Трістан 1946-10

 

Розділ XIII

На десятий день Бернард нарешті сказав, що завтра я зможу побачити Міхала; настав ранок, Бернард по мене приїхав. Ми мчали автострадою, по один бік була затока, по другий — газони, повз нас пролітали мурашники хмарочосів, невисокі особняки, парки за штахетами, жовті, рожеві й білі будиночки серед повені квітів, заводські димарі, яхти, низки розмаяної вітром білизни, чайки, шкільні автобуси — і жодного перехожого, всі люди, мабуть, у машинах або на роботі.

Лікарня, мов палац, стоїть посеред парку, ми відмітилися у скляній клітці, купувати квіти в кіоску я не стала, для такої зустрічі вони не до речі, довго йшла коридором, дівчина в халаті штовхнула двері, я ввійшла…

На ліжку хтось лежав. Я відразу розтулила долоню, блиснула сережка, але очі того, хто лежав, не заблищали. Я кинулась до нього, стала навколішки: «Міхале, my only love[1], я до тебе прилетіла, поглянь на мене!»

Цей чоловік глянув. «Я не Only Love, я Майк», — сказав і відвернувся, не схотів мене впізнати, як ми з Бредлі в Труро не бажали впізнавати божевільного, тільки Кейт Уокер мене впізнала й усміхнулась тій, від якої він відвернувся. Вона стояла у нього в ногах і щось плела на спицях, страшно мені стало: де я? Хто ця сповита бинтами лялька? Якби я могла лягти в це ліжко поряд з ним, ми напевно пізнали б одне одного, ліжко перестало б бути лікарняним, я нашептала б йому наші слова, і ми вмерли б разом, як Трістан та Ізольда; вдарили б у всі дзвони, люди на вулицях плакали б, такий світлий був би кінець нашого кохання, але я не могла лягти в ліжко поруч з чоловіком Кейт Уокер, ліжко в лікарні не могло обернутися на катафалк у каплиці, на Лонг-Айленді, мабуть, і дзвонити не вміли так, як у Бретані, й американці в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому році напевно не стали б оплакувати на вулиці смерть двох іноземців.

Я не вмерла, я стояла навколішках біля хворого чоловіка, який теж не вмер, але не впізнав мене, бо скінчилося те, що мало бути вічним, а виявилося таким коротким.

Мені згадався лебідь у Кенсінгтонському парку, що перед заходом сонця ловив золоті блискітки на воді в тому місці, де пішов на дно золотий годинник — Міхалів подарунок.

Тільки-но одержала його — й відразу довелося кинути у ставок, але птах нічого не знав про золото, його вабив промінь, і я перестала шкодувати годинника, сонце було вічне, наші клопоти здалися мені сміховинними, тепер цей хворий зі своїм мовчанням не хотів мене знати, я ж пам’ятаю, як він подарував мені годинничка і потім ми кинули його у воду, бо люди були проти нас. Я тоді не сердилась на нього, лебідь і промінь сонця показали мені, що через годинник не настане кінець світу, але зараз не було ні променя, ні лебедя, була Кейт зі своїми спицями й ця зловісна тиша.

Францішек запевняє, що я страшенно балакуча і в моїх словах немає сенсу, є лише секс, може, тому я зараз не знаходила слів, цей чоловік був хворий, йому потрібний був сенс, а я не вмію виражати сенс словами.

Хворий потребував допомоги. Який сором, який жаль! Мабуть, Кейт готувала Міхалу відвари, мила його, чому ж я не прилетіла раніше? Спиці мигтіли в мене над головою, я боялася ворухнутись, цей чоловік, якого Брауні назвала Трістаном, мовчав, повернувшись до мене спиною, тому що не я його мила, не я готувала йому відвари, не повірила в його хворість, для мене його біль існував тільки для того, щоб я могла зціляти самими поцілунками, без ліків.

А може, я кохала не Міхала, а свою любов? А може, над саму любов я кохала мрію? Я не сміла звести очі, так хотілося сказати «пробачте», тільки до кого я могла говорити? До його спини, обтягнутої червоною піжамою? До Кейт?

На щастя, ввійшов Бернард і підвів мене з підлоги, я встала і, все ще тримаючи в руках сережку, якої Міхал так і не взяв, навіть не помітив її, — вийшла, світило сонце, сліпило очі. Бернард сів за кермо, я поруч і тією самою безлюдною дорогою поміж затокою й газонами повернулася до готелю.

Готель невеличкий, на вузькій вулиці, мені нараяла його стюардеса в американському літаку, сказала, англійці завжди там зупиняються, ви, напевно, теж любите, щоб усе було старе — старе авто, старий готель, старий друг… Я не розібрала, жартома вона говорила чи серйозно, але дуже швидко впевнилася, що Нью-Йорк мене не цікавить, мені потрібен мій старий друг, боже мій, а що як він уже не друг мені?

Я лежала на старосвітському ліжку й чекала невідомо чого, може, щоб Америка разом з цим готелем запалася під землю, щоб я прокинулась у Лондоні, а поруч — Міхал, і його рука на моїх грудях, уві сні він дихає зовсім нечутно, часом тільки скрикує або белькоче, це коли йому сниться зміїв язик, тоді я його розбуркую, він кліпає, очі непритомні, потім усміхається до мене з такою полегкістю і засинає усміхнений, спить тихо-тихо.

Сказати правду, я про нього знала мало, тільки те, що сама бачила і вгадувала, Подружка теж розповідала скупо, його минуле, ця страшна закривавлена Польща стояла в пітьмі у нього за плечима, тримала за волосся, не пускала, я пробувала його відірвати, але він не дозволяв торкатися минулого, хотів жити тільки сьогоднішнім днем, тим, що має оце зараз, але не давав відрубати давнє, колишнє, як же він тепер відрубає мене? Чуприни немає, постригся йоржиком, але я все одно тримаю його за волосся, не вірю, не спав він, коли я стояла поряд навколішках, прикидався. Кейт силкується його відірвати — не подужає. А може, гаряче бажання бути зі мною перегоріло в розлуці?.. Задовго я змусила тебе чекати, милий, прости мені! Дурненький, викинув пам’ятку про мене й думає, що забуде, може, навіть і відрубає, але однаково не забуде, тепер і я знаю — пам’яті не закопати.

Вирішила чекати. Не варто зважати на примхи хворого, діждуся, поки Міхал одужає, тоді поговоримо без шпичок над головою, якщо він скаже: я нещасливий, ніщо мене від нього не відштовхне, Джеймс відпустив мене, я вільна.

У мене була бабуся — шотландська пуританка, певно, від неї я успадкувала впертість мула, який чекає на «друге пришестя» і нехтує тим, що є, цур тобі, цур, бабо! Міхал є. Немає кохання на віддалі, Міхал послав по мене, Міхал не може мене прогнати.

Надвечір я встала, щоб спустити жалюзі, мене дратувала червона миша, що кружляла голубою неоновою доріжкою по той бік вулиці, виглянула у вікно — в лице вдарив блиск вогнів, запах бензину, приглушений вечірній гомін величезного міста, ділові розмови закінчено, магазини позамикано, тротуарами, взявшися за руки, бредуть закохані, п’яні ще не бешкетують, у таксі поцілунки, в ресторанах перші відвідувачі, до театрів під’їжджають елегантні дами в супроводі чоловіків з чорними краватками, я задивилась на «ягуара» перед готелем, на чоловіка, що відмикав дверцята, машина була червона, точнісінько як мій «морріс», поряд стояла дівчина в рожевій сукні, од вітру спідниця то надималася, мов дзвін, то обліплювала її стрункі ноги, обличчя не було видно, рукою дівчина притримувала волосся над лобом… я теж маю рожеву сукню і теж могла б стояти так біля машини, очікуючи, коли супутник повезе мене туди, де можна вільно кохатися й бачити небо, не заляпане неоновими вогнями.

І враз мені наче полуда з очей спала… Джеймс і Міхал змовилися проти мене! Один карає своєю добротою, другий — злістю, вони передавали мене один одному, а кожен тільки й думав, як би більше у мене взяти, гнув на свій копил… Я смикнула жалюзі, шнур луснув, подзвонила портьє, попросила принести в номер шампанського й ананасовий компот, за хвилину офіціант укотив столик на коліщатах з приборами на дві персони, з двома келихами та пляшкою.

«Пані чекає гостя… Вечерю замовити зараз чи пізніше?» Розіслав скатертину, поставив квітку і заходився розкладати прибори, я засміялась: «Не трудіться, будь ласка, вечері не буде, а вино й компот — для мене одної». Він був молодий, але, мабуть, уже звик до всяких дивацтв, навіть оком не моргнув — чи відкоркувати вино? Корок вистрелив у стіну, офіціант присадив шампанське серветкою, налив, поставив компот і зник разом зі столиком.

Я пила перед дзеркалом. Дзеркало було трійчасте, як в «Ательє Пітер», перед ним зараз я уявляла себе тими жінками, яких удавала колись в ательє. Подружка встигла дати мені в дорогу тільки одну сукню… я накидала на неї шаль і ставала то дочкою фермера, то дамою на яхті, то демонічною жінкою, то молодою, що йде до вінця, і річ була не в уборах, за яких п’ять хвилин я могла прожити одне життя й почати зовсім інше, й відразу мінялись і обличчя, і манера рухатись, це мене забавляло, я крутилась, мов дзига, потім завмирала й спостерігала в дзеркалі ці чужі життя, всі справжні і всі не мої, нарешті стомилась і заснула.

Прокидаюсь, дирчить телефон, оглядаюся — лежу на килимі, поруч порожня пляшка й розбитий келих, неторканий компот, устала й кажу: «Алло». — «З вами хоче побачитися містер Драго, каже, що він ваш знайомий». — «Ні, я такого не знаю, мене нема». Це, мабуть, Бернардові штуки, думаю, тільки стала роздягатися — стук у двері: «Катю, відчини, це я». Остовпіла. Драггі.

Я його не впустила, розмовляли крізь зачинені двері.

— Звідки ти взявся?

— З Лондона. Якщо уникаєш знайомих, не треба було зупинятися в цьому готелі.

— Відколи це ти став містером Драго?

— Вже два роки я так підписую свої картини, очевидно, У Труро я не популярний, відчини.

Я не відчинила. Наступного дня, зголоднівши, я зійшла в ресторан, замовила біфштекс, Драггі зараз же підсів до мене.

— А ти стала ще гарніша. Вчора я бачив, як ти висідала із «каділлака» з якоюсь блідою міногою, це що — новий Трістан?

— Облиш ці дурні жарти, а то я піду, сам платитимеш…

Прикусив язика, розповів, що в Нью-Йорку його виставка.

— Що робиш увечері?

— Хай це тебе не турбує, — кажу.

— Не можу не турбуватися, — каже.

День був гарячий, я скинула жакет від костюма, в якому прилетіла, під ним — прозора блузка, він дивиться на мене невинними очима й доторкується до шрама на моєму плечі.

— Не можу не турбуватися, darling, я не хочу, щоб таке знову з тобою трапилось.

Мене мов огнем обпекло, всередині щось заскімлило — якби ж то це могло трапитися знов! Але наперекір, на зло самій собі кажу:

— Це не може трапитись, а якщо тобі так хочеться знати, то якраз сьогодні вечір у мене вільний.

Цим разом я затялася — не стану більше вартувати біля телефону, попросила портьє в разі чого записати, хто дзвонив, та й пішла блукати містом, тінь на одному боці вулиць тут густіша, світло на другому ясніше, ніж у Лондоні, бо сонячне проміння або падає прямовисно, або зовсім не доходить через хмарочоси, так само й люди: веселі видаються веселішими, сумні — сумнішими, магазини тут багатші, поспіх шаленіший, машини більші, одяг новіший, одно слово, все екстра, тільки в ювеліра Тіффані на П’ятій авеню впадає в око незвична скромність — у вітринах невеличкі екранчики з крихітними віконечками на замшевому тлі, і до цих замшевих квадратиків прикріплено маленькі брошки без ціни, маленькі кольє, маленькі персні з величезними діамантами. Здивували сукні в «Сакса» — чи ба, в Нью-Йорку вміють шити зовсім по-паризькому, тільки навіщо, адже німці не знищили Парижа. Віддаючи данину своїм ірландським предкам, я зайшла в собор святого Патріка, і вся ця готика, арки, вітражі — все було підробкою, я не знайшла тут ані духу старовини, ані натяку на страждання, проста романська церковця в Лантеглосі куди миліша, але мене втішило, що Нью-Йорк не має минулого, я, мабуть, теж не маю, бо всякі типи оглядались на мене частіше, ніж у Лондоні, а один, в якомусь чудернацькому капелюсі, гукнув: «Hello, beautiful!»[2]

Увечері ми з містером Драго пішли дивитися «Трамвай «Бажання», один з героїв цієї п’єси — поляк Ковальський, його кохають дві жінки, і та нещасна нічна фея Бланш, яка хоче відбити його в дружини, була я.

— Дивись, дивись на цього грубіяна, — шепотів Драггі, — він страшенно схожий на нашого польського бандита, еге?

Неправда, зовсім не схожий, Бланш не схожа на мене, а дружина Ковальського — на Кейт, ніхто ніколи ні на кого не схожий, але висидіти на цій виставі я не могла, після другого акту ми пішли, і Драггі повів мене в «Сардіс», театральний шинок, де автори й актори очікують відгуків після прем’єри, тільки цього разу була не прем’єра.

Там я познайомилася з Гарольдом, мабуть, він заздалегідь домовився з Драггі, бо як тільки ми ввійшли, визирнув із-за газети, встав, окинув мене поглядом з голови до ніг і каже: «Я так і думав, це не «обличчя року», а «особистість десятиріччя», Драггі озвався: «Ти хотів сказати — «сторіччя», ми засміялися, Драггі замовив краба з Аляски, шампанське і ананасовий компот, усі вже знають, що я люблю шампанське і компот з ананасів.

Гарольд тримався так, наче ми знайомі з дитинства, як виявилось, він теж ірландець, коли доїдали краба, за нашим столом сиділо вже шестеро, Гарольд звелів подати ще шампанського, другий чорнявець звався Рой, він кінокритик, а ота пара — Марго і Денні — актори, за кавою я налічила вже тринадцять душ, усі пили за мене, верзли всякі дурниці і поводились так, ніби ми зналися змалку, в туалеті Марго показала, як треба масувати перса, щоб не здрябліли, і поцілувала мене в грудь.

Було близько другої години ночі, коли ми вийшли з ресторану, метрдотель біг за мною до дверей, офіціант просив автограф, якийсь тип весь час мене малював, а кілька чоловіків присвиснули навздогін, хоч Подружчина сукня була зовсім не люкс, гукали: «Лишайся з нами, Дивнолиця, тепер ти вже наша», в Лондоні на мене тільки видивлялися, а в Нью-Йорку полюбили, і мені стало хороше.

Проба відбулася другого дня вранці, Гарольд — продюсер, фільм зветься «Страйк ангелів», це комедія, я маю бути головою профспілки ангелів, вимагаю підвищити заробітну плату, бо їм дедалі більше клопоту з грішниками, страйк зривається, тому що дехто з ангелів хоче дістати ступінь доктора святості, я переходжу на бік грішників і організовую страйк, щоб збільшити платню гангстерам і наркоманам.

Мені звеліли зіграти останню сцену, текст я прочитала тільки один раз, сподівалися, що я дратиму горло, але я говорила тихо, пам’ятала, що я провинний ангел і ці грішники колись теж були ангелами, отже, ми можемо порозумітися без крику.

Гарольд був у страшенному захваті, він поговорить з режисером, ангажемент забезпечений, це ясно, ні, не ясно, кажу, я не певна, чи згоджуся, Драггі розсердився, але я нічого не можу вирішити, поки не побачуся з Міхалом.

Телефонного дзвінка ке було, я тікала від Драггі, годинами просиджувала в «Монастирі», розглядала гобелени з однорогом, об’їдалася морозивом, вилежувалась на траві в Центральному парку, читала «Гарперс базар». Ні Джеймс, ні Подружка не знали моєї адреси, ніхто мене не турбував, не давала спокою тільки невідступна думка, що Міхал — поряд.

Гарольд дав мені тиждень на роздуми, на третій день я почала нервуватися, на п’ятий — то була субота — приїхав Бернард, Міхал уже ходить, незабаром знову піде на роботу, я нічого йому не сказала, але в неділю вранці дзвінок:

— Кася? Я внизу.

Спускаюсь. Міхал сидить у кріслі біля ліфта, глянув, усміхнувся недбало, ніби ми тільки вчора розсталися, питає:

— Що нового?

Я знизала плечима, кажу:

— Нічого, як здоров’я?

— Добре, — каже, — усе вже позаду, спливло, як з гуски вода.

— Що позаду?

— Все, — каже, — всі мої болячки.

Горло мені стиснуло, мовчу, врешті питаю:

— І я?

Він поклав долоню на мою руку, дивиться кудись у далечінь, судорожно ковтнув.

— І ти теж, — каже, і навіть голос не затремтів.

Сиджу, заціпенівши, за хвилину питаю:

— Все наше вмерло, так? Умерло?

— Умерло, — каже.

Я схопилася з крісла. й

— І ти не почуваєшся нещасливим? Ні?

— Ні.

Ми стояли лицем в лице, чекаючи, що ось зараз хтось увійде, щось станеться і ми не умремо.

Ніхто не ввійшов, нічого не сталось, тільки десь у глибині бармен торохтів відерцем з льодом. Міхал поцілував мені руку, ми відвернулись одне від одного, і він, злегка тягнучи ногу, пішов до виходу.

— Ну то прощай, прощай! — Я побігла за ним.

Він спинився, довго дивився на мене.

— МИ З ТОБОЮ НІКОЛИ НЕ РОЗПРОЩАЄМОСЬ, — промовив.

Скляна вертушка у дверях крутнулася й завмерла.

 

 

Розділ XIV

Як і раніш, я живу в Пенсалосі, в маленькому будиночку, притуленому до скелі над однією з корнуоллських заток, що зветься Ready Money Cove.

З-поміж давнього оточення Фредді першим покинув цей світ полковник Мітчел, його задушила чи то злість, чи то ядуха. За місяць до смерті він ще встиг з допомогою кількох місцевих патріотів розіслати найповажнішим громадянам послання, в якому закликав остерігатися підривних елементів із-за «залізної завіси», що хитро використовують легковірність англійських учених та добре ставлення британців до вдів і сиріт сумнівного походження.

Невдовзі зник з обрію і Роберт Стівенс — струсивши зі своїх сандалів пил провінції, він помандрував до Лондона, в облюбований інтелектуалами район Свісс Коттедж, мріючи про кар’єру месії серед австрійських євреїв.

Джеймса Бредлі після втечі Кетлін я бачила тільки двічі: один раз у Ребекки, а другий — в лікарні. Ребецці лікарі заборонили пити спиртне, тому вона вже не ходить у певні години до «Короля Пруссії», а цілий день смокче коньяк із пляшки, ховаючи її у шафку з ліками, зате гостям каву подає щораз рідшу й щораз нещадніше ріже правду в вічі. Якось я забігла до неї мимохідь і застала там професора, він сидів червоний, а господиня виступала.

— My dear man, — гула глухо, — ти переміг Трістана, Отелло і Ясона, можеш умерти спокійно, королю Марку, бо завдяки тобі Ізольда зрозуміла, що життя — ніщо, а мистецтво — над усе. Її тріумфи в театрі й кіно — це твої тріумфи. Якби вона лишилася з тим чарівним молодим іноземцем, ніхто б і не знав, що така існує на світі. — Угледівши мене, Ребекка поквапно скрасила обличчя усмішкою. — Правду я кажу, Уондо?

Я розгубилася, Бредді підвівся й мовчки поцілував мені руку.

Та риторичних запитань Ребекки не можна було пускати повз вуха, тому я кивнула.

— Ну от… — знову заговорила дива, звівши дух, — значить, ви обоє згодні зі мною, що Кетлін плюс Майкл дорівнює нулю, а міс Мак-Дугалл плюс Гарольд Кларк — це нині сума досягнень американського театру.

— Cher ami, — озвався професор, — є ще одне рівняння: молода Кетлін плюс старий Джеймс теж дорівнює нулю.

Він відкланявся і вийшов.

Через рік я провідала його в лікарні. Він умирав звичайною смертю — від серцевої слабості. Я пішла туди, бо Міхал благав про це в кожному листі й прислав якісь чудодійні ліки від американського спеціаліста. Ліків я не віддала — стан був безнадійний, але попросила доглядальницю спитати, чи бажає Бредлі мене бачити, й дістала ствердну відповідь.

Його худорляве обличчя було незвично блідим, а більше ніяких змін я не помітила. Говорив він вільно — мабуть, після уколу, — і видно було, що не хоче марнувати час на обмін гречними словами.

— Все гаразд, — почав він, — загалом я своїм життям задоволений. Гадаю, що вмираю вчасно. Тільки… — професор здійняв на мене погляд, сповнений болю, — чому вона думала, що я буду їй завадою в акторській кар’єрі? — Він безтямно, мов маніяк, бгав пальцями ковдру, бліді щоки бралися зеленню. — Мені ж однаково, де жити… — Шепіт його став ледве чутним, увійшла доглядальниця, попросила мене залишити палату.

Бредлі помер того самого вечора. Коштовності своєї першої дружини він відписав «великій акторці, міс Кетлін Мак-Дугалл». Його смерть глибоко схвилювала Міхала. Прямо він про це не написав (а з роками пише мені все частіше), але я зрозуміла, що це природне згасання людини, організм якої не був підірваний ні злигоднями війни, ні нападом бандитів, нагадало йому про неминучість кінця всього сущого. І він став турбуватися про мене. Адже за мною його черга.

Міхал настійливо запрошував мене у Штати. Зважитися на таку подорож було нелегко, та врешті-решт я поїхала. Єдине запитання, яке почула по приїзді від Кейт: чи зберігся ще той капелюшок, що я купила у неї в Труро.

Настрій за вечерею був достоту такий, як того дня, коли Міхал і Кетлін несподівано приїхали до мене з Лондона: так багато треба сказати, що краще помовчати. У перервах трапези з уст злітали якісь звуки, і це озвучене ніщо зависало над головою, немов хмаринка в безвітряну погоду, ні в кого не знаходячи відгуку.

Інгрід одразу стала називати мене «grannie» — бабусею і попросила фотокартку, щоб послати її Катаріні у Швейцарію; так укомплектовуючи родину, вони намагаються краще загніздитися в житті. Пес-боксер гарчав на мене з-під стола. Мені приділили окремий флігель у парку. Міхал сам потяг мою валізу, провів у мої апартаменти, постелив постіль.

— Це, щоправда, не палац, який я обіцяв тобі на вокзалі в Парі, але, погодься, мамо, хата непогана… — Він прохально дивився мені в очі. — Не відпущу тебе звідси, поки не даси слова, що незабаром повернешся назавжди.

Я мовчала.

— Навіщо тобі той котедж у Пенсалосі? — не вгавав Міхал. — Що тебе там держить? Продай його, побачиш, мамо, як тобі тут сподобається.

Він уже не називав мене Подружкою, теж укомплектовував родину.

Хата справді була вишукана, суміш старовини зі скандінавським модерном, безліч усіляких електричних витребеньок. У клозеті — полиця з детективами, у спальні — французькі гравюри, за вікнами — камелії.

Наступного ранку я поїхала на метро в Манхеттен і зателефонувала до Кетлін. Вона ще спала, покоївці заборонила її будити. Тоді я подалася оглядати місто. Воно мені не сподобалось — височенне, похмуре, тісне. Відчувалось, як задихаються затиснуті на кам’яному острові будинки, пнучись до неба, щоб не впасти у воду. І люди, здавалося, теж душаться від бензинового чаду й власної неситості. Жінки нафарбовані надто яскраво, у чоловіків колір обличчя гіпертоніків. Я сіла на лаву в парку над Гудзоном і дивилась на воду, але раз у раз підносила очі, щоб помилуватися легким, ажурним диво-мостом, перекинутим через широку, повноводу річку. Гули пароплави, згадалася Вісла, і так захотілось у Варшаву. Продати котедж в Англії для того, щоб перебратися на береги Гудзона? Я не вірила, що Міхаловим мандрам уже кінець.

Коли настала пора ленчу, я знову зателефонувала, трубку зняла Кетлін. Скрикнула. Як і колись, засипала мене цілою зливою слів. За півгодини ми сиділи удвох у «Російській чайній» над млинцями з кав’яром.

— Мені треба потовстіти, — цокотіла Кетлін. — Я гратиму матір актора, який старший за мене майже удвічі.

Вона була та сама й водночас зовсім інша. Тільки тепер, опанувавши театральну дикцію, нарешті вповні виражала себе. А я, вслухаючись у її голос, тільки тепер зрозуміла, що вона завжди, зроду була акторкою. Студентка-медичка і дочка скнари — одна її роль, Ізольда — друга, леді Кетлін — третя. В житті деякі ролі вступали у протиборство. Лише тут вона дихала на повні груди, бо на сцені, в певному місці і в один час можна грати лише одну роль. Яку? І з цим ніякого клопоту: шукати не треба, в крайньому разі можна відкинути одну пропозицію й чекати на нову. Тепер вона сміялася трохи дзвінкіше, говорила трохи голосніше, усміхалася ширше й більше осягала поглядом.

— Я ніколи не перестану кохати Міхала, Подружко, — співала голосно. — Але йому я більше не потрібна, і я перестала любити себе — чого варта жінка, яку коханець покинув заради іншої? Себе я вже не люблю, перевтілююсь в інших жінок. Хочу забути себе, хочу плакати від чужого болю, радіти чужою радістю, і щоб люди в театрі або в кіно теж плакали й сміялися, тому що я так добре граю.

— І тобі цього досить? — не повірила я.

— О, так. — Вона замислилась. — Досить. Коли я граю Медею, я так голосно ридаю над її дітьми, що мені вже не стало б сили оплакувати своїх власних.

— Ви з Міхалом ніколи не хотіли мати дітей.

— Ах, Подружко, ти така ж легковірна, як і Міхал. Ми казали, що не хочемо, а це зовсім не те саме. Наш розрив почався, власне, з тієї хвилини, коли Міхал дізнався, що я позбулася його дитини.

— Позбулася? — скрикнула я. — Чому?

— А тому, що Трістан та Ізольда не мали дітей, і ми хотіли бути такими, як вони. Ні на кого не схожими. — Вона зареготала. — Зате Міхалові щастить на чужих дітей. Ха-ха! Ребекка нав'язувала йому синів Елен, а тепер він став батьком двох рибальських дочок.

— А ти граєш Медею.

— А я граю Медею.

На чорнім светрі мінився, мов райдуга, букетик з опалів та гранатів.

— Гарна брошка, — зауважила я.

Кетлін знітилась. Блискучим від лаку нігтем доторкнулася до коштовної прикраси.

— Оця? То від Бредлі. Спадок француженки. — Вона вже не називала його Джеймсом — це ім’я лишилося в минулому разом з леді Кетлін.

Вона запросила мене на вечерю в ресторан «Сарді» після вистави. Я не пішла. Відчувала, що це зроблено просто з чемності. Подружка лишилася в минулому разом з Трістаном.

У Міхала я гостювала місяць. Вигляд він мав добрий. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це той самий, давній Міхал. Зовні він не змінився. У нього були ті самі прозоро-медові очі, точнісінько такі, як тоді, коли він так страждав від кохання. І ті самі не паристі губи: верхня — тонка й уперта, нижня — пухла й безвільна. 1 те саме — моє — високе, квадратне чоло із затоками обабіч, про нього Піотр колись сказав: «Найкрасивіше в тебе — лоб. Добре, що ти дала його нашому синові». Пам’ятаю, я тоді відповіла: «На жаль, я дала йому і свої губи».

У Міхала були ті самі широкі плечі й вузькі стегна, якими його наділив Піотр, щоб згодом він міг пригорнути чужу дружину. Ні, на вигляд він не змінився. Міг би зараз отак сидіти на терасі в Пенсалосі; там так само світив би місяць, горіли смолоскипи, відлякуючи нічних комах, а руки на його плечах могли б бути руками Ізольди Першої й Останньої.

Особливо запав мені в серце один вечір, коли здавалося, що все ще може бути, хоч усе вже було. Такі вечори, певно, трапляються тільки тоді, коли двері до іншого світу не причинені, бо якась надлюдина, якийсь архангел, Зевс чи бодай астронавт не пригвинтив як слід залізної переділки між небом і землею.

Не знаю, через зачерствілість душі чи з розпачу, Міхал поставив платівку з симфонією Франка. Сюрчали цикади, понад деревами літали величезні світляки, місяць стояв на небі, великий, застиглий, мов остання нота з ферматою, коли звук помалу тане, і ця музика ще раз говорила про те, що кохання — найздоровіша, найпрекрасніша недуга, єдиний біль, гідний безсмертя.

А проте цей вечір уже не належав ні мені, ні Міхалові, ні Кетлін, ані тим краям, що були колись. І молодий американський бізнесмен не був двадцятирічним варшавським повстанцем, його друга Ізольда не була колишньою Ізольдою, а цей місяць не був першою повнею кохання.

Платівка з симфонією Франка завмерла, місяць зайшов за хмари, стало прохолодно, Кейт покликала нас до вітальні. Але я більше не могла цього витерпіти і втекла в парк.

Більшу частину дня Міхал проводив у своїй конторі за тридцять миль від маєтку Уокерів. Вечорами він звичайно розказував анекдоти, пустував з Інгрід, що дивилась на нього захопленими очима, хвалив Кейт за куховарські винаходи й за те, що помідори вона купує на п’ять центів дешевше, аніж вони стали б їй у власних теплицях.

Бернард появлявся рідко: Кейт досі не може простити йому подорожі по «лікаря-спеціаліста». Не знаю, які стосунки в Міхала з дружиною, але вночі я частенько бачила світло у стайні, де в нього є кімнатка, обвішана сідлами й вуздечками. Здається, він радніше ночує біля коней, аніж з Кейт.

Спочатку Міхал приходив до мене щовечора, потім — усе рідше, нам заважали спільні спогади, які тут нікого не цікавлять, а багато ж було й такого, про що ми не говорили.

Я весь час докоряла собі: син тобі чужий, бо ти не зуміла завоювати його любов. Поки тривала забава у Трістана, він називав тебе Подружкою. Тепер він бавиться в американську акулу, і Бранжьєна йому більше не потрібна. Мене вражала та легкість, з якою вони обоє — Міхал і Кетлін — переходили від однієї ролі до іншої. Але Кетлін була чесніша, бо кінець кінцем вибрала справжній театр, де ніхто не повинен журитись її долею після того, як опуститься завіса. А Міхал і досі вимагає від мене співчуття, хоч його теперішнє життя — проти мене.

Я заводила з ним розмови про війну, хотіла зрозуміти, чи була його участь у русі Опору стихійним пориванням, а чи якоюсь роллю. З тих скупих визнань, які я змогла видобути з нього (знову за допомогою джину) під час наших бесід на Лонг-Айленді, я зробила висновок, що то була не роль і не порив душі, а просто конечність. Зате «рятування людини» — це роль, котру нав’язав йому Піотр. А я виявилась неспроможною нав’язати будь-кому якусь роль. Що ж мені лишалося? Хіба тільки очікувати в Пенсалосі тих часів, коли рятування людини стане конечністю для матерів, для батьків і для синів у кожнім куточку земної кулі.

Напередодні від’їзду, прийшовши у великий будинок на вечерю, я застала там розлючену Кейт. Вона з серцем раз по раз била в гонг, нарешті заявила:

— Я не хочу їсти холодний суп. Сідаймо до столу.

Міхал та Інгрід запізнювалися.

— Піду пошукаю їх, — зголосилась я.

І подалася до стаєнь. Ще здалеку на тлі густо-фіолетового неба, яке часто буває там після заходу сонця, я побачила дві постаті. Міхал та Інгрід сиділи спиною до мене на горбочку край вигону, перед ними пасся кінь, над ними сходив місяць, кінь раз у раз стріпував гривою й іржав, такий же нереальний, як і вони. Я підійшла ближче; вони розмовляли неголосно, але у вечірній тиші було чути кожне слово.

— Коли ти виростеш, Іню, — Міхал говорив по-англійському, але ім’я дівчинки переінакшив на польський лад, як колись Кетлін на Касю, — я куплю тобі такого коня, на якому ти зможеш не тільки скакати, а й літати.

— І ми полетимо на Місяць, дедді? — озвалася мала.

— Еге. Але не зразу. Спершу полетимо над різними країнами і всюди скидатимемо листівки.

— А що буде написано на тих листівках, дедді? Щоб усі мастилися кремами Елени Рубінштейн?

— Ні, Іню. Щоб більше ніколи не вбивали людей.

— І бандитів теж?

— І бандитів теж. Вони самі повбивають один одного.

— Дедді, а коли ти купиш мені такого коня?

— Ще не скоро, Іню. Такий кінь страшенно дорого коштує. Треба спочатку заробити купу грошей.

Знов несамовито задзвенів гонг, я відступила кілька кроків назад і покликала їх. Обоє схопились і, тримаючись за руки, підбігли до мене. На устах у Міхала ще блукала невиразна усмішка. Другого дня я сіла на пароплав, почуваючи презирство до самої себе, бо мої міфи розминалися зі смертю, а Міхал, попри всю свою практичність, завжди був на волосинку від неї.

Брауні й Лаура старіють по-різному. Незграбна Брауні з великим носом і копицею вицвілого волосся не вилазить із садка, поля, садить, підстригає і що далі, то більше скидається на сільського дядька із запеченим лицем. Чоловікам вона все простила, ляскає їх по плечах і регоче з примітивних жартів. Лаура нікому нічого не простила. Губи в неї завжди стулені в щілинку, великі булькаті очі бачать тільки чужі вади та прогріхи. Вона дбає про фігуру, гарно вбирається, але коли подруги разом, Брауні в розтягнутому на обвислих грудях светрі здається молодшою.

Невдовзі після повернення з Америки я здаля вгледіла «стару лесбіянку», — вона гуляла зі своїм собакою Хапаєм. Я різко звернула вбік, досадно стало, що така гротескова постать у тисяча дев’ятсот сорок шостому році зуміла нав’язати середньовічну байку стільком людям з цілком тверезим поглядом на світ. Але вона теж помітила мене й, пустившися слонячим галопом, наздогнала біля рибної крамниці.

— Як ся має Трістан? — гукнула здалеку. — Не помер, бува, там, за морем?

— Так, помер, — відповіла я.

Мабуть, мій голос і вираз обличчя були вимовніші, ніж слова, бо на її грубому, обвітреному лиці раптом промайнуло співчуття. Вона схопила мене за руку, губи в неї тремтіли.

— Ні, ні, Уондо, — зашепотіла гаряче. — Трістан не помер. Він змінився, але не назавжди.

Вряди-годи мене відвідує Францішек. Йому все важче давати собі раду з квартирантами. Він умовляє мене вийти за нього заміж.

— В Лондоні ти оживеш. Опера… виставки… А на серпень приїздитимемо до Пенсалоса, тутешня обстановка заспокоює нерви.

Я щоразу відпроваджую його ні з чим, адже Пенсалос цілий рік повен музики й картин.

Одна за одною минають весни. Сузі залишила школу разом з учителем французької мови. Вони одружилися. Живуть у Діжоні. В березні ми з Гвен завжди ходимо на берег затоки, де жовтий первоцвіт незмінно справляє своє свято над перлистою водою. Гвен, опустившись навколішки, рве скромні квітки, а я дивлюся на уявне Труро ген за морем.

 

 


[1] Моя єдина любов (англ.)

[2] Здорова, красуне! (англ!)

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.