро. А невдовзі я впевнилася, що й місцеве «товариство» теж не має наміру залишати мене на самоті. Як мене колись тягло в кімнату, де Міхал і Кетлін провели свою першу ніч, так тепер сусіди і знайомі сходилися до мого дому, щоб вивідати якісь нові подробиці скандальної любовної історії.

Всім було відомо, що існували дві Ребекки: одна з них, велична й неприступна, ішла до бару «Король Пруссії», друга, ще величніша, але милостива, поверталася з бару «Король Пруссії». Я ще не встигла зробити лад у будинку, коли мимохідь до мене заглянула та, друга, Ребекка; від неї пахло віскі, в своєму акторському блиску вона так високо піднеслася над юрбою, що добро і зло перестали для неї існувати, існував тільки театр.

Вона розчулено поцілувала мене.

— Dear Вандо (у неї це звучало приблизно як Уондо), я прийшла поздоровити тебе з таким сином. Саме так чинять герої-коханці у великих п’єсах, що про них теперішні писаки та нікчемні лицедії не мають ніякого уявлення. Але ти повинна визнати, що й Джіммі Бредлі теж дотримав стилю високої комедії. Все було виконано con brio[4].

Вона проказала свій монолог з пафосом, у найвишуканішій манері. Потім сіла, чекаючи оплесків. Я швидко принесла коньяк, що було рівнозначне овації. Цідячи по краплинці мартель, Ребекка повільно тверезіла. Навіть під впливом алкоголю священний вогонь натхнення лише ненадовго розгорявся в цім зів’ялім тілі. Зате вогник злостивості завжди жеврів на дні її душі, і вона, похитавши головою, зітхнула.

— Але дивись, що за хитра бестія ця Кетлін! Приблудилася хтозна-звідки, мов собачка з підібганим хвостом… І от маєш: Ізольда! Ха, my sweet[5]! Я ірландок знаю… Пам’ятаєш корчмареву доньку з «The Playboy of the Western World[6]»? Любила парубка, поки вірила, що він убив свого батька. Прогнала його, коли дізналася, що він батька не вбивав… Дуже раджу тобі, dear Уондо, наглядай за сином, щоб, бува, це дівчисько не штовхнуло його на вбивство.

Трохи згодом під приводом збирання фантів для добродійної лотереї до мене завітали «старі лесбіянки». Серед філантропічних справ, що їх затіяла Брауні, була так звана «допомога бідним союзникам». Один із них, чеський льотчик, інженер за фахом, щось винайшов. Що саме? Замість відповіді обидві робили таємничу міну. Лаура, для якої їхній порочний зв’язок став обтяжливою повинністю, умовила приятельку дати чималу суму на втілення винаходу чеського льотчика. А льотчик, здоровило у глянсованих рукавичках, навзамін з чисто слов’янською щирістю поціновував Лаурині жіночі принади. Тим часом у Пенсалосі подейкували, що чех домагається руки Брауні, він, мовляв, хоче одружитися з багатою, високою й дебелою жінкою, схожою на чешку.

Хоч Брауні була закохана в Лауру, такі чутки її дуже тішили; їй остогидло нести важкий хрест дівування, і заради заміжжя вона пішла б навіть проти власної натури. А Лаура, мабуть, міркувала так: якщо винахід справді чогось вартий, чех розбагатіє й ожениться на мені. Якщо ж він зазнає краху, Брауні втратить гроші, зате здобуде чоловіка, я ж збережу і багату приятельку, і коханця.

А поки що вони ввійшли до мого будинку з виглядом пустотливих підлітків. Нарешті в їхньому житті діялося щось справжнє, вже не треба було підстьобувати себе вичитаними з книжок любовними пригодами, вони могли без пекучої заздрості порівнювати свої стосунки з історією Міхала й Кетлін. Аж тремтячи з цікавості, вони обвели очима меблі, що були свідками любовного екстазу.

— Ну то як? — Брауні грайливо зиркнула на мене. — Тепер вони, мабуть, поберуться? А чому б і ні? Міхал — католик, покохав дівчину-католичку, яка теж за ним душі не чує. А для католиків її шлюб з Бредлі недійсний. І наш Трістан матиме власну дружину. Хіба ж це не краще, ніж волочитися за чужою Ізольдою?

Вона несміливо поглянула на Лауру. Красуня з класичним профілем поблажливо усміхнулась і звернулася до мене:

— Боюся, що цей шлюб вам надто дорого коштуватиме, Я бачу, Міхал підручники залишив, а гітару забрав із собою… Але, на жаль, циганські оркестри в Лондоні вийшли з моди.

Добросерда Брауні посмутніла. Та нараз стрепенулась і підтюпцем підбігла до комода, на якому лежав повідець Партизана.

— О, дозвольте… Можна це взяти для лотереї? Я причеплю до нього срібну медальку з написом «Трістанів собака». Це буде головний виграш… Я, — вона хихикнула, — я сама куплю сто білетів, один буде значений. А ти, JIaypo, тягтимеш жеребки і витягнеш мені те, що треба, згода? Так ми матимемо пам’ятку про Трістана.

Вони пішли, забравши з собою Партизанів повідець.

На решту живо зацікавлених осіб довго чекати не довелося. Роберт Стівенс запопав мене в пекарні, де завжди дуже прискіпливо вишукував ідеальний хліб.

— Алло! — засміявся він. — Яка приємна зустріч! Так що, пташка випурхнула з клітки?

Кумасі, які були в крамниці, відразу наставили вуха. Не звертаючи на них уваги, Стівенс правив далі:

— Уявляю собі, який вигляд був у нашого славетного психолога! А я ж йому казав, коли він уже їхав брати цей неподобний шлюб: «Йолопе, схаменися! Жоден із старців, що підглядали, як купається Сусанна, не потяг її реєструвати шлюб! Навіть коли бик викрав Європу, до одруження все одно не дійшло. — Стівенс упивався своїм красномовством. Потім додав з гіркотою: — Король англійських психологів… Де мені до нього! Хто я? Автор десятка томів небилиць. Профан. Дилетант. Одначе в кожному рядку моїх вигадок більше правди про життя, ніж у Юнга, Фрейда й Адлера, разом узятих. Не кажучи вже за професора Бредлі.

Грюкнувши дверима, він вийшов із пекарні з порожніми руками, бо так і не знайшов як слід випеченого хліба.

Потім дав про себе знати полковник Пол Мітчел. Від нього прийшов лист.

 

 

* * *

«Dear Madam[7] — писав він своїм каліграфічним почерком. — 3 жалем мушу повідомити вас, що, стурбований атмосферою скандалу, пов’язаного з ім’ям Вашого сина, отже, і з Вашим ім’ям також, я постарався з’ясувати у відділах запису актів громадянського стану, чи справді мій незабутні друг Фредерік Бернем взяв шлюб з пані Вандою по першому чоловікові Гашинською і коли саме. Вас, певна річ, не здивує, що ніякої згадки про це ні в Труро, ні в Лондоні знайти не пощастило. Тому дозволю собі просити Вас, dear Madam, щоб ім’я мого дорогого друга не було назване на суді, коли професор Джеймс Бредлі порушить справу про розлучення зі своєю другою дружиною, чого слід сподіватися найближчим часом. З вірогідних джерел мені відомо, що всі банківські операції, як свого часу і справу про спадщину, Ви з похвальною обачністю провадите під своїм власним ім’ям. А проте ми, друзі Фредеріка, для яких його благородне ім’я стільки років було пов’язане з Вами, маємо право вимагати, щоб Ви привселюдно визнали, що нас було введено в оману.

Сподіваюся, що Ви не станете заперечувати справедливість нашої вимоги і поведетесь відповідним чином.

З повагою Пол Д. Мітчел, Полковник гвардії Його Королівської Величності у відставці.»

Звичайно, я не повелася «відповідним чином», але листа сховала.

До свят лишалися вже лічені дні, а я все ніяк не могла вирішити, чи прийняти запрошення Францішека й побути трохи коло Міхала, чи удати, ніби я виїхала, поспускати штори і зустріти святвечір на попелищі давнього й недавнього минулого. Я все ще вагалась, аж якось уранці в двері постукали, і на порозі стала Гвен зі своєю нестерпною Сузі.

По-своєму, без слів, Гвен уміла дуже красномовно рекламувати місцеві черепашки та первоцвіт. Якщо нам випадало разом милуватися заходом сонця або грою світла на воді, побачити химерну хмарину, гарну квітку чи кумедних ягнят, вона оберталась до мене з виразом такого захвату, з яким мати дивиться на своє новонароджене дитя. Вона брала Сузі за руку, ніби заохочуючи і її захоплюватися всім сущим. «It’s so lovely, it’s, too lovely for words»[8] — затинаючись, казала вона.

Красу Корнуолла, справді, не можна описати словами. Але за цим раєм, десь там, за морями, існувало щось, зване «Poland»[9], де, напевно, теж пливли хмарки, квітнув первоцвіт, шуміли морські черепашки, вибрикували ягнята, блищали води і діти мали м’яке волосся. То була моя батьківщина. Звідти з’явився Міхал. Звідти було все: і його незвичні для тутешніх людей вигуки, і темні очі, й гострі вилиці, його голос, і мій голос, і наша говірка.

Гвен з натури була боязка. Її лякала навіть думка про чужі краї, юрби не схожих на англійців людей, що говорять незрозумілою мовою. Зате іноземці, які вже стали своїми й могли порозумітися по-англійському, здавались їй блудними синами, що повернулися в лоно єдиної справжньої вітчизни. Вона жаліла їх і намагалась пояснити, що ні за чим, ні за якими іншими хмарками та морями не варто шкодувати. І тільки десь у глибині душі завжди муляло питання: а може, їм до вподоби щось інше? Може, вони все-таки потребують розради?

Що думала Сузі, я не знаю. Вона була сміливіша й інтересніша за матір і ще більш нервова. Зараз обидві стояли на порозі й запитливо дивились на мене, ніби не вони до мене прийшли, а я, відчинивши двері, ненароком зіткнулася з ними. Ввійшовши до кімнати, мовчки сіли на краєчок крісел.

Нарешті Сузі розтулила рота й спитала басом:

— Де він? Ще не вернувся?

Партизан загарчав на неї, і вона притулилась до матері.

Гвен нічого не питала. Вона то червоніла, то блідла, силкуючись перебороти ніяковість.

— Знову щось зацвіло? — поспішила я їй на допомогу.

— О ні… в грудні майже нічого не цвіте, — усміхнулась вона. — Ми прийшли не для того, щоб запросити вас на прогулянку. Я щойно була в льотчиків у католицькій каплиці… Вони сказали мені, які страви готують у Польщі на святвечір. І от… Ми б дуже хотіли, щоб ви прийшли до нас на вечерю. В нас буде риба. І ота страва з маком…

Сузі вибігла на середину кімнати. Рвучко вихопила з кишені пальта якийсь згорточок, у ньому щось хруснуло й розсипалось крихтами по килиму. Облатка… Дівчинка скам’яніла, круглими очима дивлячись на те, що від неї лишилось.

Отож я нікуди не поїхала і зустріла свято не на попелищі, а у Гвен. А втім, мені й так потрібен був час, щоб моє життя знову увійшло у звичну колію, бо весь останній рік воно то прискорювало, то сповільнювало свій плин, а часом і зовсім завмирало. Я не збиралась воскрешати думки й почуття воєнних років, коли Міхал був для мене то обожуваним сином, то мстивим привидом. Не пробувала вгадати, як складеться далі його життя з Кетлін. Я просто хотіла знайти шлях до себе самої, склеїти розбиті черепки, заповнити розколину, що виникла між давньою і теперішньою моєю самотністю.

Настала пора зимових вітрів і сльоти, затока зробилася бурою, море лютувало, рибалки задубілими руками через силу тягли свої сіті, яхти спали біля причалу, а моторки — під чохлами, розпачливо кричали чайки зі страху, що зима заморить їх голодом. Навіть у Корнуоллі, з його м’яким кліматом, де голубі брості вероніки й жовті чашечки зимового жасмину зберігаються увесь січень і лютий, взимку світ різко розділяється на природний, голодний і холодний, відданий на волю стихій, та штучний, ситий і теплий, захищений стінами, законами та всілякими умовностями.

Цієї пори через свою легкодухість я раділа, що належу до того світу, де є калорифери, поліція, грамофони й книжки. Меблі, стільки місяців нехтувані заради живих дерев, тепер знову стали потрібні. Я натирала лавандовою мастикою верх і боки непорушних брил, що колись тріпотіли листям на вітрі й цвіли. Якщо в них досі жевріло якесь життя, то воно плинуло непомітно для ока і так повільно, що не загрожувало розлукою. Коли я влітку запинала шторами вікна, це було вимушене зречення від довгого дня й короткої ночі; тепер я щільно затягала заслони, щоб відгородитися від пітьми, яка три чверті доби, невідступна й ворожа, облягала дім.

Але Партизан не давав мені забути про неї. Шерсть на ньому наїжачувалась, він вдивлявся у щось невидиме за вікном, здригався, гарчав, готуючись до стрибка. Через нього в домі завжди був безлад. Пес наносив грязюки в кімнати, дер кігтями килими, залишав жмути шерсті на оббитті, вилежувався на чіппендейлівській канапі, а коли розбив улюблену статуетку Фредді — шотландського вершника на білому коні, — і я замахнулась на нього рушником, — вишкірив зуби.

«Трістанів собака» вперто не визнавав за хазяїна нікого, крім Міхала. Свою розлуку з ним він, напевно, приписував злим силам, які чигали за вікном. Мене зневажав за те, що я не дозволяла йому вибити шибку й загризти Злого і цим прирекла на вічну неволю. Іноді він навіть тонко, як щеня, скімлив уві сні, і від цього — надто вночі — мені ставало моторошно.

Як же я могла протистояти чарам, коли біля мене весь час було зачароване створіння? Партизан не розвіював моєї самотності, а тільки робив її не схожою на жодну з дотеперішніх. Його безпричинне гавкання, боязко підібганий хвіст перед невідомим щоразу нагадували мені, що я сама не серед людей, а серед стихій. То була зовсім інша самотність. І я вже була інша. Все життя мене вчили підміняти стихії пейзажами, настроями та символами. Тепер Міхал привабив стихії до мого дому, а на сторожі поставив свого собаку, щоб той гавкав на них і вив, кидаючи їм виклик їхньою мовою. Іноді мені здавалося, що Партизан узяв гору, бо він раптом відвертавсь од вікна, клацав зубами і чмихав. Потім описував на килимі магічне коло і вкладався посеред нього. Тоді могла лягати і я.

Мені не щастило відмежуватися від того, що сталося і тепер діялось навколо: «розколина», якщо вона взагалі існувала, заповнювалася сама, без моєї участі. Партизан привчив мене виходити з дому будь-якої пори. Поганої і хорошої погоди тепер не було, всяка погода підкорялася природним потребам створіння, що мало своє власне уявлення про погане й хороше. Я згадувала своє екзальтоване прагнення «зануритись у природу» на прогулянках і тепер розуміла, наскільки мудріший був Фредді, переконаний, що ми занурені в природу завжди, від народження до смерті.

Я згадувала також, як Міхал, повертаючись зі своїх прогулянок, ніколи не вмів розповісти, де був і що бачив. «Ходив собі», — казав він і здвигав плечима. Він не «занурювався» у природу, а жив. Сміховинна розповідь «старих лесбіянок» про те, як він співав незнайомою мовою біля Рістормельського замку, а потім вийшов з лісу в подобі Трістана, за останній рік дедалі більше набувала рис правдоподібності і врешті стала страшним прообразом долі мого сина, символом незмінної природи, нав’язливою ідеєю. Середньовічні коханці, вигнані з країни поезії, знайшли притулок у лісі Моруа. Де ж мали шукати притулку сучасні коханці, як не в місті, в цих людських джунглях?

Мені не хотілось, щоб вони опинилися там без вірного наставника — Горвенала, і я відразу подумала про Францішека. Може, він і справді мав нездорові нахили і був небайдужий до Міхала, але такі люди звичайно поблажливі до всіляких любовних ексцесів, тому я сподівалася, що він підтримає і мою незаконну пару. І не помилилась. Францішек обіцяв прийняти їх до себе як двірника й економку. Мені це полегшило поступку перед власним сумлінням: так я могла допомагати їм не безпосередньо, а через Францішека і хоча б формально додержати обіцянки, яку дала Бредлі. Але коли виписувала чек на ім’я Френсіса Оконського, мені раптом стало соромно: чому я завжди так малодушно зрікалася своїх прав? Колись я віддала Піотра політиці. Потім пожертвувала Яном заради Міхала. Далі відступила Міхала спершу війні, тоді Бредлі й Кетлін, а оце тепер — Францішекові… Чому? Може, тому, що я зроду схильна поступатися перед усім, що сильніше за мене? Виходить, історія сильніша за мене, війна сильніша за мене, кохання сильніше за мене, стихії сильніші за мене. І бог теж сильніший.

В рибальській таверні «Люгер», куди я почала навідуватися, щоб смерком утекти від Партизана й уникнути зустрічі з Ребеккою, якось увечері я застала американку Кейт саму, без її рибалки. Вона сиділа в барі на високому табуреті, тонка, чорна, як баклан, і, вигнувши довгу шию, крізь соломинку цідила джин, шукаючи насподі склянки ялівцеву гіркоту. Рухи в неї були ліниві.

— Хелло! — сказала вона. — У мене є гарні речі на продаж. Може, щось купите?

Я знала, що десь у цей час вона мала народити дитину від Джека з Польперро; мені відразу впав в око її тонкий стан, і я відповіла запитанням на запитання:

— Що, цього разу хлопчик?

Кейт утерла губи тильним боком долоні й підсунула склянку до бармена по нову порцію джину.

— Цього разу нічого. — Вона з досадою махнула рукою. — Я скинула. Дитина вмерла.

Другого дня я пішла поглянути на її крам. Не для того, щоб купувати, а більше з цікавості, хотілося побачити, як живе американська мільйонерка на корнуоллському хуторі. Вона оселилась на фермі, за кілька кілометрів од містечка.

Довелося переходити по кладках через струмки, пробиратися через пасовища, переділені невисокими кам’яними огорожами та живоплотами з ожини й терну. Будинок, теж кам’яний, триповерховий, з асиметричними вікнами, стояв на багнистому грунті; на подвір’ї брьохалися свині й стояли загрузлі в болоті поламані вози та плуги; за будинком порослий дроком схил спускався до моря. Вдалині, мов зелений прапор на вітрі, похилився самотній дуб, подаючи якісь знаки стадам, що розбрелися по пасовищу. Мене нітрохи не здивувало б, якби це місце звалося «Пагорби буряних вітрів» і тут водилися привиди, подібні до вампірів Емілі Бронте,

Фермерка винесла висівки свиням. Я підійшла до хвіртки з вертушкою і спитала, де знайти Кейт Уокер. Жінка непривітно глипнула на мене й тицьнула позад себе пальцем. «Із сіней ліворуч», — буркнула.

Я постукала, ввійшла. Велика кімната з брусованою стелею і закуреним каміном посеред стіни була завалена привезеними з-за океану скринями, валізами, картонками найрізноманітнішої форми й розміру. В кутку біля каміна на широкій неприбраній тахті з книжкою в руках напівлежала Кейт Уокер.

У другому кутку, біля вікна, схилившись над розкладеними на кухонному столі зошитами, сиділи дві дівчинки: одна років десяти, чорнява й опецькувата, друга років восьми, білява й худенька.

— The stag is a beautiful animal[10]… — Побачивши мене, Кейт перестала диктувати.

— Заходьте, заходьте! — запросила вона, зриваючись на ноги. — Діти, — звернулася до дівчаток, — надіньте светри і йдіть до моря на зарядку. Коли глибоко вдихнете, не забувайте подумки порахувати до восьми.

Дівчатка миттю натягли светри й попрямували до дверей.

— Інгрід! — окликнула Кейт меншу, білявеньку. — Прослідкуй, щоб Катаріна не лінувалась і присідала як слід. На руки не опиратись! — Голос її звучав різко.

Ми залишились удвох. Кейт відразу взялася до діла, і незабаром я опинилася серед безлічі сукенок, пальт, туфель і капелюшків. Скрині розчинялися, мов шафи, і звідти виглядали розіп’яті на плічках витвори законодавців моди десятирічної давності. Картонки падали нам на голови, і з них на підлогу вивалювалися капелюшки-гнізда, капелюшки-квітники, чепці й берети, від солом’яних до оксамитних і тюлевих.

З валіз висипали цілі полки туфель на високих і низьких підборах, мінячись усіма відтінками зміїної, крокодилової і телячої шкіри. В повітрі мигтіли шалі: іспанські — гаптовані — й ліонські, струмливі, мов вода, газові — розшиті чорними намистинками, — й кашемірові — шерстяні. Кейт, мов балерина, то граціозно пропливала переді мною, то крутилась на місці.

— Може, це… або це? — Вона підсувала до мене розікладені на столі коробочки, в яких виблискували брошки й намисто з напівкоштовного каміння, вивалювала на шкільні зошити стоси рукавичок, пер та мереживних хусточок, що пахтіли всіма ароматами Герлена. — Вибирайте, будь ласка, — припрошувала вона. — Сьогодні вранці я продала Брауні за сто п’ятдесят фунтів норкове манто, за яке сама віддала тисячу п’ятсот. Мені зараз час дорожчий, ніж гроші. Треба купити квитки для дівчаток, бо мій проїзд кінець кінцем оплатить дядько.

— Ви від’їжджаєте?

— Так, хочу швидше повернутися додому, в Штати, — відповіла вона, пришпилюючи на мені мексіканську хустку. — Тут жахливі школи. Я була віддала дітей у пансіон в Пензансі, дуже дорогий. Та що з того, коли вчителька, замість навчати їх орфографії, весь час допитувалася, де їхній тато. Врешті терпець мені урвався, і вчора я привезла їх сюди. Звідки вони можуть знати про тата? Я ніколи їм ні про яких татів не розказувала.

— Може, в Лондоні вам було б зручніше? — несміливо спитала я.

— Що? В цьому англійському Вавілоні? — Вона аж скинулась і ненароком уколола мене шпилькою. — Мої дочки красуні. У них здорові батьки і здорова мати. І я хочу, щоб вони росли здоровими і фізично, й морально.

Я розгублено дивилась на гори одягу.

— Навіщо ви возите все це з собою? Таку масу…

— Так, так, — перебила вона. — Я знаю, все це старизна. Але що робити? Родинна рада не полюбляє мене. А це, що не кажіть, капітал. Та й… — На її обличчі виступили червоні плями. — Невже я повинна була покинути все це у Флоренції, щоб Антоніо роздав моє добро своїм повіям? — Голос її зірвався.

— Антоніо? — перепитала я.

Видно, того дня Кейт була не в гуморі і не могла приборкати своїх почуттів. У неї затремтіли руки.

— Еге ж! Маркіз Антоні о де Портулакка, мій шлюбний чоловік, — не без гордості пояснила вона. — Я двічі від нього завагітніла і обидва рази цей римський католик звелів мені калічити себе. Після другого аборту я повернулась додому раніше, ніж він сподівався, і застала його з К’ярою, моєю масажисткою, вони лежали в нашому ліжку під балдахіном з фамільним гербом.

Вона замірилась атласною туфелькою на уявну К’яру, і несподівано по щоках її покотилися буйні сльози. Боячись уразити її необережним словом, я мовчала і тільки сплітала й розплітала торочки мексіканської хустки.

Але Кейт явно дратувала моя делікатність. Вона визивно глянула на мене.

— І що? По-вашому, я повинна була удавати, що це мене анітрошечки не болить? А мене заболіло, ще й як! — Вона заметалась по кімнаті, копаючи ногою і розпихаючи валізи. — Так заболіло, що я поїхала на Капрі й придбала собі здорову, вродливу дитину від здорового вродливого рибалки. Хоч він не був таким вродливим і здоровим, як Антоніо, коли ми вперше зустрілися на площі Сеньйорії і я думала, що він про мене нічого не знає. Ми перекинулись кількома словами, взялися за руки і цілий день не розлучались, увечері він провів мене до готелю, а другого ранку освідчився. Я подумала, що це любов! Одкровення! Грім з божественного італійського неба! Та де там! Він просто вивідав перед тим у директора готелю, що батько залишив мені великі статки. Я прожила з ним два роки. Два жахливих роки у неопалюваному палаццо, де сновигали кульгаві тітоньки в корсетах, а зі стелі на балдахін сипався тиньк… То й що? По-вашому, я повинна була впасти в розпач?

Вона зупинилась переді мною, розлючена, ладна сперечатися, скільки стане сили, але я вперто мовчала.

— Скажіть мені — я повинна була впасти в розпач? — наполягала вона і, не чекаючи відповіді, збуджено вела далі: — Впадати в розпач можна тоді, коли тебе спіткає небувале горе! Коли ти знаєш, що доля, ласкава до інших, обрала тебе єдиною своєю жертвою. Так чи ні? — напирала вона на мене.

— Мабуть що так, — невпевнено промимрила я.

— От бачите! — з тріумфом вигукнула Кейт. — Але ж те, що сталося зі мною, — правило, а не виняток. Те саме сталося і з моєю матір’ю. І, напевно, з тіткою, і з бабою і так далі… Чоловіки народжуються зрадниками, і єдина втіха для жінки — діти.

— Так, це правда, — озвалась я нарешті. — Міхал казав мені, що мужчина потрібен вам тільки на ніч зачаття. Джек з цим погодився?

Кейт спохмурніла.

— З Джеком у нас нічого не вийшло. Мабуть, я й скинула через те, що він замучив мене ревнощами, не міг простити мені норвежця, батька Інгрід. Чомусь ні Антоніо, ні Беппо його не цікавили. Тільки Олаф. Видно, англієць не може ревнувати до катеринщиків.

— А вам не жаль Олафа? Чи Джека?

— Ні, — швидко відповіла Кейт, узяла якесь мереживо й почала бгати його в руках. — Мені взагалі не жаль чоловіків. Жаль, що дитини немає, — сказала вона, розглядаючи мереживо. — Здається, це був хлопчик.

Вона зняла з мене хустку й стала вихваляти капелюшки. Один, зовсім маленький, крутила на пальці.

— Візьміть хоч цей. Десять шилінгів. Тиждень тому я купила його в Труро за п’ять гіней. Самі бачите, ощадливо жити я не вмію, а дядько не хоче прислати гроші на квитки для дітей.

Капелюшок я купила, хоч він був із Труро.

Кейт провела мене на подвір’я. Ми зупинилися недалеко від гноїща.

— Мабуть, вас дивує, що я живу в таких примітивних умовах, — зніяковіло мовила вона. — Але це навмисне. Я хочу, щоб мої діти жили так, як їхні здорові і вродливі батьки. Ви розумієте мене? У Штатах ми теж оселимось не в родинному «палаццо» на Лонг-Айленді, а де-небудь у глушині. В рибалок. Або у фермерів.

Вона ще тримала в руках коштовне брюссельське мереживо.

— А як Міхал? — спитала солодким голосом. — Сподіваюсь, він принаймні зуміє зробити дитину своїй Кетлін.

В її вузьких очах промайнула злість.

— Інгрід! Катаріно! Йдіть додому! — гукнула вона, відвернувшись від мене.

Подалася додому і я. Вітер перемінився. Повіяло теплом. На серці стало лагідно, святково. Вдома Партизан мало не збив мене з ніг, а потім довго обнюхував мої черевики, закаляні гноєм. Я перезулася. Заварила собі чаю. «Трістановому собаці» дала кістку, що залишилася з обіду. Упоравшись з усім, сіла в крісло біля каміна і стала думати про те, як Кетлін і Міхал дадуть собі раду в лісі Моруа — у лондонських хащах.

 

 

 

 


[1] Великий твір (латин.)

[2] Порядності (англ.)

[3] Форін офіс — британське міністерство іноземних справ.

[4] З блиском (іт.)

[5] Моя мила (англ.).

[6] «Веселун із Заходу», п’єса Джона Сінга (1907).

[7] Люба пані (англ.)

[8] Це так чудово, так чудово, просто бракує слів (англ.)

[9] Польща (англ.).

[10] Олень — гарна тварина (англ.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.