Трістан 1946-2

Розділ II

Коли я дістався з Німеччини в Англію, мені враз відхотілося їхати до Пенсалоса. Я не знав, яка тепер моя мати, адже минуло стільки років. Вештався собі по Лондону, місто здоровецьке, нічого не скажеш, ходив і на все роздивлявся. У вікні в Ллойда на Піккаділлі була виставлена рельєфна карта морів, по ній курсував пароплавчик, і, коли він заходив у порт, там відразу засвічувався маяк, завбільшки як мізинець. Над усе мені сподобалась назва «Рейк’явік», це в Ісландії, і я щоразу чекав, поки пароплавчик допливе до Рейк’явіка, а тоді йшов далі.

Цей зануда Францішек — до речі, може, він і не педик, бо при Касі так уже метушився, випинав груди — так от Францішек одного дня прив’яз до мене: що я буду робити, чим думаю зайнятись, найкраще, каже, їдь до матері. Я всі ці теревені пускав повз вуха, не його собаче діло, нарешті злість мене взяла, і я сказав: добре, поїду, тільки в Ісландію. Він вирячив на мене баньки.

А звідки я міг знати, що буду робити? Хіба у Варшаві, чи в лісі, чи в таборі я знав, що робитиму завтра? Минулися ті часи, коли люди знали, що завтра робитимуть. І на себе я теж злостився. Чого я припхався до цієї чортової Англії, якого дідька? До мамуні. З переляку. В Німеччині боявся, що мене заарештують за «суд» над змієм, часто ще голова паморочилася, боліла спина, бо з госпіталю я втік передчасно, людей боявся, щоб, бува, не відняли долари, та ще тягав із собою ту банку з язиком, у мене був бзік, що викидати її не можна, бо це помста за батька й за Анну.

Чорт його знає, кому я збирався показати цю погань, все мені верзся якийсь міжнародний трибунал, якийсь великий сейм, що збереться після цієї великої війни, і кожен повинен буде довести, на чиєму боці він воював. Дурний я був, не тямив, що ця банка стане доказом проти мене, бо я вбив змія не на війні, а на битому шляху. Та згодом я показав її Касі в Гайд-парку, і з того часу вона мій трибунал, вона дала мені нагороду. В Німеччині хлопці намовляли вертатися гуртом, вони були з Катовиць, один із Забжа, їм хотілось додому. А в мене дому не було, у Варшаві взагалі залишилося дуже мало будинків, я боявся туди поткнутись, здавалося, як опинюся серед цих руїн, відразу назустріч мені вийде батько з того підворіття, де його застрелили, або Анна вилізе з-під землі, Анна без обличчя.

Мати? Моя мати втекла, її я боявся менше, ніж інших. Ночами мені часто снилась Аннина розпухла шия, а на ній той кривавий біфштекс із людського м’яса… Я через силу прокидався, засвічував лампу і довго дивився на фотографію матері. «В неї є обличчя, — казав собі, — обличчя, що на цій фотокартці, таке саме, як було, воно біле, і шия біла. Спасибі тобі, мамо, — казав я, — що ти втекла туди, де не вішають за ноги і не б’ють чоботом в обличчя, межи очі». Тому мене тягло до матері.

Колись я дурив її. Шмаркач був, а вмів до неї підкотитися, казав, що у всіх хлопців є якісь моднячі светри, чи якісь там ковзани, чи ще щось, робив сумну міну, і вона зразу все купувала. У вересні, в Луцьку, я теж повівся з нею підло, сказав, щоб чекала на мене в Заліщиках, а сам підсів на попутну машину й гайнув до батька, і тоді цей англієць забрав матір. Я обкрутив її круг пальця. Потім я часто кляв себе за це, та коли з Анною таке зробили, перестав гризтися.

Тільки коли опинився в Лондоні, я раптом злякався матері. І вона, мабуть, теж злякалась мене, бо не приїхала зустрічати. Обоє ми боялись. От, здається, мати й син, а що з того, коли ці роки ми з нею прожили по-різному? Її ніхто не бив чобітьми, а Анну били. І мене били. Батько помер у підворітті на асфальті, а її англієць у своїй кімнаті. Вона дама, а я хто? Волоцюга без манер, без освіти. А вона ж колись так трусилася наді мною: помий ручки перед їдою, скажи «дякую», «пробачте», дівчатка слабші, перед ними треба поступатись; молитва, уроки музики та англійської, а очі в неї були такі гарні, прозорі, і завжди одні й ті самі парфуми «L’Heure Bleue[1]» Я не забув цього, і, може, все склалося б інакше, якби Францішек не повів мене до Касі.

Не знаю, чому, але коли я побачив Касю, то зразу подумав: «Держись, брате». А я ж стільки жінок перебрав, почав рано, ще вдома, з нашою служницею, а потім війна, дівчата були для мене все одно що сигарети. Не знаю, чи мали вони з того яку втіху, а я майже ніякої. Не більше, ніж від доброї затяжки.

Спочатку я розмовляв тільки з її батьком. Він завзятий коняр, і хоч уже на пенсії і в цивільному, але дуже нагадував мені наших військових зі шпорами. Весь час скаржився, що вдома його не розуміють. Міс Кетлін Мак-Дугалл внесла важку тацю, і мені довелося їй допомогти. Вона хотіла сховати від мене очі під своїми довжелезними віями, але не… не зробила цього, і я подумав, що це добрий знак.

Вона не боїться чоловіків, чи що? А може, і взагалі людей не боїться? Мені це сподобалось. Де й поділася вся моя самовпевненість. Я намагався говорити так, щоб їй подобалось, і сидіти так, щоб їй подобалось, і про коней я вже нічого не чув, і вийшов, як одурілий.

А незабаром ми пішли в кіно. Я справді хотів подивитися цю картину, вона так гарно називалась: «Розвіяно вітром». Ми сіли, погасло світло, її обличчя зникло, і мені стало боляче. Але, виявилось, я вже знаю її обличчя напам’ять. Я бачив профіль і ясно уявляв собі, який вигляд воно має анфас. У нас дома у Варшаві на стіні висів білий профіль у чорній овальній рамочці. Якась прабаба, чи що, ще в дівоцтві. Звідкись вигулькували забуті, довоєнні слівця: анфас, мініатюра, силует, дівоцтво… Кася до мене не оберталась, але я почував, що їй приємно поруч зі мною, вона навіть трошки присунулась. Я доторкнувся до її руки, вона руки не забрала. І так ми сиділи до кінця, а коли вийшли на вулицю, і там це теж не «розвіялося вітром», я взяв її під руку, і мені здалося, що вона моя.

І я забув про матір. Вона вже була мені не потрібна. Перед очима замість кривавого місива тепер стояло Касине лице. Францішек показував різні знімки, де мати сфотографована і разом з ним, і з тим її англійцем, і ще з якимись людьми. Я насилу її впізнав. Францішек називає її Прітті. В точку попав. Вона постаріла, але ще гарна. Тільки якось по-іншому, ніж колись, удома. Пам’ятаю, у школі наш Помідор часто наводив слова Христа, звернені до матері: «Що Тобі, жоно, до Мене?» Ми часто повторювали їх без пуття. Тепер, хоч самому було прикро, я розглядав ці знімки без краплі хвилювання. Що мені мати? Фотографії. А в житті Кетлін не було ще ні англійців, ні поляків. Може, тільки зі мною вона й почне жити?

Кетлін звеліла мені приходити в лікарню на обстеження, я й приходив. Водила мене до різних спеціалістів, і я почувавсь, як теля на ярмарку: мені заглядали в рота, просвічували, вислухували, обстукували, а вона чекала під дверима і, коли я виходив, зустрічала так, неначе я вирвався з пазурів лева. Тоді я помітив, як липнуть до неї чоловіки. Коли вона хотіла розпитати про мене, всі ці лікарі, і старі й молоді, так і розсипалися перед нею, і кожен відводив її набік з таким виглядом, ніби ця розмова — тільки привід для чогось більшого. А надто один. Хірург, спеціаліст по хребту. Молодий. Цей навіть не чув, що вона питає, а все тільки лупив очі на її халат, де оті два горбочки. Кажуть, він чудодій. Такий усе життя гребтиме гроші лопатою.

Ох, розумнице ти моя, дурненька, чого ж ти вибрала Труро? Мені аж сміятись хочеться, лікарко моя прехороша, кістки в мене вже не болять, хоч я часто цілими днями гарую з рибалками, сплю на твердому, все роблю, як ти казала, і, видно, добре казала, бо я дужий як бик. Але тоді отой хірург не йшов мені з думки.

І про батька я теж багато думав. Напередодні того вівторка, коли загинув, він переказав, що хоче зі мною зустрітись, і у вівторок вранці ми зустрілися на одній явці за крамницею на Брацькій. Він схуд і тому здавався молодшим, хоч і посивів. «Сьогодні ввечері, — каже, — я їду з Варшави, і коли ми побачимось, невідомо. Слухай: найважливіше — це людина. Якби я міг почати життя спочатку, то тримався б від політики якнайдалі, бо політики не дорожать людьми. Мені щось міняти вже запізно, але ти, Міхале, пам’ятай: як зустрінеш хорошу людину, не дай їй загинути. Анну я погубив. Ванда від мене втекла. Не забувай, Міхале, жінка — теж людина». Але він не виїхав того вечора, бо о третій годині дня дістав три кулі, троє лобурів було проти нього одного.

Отаке він мені сказав, ніби передчував, що за кілька років я зустріну міс Кетлін Мак-Дугалл.

Коли вона в Гайд-парку розбила банку із змієвим язиком, я мало не вбив її, але вона не злякалась. Засміялась мені в лице, знайшла якусь дощечку й закопала моє минуле і мій страх. Я мов на світ народився. Провів її додому, повернувся до своєї кімнати у Францішека, замкнувся, бухнувся на ліжко та й заснув. Не пам’ятаю, коли я спав так міцно.

Наступного дня встаю і виразно чую, як батько каже мені: «Жінка — теж людина… Не дай загинути хорошій людині…» Я заткнув вуха, страшенно мене тягло до цієї дівчини, страшенно… Ми з нею умовились зустрітися біля Лайонса на Лестер-сквер, коли вона скінчить роботу. Сиджу, чекаю. Вона приходить і подає мені квіти. Як тут удержишся? Руки самі до неї тягнуться, дивлюсь, а очі в неї точнісінько як ці квіти, і теж роса на них, личко бліде. Думав, здурію!

А батько все своє: «Жінка теж людина, теж людина…» Пішли ми прогулятись. Я кажу: «До матері їду».

Вона спинилась на тротуарі, віями кліп-кліп. Мовчить. Потім питає: «Чому? Що я таке зробила?»

Взяв я її під руку, пішли далі, почуваю — вона тремтить, а в мене клубок у горлі. «Де живе отой твій король психологів? Ти, здається, казала, у Труро? А це не в Корнуоллі?» Мовчить. Тоді я знов: «Моя мати живе недалеко від Труро. Ну то як?»

З годину ми так товклися, заважали перехожим. Нарешті вона призналась, що давно мріє познайомитися з Бредлі. Один її колега, старший за неї, їздив до нього радитися перед захистом докторської, і виявилося, що король цілком приступний, згодом навіть допоміг йому зробити кар’єру. Ми ввійшли у напівзруйновану бомбою церковцю на Піккаділлі. Там нікого не було. Але я так і не поцілував Кетлін, і ми знов опинились на вулиці. В мене не ставало духу попрощатись. Вона раптом побігла. «Куди, куди ти? — гукнув я. — Не поспішай, візьмемо таксі, батько не буде сваритися, ще рано». Тоді вона спинилась, очі її з синіх стали чорними: «Будь ласка, облиш мене, а то закричу!»

Вранці я виїхав до матері.

 

 

* * *

Поїзд підходить до станції. Станційка маленька, перон майже порожній — на ньому тільки старий англієць у картатому костюмі та дві жінки. Одна літня, гладка, друга молода, в сірому костюмі. Чешу прямісінько до старшої: «Мама?..» Вона глипнула на мене так, наче я їй корону зірвав з голови: «І beg your pardon?[2]»

Хтось кладе руку мені на плече. Це та, друга. «Міхал?»

І голос у телефонній трубці й фотографії можуть, звісно, ввести в оману, але я ніколи б не повірив, що в мене справді така молода мати. Вона була тепер навіть молодша, ніж шість років тому у Варшаві.

Все страшенно ускладнилось. Якби вона була стара, з бюстом, як матрац, може, я виплакався б на її широких грудях, виговорився, виказав свої жалі та й жив би собі в неї, як звичайний син. А так я зразу наїжачивсь і тепер або строю з себе цяцю-хлопчика, або тікаю від неї. На біса розповідати, як я жив після Луцька, ще раз пережовувати все, що було у війну, і пояснювати, чому зробив так, а не інакше. Вона однаково не зрозуміє, а в мене здоров’я нема знов усе це ворушити.

З Касею ми розсталися по-дурному, нерви в мене ні к чорту, а мати надокучає безглуздими запитаннями: «Пам’ятаєш, синку, трюмо з колонками, що стояло в моїй спальні? А пам’ятаєш, як ти схопив мою пудреницю й напудрив собі носика? Пам’ятаєш?.. Пам’ятаєш?..» Мені щоразу хочеться крикнути: «Так, так, пам’ятаю, як я в підвалі лапав служницю!» Та й занадто гарно тут у неї, в цьому її котеджі, скрізь такий лад, треба щоразу витирати ноги, все на місце класти. Вона не нагадує, ні, тільки брови зводить і дивиться так сумно…

Словом, я полюбив її заново, вона нещаслива, надто молода, як на свої літа, і ця діра не для неї, видно, що не навтішалася життям, але хіба я в цьому винен? Вона завжди була така лагідна, кожного боялась образити, батько був їй непідходящим чоловіком, а з коханцем вона порвала, тому що я, шмаркач, зробив їй сцену ревнощів. Завжди мені було жаль її і тепер теж. Вимагати вона не вміє, надто сентиментальна, матері це не личить. Батько був грубіян, сім’єю не цікавився. Але коли приходив додому, зразу відчувалося — в хаті мужчина. Як не мав охоти купатися — ходив брудний. Коли хотів, щоб я щось зробив, доводилося робити. Вирішив будувати Польщу — зайнявся політикою. Схотілось йому купувати речі — став робити грошву. А коли вже більше нічого не хотілося — загинув. Ось як буває з батьками! Сам загинув, а мені казав рятувати людей.

Але матері я, хоч би як старався, все одно не врятую. Її місце в монастирі. В такому, де все гарне, повно квітів, пташки співають і можна любити не людей, а тільки бога, бо він на очі не показується. Що мені лишалося робити? Поїхав у Труро рятувати Кетлін Мак-Дугалл від батьків, від лікарні, від самого себе… а передусім від того молодого хірурга. Вдалося?

Вдалося. Часом у дурного виходить краще, ніж у розумних. Спасибі тобі, батьку! Ти не дочекався тих часів, коли політики «визволять» народи, зате я завдяки твоїй науці визволив міс Кетлін Мак-Дугалл.

Цей Бредлі весь час тягнув мене за язик. У нього не вкладалося в голові, що велике місто може бути знищене не стихією, а людиною. Мене сміх брав. А хіба людина — не стихія? Яка різниця між «Verbrennungs-Kommando Warschau»[3] і виверженням Везувію? І те, й те лишає по собі попіл. Бредлі каже: «Люди не можуть жити в попелі». Я відказую: «Можуть. Макаронники під Неаполем вирощують мандарини в попелі, це я ще пам’ятаю з географії». А він на те: «Макаронники вирощують мандарини не в попелі, а на попелі. Поляки теж повинні так робити!» Він мені вуха протуркав: ти такий і такий, у тебе багата уява, іди вчитися на архітектурний, я за все платитиму, нема для мене більшої радості, як підтримувати молодь.

І я піймався на цей гачок. Захотілося мені стати великою людиною, але без материної допомоги. Думаю собі: Кетлін під крильцем Бредлі виб’ється в учені, а я в будівничі, зводитиму на попелищі будинки. Хірургові вона не дістанеться. А колись, як я вже буду великою людиною, то, може… Ну, і так усе котилося до прірви, а я й гадки не мав, аж поки вона написала, що й до чого. Отоді-то й показалося, що вище — людина чи стихія. Увесь мій шлях з Варшави, з табору і з Лондона у Труро я послав під три чорти. Матір, батька, архітектуру, Бредлі, майбутність — під три чорти! Бачити нікого не можу, навіть цього собаку, що приблудився до мене, стусаю ногою. Сам став, мов те гестапо. Іноді я питаю в Касі, так я її для себе назвав: «Касю, нащо ти це зробила?» А вона відповідає: «Це не я зробила, ти сам віддав мене Бредлі…» І хіба я можу з нею сперечатись?

 

 

Розділ III

Дівчину Міхал привіз якось уранці, вони припливли човном; обоє неначе осліпли від сонця, вигляд мали стомлений. Вона була в шортах і блакитній блузці. Представляючи її, Міхал щось невиразно пробурмотів, прізвища я не дочула, а одне до одного вони звертались, не називаючи імен. Якщо це Ізольда, подумала я, то, в кожному разі, не Злотокоса, волосся в неї каштанове. До того ж із Труро сюди не можна дістатися човном. Мабуть, це в Міхала якась нова пригода, випадкова знайомість, що під промінням липневого сонця переростає у флірт.

«Знайомість» увійшла в дім з усмішкою, і ця усмішка не згасала ні на мить. Говорила вона багато і швидко, часом за зливою слів навіть не можна було розгледіти обличчя.

По обіді вони пішли купатися, пляж був перед будинком, і я могла дивитися на них з вікна. Обоє скинули з себе одяг. Вона залишилась у чорному трикотажному купальнику, довгонога, жіночна, він у своїх куцих плавках. Їхні оголені тіла були стрункі й гладенькі. Вони ввійшли у воду. Поплававши, полягали на рушниках на чималій відстані одне від одного, і в їхніх рухах я не помітила ні тіні чуттєвості. То, може, це навіть не флірт? Тепер Міхал говорив, а дівчина мовчала, тільки зрідка вигукуючи щось або притакуючи. Прийшов листоноша з терміновою посилкою, і одночасно міс Берчер завітала на чашечку кави й засиділась надовго. Коли я знову виглянула у вікно, моєї пари на пляжі не було.

На вечерю Міхал не прийшов. Я подумала, що він поїхав проводжати дівчину. Але близько дев’ятої години рипнула хвіртка, вони повернулись обоє. Стали на порозі, задихані, призахідне сонце рум’янило їм обличчя. В руках у них були сітки з якимись пакунками. «Ми скуповувалися. Тут можна купити рибу просто в рибалки, і помідори тут дешевші, — пояснив Міхал хазяйновито. — Повечеряли ми «Під дельфіном». Вона прийшла попрощатись».

«Вона» відразу сипонула словами й усмішками. Мені стало сумно, що за хвилину її тут не буде. З Міхалом бувало тяжко, а разом з цією незнайомкою в дім увійшла весела, безтурботна молодість. Я вирішила затримати її бодай на годинку.

— Міхале! — вигукнула я. — Зовсім забула: тобі прийшла посилка з Лондона — платівка. Може, послухаємо її всі разом?

Він зацікавився.

— Платівка? Від кого?

— Відверто кажучи, я встигла тільки розкрити її, саме прийшла міс Берчер, і я навіть не могла подивитися, хто вислав. Напевно, Францішек.

Міхал узяв розірваний картон.

— Ні, не Францішек, — буркнув півголосом.

Дівчина зиркнула йому через плече.

— О, це ж від мами! — Вона взяла в нього з рук коробку. — І навіть адресовано мені.

Я підійшла ближче. Закрутистим жіночим почерком було написано: «Містер Майкл Гашинський» і нижче, дрібнішими літерами: «для міс Кетлін Мак-Дугалл».

Виходить, це не нова знайома. Це молоде створіння з задьористою гривкою, яке аж іскриться молодістю, саме і є ота «врятована хороша людина». Мій син казав правду: для нього не мало значення, що це дівчина. Мені неначе камінь з душі спав. «Старі лесбіянки» геть заморочили мене вигадками про Трістана та Ізольду. Труро для Міхала просто стало символом чогось такого, що лишилося по той бік Ла-Маншу: Польщі, дитинства… Зрадівши, я вигукнула:

— Ідіть на терасу! Автобус до Труро ходить тепер до одинадцятої, а пором до дванадцятої ночі. Візьміть патефон і платівку! А я принесу вина.

Коли я повернулася, Кетлін Мак-Дугалл розглядала розпечатану посилку.

— Бідна мама, — зітхнула вона. — Завжди все робить невлад і невчасно. — І подала Міхалові листівочку, яка випала з конверта від платівки. — Це її подарунок на весілля, — додала стиха. — Погляньте, що вона написала: «Замість весільного маршу посилаю тобі симфонію Франка».

Вигляд в обох був збентежений.

— Коли так, то, може, не варто й слухати, — шорстко сказав Міхал.

А я спитала:

— Ви виходите заміж?

Вони швидко перезирнулись, відповіді я не почула.

На терасі ми випили по келиху хересу із запасів мого Фредді, потім я сама поставила платівку. Майбутнє було за сімома печатками. Стояв липневий вечір, навколишній світ здавався примарний. За вікном пашіла теплом невисока кам’яна огорожа, обросла синьою при місяці валеріаною. Біліла хвіртка і доріжка, що вела через шосе вниз, до пляжу. Дрібні сріблясті хвильки лащились до берега. Ближче до будинку, на високому правому березі затоки чорнів ліс. За кожним обертом маяка світло осявало ліс і, посуваючись далі, вихоплювало з темряви обличчя двох людей, які неначе повільно впадали в летаргію, не сприймаючи нічого, крім цієї музики, призначеної для шлюбної ночі.

У ритмічних спалахах світла я бачила, як дві руки помацки тягнуться одна до одної, відсуваються назад, знов тягнуться, нарешті пальці сплелися, і через цю живу анте ну симфонія заземлилась. Я чула дві її мелодії: одна плинула рівно на низьких нотах, а друга шугала вгору. Перша обгортала й поглинала, друга проймала й підносила. Басова мелодія немовби втілювала воду й землю. Висока звучала різко, бентежно, чимраз могутнішими ударами била в ніч. Вона повторювалася знов і знов, і щоразу їхні затуманілі, мов у сновид, обличчя пересмикувались, а сплетена двоєдина рука здригалась, ніби хтось шарпав її, силкуючись розірвати. Діялося щось таке, чого вони не хотіли і перед чим були безсилі. На моїх очах юнак і дівчина оберталися на створіння, які не відають, що то є гріх, і вже не мало значення, звідки вони прийшли і куди зайдуть. Вони переступили ту межу, за якою людські закони й суд утрачають сенс.

Платівка спинилася саме в ту мить, коли маяк світляним ножем знову розтяв пітьму, і я побачила Міхалів погляд, утоплений в очах дівчини. Це був той самий погляд, що й тоді, в долині первоцвіту над затокою, коли Міхал вдивлявся у своє вигадане Труро за морем. Виходить, його Труро — зовсім не Польща й не дитинство.

Це було нестерпно. Я засвітила світло. Але вони навіть не поворухнулись. Руки їхні тепер були безвладно опущені, очі закотились під лоба, на губах застиг якийсь безтямний усміх.

А час спливав. Я поклала руку Міхалові на плече й нагадала: «Автобус до Труро відходить об одинадцятій».

Він здригнувся. «Що? До Труро? Вже запізно».

Знову налив вина в келихи. А я зняла платівку й закрила патефон, усім своїм виглядом показуючи, що пора розставатись.

Тоді Кетлін встала й підійшла до Міхала. Вона скидалася на сомнамбулу — невидющі очі, напіврозтулені вуста. Стоячи в нього за плечима, обняла й поцілувала в лоб. Потім, не мовивши ні слова, глянула на мене так безнадійно-покірливо, аж серце стислося.

Ми мовчки допили вино. Останнім спорожнив келих Міхал. Поставив його різким рухом, аж скалки бризнули, підвівся з крісла, і взяв Кетлін за руку: «Ходім».

Мене здивувало, що вона не подає мені руки, не дякує і не прощається. Я розгублено дивилась, як вони ввійшли в будинок, рівним кроком пересягли хол. Грюкнули двері. Але не надвірні, а в Міхалову кімнату.

 

* * *

Наступного дня я з самого ранку сновигала по хаті, боязко позираючи на двері, за якими ще діялось оте. Згодом, коли я вже готувала в кухні сніданок, у холі почувся якийсь шерех, і я встигла помітити рівну вузьку спину Кетлін — дівчина швидко вислизнула на ганок. Міхал її не проводжав.

Незабаром він з’явився в кухні, зачесаний мокрим гребінцем. Подав мені молоко, що стояло за порогом. Його «доброго ранку» пролунало буденно.

Цілісіньку ніч я подумки складала свою завтрашню промову, закликала сина бути порядним і не втрачати здорового глузду. І ось тепер Міхал уминав хліб, а мені судома стискала горло. Нарешті я видушила через силу:

— Ти хочеш на ній оженитись?

Він одсунув чашку й зігнувся, ніби йому щось раптом заболіло всередині. Проковтнув хліб і, втупившись у стіну, сказав:

— Мамо… вона заміжня. — Помовчавши додав: — Тепер вона місіс Бредлі. Вже два місяці.

Увесь цей день Міхал десь пропадав. Тільки-но за ним зачинилася хвіртка, я з почуттям мимовільного свідка, якого тягне на місце злочину, ввійшла до його кімнати. Огледілася. Слідів не було. Ліжко акуратно застелене, вікно відчинене, ніяких уламків, ніяких ознак, що тут шаленіла пристрасть. Лише на столі між гітарою і приймачем лежала велика, схожа на мушлю квітка з пелюстками, вже позначеними смертю. Я не доторкнулася до неї — хай умирає.

Міхал прослизнув до моєї кімнати, як уже посутеніло. Це був не той Міхал, Піотрів син, що пройшов стільки кіл пекла і тепер ні від кого не приймав співчуття. Зараз це був мій син, такий, як у дитинстві, коли прибігав до мене, шукаючи захисту від насмішок товаришів, нічної темряви, батькової байдужості. Маска спала. Відкрилося лице дитини, розгубленої від раптового стрибка у зрілість.

— Мамо, — простогнав він, — Бредлі не повинен цього знати. Це все платівка наробила. Нащо ти затримала Кетлін, нащо примусила нас слухати? Ми про таке й не думали. Бредлі велика людина, ми з Кетлін досі ні разу навіть не поцілувалися, вночі вона плакала, казала, що за все життя ні хто не зробив їй стільки добра, як Бредлі.

 

* * *

Кілька днів Міхал залишався у своїй кімнаті, і я чула, як він годинами читав уголос математичні формули та розділи з історії мистецтва. А потім раптом біг на пляж із книжкою і сидів там, наче закам’янілий, задивлений у порожнечу між морем і небом. За столом тільки удавав, ніби їсть, і вже через два дні я помітила, що штани з нього спадають. Щоразу, коли дзвонив телефон, він схоплювався, знову сідав і благально дивився на мене. Аж на третій день, увечері, я нарешті змогла сказати: «Тебе».

Ніколи не забуду, як важко він, змучений чеканням, підвівся зі стільця й поплентався до апарата. Дверей не причинив, таємниці вже не існувало. Розмова була тиха, з частими паузами, я почувала, що для обох мовчання значущіше, аніж слова. Поговоривши, Міхал поклав трубку так обережно, неначе вона була жива. Потім вернувся на своє місце й за мислився.

— Мамо, — сказав трохи згодом, — ти повинна подзвонити Бредлі й пробачитися за те, що у вівторок Кетлін довелося залишитись у нас на цілу ніч, скажеш, ти була хвора, а з мене користі мало. Вона каже йому, що телефонувала, але він не чув дзвінка… Напевно, був у парку… Він їй вірить, але краще, щоб ти потвердила. Навіщо мучити старого?

Другого дня я подзвонила Бредлі й говорила з ним кволим голосом. Так я стала спільницею зрадників.

Професор і справді повірив. Повірив, бо так само, як король Марк, хотів вірити. Вирішивши одружитися з Кетлін, він зайшов далі, ніж того вимагав план «рятування людини». Безсумнівно, далі, ніж хотів Міхал. Але чи далі, ніж хотіла Кетлін? Я добре знала цю трясовину сплетених між собою жіночих прагнень і страхів, над якою блимає мандрівний вогник надії на happy end[4]. Очевидно, Кетлін крок за кроком ішла до зближення з професором, немов маленька дівчинка через темні кімнати, не замислюючись, куди йде. І врешті опинилася в установі, де було зареєстровано її шлюб із сім десятирічним чоловіком, ученим світової слави і багатієм.

Напевно на цьому шляху її не раз поймали страх і туга. І напевно в такі хвилини вона казала собі: «Може, завтра світ перестане існувати? Може, я умру? А може, тітка відпише мені спадщину і ми з Міхалом відпливемо у країну орхідей і колібрі ще до того, як професор зі мною одружиться? А може, Міхал безсердечний?»

Бредлі сказав мені по телефону: «Молодь страшенно любить секрети й не терпить, коли їй заглядають у карти. Ось, наприклад, ваш хлопець… Навіщо було йому приховувати від мене, що він ваш син? Навіщо він вигадав байку про якихось друзів із Пенсалоса? — Професор кахикнув. — Він як дитина. І Кетлін теж така. Не дивно, що вони розуміють одне одного, як брат і сестра. Я нічого не маю проти цього, Міхала я люблю всім серцем. Для мене важливе одне — знати, що нічого поганого не скоїлось».

Він засміявся. «Це, звичайно, даремна тривога. Я сам винен, заснув і тому не чув, як дзвонив телефон. Дуже радий, що медичні таланти Кетлін стали вам у пригоді. І взагалі, мені хотілося б, щоб ви симпатизували їй так, як я вашому синові». — Я почула його прискорений віддих. Він закінчив помітно зверхнім тоном: «Вам треба берегтись! Ви повинні звернути увагу на свої нирки». Йому було приємно, що в мене, на стільки років молодшої за нього, бувають ниркові кольки.

 

* * *

Відтоді сяюча, безтурботна Кетлін стала у нас частою гостею. Звичайно вона приїздила маленьким «моррісом» — то був весільний подарунок професора. Міхал виходив зустрічати її до порома, і невдовзі вони з’являлись разом. Вважалося, що вона вчить його водити машину. Але я бачила, як вони їхали до лісу, що починався зразу за майданчиком для гри у гольф, і залишались там досить довго. Вони часто дзвонили професорові по телефону, повідомляли про Міхалові успіхи, жартували, розповідали, де були, який кінофільм бачили. Скидалося на те, що заміжжя звело до мінімуму секретарські обов’язки Кетлін. У неї була тепер тільки одна турбота — вернутись у Труро не дуже пізно. Іноді Міхал відвозив її додому і, як казав мені, залишався там на ніч, дрімаючи біля приймача, поки професор диктував дружині зроблене за день.

За час її візитів до нас симфонія Франка стала ритуалом. Слухаючи її, вони завжди трималися за руки. На хвилях цієї музики вони відпливали в якийсь інший світ, де не було нікого, крім них, де вони почували себе в цілковитій безпеці.

Кетлін забувала про чоловіка, стенографування й друкарську машинку, так само як Міхал забував про іспити, що мав складати восени, а я — про Ізольдине чорне вітрило. Я безпорадно спостерігала, як, попавши під владу стихійних сил, закохані переходили з мого світу в примарний світ поетів, злочинців і мучеників, як вони щось у собі вбивали заради нездійсненного; вони були чимось заражені чи, може, від чогось вільні, і мені передалося це почуття згубної вседозволеності. Так помалу я з Міхалової матері перетворювалася на Бранжьєну.

У Пенсалосі нікому не було відомо, що професор Бредлі оженився вдруге. Кетлін тут ніхто не знав, її вважали за Міхалову дівчину. І, о диво, в очах жителів містечка вони були оточені тим самим «ореолом святості», який колись загіпнотизував і мене. Жінки, чоловіки, старі, діти, не кажучи про Партизана, чайок і котів, супроводили молодих обранців, немов весільний почет. Листоноша злазив з велосипеда, щоб поговорити з ними про погоду, перевізник затримував пором, аж поки вони надумаються переправитися на той бік затоки, перекупки важили їм з добрим лишком, літні чоловіки, розминаючися з ними, скидали капелюхи, діти чіплялися за Міхалову руку й за спідницю Кетлін, священик усміхався й запрошував до своєї церкви послухати орган.

Вони були такі гарні, такі безтурботні й так відрізнялися від усіх, що сама їхня поява декого бентежила, а то й злостила. Літні жінки проводжали їх поглядом, повним співчуття, немов смертників, яким ще не прочитано вироку. Солдати присвистували, побачивши Кетлін, і пробували зачіпати Міхала. Дівчата червоніли.

А вони ж, скільки мені відомо, ніколи не цілувалися на людях, навіть не ходили обнявшись. Але в їхній ході відчувався якийсь єдиний, жаданий ритм. На все навколо вони дивилися захоплено, ніби для Кетлін світ мав обличчя Міхала, а для Міхала — обличчя Кетлін. Здавалось, їм зовсім не треба торкатися одне одного, бо саме життя стало їхнім тілом.

Зі своєї тераси, схожої на ложу, над якою фестонами звисали бегонії, Ребекка розглядала їх у бінокль, неначе героїв-коханців у тому вульгарному сучасному театрі, яким вона так гордувала, бо він про неї забув. Лаура й Брауні тріумфували. Трістан знайшов свою Ізольду! Вони не відступались від закоханих, аж поки затягли їх до Рістормельського замку, де вперше почули спів Трістана й побачили його в лісі. З цієї прогулянки Кетлін і Міхал повернулися невеселі. Проходячи повз дзеркало, спинились і довго, якось недовірливо й навіть боязко придивлялися до своїх відображень.

— І що ці жінки в нас побачили? — обурено сказала Кетлін. — Яке відношення мають ці байки до дійсності? Коли говорити про нас, то ми звичайнісінькі.

Вона притулилась до Міхала і дивилася вгору на його вуста.

— Міхале, скажи, що ти звичайний.

— Авжеж, я звичайний негідник. — Він поцілував її в ніс. — А в тебе звичайнісінький ніс.

І все-таки, навіть випивши вина, вони сиділи пригнічені, задумливо дивлячись на море. Вперше ніхто з них не попросив поставити платівку. Кетлін раніше, ніж звичайно, зібралася додому, Міхал згадав про свої підручники.

Обоє були дітьми своєї доби й не вірили в міфи. Але в глибині душі, мабуть, не менше, ніж Трістан та Ізольда, боялися лихих сил, що таяться в природі. Я поділяла не так їхній скептицизм, як страх. Не раз мені спадало на думку, що, може, мати Кетлін справді має дар навіювання і заворожила симфонію Франка, перетворила цю музику на дання для тих, хто її прослухає.

На чий же бік мала стати я, в чому допомагати долі? Розбити подружнє життя могутнього «дядька» чи розлучити молодих коханців?

Невдовзі після цього Кетлін приїхала, коли Міхала не було вдома, він подався до Ліверпуля на попередню розмову з деканом Осборном, приятелем Бредлі, тим самим Джонні з цапиною борідкою. Вона була схвильована. Нижня частина її обличчя, ніжна, мов у дитини, дуже зворушувала мене.

Навколо її рота завжди блукали тіні, відбиваючи всі відтінки почуттів, але губ вони не торкалися. Зараз губи тремтіли.

Сівши на своє звичне місце біля вікна, вона відразу заговорила. Щоки її були бліді й раз у раз сіпались.

— Darling, я повинна вам щось сказати, тільки, будь ласка, не переказуйте цього Міхалові. Ця музика… Я не знаю, може, в ній щось є. Ось як це було. Ви, мабуть, знає те, що моя мама нещаслива з батьком і втішає себе всякими дурницями. І от якось, незадовго до того, як Міхал приїхав по мене в Лондон, на маму знову найшов музичний психоз. Я саме була в кімнаті. Мама дуже розхвилювалася, цілий день вони з батьком сварились. Вона поставила платівку з симфонією Франка, звеліла мені сісти, взяла за руку і, поки ми слухали, весь час приказувала: «Це кохання, це кохання, доню, це п’ють, немов солодку отруту». Я пам’ятала її слова і все-таки згодилася слухати цю музику разом з Міхалом. Але ж такі дурниці не можуть бути правдою! Скажіть, що це неправда! Моя мама… І тепер ці дві психопатки… Ми з Міхалом просто щасливі, без усяких чарів. Музика? Що вона нам? Пф-ф!.. — Кетлін дмухнула. — Ми можемо її зовсім не слухати, і все одно нічого не зміниться.

— А як же на це дивиться Бредлі? — стривожено спитала я.

— Бредлі? — Вона ніби з подивом вимовила своє прізвище. — Бредлі… — Знизала плечима. — Ту частину книжки, над якою він тепер працює, диктувати не можна, бо треба весь час заглядати у джерела. Але я добираю йому літературу в бібліотеках. — Вона позіхнула. — Вчора цілу ніч передруковувала новий розділ… Бредлі сам каже, що мені потрібне товариство молодих людей. — Кетлін підвелася, виглянула у вікно. — Яка пустка без Міхала. — Темні брови зійшлися на переніссі, надаючи її обличчю суворого виразу. — Іноді мені здається, що Міхал цікавить професора більше, ніж я.

Симфонію було забуто, і справді нічого не змінилось, от тільки професор висловив бажання приїхати в Пенсалос і провести в мене день.

Вони прибули близько полудня, на ленч. Вела машину Кетлін. На ній, як звичайно, був светр і штани, зате професор надів сорочку з твердим комірцем, галстук-метелик та блискучі чорні штиблети.

Я постаралась і приготувала французькі страви, подала вишукані вина. Професор був задоволений. Він смакував кожну ложку супу з крабами, кожен шматочок fondue bourguignonne[5], кожен качанчик брюссельської капусти, віддав належне пухким crêpes Suzette[6]. Настромивши на виделку шматок сирого м’яса, опускав його в казанок з киплячою маслиновою олією і з зосередженістю вченого й пожадливістю ласуна чекав результату. Я, хоч усе це не дуже цікавило мене, намагалася підтримувати розмову про гатунки яловичини, про те, при якій температурі слід смажити ростбіф та які приправи додавати в підливи. Кетлін і Міхал, яким, видно, набридла ця церемонія, ковтали все підряд, мов індики, вони й справді були голодні, і найкращим частуванням для них була б картопля та пиріг з вишнями.

Коли ми перейшли до іншої кімнати, щоб випити кави, у Бредлі пашіли щоки, на обличчі його розливалося блаженство. Кетлін і Міхал тримали в руках келихи, ніби їх мучила спрага. Вони запропонували прогулянку на яхті. Але професор волів оглянути бібліотеку та китайську колекцію Фредді.

Перегодя він потяг Міхала за рукав, запрошуючи сісти поряд.

— Ану, покажись, мій хлопчику! Ми так рідко з тобою бачимось. — Він поклав свою маленьку долоню на Міхалову руку, приплющив очі; після французьких страв йому хотілося відчути тепло, пульс молодості. — У тебе синці під очима, — зауважив він. — Не зубри так багато, голова має бути свіжа.

Міхал муркнув щось, але руки не забрав. Мені здалося, що в ньому борються радість і мука.

Після чарки коньяку рум’янці на щоках Бредлі стали багровими, а підстьобувана алкоголем думка перескочила на делікатні теми, напевно, зараз він міг говорити про це просто й відверто. Не випускаючи Міхалової руки, професор звернувся до мене:

— Не можу навіть описати вам, скільки радості приніс до мого дому цей хлопець. А я вже почав був киснути. Місіс Меддок прекрасно готує йоркширський пудинг, мій Ернест чудово чистить черевики… Вряди-годи з широкого світу загляне до мене на кілька годин який-небудь мудрець, щасливий тим, що відкрив ще одну причину, з якої людство загине раніше, ніж передбачалося. Поки я читав лекції, психологія була живою наукою, я мав справу з молоддю. — Він зітхнув. — Але молодих стає дедалі менше. Люди народжуються старими. Колись немовлят мучили зуби, а тепер — комплекси. Сімнадцятирічний юнак часто спокуситься скоріше кокаїном, аніж жінкою. А дівчина?

Він запнувся, налив собі коньяку.

— Власне кажучи, я не знаю, чим може спокуситися сучасна дівчина.

Гурман, король психологів, шукач ключів до людського серця, він запитливо дивився на нас своїми ясно-блакитними очима, що яскраво блищали на розчервонілому обличчі.

— Хай живе молодість! — Він підніс чарку, запрошуючи нас підтримати тост.

Міхал обережно вивільнив руку з-під його долоні. Вони з Кетлін ззирнулись і опустили очі. Я повторила, наче вві сні:

— Хай живе молодість!

Ми спорожнили чарки.

Серпневий день був довгий, і після огляду китайської колекції вирішили все-таки покататись на яхті. В сонячну погоду надвечір вітер ущухає, вкладаючись на морі, і потрібна була уперта Міхалова вправність, щоб не дати вітрилам безживно опасти. Кетлін стягла з себе штани і светр і лишилась у тому самому чорному купальнику з глибоким вирізом на спині, в якому я бачила її того дня, коли вони з Міхалом уперше з’явились на пляжі.

Вона раз у раз ставала на край борту, піднявши руки високо над головою, склавши долоні, немов для патетичної молитви, і раптом швидко, наче риба, шугала у воду; за мить виринала, вся іскриста, з мокрими віями. Човен гойдався після кожного стрибка, якийсь час Кетлін, усміхнена, пливла поряд; каштанове волосся обліплювало її голову. Потім Міхал подавав руку й затягав її в човен.

Міхал, голий, у своїх умовних плавках, був прекрасніший за богів, як тіло прекрасніше за камінь, а життя — за легенду. Засмаглий, аж чорний, він видавався мені зовсім змужнілим. На тлі прозорого синього неба, в золотавому повітрі він і Кетлін вільно й невимушено танцювали легковажний танок молодості перед двома недоладними глядачами. Ми з професором бездіяльно сиділи біля стерна, неначе дві вичепурені ляльки. Бредлі в запрасованих штанях і кокетливому метелику виглядав тут куди непристойніше, ніж голий Міхал. Не менш недоречні були мої нафарбовані губи й широка спідниця поряд з мокрою різьбленою фігуркою Кетлін.

Професор, здавалося, цього не помічав. Зі спідньої кишені піджака вийняв плесковату срібну фляжку і частував усіх мортелем. Йому хотілось якнайдовше залишатися в тому блаженному стані, в якому він був після ленчу. Ми відмовлялись, а сам він раз у раз перехиляв фляжку. Рум’янці під ступили йому аж до очей, ніс загострився, очі блищали. Вітрила обвисли, ми застигли серед розлитого на воді блиску.

Бредлі, жадібно вдивляючись у Кетлін та Міхала, що сиділи навпочіпки спиною до сонця, у ці два темні силуети, обведені сяєвом вечірньої заграви, знову заговорив. Він звертався до мене, але розмовляв, власне, сам із собою.

— Дивна, дуже дивна річ молодість… Здавалося б, це природна закономірність, а насправді вона — талант… Одні не мають його зовсім, приходять на світ мляві або кислі, другі закопують його під купами банкнот або стосами книжок, треті торгують ним, викрикуючи гасла, прокльони чи гімни.

Але, на щастя, є й такі, як ми, в цьому човні… як ці двоє, — він показав на Кетлін і Міхала, — котрі роздають молодість задарма, не відаючи, що гайнують скарб, і такі, як ви та я, — він галантно обернувся до мене й приплющив очі, засоромлений своїм признанням, — люди, що залишаються молодими до самої смерті.

Про мене Бредлі нічого не знав, він, зрозуміло, говорив про себе і про своє запізніле кохання. Незабаром подув бриз, і ми повернулися до пристані. Лишитись на вечерю професор не схотів. Прощаючися з нами на порозі нашого дому, він поклав одну руку на плече Кетлін, другу — на плече Міхалові, схилив голову й прошепотів:

— Молоді… які ж вони обоє молоді…

Кетлін сіла за кермо, машина рушила. Професор вихилився з вікна й гукнув:

— Міхале, недобрий хлопче! Не забувай про мене!

І я подумала, що він закоханий не в Кетлін і не в Міхала, а в саму нерозважну молодість.

Як тільки гості поїхали, Міхал хряпнув хвірткою і подався до лісу. Я не чекала на нього з вечерею. І справді, він повернувся, коли зійшов місяць. Випив кухоль молока, з’їв чималий шматок бекону з хлібом. Пішов за мною до моєї кімнати, сів на ведмежу шкуру біля ліжка й, похнюпивши голову, застиг. Груди в нього здіймались, наче міх; він мовчав. Я стала навколішки біля нього, пригорнула до грудей його бідну голову. Він не відштовхнув мене. Теплі м’які губи припали до моєї руки. І хоч ми не мовили ні слова, всі ці роки відчуження враз канули в небуття, ми знов стали близькими — мати й син.

Міхал витер носа моєю хусточкою і жалібно спитав:

— Мамо, чого їм усім від мене треба? Я більше не можу.

— Ти про що, синку? Якщо ти мучишся через Труро, покинь усе це до дідька! Навіщо тобі потрібен Бредлі? Думаєш, я сама не спроможна дати тобі освіту? А Кетлін одружена.

Він одсунувся від мене.

— Нічого ти не розумієш. Гроші й шлюб тут ні до чого. Професор мені вірить — ось у чім річ. Коли всі, навіть ти, вважали мене зайдиголовою і брехуном, тільки він ні про що не розпитував мене, він мене поважав. — Міхал тріпнув головою, відкидаючи чуб з лоба, він уже заспокоївся. — Ось ти, мамо, сердилася, коли я купив гітару, а чи знаєш ти, що професор цей мій бренькіт записав на магнітофон? А раз я засвистів, як дрізд, і він теж записав. А потім запросив якогось типа й загадав намалювати мене. Я розповів йому про Кетлін, він одразу звелів її привезти і…

— Атож, — перепинила я, — ти привіз її, знайшов їй добру посаду, він відомий учений, вона студентка, все дуже добре. Ти хотів, щоб здібна дівчина, чи, певніше, здібна людина… щоб вона не загинула. І до чого це привело? Замість працювати, вона вийшла заміж. Твоя роль у цій історії скінчена!

Міхал підвівся і глянув на мене з докором.

— І це мені кажеш ти, мамо? Яка роль? Який кінець? Все ще тільки починається. — Він жестом спинив мене. — Слухай! Якби не Кетлін… Адже я в тому Лондоні справді мало не зсунувся з глузду… Якби не вона, я був би поїхав до Ісландії, сів десь на морозі та й замерз. Кажуть, це легка смерть.

Він знову став дитиною.

— Але ж, пам’ятаєш, ти запевняв, що не думаєш спати з нею. Ти не кохав її, бачив у ній просто людину.

Він скипів.

— Боже! Які дурниці ти говориш! Звісно, я не думав з нею спати! Звісно, я тягався з повіями й заливав нудьгу, тому що батько заморочив мені голову своїми балачками про людину. Батько працював заради людей і заради людей пішов на смерть. Що ж, йому було легко, бо колись був сейм і різні партії, а потім війна. А що я можу зробити для людей, коли війна скінчилась? Жити так, як ці страуси, я не можу. А професор стільки наговорив мені про відбудову міст… Казав, що я художник. Що в мене багата уява. Ти ж бачила, я каменем сидів над книжками! Хіба тоді я їздив до Труро? А хіба я сказав хоч слово, коли Бредлі геть здурів — одружився з двадцятирічним дівчиськом?

Я мовчала, щоб не дратувати його. І так уже нижня губа в нього сіпалась, руки тремтіли. Він сів біля мене на тахту і прохрипів:

— Мамо, того дня, коли це сталося… він сам прислав Кетлін у Пенсалос! Прислав по мене. А ти її затримала. Казала нам слухати платівку. Ні вона, ні я, ніхто з нас не винен.

Він опанував себе. Підвівся і став переді мною, високий, у червоному светрі, до його ніг тулився Партизан. Міхал поцілував мене в лоб.

— На добраніч, мамо. Що має статися, те станеться.

І першим з того, що мало статися, було ось що: візит професора до нас і його від’їзд разом з Кетлін помітили всі у Пенсалосі. Відразу знайшлися «четверо розгніваних баронів», які винюхали тут трикутник і зробили з цього відповідні висновки.

Найперше Ребекка, побачивши зі своєї уквітчаної бегоніями ложі Кетлін за кермом машини і поруч професора, що поклав руку їй на плече, зайшлася басовитим сміхом і подзвонила до Лаури Віндраш: «Поздоровляю. Все зійшлось, як у пасьянсі. Валета поки що відсунуто. Король ліг на даму. Ти бачила нашу Ізольду в обіймах Бредлі?» Так мені згодом переказувала її небога Елен, мати двох нав’язуваних Міхалові синів.

А Лаура подалася до Роберта Стівенса, письменника, дивака, який часом навідувався у Труро до Бредлі. Здається — теж за словами Елен — письменник дуже розвеселився, почувши про кумедне qui pro quo[7] і розповів Лаурі, що два місяці тому, коли професор брав шлюб з Кетлін Мак-Дугалл, він був у них свідком і ні про якого Трістана не хоче й слухати.

Ця звістка відразу розлетілась по містечку, мов крик голодних чайок. Через два дні після візиту Бредлі до мене прийшов полковник Пол Мітчел, університетський товариш Фредді, один із тих його приятелів, які не могли простити йому «одруження» зі мною. Полковник жив по той бік затоки (саме він підшукав нам цей котедж, що потім дістався мені у спадщину), але, відколи я «овдовіла», ні разу не провідав мене, тільки в річницю смерті Фредді присилав листівку в чорній рамочці зі словами співчуття.

Він довго відкашлювався й розводився про погоду, перше ніж перейти до справи. «Добродійко, — мовив він, — Фредді був a splendid fellow, чудовий хлопець, і я глибоко переконаний, що певні ситуації для нього були б неприпустимі. Я не маю права втручатись у ваші особисті справи, але вважаю за свій обов’язок сказати вам, що особа, яка найкращі роки свого життя прожила з моїм приятелем, повинна, я гадаю, зважати на думку його друзів. Я змушений звернути вашу увагу на той факт, що роман вашого сина з дружиною професора Бредлі без сумніву справив би велику прикрість незабутньому Фредді, який був справжнім джентльменом. Я розумію, що ваш син виховувався не в Англії і що комунізм, який тепер панує в його країні, не міг благодійно вплинути на його моральні засади. І все-таки…»

А за тиждень до мене завітав сам Бредлі. Міхал якраз зубрив фізику, я лущила горошок. Без гарячкових рум’янців на щоках професор мав далеко молодший вигляд, рухався жваво, говорив голосно. Міхала поплескав по спині, зазирнув у його конспекти й довгенько обговорював з ним якусь фізико-математичну проблему. Випив кави, від коньяку відмовився. Оглянув цинії в моєму садку, дав кілька порад. Потім пішов з Міхалом на прогулянку.

Я не бачила, як він поїхав.

Увечері Міхал сказав мені:

— Старий хоче, щоб я вже їхав у Ліверпуль. Житиму в декана. Бредлі знайшов репетитора, щоб мені було легше. — Помовчав хвилинку і понуро додав: — Хтось плітки розпустив. Старий каже, що не вірить, але про всяк випадок я дав йому слово честі, що це неправда. — Міхал звів на мене незворушно спокійний погляд.

— Міхале! Ради бога!

— Що ради бога? — здивувався він. — По-твоєму, я повинен був ради бога встромити йому ножа в серце? Зрештою… ми з Кетлін справді не хочемо його обманювати. Людина робить те, що мусить робити.

— А в Ліверпуль ти поїдеш?

— Так, поїду. Післязавтра.

Другого ранку Міхал зник на цілий день. Напевно, вони з Кетлін зустрілися десь на півдорозі між Пенсалосом і Труро.

 

* * *

У певному розумінні я завжди була самотня. І в батьківському домі — матір завжди дратував мій задумливий вигляд, і в домі чоловіка — Піотр не допускав мене до своїх «чоловічих» справ, вимагав обожування, не приймав допомоги. І під час наших побачень з Яном, після яких я надто швидко знову залишалася на самоті зі своїми думками. І згодом, коли ми з Фредді, оберігаючи внутрішню незалежність одне одного, старанно уникали всього, що могло викликати суперечку або вразити чимось. Я звикла замикатись у собі і, коли Фредді помер, почулася скоріше вільною, ніж самотньою.

І тільки після від’їзду Міхала в Ліверпуль самотність видалася мені гіркою, мов жалоба. Мій нерозважний син, що жив згідно з законами природи та середньовічних поетів, вдершись до моєї самотньої оселі, зламав звичний уклад життя, зірвав дах над моєю головою, залишив мене безборонною перед небом і людським поговором. Я з жахом зрозуміла, наскільки він виповнив собою ту пустку, що була і при Піотрові, і при Янові, і при Фредді.

Я зовсім не гнівалась на нього за все те, що він накоїв. Навпаки, я пишалася його вчинками, ніби якимось подвигом. День і ніч мене невідступно мучила думка, що він поїхав назавжди.

Від Пенсалоса до Ліверпуля поїзд іде близько восьми годин. Як же я здивувалася, коли через тиждень після від’їзду Міхала рано-вранці біля моєї хвіртки спинився «морріс», із нього вискочила Кетлін, вбігла в кухню і, притулившись до мене гарячою щокою, прошепотіла:

— Привіт від Міхала. Він щойно відлетів.

— Як відлетів?

— Дуже просто, авієткою. Один польський льотчик з Ліверпуля привіз його вчора ввечері, і тепер вони полетіли назад.

— Боже мій! Де ж ви провели ніч?

— У нашому парку. В альтанці.

— Божевільні! А де ж був Бредлі?

— У себе в кабінеті. Працював. Потім ліг спати. Рано-вранці я зайшла до нього з тацею і сказала, що їду до вас. А він відповів: «Їдь, mon amour[8], обійми її за мене й перекажи, що Джон Осборн з цапиною борідкою дуже задоволений Міхалом».

Конспірація набирала дедалі ширшого розмаху. Крім мене, Міхал знайшов собі ще двох помічників: Рафала, льотчика з Управління військових перевезень, нагородженого за відвагу польськими та британськими орденами (ця відвага, до речі, допомогла йому розбагатіти на контрабанді) і репетитора Брюса, рекомендованого Бредлі.

Звичний до риску Рафал охоче взявся перевозити Міхала. Брюс, молодий архітектор, родом з Уельсу, виявився анархістом. Під час війни він відмовився обслуговувати гармати на торговельному судні, заявивши, що це суперечить його переконанням. Терплячи зневагу від офіцерів, товаришів і дівчат, він був готовий на все, аби насолити суспільству. Щоб вигородити перед деканом і Бредлі їхнього протеже, він не спинявся ні перед чим, навіть надягав Міхалову піжаму і лягав у його ліжко, коли той літав на побачення.

Міхал часто дзвонив до мене з автомата, розповідав про своїх нових друзів. Сповіщав, що готується до іспитів. Дружба з Брюсом, мовляв, розпалила його честолюбство. Казав, що читає статті Герберта Ріда і Джорджа Вудкока, що зацікавився культурою первісних народів. Але то була, звичайно, тільки димова завіса, він просто жалів мене.

Що там робилося насправді, я знала від Кетлін. Авієтка була старою руїною, її списали як непотріб. Спортивні аеродроми на ніч закривали. Поліція не любила самочинних польотів. Найчастіше Рафал приземлявся на луці поблизу якоїсь ферми, власник її раз кинувся з вилами на непроханих гостей. Іншим разом заглух мотор, довелося в сутінки сісти на спортивному майданчику інтернату; і налякані діти зняли крик. Якби не англійські ордени, не красномовство Рафала і не наївність провінціалів, зам’яти скандал навряд чи вдалося б.

Дерева в парку Бредлі все ще затуляли безумців, струмок заспокійливо дзюркотів, кам’яні лави в альтанці правили їм за ложе, сови літали безгучно. Але, як казала Кетлін, навколо дедалі частіше чулись якісь підозрілі шерехи. Вона не завжди могла прийти на побачення. Часом Міхалові доводилося чекати аж до світанку, іноді даремно. Рафал, який коротав ніч у барі, нетерпеливився. Стали дошкуляти вересневі холоди, часті дощі.

Одного недільного ранку Міхал ввалився до мене, провівши ніч у поїзді, неголений, хворий, споганілий, з одвислою нижньою губою, із зболілим обличчям. «Ой, поперек!» — зойкнув, коли я обняла його. Він ліг навзнак на підлозі, так йому було легше. Звелів зараз же подзвонити до Кетлін і сказати, що я можу відступити їй шинку, яку привіз знайомий фермер. За годину приїхала Кетлін, і він одразу схопився, біль мов рукою зняло. Очі у них потемніли, обличчя розгладилися, злагідніли. «Ходім», — сказав він, як тоді, першого вечора, взяв її за руку й повів у свою кімнату.

Боячись, щоб Бредлі, бува, не надумав прикотити слідом за дружиною, я кружляла біля дверей і кахикала. За дверима була мертва тиша, потім почувся неголосний сміх, приглушені слова — звичайна молитва кохання. Я пішла звідти.

У мого сина й цієї ірландки було те, чого я вже не мала, вони були мною і Яном, мною і тим Яном, який лишився в мені, тим Яном, якого я втратила.

Вони пішли у ванну. Коли я знову побачила їх, Міхал, щойно поголений, усміхався, в Кетлін припухли губи. Міхал обійняв мене.

— Треба бігти.

Він простяг руку по плащ і раптом зблід, на обличчя його набігла болісна гримаса, але не погасила виразу щастя.

— До побачення, Касю… — шепнув Міхал. Доторкнувся до її руки. Тихо причинив за собою двері. В їхніх зустрічах була якась побожність.

Ми лишились удвох з Кетлін, і я забідкалася, де ж узяти обіцяну домашню шинку. Кетлін розкрила валізку: шинку вона прихопила з собою, тепер повезе назад і скаже, що купила в Пенсалосі.

Потроху нерви мої почали здавати. Розмови з Кетлін часом бували досить бурхливими. Якось я вибухнула: «Забудь його! Це кохання не принесе вам нічого, крім горя». Вона засміялась: «Горе прийде тільки тоді, коли я забуду його або він мене».

А якось вона приїхала похмура, сіла в крісло й поглядала на мене з-під вій, мов на ворога.

— Що тобі, Кеті? — Тоді ми вже називали одна одну на ім’я.

І враз де й поділася вся її чарівність, вона стала такою, якою, напевно, була б, якби їй судилася материна доля.

— А те, що слуги за мною шпигують, Бредлі мене підозрює. І все це через тебе! Ти ревнуєш Міхала до мене. Нащо ти сказала Бредлі про симфонію Франка?

Я через силу пробелькотіла:

— Що ти, нікому я про це не казала.

Але вона кричала:

— Нікому? То чому ж Бредлі виписав для мене цю платівку? Це ти підмовила своїх лесбіянок сказати йому, що то моя улюблена річ. Ребекка вчора приїхала з твоїм приятелем-полковником, і цілий вечір вони змовлялися проти мене в кабінеті у Бредлі. І чому цей твій огидний Стівенс, який не подарував мені ані однісінької квітки, хоч був свідком на моєму шлюбі, тепер через день дзвонить по телефону, і, розмовляючи з ним, Бредлі щоразу зачиняє двері перед моїм носом? Чому всі проти нас? Чому? Чому? — Вона потрясала кулаками, голос її ставав дедалі пронизливішим.

У ній було щось трагікомічне.

— Люба моя, — сказала я їй, — ти називаєш його Бредлі. Але ж він тобі не чужий, це твій чоловік. Немає нічого дивного, що він проти вашого кохання. А лесбіянки живуть поряд і щоразу, коли ти приїздиш сюди, чують музику Франка, сидячи в себе на балконі. Не думай, що всі проти вас. В усякому разі, не я.

Вона недовірливо подивилась на мене; нижня частина її обличчя, ця дитинно-зворушлива «pays du tendre»[9], проясніла, Кетлін упала переді мною навколішки, обхопила мене руками й ревно заплакала.

— Подружко, — хлипала вона, — моя Подружко, пробач! Не покидай нас!

Я й незчулась, як сама опинилася на підлозі, і так, стоячи на колінах, ми разом плакали, мов Бранжьєна з Ізольдою, зломлені безжальною долею.

А тим часом сталася нова подія. Рафал під час посадки розбив літак і зламав ключицю. Міхалові довелося вистрибнути з парашутом; він лишився цілий і здоровий, відбувся подряпиною. Першим моїм бажанням було негайно мчати в Труро, відкрити Бредлі всю правду, за всяку ціну покласти край цим мандрівкам, що загрожували життю мого сина.

Вранці я одяглась і стала чекати ранкового автобуса. Але час минав, автобус поїхав, а я все сиділа у своїй кімнаті, зібрана в дорогу. Так само я пропустила і другий автобус.

Був жовтневий день, крізь туман просвічувало жовте листя, і мені пригадалися варшавські Лазенки, як Міхал бродив у шелестливих кучугурах, підбігав до мене, затиснувши в кулачці каштан, і з непохитною вірою в мої слова питав: «Мамо, це їсти чи гратись?»

Я не повинна була ображатися на нього за кочергу й за Луцьк, за те, що він обожував не мене, а батька. Я повинна була залишитися там і брати участь у «рятуванні людини». Поки я провадила ідилічне життя на лоні корнуеллської природи, Міхал, блукаючи вулицями Варшави, надто близько стикався із злочинами. Трістанове кохання квітло в тіні смерті, і Міхалові теж припало таке кохання, а мені роль Бранжьєни, бо я не зуміла бути матір’ю. Я зняла жакет, поклала сумку й лишилася вдома.

Ернест, який так запопадливо начищав черевики Бредлі, вже давно пронюхав про нічні побачення Кетлін і Міхала в альтанці. Своїми спостереженнями він ділився з місіс Меддок, економкою. В домі бездітного вдівця, захопленого своїми книжками та вченими розмовами, в домі, де стіни були обвішані портретами померлої француженки, що лукаво поглядала на старого самітника, звістка про його шлюб з молодою секретаркою була наче удар грому, який розбудив у душах слуг приспану за довгі роки жадобу сенсацій. Поки вони глянсували меблі з червоного та палісандрового дерева й вишукане шкіряне взуття, готували дієтичні страви й стирали порох з книжок, їхні родичі в містах і селах зводили чужих жінок, наживалися на краденому добрі, перерізували один одному горлянки. Несподіваний вибрик професора роз чинив вікно у справжнє життя. Вони ковтали слину, очікуючи coup de théâtre[10]. Кетлін скаржилась на надмірну запобігливість слуг, які з’являлися на дверях, перше ніж вона встигала подзвонити, всюди нечутно кралися за нею, мов кіт за мишею.

Кілька разів вона заставала у своїй спальні місіс Меддок, що гарячково орудувала пилососом, який за мить до того ще мовчав. Білизна в комоді була перекладена, на письмовому столі, серед листів від подруг, Кетлін знайшла чужу шпильку.

Раз із бібліотеки довго чулася приглушена розмова, потім професор підніс голос, і в коридор вискочив Ернест, розгублений, червоний. За вечерею Бредлі сказав Кетлін: «Кохана, якщо ти любиш гуляти вночі, одягайся тепліше. Ночі тепер холодні».

На початку листопада стало на годині, немов вернулася весна. Знов, як рік тому, коли Міхал щойно приїхав до мене, серед трави зарясніли фіалки, снігурі в червоних манишках, посвистуючи, скакали по доріжках.

Конкурсного іспиту Міхал не склав. Зрізався на математиці. Але його фантастичний проект театрального будинку привернув увагу екзаменаторів, і йому дозволили складати іспит вдруге після різдва. Міхал повернувся в Пенсалос, щасливий, наче йому страшенно поталанило, і кілька годин весело грався з Партизаном.

Під час аварії він розсік брову, чорний пластир і опухла синя повіка робили його схожим на злочинця з детективного кінофільму. Щоразу, коли я заводила мову про його майбутнє, він долонею затуляв мені рота. Син привіз подарунок: перекуплений у Рафала альбом з фотографіями зруйнованої Варшави.

— Дивись, мамо, — сказав він, — це моє минуле. Все з димом пішло: батькові ідеали, те, що було обличчям Анни, всі наші квартири, мої танцюльки, наші сварки, мої білі светрики, князь Юзеф, Шопен, костьол Святого Хреста — все чисто! Мамо! Заради чого мені мучитись? Я всього цього не відбудую. Щастя моє, що я провалився. Тих людей не мені рятувати. Не мені будувати для них театри. — Він криво осміхнувся. — Та й навіщо взагалі будувати? Анархісти мають рацію: тільки коли злоба в людях вигорить дотла, можна буде починати все спочатку. — Він крутнувся на п’яті. — В кожному разі, я надто старий для нового.

— Ти скажеш про це Бредлі? — спитала я. — Все, що ти говорив, стосувалося Польщі. Але тут ти теж хотів рятувати людину. І що, врятував?

Він спохмурнів. Сів, закинув голову назад, гарна, немов різьблена шия напружилась; його обличчя з чорною плямою пластиря якусь мить здавалося неживим, та ось він стрепенувся, підвів голову.

— Чи врятував я Кетлін?.. Мабуть, таки врятував. Але не від того, від чого хотів. Не від бідності, не від батькової злості, не від материної дурості. Я врятував її від самої себе.

— Як це розуміти?

Він розсердився.

— Я не філософ, розбалакувати не вмію. Але Кетлін уже ніколи не буде такою, як її мати чи батько.

— Що ти хочеш цим сказати?

Він став переді мною, невпевнено добираючи слова, та зате твердо впевнений у справедливості цих слів.

— Кетлін уже не та, що була раніше, вона стала мною, — мовив він і, ледь зніяковівши, додав: — А я став нею.

А вночі у Труро сталося ось що.

Міхал, як звичайно, перемахнув через паркан і попрямував до альтанки. Поряд був ставок. При місяці у тихій, як дзеркало, воді виразно відбивалася чоловіча постать. Міхал прошмигнув в альтанку. Поглядаючи крізь мереживо плюща поміж колонами, чекав на Кетлін. Незабаром вона прийшла, закутана в теплу шаль. Біля альтанки спинилась, подивилася на ставок. Тінь чоловіка відступила назад, трава заглушила кроки.

Міхал не ворухнувся, Кетлін теж стояла спокійно. Нарешті, обернувшись до альтанки, сказала: «Міхале, ти тут? Як бачиш, я одержала твого листа з безглуздим проханням пояснити все професорові за тебе. Чому ти не зробиш цього сам? Чого боїшся? Думаєш, його так цікавлять твої іспити та й взагалі ти сам? А може, ти вважаєш, що він звичайнісінький скупердяга і розсердиться, коли почує, що даремно витратив на тебе стільки грошей?»

Кетлін ввійшла до альтанки і голосно говорила далі: «Хоч би що ти собі думав, мій милий, знай одне: мені менше за все личить роль твого оборонця. Нашу приязнь люди витлумачили по-своєму. Вони удають, ніби схиляються перед великим Бредлі, а самі тільки й чекають нагоди виставити його на посміх. Тому я й просила тебе більше не приїздити до Труро. — Вона помовчала хвилинку. — Хоча, признаюсь, мені часто бракувало тебе. Та й професорові часом бувало нудно без твоїх страшних оповідок і твоєї гітари».

Вони вийшли на світло. З удаваним обуренням Міхал вигукнув: «То професор підозрює мене у віроломстві? Не може бути! Я ж шаную його, як рідного батька! Ну що ж… Тоді й справді тобі не варто брати це на себе. Я напишу йому листа! — Він поцілував їй руку. — До побачення, стара!» І перескочив через паркан.

Вранці професор признався Кетлін, що чув її розмову з Міхалом у парку. Ніч була напрочуд тепла, пояснив він, і йому схотілося подихати повітрям, а може, зустріти її і разом погуляти при місяці. А потім події розвивалися так швидко і він опинився в такому незручному становищі, що не встиг і не хотів об’явитися.

Про все це я довідалась майже відразу. Міхал повернувся близько півночі. А другого дня приїхала Кетлін з запрошенням від професора: Бредлі пропонував Міхалові пожити якийсь час у них, він сам готуватиме його з математики. Міхал неодмінно мусить ще раз складати іспити.

Незабаром задзвонив телефон. Професор умовляв мене не ставати на перешкоді Міхалові. Якщо я не хочу розлучатися з сином, то в його будинку стане місця для нас усіх. Я подякувала. Проти від’їзду Міхала заперечувати не стала, але сама залишити Пенсалос відмовилась.

Я поклала трубку, і в кімнаті запало мовчання. Кожен із нас трьох знав, що ми думаємо про одне й те саме: комедії пощастило відвернути трагедію. Сором, що й казати. Так принаймні думала я. Міхал про все це, звичайно, думав по-своєму. А Кетлін, певне, навіть не почувала докорів сумління, дивилась на обдуреного Бредлі, і їй зовсім не було соромно.

— Ти справді написав Кетлін такого листа? — спитала я Міхала.

— Написав. Ну і що? — враз наїжачився він. — Тобі не подобається?

— По-твоєму, провал на іспиті — єдина твоя провина перед Бредлі?

Він своїм звичаєм забігав сюди-туди по кімнаті.

— Еге, так воно і є. Це моя єдина провина. А в усьому іншому, — він глянув на Кетлін, — я не винен. І вона невинна. І навіть ви із старим, хоч обоє поводитеся по-дурному.

— Ти вважаєш, я повинна розкрити професорові очі?

Він злякався.

— Що ти, Подружко, люба, ні в якому разі! Нічого не кажи йому, тепер уже запізно! Навіщо мучити старого?

«Навіщо мучити старого…» — улюблена примовка Трістана, який жалів короля Марка. Напевно, ще Адам, піддавшись Євиним чарам, сказав їй, думаючи про бога: «Сховаймося за дерево. Навіщо мучити старого?»

— Просто диво, як ти зуміла врятувати становище, — сказала я Кетлін. — Кого ти раніше помітила — Міхала чи Бредлі?

Вона знизала плечима.

— Звичайно, Бредлі. Я ж боялась його, а не Міхала.

— А ти справді просила Міхала більше не приїздити до Труро?

Кетлін обурено глянула на мене.

— Іще чого! Вигадала, звісно, я ж знала, що Бредлі підслуховує.

І мені пригадалися облудні, лукаві Ізольдині слова: «З любові до короля я любила тебе, Трістане».

Я знову відчула себе зайвою. Їм не потрібні були мої перестороги: з їхніх рук Бредлі пив трунок молодості.

— Мамо, де моя валізка? — спитав Міхал. — Напевно, тобі доведеться віддати мені свою скриню на всі ці книжки.

— Міхале, — сказала я, — скільки можна жити обманом? Невже тобі, Кетлін, не боляче робити посміховище з чоловіка, перед котрим, як сама запевняєш, ти схиляєшся? Краще сказати йому правду. Кінець кінцем, тепер не середньовіччя, розлучитися зовсім не важко.

Обоє подивились на мене з жалем, як завжди, коли були зі мною не згодні.

— Правду? — скривився Міхал. — Що таке правда? Вона міняється кожні п’ять хвилин. Чим вона краща за брехню? Правду в вічі ріжуть дурні й хами. Тільки брехня розумна й людяна. А одруження… Красуне, — звернувся він до Кетлін, втупивши в неї очі: одне здорове, блискуче, а друге підсинене, мов у розбійника, з чорною латкою над бровою, — ти хочеш мати такого чоловіка?

Вони засміялись. Кетлін сіла поруч зі мною, не випускаючи Міхалової руки.

— Подружко, — сказала вона, пригорнувшись до мене, — шлюб нам ні до чого. Нам не потрібні ні діти, ні повага сусідів. А перешкоди навіть подобаються. І не турбуйся про Бредлі. Йому краще бути з нами, ніж без нас.

— З вами? — обурилась я. — Скільки мені відомо, він одружився з тобою, а не з вами.

Вони подивились одне на одного, потім у вікно. Міхал за свистів.

— Я цього не певен, мамо, — мовив нарешті, закінчуючи дискусію.

За годину вони виїхали до Труро.

 

 

 

 


[1] «Голубий присмерк» (фр.)

[2] Пробачте (англ.)

[3] Команда підпалювачів Варшави (нім.)

[4] Щасливий кінець (англ)

[5] Фондю по-бургундському (фр.)

[6] Млинці «Сюзетт» (фр.)

[7] Непорозуміння, плутанина (латин.)

[8] Любов моя (фр.)

[9] Область ніжності (фр.)

[10] Розв’язки (фр.)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.