Трістан 1946-1

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І

 

У Пенсалосі я жила в будиночку, притуленому до скелі над однією з корнуоллських заток, що звалася Ready Money Cove — «Затока дурних грошей». Так її названо ще за тих часів, коли пірати чигали тут на іспанські та португальські кораблі. Будиночок дістався мені у спадщину по смерті Фредді Бернема. Переселилися ми сюди в 1943 році, рятуючись від бомбардувань, але передусім тому, що Корнуелл далеко від Кента, де родина мого «другого чоловіка» — мене мали за дружину Фредді — вже більше не могла терпіти моєї присутності. Та це не означало, що в Пенсалосі мене прийняли як свою. Адже я, як і раніше, ставила тарілочку для хліба праворуч, навскоси від великої тарілки, моє «th» і досі було надто шепеляве, моє «а» надто одноманітне, а мої супи згубні для шлунка. Але нові сусіди, люди сторонні, не вважали за свій обов’язок виправляти мої помилки.

Через два роки Фредді помер. Він не був уродженцем Корнуоллу, кельтського краю, що довго зберігав незалежність від саксів і йменував себе Західним Уельсом, тому смерть Фредді не викликала в Пенсалосі надто глибокої скорботи. Англійців тут не мають за співвітчизників. Проте на вдів, — а мене вважали за його законну вдову, — хоч би який вони одержали спадок, тут дивляться, як на жертв долі. Отож коли Фредді не стало, мені багато чого пробачили, тим більше, що сам він перестав бути моєю жертвою.

1946 року в моє життя, яке помітно спростилося, ввійшов Міхал. Спочатку тільки як підпис під листом. Потім — як прізвище на різних документах та анкетах, прізвище, що належало померлому чоловікові, який протягом семи років був моїм шлюбним мужем.

Міхал написав мені з Німеччини. Після поразки Варшавського повстання 1944 року його вивезли з міста як полоненого, але він опинився в «таборі для цивільних»; коли американці звільнили його, він «не вмів ходити», тому довго пробув у госпіталях. Потім «утік від американців» і «за що тільки не брався». Колись, іще давно, знайшов у батьковій валізі не відісланого мені листа й переписав адресу. Тепер він питав, чи можу я викликати його до себе в Англію.

Міхала, сина мого, хоч і нелюбого, але законного чоловіка Піотра, я, звичайно, могла виписати до Англії. Але чи хотіла? Чи хотіла я, щоб у моїй оселі з’явився незнайомий молодик, і то тільки тому, що колись підстаркуватий партійний лідер удавав із себе будівничого Сольнеса[1], який споруджує надхмарні вежі для прозаїчного людства, а мені відводилася роль його Хільди, його молодої натхненниці? Міхал був зачатий після одного мітингу, на якому Піотр домігся об’єднання кількох політичних угруповань; він вважав це найбільшим своїм досягненням і цей тріумф приписав мені, моїй вірі в нього. Ось тоді в нашій спальні я почула музику ідеальних сфер, звуки арфи звершення і розкрилася нелюбому чоловікові до дна. Але після «найбільшого досягнення» пішли менші, почали проступати справжні обриси веж, і арфи змовкли.

Власне кажучи, Міхал ріс без батька. Піотр, обраний депутатом, увесь свій час проводив у сеймі та на партійних зборах. Оскільки тріумфи його ідей ставали щораз скромнішими, кожний успіх він тепер приписував собі, а мене намагався виставити міщанкою, яка тільки стримує його прометеївські поривання. Міхал змалку обожував батька. При Піотрові робився просто нестерпним, аби лиш привернути до себе його увагу, а замашні батькові ляпанці тільки ще більше підохочували малого. Немов той цуцик, він уперто плутався під ногами в свого повелителя, сприймаючи болючі стусани, як ласку. Коли підріс, Міхал почав вирізувати з газет і наклеювати у спеціальний зошит кожну замітку про батькові прилюдні виступи.

Піотр ніколи не пам’ятав, ні скільки років його синові, ні до якої школи він ходить. Зате залюбки розповідав про нього всілякі фантастичні історії, в яких Міхал поставав юним філософом і бунтарем. Проти уроків іноземних мов і музики Піотр не заперечував, бо оплачувала їх я з власних заробітків, — я працювала перекладачкою в англійському посольстві, — однак не проминав нагоди поглузувати з «папуг» і «шопенят». Сам він дістав освіту в Німеччині, але, крім економічних термінів, німецької мови так і не вивчив. Проте на міжнародних конгресах найшвидше вмів порозумітися саме з німцями. Французької мій чоловік теж майже не знав, але я на власні очі бачила, як своїм святим горінням, мімікою та жестами досвідченого оратора Піотр зачарував делегацію французьких парламентаріїв. Лінгвістику він нехтував. А любов до музики вважав за сентименти, негідні мужчини.

Успішно роблячи політичну кар’єру, Піотр не забував і про свою спеціальність — економіку. Казали, що він спритно облагоджує справи. Коли? Як? Адже в нього не було ні контори, ні секретарки, не було навіть шафи для паперів. Здається, він скуповував акції в Сілезії. Про цей бік своєї діяльності Піотр ніколи не заводив мови. Та вбачати в цьому лицемірство, мабуть, не варто. Піотр вірив в Утопію і натуру мав скорше безкорисливу. То був просто мимовільний вияв його природного хисту набувати статки. На щоденні витрати він скупував, але міг ні з того ні з сього купити мені дорогу шубу, картину славетного художника або рояль, а Міхалові човна з вітрилом.

Дитиною Міхал любив мене, певно, тому, що від мене приємно пахло, я була м’яка, шелестлива, барвиста. Зрештою, всі іграшки, обнови, морозиво він одержував від мене. Та ледве, було, почує здалеку владний голос Піотра, в якому завжди відчувалася готовність наперед дати відсіч обвинуваченням політичних супротивників, — одразу відвернеться від мене й, відкопиливши нижню губу, очікує батька.

І Піотр і я мали своє коло приятелів. Він звичайно запрошував політиків та аматорів бриджу, я — товаришів по службі, молоденьких кузин та їхніх знайомих, серед яких були художники й актори. Ті грали в карти, ми танцювали. Міхал завжди шукав приводу, щоб попасти на влаштований батьком прийом, забивався в куток і жадібно слухав, як поважні чоловіки вивертають брудний підспідок тих справ, що про них тільки-но так гарно промовляли в сеймі; а моїх гостей він сторонився.

Декотрі з Піотрових партнерів у картярській грі належали до промислових і торговельних кіл. І саме ними Міхал захоплювався чи не найбільше. Часом він ніби між іншим питав мене: скільки заробляє актор? Скільки — чиновник? Почувши відповідь, він своїм звичаєм відкопилював нижню губу, надто повну й капризну. І завжди виявлялося, що хтось із гостей, який недавно приходив до батька грати у бридж, заробляє вдесятеро більше, ніж найкращий актор, і їздить кататися на лижах до Швейцарії. «Якби тато тільки схотів, — коментував син, — він міг би заробляти у сто разів більше, ніж Марлен Дітріх».

— А чому тато не хоче? — лукаво питала я.

Міхал здвигав плечима.

— Тому що він велика людина.

В таких випадках я думала про те, що маленьким хлопчикам батько цілком заміняє бога.

Якось після однієї досить бурхливої сцени (так, я робила Піотрові сцени, коли він обманював мене і розв’язністю прикривав свою ніяковість), Міхал кинувся мені на шию і, притулившись гарячим личком до моєї щоки, пролепетав: «Мамо, мамо, ти так мене засмучуєш…» — «Чим же це?» Він замислився. Довго не відповідав, тільки, мов старий, страдницьки хитав головою. Нарешті посипалися слова, мабуть, довго приховувані, сповнені гіркоти: «Ти ж нічого не знаєш про життя, ти тільки працюєш і танцюєш, та роздаєш усе, а з таких люди сміються і спихають у яму».

Мене зворушила ця дитяча «яма», що означала втрату посади й голодну смерть. Я засміялась і пригорнула його до себе. Він відштовхнув мене. Зі сльозами чи то злості, чи то захвату стиснув долонями моє обличчя: «Ти… ти гарніша за Марлен, а стільки заробити не вмієш!»

Настала пора моєї особистої короткочасної слави. Вийшло у світ кілька книжок сучасних англійських авторів у моєму перекладі. Видавець був чоловік промітний, а критики, з якими я танцювала у своїх кузин, розхвалили мій стиль. Підбадьорена успіхом, я написала кілька статей для літературного журналу, і моє дівоче прізвище, яким я скористалася замість псевдоніма, несподівано набрало розголосу. Піотр спочатку не помічав цього, а потім прибрав поставу скромного покровителя, що не любить підкреслювати свою роль у формуванні незрілих умів. Заробітки мої зросли, а відтак і витрати. Міхал був забезпечений усім, про що мріють хлопці його віку, аж до уроків танців. Ці уроки, а точніше, вечірки, влаштовувались у нашому домі в ті дні, коли Піотр бував на засіданнях бюджетної комісії.

Міхал рано розвинувся. Високий, мускулястий, з шапкою шовковистого волосся, з низьким голосом (син старався його стримувати й використовував скорше як сурдину, щоб пом’якшити промовистість свого погляду), він був не дуже привітний, похмуркуватий, усміхався рідко, і лише я знала, скільки ще в ньому дитинного. Мабуть, лише я, бо для того, щоб лице його розхмарилось, потрібні були сльози, які змили б маску, а плакав він не часто. Скоріше, ніж мені хотілося б, я впевнилася, що хлопчик з моїми вустами й чолом вабить до себе дівчат і вони в’ються круг нього, мов рій розбурканих ос. Помітила я також, що Міхала цікавлять зрілі жінки й повії, і пояснювала це просто юнацькою недосвідченістю. Домашні вечірки мали вплинути на його смак, привернути увагу до ровесниць і дівчат «гарно вихованих».

Але Міхал на ці вечірки спізнювався, а на «панянок з добрих родин» дивився згорда. Одначе вони дедалі охочіше злітались на уроки танців, і та, з якою він ставав у парі, величалася, мов королева. Школі Міхал віддавав якраз стільки часу, скільки треба, щоб учня не вважали за бовдура. Він мав репутацію потенційного першого учня, а не став ним нібито лише тому, що «не хоче». Справді, коли-не-коли він вражав учителя історії або літератури якимсь ефектним єретичним зауваженням. Одного разу його за це навіть виключили зі школи на два місяці, що дало Піотрові привід вигадати нову серію анекдотів про сина-бунтаря, а мені коштувало чимало грошей, бо довелося наймати репетиторів.

Моїх витрат на нього Міхал явно не схвалював. Охоче користувався моєю щедрістю для різних явних і таємних потреб, але я відчувала, що в душі він мене соромиться, з сумом вважає за дурепу. І все-таки під кригою буденності плинула ріка нашої любові, то глибша, то мілкіша, з несподіваними поворотами. Мене змалку не панькали, і я хотіла, нічого не вимагаючи навзамін, дати своїй дитині все, в чому колись мати мені відмовляла. Через те що ГІіотр майже не бував дома, а також тому, що і чоловік і я були одинаками, мої взаємини з сином складалися ніби поза сім’єю й нагадували стосунки незаконної пари з безупинною боротьбою і примиреннями. У нас були свої таємниці й мовчазні угоди. Міхал знав, що самоту мого заміжжя порушують мужчини і що мій світ крутиться навколо одного з них. Він потурав нашим побаченням, частенько позирав на мене спідлоба — то іронічно, то жартівливо, з Яном був у невимушених, дружніх відносинах. Аж ось одного дня, коли я передягалася, збираючись на побачення з Яном, Міхал увійшов до кімнати, тримаючи в руках свій улюблений новий светр. Верхня губа, витягнута прямою лінією, надавала його обличчю злісного і впертого виразу. «На, це для Яна, — сказав він. — Ян вужчий у плечах, ніж я, і взагалі годі вже про мене піклуватись». Голос у нього зірвався. Він був розлючений і заразом якийсь безпорадний, неначе потрапив у пастку. Того дня я лишилася дома, ніч проплакала, а вранці написала Янові, що розлучитися з Піотром не можу.

Був кінець 1938 року. Міхалові сповнилося чотирнадцять літ. Чотирнадцять моїх найкращих літ, що їх я віддала йому назавжди, як лоб і вуста. Настало різдво. Варшава трималась, мов столиця обраного народу. Червоне море розступилося на два боки, на схід і захід, щоб дати перейти полякам, сильним, згуртованим, готовим створити велику державу. На святвечір Піотр прийшов додому роздратований суперечкою з представниками опозиції і відразу накинувся на Міхала: «Як ти одягненийі Картаті шкарпетки, пухнастий светрик! Ти схожий на альфонса! Зараз же мені надінь пристойний костюм!»

— Це спортивне вбрання, Піотре, мій різдвяний подарунок. Він так одягся, бо за дві години їде в Закопане кататися на лижах, — заступилась я за сина.

Міхал, святково розманіжений, навіть не зворухнувся в кріслі.

— Зараз уже немає ніякого сенсу передягатись. — Він позіхнув.

Але Піотр грюкнув кулаком об стіл.

— Тут не шинок для спортивних дженджиків! Нікуди ти не поїдеш! Марш у свою кімнату!

— А ти не командуй. Це мама заплатила за квиток і за пансіон.

У цю мить картина розпливлася. Пам’ятаю тільки бліде, застигле, як маска, обличчя Міхала, спотворене люттю лице Піотра на тлі блискучої ялинки та глухі, але дуже виразні серед цілковитої тиші удари кочерги, що сипались на білий светр. Нарешті я почула якесь скигління, хтось важко сапав, десь хряпнули двері, я кинулась на Піотра й почала наосліп молотити його кулаками. Що було далі, не знаю. Пам’ятаю лише, що вже після святвечора Піотр з Міхалом, ніби нічого не сталося, сиділи порад на канапі й разом переглядали якийсь журнал. Міхал був у темному костюмі і, коли я подала йому солодощі, зиркнув на мене з викликом. Серце мені боліло, ялинка сяяла десь далеко в порожнечі, а я лишилася сама на руїнах.

Після тих злощасних свят між нами повіяло холодом, якого навіть весна не розігнала. Ми уникали одне одного, а зустрівшись, опускали очі. Розмовляли в домі півголосом, обережно, неначе поряд лежав хтось на смертельній постелі, але при пам’яті. Вперше в житті Піотр заопікувався Міхалом. Кілька разів брав його з собою на прогулянку, без звичайних своїх кпин розпитував про школу і плескав по плечу, мов товариша по партії. В червні він запросив нас обох на обід у ресторан. Під улесливими поглядами офіціантів ми мовчки їли величезні бризолі — гречні, випещені, повноправні представники еліти, а за спиною в нас валився світ.

Відпустку ми провели, як завжди, над морем. Власне, провела я. Піотр часом приїздив на кінець тижня й привозив із собою щораз іншого «лідера» або міністра, для якого доводилося притьмом смажити камбалу. Щодо Міхала, то важко було сказати, де він пропадає. Навіть сидячи поруч мене за столом, він був десь далеко-далеко, куди я не мала доступу. Яна мобілізували в армію. Здається, він кохав уже іншу жінку. Мабуть, молодшу за мене. Мабуть, вродливішу.

Та ось настав вересень 1939 року. Я опинилася в Заліщиках, поблизу румунського кордону. Піотр поїхав з’ясувати, чи пощастило одному варшавському редакторові відкрити в найближчому воєводському місті друкарню, де можна було б видавати газету, поки союзники відтягнуть німецькі війська на західний фронт і польський уряд повернеться до Варшави. Якби така друкарня трапилась, Піотр готовий був відірватися від своїх колег і повезти мене з Міхалом до Тернополя.

А Міхал напередодні відстав у Луцьку. Я сиділа сама на дерев’яному ганочку, біля якого товклися барани, і не зводила очей з повитого курявою шляху, виглядаючи Міхала. В Луцьку він вбіг у кімнату до незнайомих людей, де мені випало перебути ніч, — як виявилося, мою останню ніч у Польщі, — влетів у це моє пристановище, взяв чисту сорочку і сказав, що завтра ми зустрінемось у Заліщиках.

І ось я сиділа на цьому ганку, оточена вівцями й бджолами, вдивляючись не так у шлях, як у війну, що перекреслювала минуле, вслухаючись не так у власні думки, як у гурчання автомашин, що переїздили кордон. Мов та дельфійська віщунка, я намагалася вчути шепіт майбутнього. Жертви було принесено, запах диму й крові витісняв пахощі літа, круто ламалися долі; люди, зв’язані хибним вибором, приречені на довічну каторгу, могли тікати на волю.

Я знала, що Піотр не приїде по мене ані сьогодні, ані завтра. При кожній зміні суспільного клімату домівка й сім’я вилітали йому з голови. У хвилини небезпеки, коли щось могло захитати величезні, важкі брили — народ, вітчизну, державу, — він не терпів, щоб його відривали від головного такі легковажні дрібниці як дружина, дитина, чиясь печаль чи радість. Якщо я або Міхал з’являлися під ту пору на його шляху, він ставав нещадним. Я ненавиділа в ньому цю рису, а проте саме в такі моменти він поставав переді мною як Будівничий Сольнес. На жаль, моє колишнє палке захоплення давно замінилося холодною пошаною.

Але там, у теплій потаємній глибині, де колись лежало тільце дитини, що потім стало Міхалом, мені боліло. Боліли і всі ті вулиці й шляхи, якими він од мене йшов. І всі ті години, коли я на нього чекала. Я розуміла, що даремно виглядаю сина, бо якщо він і шукав когось того дня серед наполоханих коней, потрощених возів і мерців, то тільки свого батька, Піотра.

Поблизу спинився автомобіль. Хтось, махаючи рукою, вискочив з машини й вибіг на ганок. То був Фредді Бернем, мій шеф із посольства. Я тупо дивилась, як він кидав у свою валізу мої речі. Він щось говорив, але я не чула. Опам’яталася вже в Румунії. Отак, несамохіть, тільки завдяки випадкові, я пересягла і кордон Польщі, і свою власну межу.

 

* * *

У Лондоні жив Францішек. Коли весною 1940 року Фредді познайомив нас, Францішек був вродливий чоловік, з буйною гривою а la Падеревський[2]. Він оглянув мене з голови до ніг і сказав: «pretty[3]». Францішек, журналіст за професією, цінував у жінках якості, корисні чоловікам, але розум до таких якостей не залічував. Мене він полюбив за те, що я вміла варити український борщ і за звичкою виконувала обов’язки секретарки Фредді, не висловлюючи при цьому своїх власних думок. Францішек оселився в Англії у тридцяті роки. З іноземного кореспондента він з часом перетворився на уповноваженого фірми по продажу чаю, багато заробляв. Зберіг інтерес до політики і свої зв’язки в лейбористській партії іноді використовував «для добра Польщі».

Одержавши листа від Міхала, я зразу подумала про Францішека. Під час війни звістки приватного характеру — надто ж погані — ширилися швидше, ніж політичні новини, і я досить скоро дізналася про те, що після мого від’їзду Піотр жив з якоюсь Анною і що Міхал був з ними. Піотра застрелили в сорок другому році, згодом загинула й Анна. Францішек старанно перевірив ці факти, і Фредді освідчився мені. Але я тоді була лиха на англійців за Піотрову самітну боротьбу, за його щуряче життя під землею і даремну смерть. Ночами, лежачи поряд заснулого Фредді, я відкидала все те, що приніс час, знову верталася до вересня 1939 року, мовчки намагалася допасувати свої кроки до ходи високого, худорлявого Сольнеса з маленьким ротом та яструбиним профілем і разом з ним, цим нелюбим Піотром, ішла назустріч неминучій, безглуздій, героїчній смерті під руїнами вежі. Лише тепер я вся тремтіла від його сповненого фанатизмом погляду, лише тепер бачила, який він був гарний, мужній, який, попри всю свою практичність, непідкупний і, незважаючи на несподівані спалахи жорстокості, великодушний. Я проклинала свою нетерплячість і сліпоту. Втекла від Фредді. Якби не Францішек, мене вже не було б на світі. Але він, як то часто буває зі старими парубками, що смакують чужі драми, слідкував за мною. Легко відшукав мене в майстерні знайомої художниці, яка залишила мені ключ, виїжджаючи з Лондона, і в останню хвилину вибив револьвер з моїх рук.

Такий самий страх перед життям охопив мене, коли прийшов лист від Міхала. У вересні Міхалові сповнилося двадцять два роки. Я чудово розуміла, що тоді, в Луцьку, він відстав навмисно. І що той святвечір, коли вибрав кочергу, відкинувши мою ніжність, переріс у сотні вечорів, а мій зв’язок з Фредді заплямив мене гірше, ніж кохання до Яна. І все-таки я вирішила негайно їхати по Міхала в Німеччину.

І знову Францішек обеззброїв мене. Францішек швидко зістарівся, облисів, мав тепер штучну щелепу, але інтересу до чужої долі не втратив. Після нашої телефонної розмови він приїхав до Пенсалоса, привіз мені на підпис різні документи й анкети, які я мала заповнити. «Фредді ніколи б не допустив, щоб ти їхала. Ти не маєш потрібних зв’язків. Я такі зв’язки маю і сам поїду по Міхала».

Я заспокоїлась. Магією відроджених, відчутних на дотик уз Міхалів лист збудив у мені найдорожчі спогади. Рука, що його писала, — колись, як Міхал був ще немовлям, — стиснута в кулачок, торкалася мого обличчя, схиленого над колискою. Ці губи, що слинили краєчок конверта, колись пожадливо хапали мою грудь. Мені пригадалися дитячі слівця, пухкі рученята на моїй шиї, хлоп’ячі пустощі, радісні примирення. Моє власне дитинство злилося з Міхаловим, і на очі набігли сльози.

Незабаром Францішек поїхав і довго не повертався. А я знов і знов перечитувала Міхалів лист, і потроху він розкривався мені в іншому світлі. Хіба ж таким має бути лист сина до матері, якої він не бачив шість років? Сухим? Іронічним? Хто зна, до чого тепер простягалися ці, колись безпорадні, руки і які злі слова ладні були зірватися з синових уст. Навіть думка по те, що Міхал стільки витерпів і, напевно, хворів, викликала в мене скоріше роздратування, ніж співчуття. Адже він навмисно залишився тоді в Луцьку! Сам вибрав не мене, а батька! І чому за шість років ні разу не написав мені, коли стільки людей зв’язувалося через Червоний Хрест? Чому домагається, щоб я народила його заново, в зовсім іншому світі, тепер, коли молодість моя минула і біль віщує не радість, а смерть? Одержавши телеграму від Францішека, я ще раз рвонулася, мов сполохана качка. Але безсило поникла.

Міхал приїхав у Лондон десятого вересня сорок шостого року. Увечері Францішек зателефонував до мене і передав йому трубку. «Мама?» — спитав чоловічий голос, нерішучий, чужий, і водночас проникливий, повний хвилюючих натяків. Невже це голос мого сина? Слово «мама» пролунало, як ім’я жінки, з котрою її колишній коханець хоче знов зустрітись. Я ледве спромоглася щось пробелькотіти.

Вночі мені наснилося бозна-що. А вранці я написала Францішекові, прохаючи на якийсь час залишити Міхала в Лондоні. «Поведи його до лікарів, — писала я, — і в музеї. Тільки, ради бога, не до «Ветеранів», хай забуде минуле. І опиши, який він став». Листи від Францішека я зберегла. Ось уривки з них, що стосуються Міхала.

 

 

«20 вересня 1946 р.

Люба Прітті, як ти звеліла, я забрав Міхала до себе. Який він, ще не знаю. Рослявий, худий, з неправильними рисами обличчя і вправними руками. Англійську знає кепсько, але й по-польському розмовляє неохоче. Він ніколи не бажає робити те, що йому пропонуєш, а потім, коли я вже думаю про щось інше, раптом поступається. Коли б не його усмішка, несподівана, як нагла смерть, я б зовсім утратив до нього інтерес. Він відштовхує людей, а потім намагається знов прихилити до себе, вдаючись до всіляких дитячих хитрощів, яким несила опиратись. Ні музеї, ні «Ветерани» його не цікавлять. Страшенно любить цирк. Одразу порозумівся з дресирувальником, за яким побіг аж у стайню. А от умовити його піти до лікаря було важче. Він все викручувався, поки я пригрозив, що скличу консиліум дома. Лікар, мабуть, добряче попомучився з ним, але таки оглянув і просвітив рентгеном. Від аналізів і тестів Міхал рішуче відмовився. Лікар каже, що в таборі його катували, це видно на рентгенівських знімках.

Про те, що було до війни, він знає небагато… Я надумав, як його приручити…»

 

 

«24 вересня 46 р.

… Я познайомив Міхала з однією молодою ірландкою, Кетлін Мак-Дугалл, яка вивчає психофізіологію і водночас працює лаборанткою у психіатричному відділі клініки. Я знаю всю їхню родину. Батько — генерал, служив у Белфасті. Холерик на вдачу. Тепер вийшов у відставку, живе в Лондоні й мучить своєю скупістю дружину і дочку. Мати — прихильниця окультизму й меломанка. Заощаджує на всьому й купує платівки. Я затяг до них Міхала, вони живуть по сусідству. Старий знається на конях і цим зразу припав Міхалові до серця. А дівчина спритненька нівроку. Сьогодні подзвонила мені й розповіла, що Міхал учора сам до них забіг, і вони удвох подалися в кіно. Вона умовила його піти до клініки на обстеження… Хитрість удалась…»

 

 

«30 вересня 46 р.

Ірландка взяла гору! Міхал пройшов обстеження і ходить у клініку на процедури. Мені сказали, що в нього виявлено ушкодження хребта, але заліковане. Тепер ніби все гаразд, окрім нервів. Процедури, здається, помагають. Великих змін у його поведінці я не бачу, однак хлопець поправився, іноді в своїй кімнаті наслідує голоси різних пташок і зовсім непогано грає на акордеоні, який привіз із Німеччини. «Де ти його взяв?» — питаю. Відповідає: «Організував». У клініці кажуть, що лікування триватиме ще близько місяця… Чи то ірландка зуміла спонукати його до звірянь, чи це вдалося психоаналітикові, важко сказати, але по її обличчю видно, що вона знає про нього більше, ніж я. Про батька Міхал досі не прохопився ані словом. Коли я спитав його, буркнув: «Ви ж знаєте». Та й годі.

Мила Прітті, коли ми з тобою були у Міхаловому віці, світ був ширший і людина більше важила. Міхал поводиться так, ніби зовсім утратив чуття орієнтації. Спочатку плів якусь нісенітницю про глибоководний лов риби в Ісландії. Їхати до Пенсалоса відмовився. Потім несподівано дав згоду на Корнуелл. «Коли?» — питаю. Він байдужно махнув рукою. Тиждень, рік, північ, південь — йому однаково. Але, мені здається, інстинктивне бажання жити в нього досить сильне. Він багато їсть і спить, хоч уві сні часто стогне й щось белькоче. Видно, що любить дівчат і тварин, а ще просив, аби йому неодмінно поставили фарфорові пломби…»

Оце і все, що сповістив мені Францішек.

У Пенсалосі Міхал з’явився в середині грудня. Він був такий, як описував Францішек, тільки кращий на вроду, ніж я уявляла. Говорив, справді, мало, а як і відповідав на запитання, то завжди коротко, аби відбутись, і тільки погляд у нього був лагідний і наче сонний. Спочатку я перед ним торопіла. Він пройшов двоє пекельних кіл, про які я знала, — повстання й концтабір, і ще багато інших, що про них я воліла не знати. І всі ті страхітливі місця, де йому довелося бути, наклали на нього свої карби. Я розуміла, що прибульця з пекла не так-то легко зробити щасливим. Мені було соромно перед ним, а не за нього, як йому колись було соромно за мене. Він, плоть від плоті моєї, був наче не мій син. Я не впізнавала його тіла. Воно було чуже, вже всевідуще, катоване. Мені хотілося знати, чи є на ньому сліди тортур, чи Міхалові не боляче. Ще стояло на годині, цвіли японські анемони та осінні крокуси, і другого дня по приїзді я повела Міхала на пляж — хай посмажиться на сонці. Слідів на тілі не помітила. Шкіра на шиї, на спині, ногах, на грудях і плечах була гладенька й біла, і статуру він мав гарну. Виходить, ті канчуки, ті вістря, той біль пройшли кудись углиб.

— Чому ти не схотів повернутися до Варшави?

Він мовчав.

— Чому ти написав, що я твоя родичка, а не мати?

— А яке кому діло? Все одно я тут надовго не залишусь.

Я заніміла, серце затріпалося десь аж у горлі, машинально витягла з торбинки плетіння. За хвилинку почула голос у зовсім іншому регістрі, той самий, що тоді, по телефону.

— Мамо, можна називати тебе Подружкою?

Я схвилювалася так, що аж кров відлила від обличчя. Неначе Ян покликав мене. Здалося, ніби він тут, поряд, і це почуття обезвладнювало. То Ян так називав мене: Подружка.

— Звичайно, — шепнула я.

І тоді Міхал зареготав. Сміх ішов звідкись із глибини, груд ний, майже беззвучний. Сміявся він довго і якось безглуздо; я скам’яніла. Нарешті він угамувався, я глянула на нього: в очах йому стояли сльози. З хитрувато-невинним виглядом він сказав:

— От бачиш, мамо… Я не забув.

Я не знайшла, що відповісти. Ворухнувся мій давній знайомий — підсвідомий трепет перед чоловіком. «Міхал дитина, він ще дитина», — повторювала я в думці.

— Ти ще дитина! — крикнула йому.

Він звівся на лікті й, напевно, подивився на мене, бо я не мимоволі обернулася до нього. І побачила змучене обличчя старої людини.

В дитинстві у Міхала якийсь час була бонна-англійка, уроки англійської мови він брав ще взимку тридцять дев’ятого року. Але тепер у магазинах і при зустрічах з людьми все перекладав на мене. Звичайно він байдужно спостерігав, як я роблю покупки, але одного разу я помітила, як він сховав у кишеню скибочку бекону, що її різник скинув з ваги. Тільки-но ми вийшли на вулицю, я напустилась на нього: «Якби я знала, що ти так любиш бекон, то радо віддала б тобі свою пайку». (Тоді в Англії карткова система ще не була скасована.)

Міхал поблажливо всміхнувся, і це мене розлютило.

— Віддай мені зараз же це крадене сало! — гукнула я сердито. — Я згодую його котові.

Він подивився на мене невинними очима.

— То в Англії коти одержують більші пайки, ніж люди?

Я обурено пирхнула, а він додав заспокійливим тоном:

— Зрозумій, Подружко, я хочу їсти те сало, що сам собі добуду. І нічиєї ласки мені не треба.

Брати в мене гроші Міхал відмовлявся. Мав, здається, дещицю своїх, мабуть, теж десь украв. Одягався він завжди яскраво, носив дірявий светр, картаті сорочки, немодні штани й коротенькі плавки, від яких мої сусідки на пляжі відводили очі. Яка жалюгідна карикатура на ті смаки, що їх я сама прищепила! І як гірко було усвідомлювати, звідки все це взялося. Казали, що він ходить на аукціони. Мабуть, і тепер ще любив брати в руки різні речі й питати: а це що? Бачили його і в цирку в Сент-Остелл та двічі в кіно в Парі. Напевно, він пролазив туди зайцем. Якось привів додому бродячого пса і назвав Партизаном. Купав його, вичісував бліх, вибирав реп’яхи. Спав з ним у ліжку, всюди водив із собою й радів, коли пес нікого не пускав у будинок!! Я жила у вічному страху, що Партизан когось покусає і мене потягнуть до суду.

Все те, чого Міхал зазнав, було дуже значне, і сам він був значний. Я гостро відчувала його вищість. Адже ніколи, ні до війни, ні тепер, мені не доводилося докладати стільки зусиль, щоб жити. Я хотіла, щоб він розповів про себе, але розпитувати боялась. Його подвійна відмінність — чисто чоловіча й моральна — бентежила мене, водночас і вабила і відштовхувала. Мені дуже хотілося поставити йому когось за приклад. Англійці, звичні до дисципліни, і особистої і громадської, здавались мені гідним взірцем. «Вони… вони такі лояльні», — лепетала я. Звичайно Міхал слухав мене неуважно, щось насвистував, обрізував нігті або дражнив Партизана. Та одного разу обличчя його раптом перекривилося зі злості, і він процідив: «Атож, я знаю! Саме через одного такого лояльного страуса загинула Анна». (Не можу зрозуміти, чому він називав англійців страусами). Нараз неначе спали з нього всі маски й покрови, злізла сама шкіра, і я побачила суцільну рану, болячки й жовч. Вибігла в кухню й стала молитися, щоб і він, і Польща, і я сама, щоб усе нарешті згинуло.

Боячись, що Міхал викине якогось коника, я не водила його до своїх знайомих, мовляв, хай спершу як слід відпочине й навчиться вільно розмовляти англійською. Але він сам на диво легко заводив знайомства на прогулянці або в автобусі. Ні разу я не бачила його п’яного, хоч листоноша й доніс мені, що мій «young friend»[4] частує завсідників рибальської таверни «Люгер» біля пристані.

Одного ранку до мене прийшли дві діви: Віндраш і Брауні, котру поза очі звали «старою». Лаура Віндраш була дочкою майора, якого ніхто ніколи не бачив, і барменки, яку бачило зблизька аж надто багато тутешніх чоловіків. У Лаури було довгасте лице італійки доби Відродження, виточений ніс, млосний погляд і тонкі губи чарівниці. Багачка Брауні, кощава, незграбна, висока й руда, держала її при собі нібито як компаньйонку. То таким спільним ділом була кав’ярня, то готель, то бюро подорожей. У всі ці заклади Лаура навідувалася рідко. «Лаура — геній, — казала Брауні, дивлячись на неї очима хорта. — їй не треба працювати. Їй досить подумати, а працюватимуть за неї інші. Що б я без неї робила?» Венера Медіцейська, вислуховуючи ці освідчення, тільки знизувала плечима й кліпала віями.

Отож того ранку вони прийшли до мене з докором: чому я ховаю у себе Трістана? Так, так, Трістана. Чому нікому його не показую? Позавчора вони поїхали машиною до Рістормельського замку, щоб походити там, уявляючи, ніби це Тентажель, замок короля Марка. Щоправда, один професор із Кембріджа твердить, що в документах «Брамою Марка» зветься якийсь луг, він лежить значно ближче до моря, отже, саме там стояв замок цього славнозвісного статиста з легенди про лицарів Круглого Стола, Трістанового дядька й суперника; але їм важко уявити собі замок доби короля Артура на якомусь голому лузі, всіяному овечими бібками. Цей жовтневий день, — розповідали вони, — був просто наче весняний. Хтозна-котрий раз цвіли фіалки. В лісі хтось висвистував, точнісінько як соловейко, а потім співав щось незнайомою мовою. І ось із-за величезних вічнозелених дубів, що ростуть на пагорбі навколо руїн замку, вийшов Трістан. Юнак з голосом, очима й талантами Трістана. Зрозуміло, вони спитали його, звідки він узявся. Юнак відказав, що нізвідки. Певніше, не сказав, а пояснив жестами. Розкинув руки, зробив зі своїм обличчям щось таке, що став схожий на привида, і вони зрозуміли, що до Тентажеля прибув безіменний сирота, королевич без корони, прибув з королівства Лоонуа, тобто нізвідки. Проте вони цим не вдовольнились і почали допитуватися, де він ночує. Адже ж напевно не в лісі з Ізольдою. І він нарешті признався, що у подружки. В Пенсалосі. У мене, значить.

Міхала вже два дні не було вдома, і вони пішли ні з чим. А до всього того, що роз’єднувало мене з Міхалом, додалася ще й загадка: мій син — Трістан.

Увечері Міхал повернувся.

— Де ти був?

— У Труро.

— Аж у Труро? Що тебе туди занесло?

— Важливі справи. — Він уже возився з радіоприймачем.

Я взяла його за руку.

— Слухай… скажи мені, де ти навчився наслідувати голоси птахів і що ти співав позавчора в лісі біля замку Рістормель?

— У лісі біля замку Рістормель? Та я ніколи там не був.

— Будь ласка, не прикидайся дурником, — сказала я з серцем, згадавши Міхалові дитячі викрути, а він озвався тремким від хвилювання хлоп’ячим дискантом:

— Не розумію, чого ти від мене хочеш, мамо! «Де ти чув птахів?»,«Що то за пісня?», — передражнив мене, бігаючи по кімнаті туди й назад. — Що я можу сказати? Вісім місяців у лісі… Вилазки на диверсії та по харчі — ото було діло! Але лічені рази — десять, шістнадцять? А решту часу ми били воші. З нудьги всього навчишся… Ні про який Рістормель я зроду не чув. А що співав у лісі? — Він замислився. — Ну, звідки мені знати, що я співаю в лісі? — Грюкнув дверима і зник.

Виходить, Міхал сам себе не розуміє. Може, я втекла з Польщі теж тому, що не розуміла себе? А в останню чверть мого життя син мене тут наздогнав. Задумавшись, я не зготувала вечері. Смерком хтось не постукав, а скоріше поскрібся у двері моєї кімнати. Увійшов Міхал і, наче маленький, запитав:

— Мамо, можна, я вип’ю молока?

Труро не давало мені спокою. Я допитувалася в Міхала:

— Францішек дав тобі до когось у Труро рекомендаційного листа?

Він сказав, що ні.

— То, може, та ірландська родина з Лондона дала тобі листа?

Він обурився.

— Що? Яка ще ірландська родина? Ніхто мені ніякого листа не давав. Просто Труро мені подобається, та й годі.

Я заглянула в енциклопедію. «Адміністративний центр графства Корнуолл. Стільки-то тисяч жителів. Єпископство. Після Лондонського собору святого Павла найбільший про тестантський кафедральний собор у Великобританії, споруджений у другій половині XIX століття. Бляшаний завод». Я була там якось із Фредді, й мені запам’ятався старовинний готель на ринковій площі, досить похмура будівля, до того ж там погано топили. Що Міхалові могло сподобатися в Труро? Хіба що хтось один із багатьох тисяч жителів.

Акордеон Міхал справді привіз із собою, але тепер купив гітару й бренькав на ній цілими днями. Грудень приніс холоди, вітри, негоду, море розбурхалось і ревло, бризки перелітали через огорожу й осідали піною в моєму садку. В будинках горіли довгі поліна, одяг просяк сіллю й димом. Лаура і Брауні доти вистежували Міхала, аж поки заманили до себе. Він проводив у них вечори, сідав на килимі біля коминка й грав на гітарі. Це і є ота Трістанова арфа, думала я.

Якось не втерпіла й спитала:

— Слухай, де ти береш гроші на такий непотріб, як ця твоя гітара?

Він широко розплющив очі.

— Гітара, по-твоєму, непотріб? І це після всіх уроків музики, за які ти стільки платила? Так от, не думай, що ти ці гроші пустила на вітер. Якби не піаніно, я б нізащо так швидко не навчився грати на акордеоні. А якби не акордеон, німці мене спалили б, а так один їхній лікар наказав мені грати в офіцерському клубі.

Ненароком він відхилив завісу над подіями тих років.

— Синку, — сказала я Міхалові, — та я ж не бороню тобі купувати інструменти, але мені прикро, що ти не береш грошей у матері.

— А навіщо? — буркнув він. — У мене гроші є.

Знову син відкинув мою допомогу.

— А я й не знала, що ти такий багатий.

Він потягся в кріслі, позіхнув.

— Багатий чи ні, а невеличкий фонд на предмети першої потреби мається.

І знову втупився в книжку, яку тримав у руці.

— Що ти читаєш?

— А це оті дві старі лесбіянки підсунули. Називається «Tristan and Iseult»[5]. Розумію п’яте через десяте, але часом трапляється і щось доладне. — Він пирснув. — Ці баберії кажуть, що я — Трістан. — Помовчав, замислившись. — Про дання й про Ізольду то, звісно, бридня. А змія я вбив, це факт.

Заговорив! Нарешті заговорив! Я швидко дістала джин, єдиний напій, який Міхал визнавав, бо він нагадує горілку. Міхал душком випив півсклянки, і обличчя його застигло.

— Ти питаєш, Подружко, звідки в мене монета? Ну, то зараз дізнаєшся. Але, може, це буде для тебе надто сильний номер, га? Не буде? Що ж, тоді гайда, пане газда. — Він гикнув. — Пробач, я забув, що ми не в лісі. Ну, значить, а-а-а… котків два… Перепрошую, точніше, дві кішки. Кішечки. — Він налив собі джину, випив, уклонився. — Одна сидить тут на позолоченому стільчику. А друга… другу добродії з гестапо повісили за ноги, донизу головою, щоб назвала деякі адреси… Розумієш, мамо, йдеться про другу батькову кішечку, про Анну… Вона переховувала одного лояльного страуса, військовополоненого. Добула йому фальшиві документи, навчила, що треба в разі чого відповідати по-польському. Хлоп’яга повторював усе гарненько, не спотикаючись. Та коли шваби застукали його в Анни й наказали по-англійському присягти на прапорі полку, що він не є солдатом Його Королівської Величності, страус відразу розколовся: не може, мовляв. Такий, бач, лояльний. У нас була в гестапо своя людина… Прибиральник. Він допоміг мені забрати тіло Анни. Батька тоді вже не було живого. Подружко! Анна була білява, як ти. Але на її тілі не лишилося жодної білої цятки: все синє, чорне, в крові. Обличчя в неї зовсім не було. Та хоч її так змордували, адрес швабам вона все одно не назвала.

Знову в домі надовго запало мовчання, як колись, після сцени з кочергою. Цього разу Міхал вибрав не батька й не мене, а її, Анну. Він не здавався пригніченим. Свистів у своїй кімнаті, як дрізд, щебетав, мов жайворон, співав під гітару й ходив на посиденьки до сусідів. А я неначе скрижаніла і ніяк не могла зважитися задати друге питання: що то за історія із змієм.

У Пенсалосі жила одна солом’яна вдовичка, самотня жінка з маленькою донечкою. З ранку до вечора вона сиділа біля вікна, лише зрідка відриваючись від роботи, щоб глянути на білі та червоні вітрила в затоці, на катери, що наввипередки мчали гирлом річки до Ла-Маншу. Вона робила намисто з черепашок, тим і жила з дитиною. Після шторму Міхал що разу збирав для неї черепашки.

— Вона тобі за це платить?

Міхал глянув на мене погордливо.

— У мене ще лишилися гроші від змія.

Напевно, він помітив, що я здригнулась, бо сів і несподівано заговорив:

— А, ти, мабуть, хочеш почути про змія. Так от, то був шваб. Оце вже скоро рік. Коли я знову зміг ходити і трохи від’ївся на американських консервах, то, недовго думавши, берет на голову — і бувайте здорові! Недалеко від госпіталю був залізничний вокзал… Тоді був страшенний розгардіяш, покажеш абиякий папірець, а то й зовсім нічого, — і їдь собі. Довго я так їхав, та де не взявся новий провідник, вилаяв мене і висадив на якійсь маленькій зас… пробач, задрипаній станції. Ум’яв я останню бляшанку бекону, що прихопив з госпіталю, запив водою з крана… Та й пішов. Може, думаю, на яке село натраплю абощо… Наших тоді багато по селах стояло. Хто з війська, хто з таборів. Різний люд. Іду лісом, коли чую — мотоцикл торохтить. Мене наче кольнуло, кинув поперек дороги чималу колоду, а сам сховався за деревом. І ось він їде, змій. Здоровий дядюга, в касці, реміняччя на ньому навхрест, при поясі револьвер… З усього видно — жандарм. З розгону нагнався на колоду та й захряс. Зліз, нахилився, щоб колоду відсунути, а я тут із-за дерева плиг йому на спину й обома руками стиснув горлянку. І придушив. Він язика висолопив, але ще дихає. Тоді я його ж ременями зв’язав йому руки й ноги. Мотоцикл прихилив до дерева. Там дуб ріс, великий, з товстими гілляками. Я підняв змія догори ногами. Став на сідло й повісив його донизу головою на тих ременях. За ноги. Аж в очах потемніло. Важенний був змій. Сів я на землю й відсапуюсь. А перед носом у мене — його довбешка в касці, з висолопленим язиком. То я витяг ножика й відрізав язик, щоб була пам’ятка. Це за Анну. Для батька. Хоч батька тоді вже не було на світі.

По радіо виконували «Лебедине озеро». Міхал злякано озирнувся, неначе був у лісі. Закліпав очима. За хвилину отямився. Схопився з місця й вимкнув радіо.

— Ну от і все! — сказав він і свиснув, підкликаючи Партизана. Вийшов у передпокій, потім вернувся. — Ага, ще одне. Коли я вже відійшов і хотів сісти на мотоцикл, бачу, щось блищить у траві. А це в змія, як він висів донизу головою, з кишені випав золотий портсигар. І гроші там лежали, долари. Цей портсигар я вже тут збув. На аукціоні.

Він неквапно натяг через голову брудний светр. Тихо причинив за собою двері.

Незабаром знову вернувся.

— Мамо, — на його губах з’явилася дитяча усмішка, — то був не чоловік. То був змій. Коли все вже розвалилось — і сейм, і різні міністерства, батько весь час повторював: людину треба рятувати. Не політику, а людину! Ми втрачаємо стільки хороших людей, казав мені. А цей був не людина, а змій! — Напевно, в мене цокотіли зуби, бо він раптом зглянувся наді мною й додав: — Не бійся. Цього язика в мене вже немає. Одна лікарка в Лондоні звеліла викинути його разом з банкою. Сказала, що ця гидота отруює мозок.

Тільки-но стихли кроки у дворі, я вхопила книжку. Сцену, де змальовано двобій Трістана із Змієм, знайти було неважко. Трістан відрізав Змієві язика як доказ своєї перемоги і сховав у кишеню. Лицар-менестрель убив в Ірландії змія-людожера, і в нагороду за це його дядькові — королеві Марку, володарю Корнуоллу, було віддано руку королівни Ізольди Злотокосої. Ізольда звеліла Трістанові викинути з кишені зміїв язик, бо від нього все тіло взялося виразками. А потім з допомогою своєї матері-знахарки загоїла Трістанові рани.

Я відклала книжку і здивовано огляділася довкола. Радіоприймач. Патефон. Електричне світло… Драпіровки й меблі з різних країн — для того, щоб опинитися тут, під одним дахом, вони проїхали тисячі миль по воді й суходолу пароплавами та поїздами. На стінах Брак, Пікассо… І серед усього цього — Трістан родом з Варшави, який убив змія-нациста. Герой кельтського міфа устав зі смертельної постелі, на якій спочив у дванадцятому столітті, в Бретані, і лякає двадцятий вік своєю розбійницькою поезією. Але де ж його кохана? Ізольда Злотокоса й ота Міхалова «лікарка» — чи не одна це особа? А може, вони обидві міфічні?

Нарешті настав святвечір. Уперше після того злощасного святвечора тридцять восьмого року я приготувала традиційні польські страви. В холодильнику застигала заливна риба, варилася юшка з грибами та узвар. Парену пшеницю замінив рис, я спекла струдель з маком. Міхал, радісно збуджений, куштував усі страви, з самого ранку співав колядки, прибрав ялинку власноручно зробленими прикрасами. Я з подивом згадала про його двійки на шкільних уроках праці. Після традиційного оселедця з картоплею опівдні він сказав, що сходить до католицької каплиці, може, там є облатки. Хоча в англійських католиків немає звичаю ділитись облаткою, це здавалося цілком імовірним, бо по сусідству стояли на квартирах польські льотчики.

— Не забудь, до столу сідають, як тільки зійде перша зірка! — гукнула я з кухні.

Правду кажучи, мені хотілося побути кілька годин на самоті. Міхал останнім часом став лагіднішим, але в його поведінці була та сама роздвоєність. Він мінявся на очах, незалежно від обставин. То я бачила на його тілі — він до обіду бігав по хаті у своїх куценьких плавках — Аннині рани й синці, то виразки від змієвого язика, то сліди поцілунків. Чиїх? Якоїсь жінки з Труро?

Я вийшла в садок, нарвала трави, вибираючи сухішу, і розіслала під скатертиною. Накрила стіл так, як було заведено на святвечір у нас вдома, у Варшаві. Посередині поставила срібну тарілку — порожню — на облатку. Я навмисно не запросила ні польських льотчиків, ні приятелів Фредді. Мені хотілося присвятити цей вечір Піотрові, пам’яті про нього, його прощенню, його синові. Я сподівалася, що цього вечора два Міхали, такі різні, нарешті зіллються докупи, і він стане звичайною людиною.

Смеркало. Я передяглась і поклала Міхалові на ліжко темний костюм, який купила йому і якого він так ні разу й не надяг. Підійшла до вікна. Незабаром над затокою в просвіті між хмарами показалася зірка. Вона була бліда, Міхал міг її не помітити. Я ввімкнула приймач. Хор маленьких співаків Дерев’яного Хреста в Парижі виконував різдвяний тропар. Я взяла в руки ілюстрований журнал і втупилась у Черчілля з сигарою в зубах. Глянула у вікно, моя зірка вже стала золотою. Хлопчики співали в паризькій церкві Сен-Жермен Оксеруа, Черчілль палив сигару в Лондоні, Фредді став безтілесним, про Піотра я думала з острахом. Я почувала себе такою самотньою, нікому не потрібною, як колись на тому ганку, оточеному баранами. Вийшла в передпокій, щоб засвітити світло. Здивувалася, не побачивши на місці гітари. Гітара зникла. Біля дзеркала лежала записка: «Пробач, Подружко. Я їду до Труро».

Міхал пропадав чотири дні. На п’ятий день по обіді я вийшла дещо купити, а коли повернулася, він стояв навколішках перед каміном і підкладав дрова у вогонь. Ялинка в теплі пахла ще дужче, повільно крутилися на шовкових нитках склеєні Міхалом прикраси, нерозгорнуті подарунки лежали під деревцем. У мене опустились руки.

— Чому ти саме на свята поїхав до Труро?

Міхал зірвався на ноги.

— Яке Труро? Я їздив до Лондона.

— Але ж у записці було ясно написано: «до Труро».

Він знизав плечима.

— Кожен може помилитись. — І сердито додав: — Від тебе тільки й чуєш: Труро та Труро, от воно й навернулось мені на язик.

Від самого слова «язик» мене пройняло морозом.

— Ти був у тої лікарки, що звеліла тобі викинути зміїв язик! — вибухнула я.

Міхал спохмурнів.

— Де хотів, там і був. — Підійшов до вікна, притулився лобом до шибки. — Анна правду казала: ти, мамо, недобра… Всяк зрозумів би, що мені ця вечеря не полізе в горлянку. — Він рвучко обернувся і, стиснувши кулаки, пішов просто на мене. — Невже так важко зрозуміти, що мені не до свят?

Увечері він знову зник і десь пропадав кілька днів, а потім ніби втихомирився. Час ішов собі помаленьку, Міхал носив мені кошика з покупками, залюбки топив каміни на посиденьках, збирав черепашки для Гвен, відвідував «старих лесбіянок» (мого віку), зачарував одну справді стару акторку, що колись, за часів Едуарда VII, грала героїнь Бернарда Шоу і зажила гучної слави; він ходив з нею на чарку віскі до бару «Король Пруссії». Ця поморщена богиня з палаючими очима, шиєю кондора і грубим голосом мала небогу, яку покинув чоловік, і та зосталася сама з двома синами-підлітками. Велика Ребекка вирішила, що Міхал цілком підходить на роль її власного пажа й чоловіка небоги. «Ти любиш зірки? — питала вона й звабливо випинала бюст. — Перед тобою зірка». Побачивши, що це не справляє враження, пробувала зайти з іншого кінця: показувала Міхалові свої коштовності. «Все це я подарую Еллен. А тобі, мій хлопчику, вона подарує зразу двох уже великих і добре вихованих синів». Розповідаючи про це, він реготав до сліз, а мені мороз ішов поза шкірою, я боялася, що він з такою самою хлоп’ячою безтурботністю може відвезти коштовності Ребекки в лондонську комісіонку ще до того, як стане законним власником двох синів.

Але Міхал більше не виїздив з Пенсалоса. Годинами сидів у своїй кімнаті, вивчаючи праці з архітектури.

— Де ти їх узяв?

— Один професор дав.

Його ухильні відповіді доводили мене до шаленства. А втім, останнім часом він дуже споважнів, поласкавішав, раз чи два навіть притулився лицем до моєї руки; нарешті, одного вечора, звівши очі від книжки, запитав, як я до нього ставлюсь.

— Добре ставлюся, звичайно, — відповіла я, стараючись додержуватися такого ж ділового тону. — Мені тільки не подобається твій егоцентризм.

Він здивувався, неначе й справді був середньовічним менестрелем і не розумів мови двадцятого століття.

— А що таке егоцентризм?

Я розгубилась.

— Ну… це означає, що ти бачиш тільки себе, а інші люди для тебе не існують.

— Я? Для мене не існують? — Він зірвався з місця. — І ти це кажеш мені саме тепер, коли… коли…

— Коли що?

— Коли я все роблю для інших…

— Атож, збираєш черепашки і п’єш віскі.

— До чого тут черепашки! Ось ти весь час докоряєш мені цим Труро, а знаєш, чого я туди їздив? Задля власної втіхи, по-твоєму? Я їздив рятувати людину!

Піотрові чари діяли, долаючи смерть і відстань: Міхал «рятував людину». Але в голосі його, попри всю патетичність, не було щирості.

— Ця людина — дівчина? — спитала я.

Міхал ударив кулаком об бильце крісла.

— Яка різниця! Я людину рятував. У Лондоні гинула хороша людина.

В мене тьохнуло серце.

— Францішек?

— Якраз! Твій Францішек — педик. Йому на все це начхати. А я не можу бачити, як старий шкарбан отруює життя юній істоті тільки тому, що він її батько і платить за її рогrige[6] та spam[7]!

Може, Міхал, обтяжений, як Трістан, батьковим заповітом, уже підсвідомо бунтувався проти батьківської влади?

— Виходить, все-таки, це дівчина, — сказала я засмучено.

За одну мить Міхал постарів на десять років.

— Ти погано мене знаєш, Подружко, — мовив сухо. — Я не збираюся тягти її до себе в ліжко.

 

* * *

Фредді бачив колись велику Ребекку на сцені й правив їй вишукані компліменти, тому її ласка спливла й на мене. Раз на місяць ми запрошували одна одну на чай. Тепер була її черга влаштовувати прийом. Міхал іти не схотів. Взагалі до моїх знайомих він волів ходити сам. Потім мені розповідали, який він був дотепний, гречний і як кумедно говорив по-англійському. А при мені завжди робився неотесою і мовчуном. Я вибралася в гостину сама.

У Ребекки я застала невисокого на зріст літнього чоловіка з сивим волоссям і на диво молодим лицем. Він говорив з французьким акцентом. Здається, його дружина, яка давно померла, була француженка, до того ж він двадцять п’ять років викладав психологію в Паризькому університеті. Звали його Джеймс Бредлі.

— О, він чоловік славетний, — гриміла Ребекка. — Майже такий самий славетний, як я. Тому ми так добре розуміємо одне одного. Він гордує тим набродом, що заполонив тепер лондонські театри, і я теж гордую. У Пенсалосі чайки краще говорять по-англійському, ніж теперішні актори. Правда ж?

Ребекка явно не вважала свої питання за риторичні — вона не поспішала наливати чай, очікуючи, щоб ми обоє висловили свою думку про англійську мову чайок та лондонських акторів.

— Я ніким не гордую і ніколи не розмовляв з чайками, chère amie[8], але завжди захоплювався вашою чудовою дикцією.

Професор з честю вийшов із становища, а я поквапно додала:

— О так, тепер такої вже не почуєш.

Лише після цього носик срібного чайника нахилився до чашок, а тоді Ребекка підсунула професорові молочник з краплею згущеного молока на денці.

— Прошу вас, Джеймсе, не відмовляйте собі. У Труро ваша економка напевно не дає вам вершків до чаю. А я молока не визнаю.

Я спостерігала, як Ребекка грає комедію у власній вітальні, своїм звичаєм не відрізняючи театральної бутафорії від реальної дійсності, і водночас мені не давала спокою думка, чи не причетний часом цей професор із Труро до Міхалового захоплення архітектурою, а може, й до «рятування людини».

— А що, Труро цікаве своєю архітектурою? — спитала я.

— Кожне місто цікаве з цього погляду, бо архітектура завжди віддзеркалює людські потреби. — Знов ухильна відповідь.

— Але ви дуже добре знаєтесь на архітектурі, правда, професоре?

Він пильно подивився на мене.

— Дивно, що ви задали мені це питання. Останнім часом я справді захопився архітектурою під впливом одного молодого поляка. Він розповідав мені, що фашисти дощенту зруйнували їхню столицю. Люди живуть там у підвалах, у руїнах.

Він зазирнув у молочник з «вершками» на споді, відсунув його і раптом пожвавішав.

— A propos![9] Може, ви знайомі з приятелями цього юнака? Він живе тут, у Пенсалосі. Йому дало притулок якесь подружжя. Чоловік — англієць, дружина — полька… Здається, не дуже заможні, бо не мають телефону.

Божественна Ребекка підняла руку й показала на мене.

— Вона теж із Польщі і з нею живе син, поляк. Чарівний юнак. Уміє висвистувати,, як соловейко. Обожує Шоу. Але вона вдова і має телефон.

Я вже засвоїла, що Міхал «заплутує сліди» і що в нього безліч масок. Але найгірше те, що я сама втяглася в цю гру.

— Молодих поляків в Англії тепер немало, — зауважила я. — А цей ваш знайомий — архітектор?

Бредлі усміхнувся.

— Він поки що ніхто. Я порадив йому вивчати архітектуру, якщо він справді хоче допомогти людям у своїй країні. Признаюсь, я навіть обіцяв йому свою підтримку.

— Ось як? Щасливчик!

Бредлі просяяв.

— Я прихилився до нього всім серцем. До того ж він зробив мені неоціненну послугу. Завдяки йому я маю ідеальну секретарку. — Очі в нього заіскрились. — Уявіть собі, chère amie, — звернувся професор до Ребекки, — він привіз її до мене саме на свята. Молода дівчина, прекрасна, як погожий ранок! А головне — пише під диктовку дві тисячі слів на годину, не перекручуючи наукових термінів. Але вона аж ніяк не «синя панчоха», хоч і вивчає психіатрію.

Ребекка зловісно засміялась:

— Дорогий професоре, все це звучить надто красиво, щоб могло скінчитися добром. Ця молода особа не для того вивчала медицину, щоб стати секретаркою, хай навіть і славетного вченого, вона хоче оженити вас на собі.

Професор спробував її перепинити, але роздумав, і бас Ребекки загримів знов:

— Чи не здається тобі, my dear man[10], що в цієї перлини роман з твоїм архітектором і що вона приїхала сюди, аби бути ближче до нього?

Бредлі поморщився.

— My dear Ребекко, Кетлін — бідна ірландка, становище вдома у неї жахливе, батько Гарпагон[11], мати божевільна. Робота в лікарні виснажлива. Скільки вона пробуде в мене, я не знаю… А щодо того юнака, то, відколи він її привіз, я його бачив лічені рази. І вона теж майже не виходить з дому. В мене чималий парк. Вранці ми працюємо. Перед ленчем — теніс. Після ленчу — відпочинок. Потім знову робота. А ввечері шахи й музика. Кетлін навіть листи одержує рідко і, здається, цілком задоволена.

Я стрималась і не стала ні про що розпитувати Міхала. Неспокій, мій злий дух, начебто був приспаний. Міхал повеселішав і водночас зробився статечнішим. Зачитувався книжками з архітектури, робив виписки, креслив. Писав листи, які ховав від мене і одержував відповіді до запитання. Іноді, замість дзвонити з дому, ходив до телефонної будки. Пояснив це тим, що не хоче дратувати мене своїми довгими розмовами. Гітару давно не брав у руки. І щоразу казав мені, куди й чого йде. Найчастіше він вирушав ловити рибу й вертався додому мокрий, пропахлий морем, голодний і веселий. Окрім риби, приносив ще й водорості на добриво для садка і сушив їх на подвір’ї. Я з подивом думала про те, як багато можливостей криється в кожній людині, адже Міхалове життя тут, у Пенсалосі, не мало нічого спільного з давньою варшавською рутиною. Мені важко було відповісти собі на питання, який спосіб життя краще пасує до його натури і хто з нас більше змінився — він чи я?

У таверні «Люгер» Міхал часто зустрічав багату американку Кейт і її коханця, тутешнього рибалку. Міхала дуже цікавило те, що вона охоче приживає дітей з простими рибалками, не збираючись виходити за них заміж. Вона вже мала двох дочок. Одна була приземкувата, з чорними кучерями й темними, як маслини, очима, — від рибалки з Капрі; друга, білява й довгонога, — від рибалки з-під Осло; тепер вона сподівалася дитини від Джека з Полперо, який радо проміняв би рибу на багату дружину. Але Кейт запевняла, що мужчина потрібен їй лише на одну ніч, ніч зачаття.

Міхал проговорив про це зі мною цілий вечір.

— Те, що вона не хоче виходити заміж, я розумію. Я теж ніколи не одружуся. Коли любов — обов’язок, вона швидко переходить у ненависть. Але навіщо їй діти? Шлюбні вони чи ні, люди мусять їх любити і тому починають ненавидіти. Мамо, ти в Англії мала дітей?

Я вже знала, що з Міхалом не слід розмовляти серйозно.

— Мала. Але я їх задушила.

— Справді? — зрадів він. — От молодчага! Тому ти так до мене прив’язана. Я в тебе одинак і до того ж чужий.

Слово «чужий» мене вкололо.

— А я зовсім не так сильно до тебе прив’язана. Та й взагалі всі люди одне одному більш чи менш чужі.

— Що правда, те правда. Саме тому людям легше прив’язатись, аніж полюбити. Батька Анна любила, а до Білла просто прив’язалася, — безтурботно базікав Міхал. — А мені Кейт куди більше подобається, ніж Лаура. Брауні ходить у штанях, і груди в неї, як гарбузи. Лаура спить казна з ким за гроші, а потім стріляє очима на мене. Ось їй на кару я залюбки зробив би дитину.

— На кару? По-твоєму, дитина — це кара, нещастя?

Він мовчав.

— Тоді чому б тобі не одружитися з небогою Ребекки? Там дітей взагалі мають за ніщо. І єдиною умовою буде дозволити Ребецці любити тебе — як онука.

Міхал засміявся:

— Е ні. Я б утік.

— До кого? До Гвен? (Я старанно обминала Труро.)

— Не треба сміятися з Гвен. Вона має дочку, яку мусить любити.

— Але ти, здається, вже не дитина, і тебе можна любити не з примусу, — зауважила я. — Адже ти врятував людину.

Він зніяковів. За хвилину спитав підозріливо:

— Звідки ти знаєш, що я когось врятував? Тобі хтось про це говорив?

— Ніхто не говорив, крім тебе самого. Пам’ятаєш, після свят ти сказав, що їздив до Труро рятувати людину?

— А, Труро! — він махнув рукою, ніби з досадою. — Труро… Я й забув.

 

* * *

Настав березень, і Корнуолл заквітчався. Вікові дуби ронили запорошене листя, яке взимку нагадувало про літо; пожухлі, зчорнілі троянди, збляклі фіалки та дикий геліотроп, пахучий, але негарний, з великими, мов лопухи, листками, відступали перед пролісками, жовтими нарцисами й лісовими гіацинтами. Понад берегом, у розколинах скель і просто серед каміння сиділи на яєчках чайки, дивлячись на море, мов на якусь незнану стихію. Відколи на зміну гонитвам у небі прийшло материнство, крила були вже їм не потрібні, а повітря стало неначе чужим. Зате самці без упину метушились. На даху, де верховодив старий холерик з вискубаним хвостом і очима, як тьмяні намистинки, бійки вже доходили до вбивства. На цей дах, на схилі пагорба, сипалися пожертви з вікон усіх будинків, розташованих вище. Старий монопольно володів багатим столом і не підпускав до нього інших охочих поласувати, б’ючи крилами й загрозливо наступаючи на них дрібненькими кроками. Тепер ці звичні способи оборони вже не допомагали. Пойняті страхом, що зголоднілі самиці перестануть зігрівати яєчка своїм теплом, майбутні батьки збивалися купою над зляканим жінконенависником і з повітря люто довбали його в голову і в спину.

У гирлі річки, що впадала в море, на острівці, напевно, схожому на той, де Трістан колись переміг велетня Морхульта, точилися поєдинки між лебедями. Вони дибали перевальцем, ніби спішені вершники, та раптом, гучно лопотячи крилами, злітали над очеретами й, витягнувши довгі, схожі на білих змій, шиї, з сичанням та хрипкими покликами вперто, розмірено наскакували один на одного, аж поки котрийсь із них, заюшений кров’ю, падав мертвий. А тим часом лебідка спокійно гойдалася на хвилях, чекаючи на переможця.

Міхал знов не держався хати. Але нікуди не виїздив, і я часто здибалася з ним на глухих стежках. Я завжди любила прогулянки. За часів мого дитинства в інтелігентних родинах на природу дивились, як на друга людини. Природу вже було приборкано: вовків люди перестріляли, ведмедів, зубрів, оленів загнали в заповідники, добрали способу й проти змій, майже всіх орлів перетворили на опудала для шкільних природничих кабінетів. У ліс і в поле ходили під час канікул задля здоров’я та поетичних вражень. Природа була величезним резервуаром свіжого повітря й плавальним басейном. Мертвий череп місяця спонукав закоханих до ніжних освідчень. Зависле в космосі вогненнолике денне божество, те саме сонце, що у Провансі довело Ван Гога до божевілля, в Польщі служило задарма, заступаючи кварцеву лампу. Його тепло заміняло стариганам жіночі обійми. Естети втішалися його сходом і заходом, мов книжкою сонетів.

Так само ставився до природи й Фредді, і це зв’язувало нас чи не найміцніше. А наш інтимний зв’язок, радісний і заразом болісний, то обривався з моєї вини, то знову відроджувався завдяки Фредді. Саме несхожість і притягала нас одне до одного. Закінчивши Оксфордський університет, Фредді пішов на дипломатичну службу, бо хотів побачити світ. У мене він закохався тому, що мене звали Вандою, а не Елізабет чи там Грейс, у мене був слов’янський тип обличчя, моя мова звучала інакше, страви, які я готувала, і мої поцілунки мали інший смак. А я жила у вічній напрузі, бо ніколи не могла передбачити його поведінки. Його реакція на мої думки і вчинки щоразу вражала мене. Це не завжди була приємна несподіванка, як Фредді не завжди хотілося борщу й бігусу. Але він був самолюбний. Я легко відступала від раз прийнятого рішення, вибухала, тікала і знову поверталась. А Фредді тлумив у собі бунт проти власного вибору і зовні залишався рівним, хоч часом і хмурнів. Через ваду серця його не взяли до армії. В перші роки війни він працював у східному відділі міністерства закордонних справ, але, маючи змогу жити з ренти, рано вийшов у відставку, щоб написати книжку про новий конфлікт між Сходом і Заходом. У Пенсалосі нам жилося куди краще, ніж у Лондоні. І життя нам дуже скрашувала саме ця неяскрава, але напрочуд гарна природа. Проте і тут ми з Фредді сприймали її по-різному; він умів помічати красу природи там, де я не добачала. Обважнівши з літами, він волів споглядати гру світла, кольори й форми, не виходячи з дому.

— Але ж так ти мусиш весь час дивитись на те саме, — сердилась я.

— Двох однакових хвилин не буває, — відказував він. — Щодня в ті самі години світло інакше. І ти інакша.

— Але я хочу рухатися, зануритись у природу, бодай трохи пожити без стін і даху.

— Звичайно, darling[12], рух корисний для здоров’я. Тому більшу частину року я плаваю, чи то пак занурююсь у природу. Та коли говорити про життя на природі… Darling, ти народилася серед природи — стіни й дахи тут нічого не значать.

Мене обсипало морозом. Я нараз відкривала для себе, що столи й каструлі теж живі і в своєму житті зазнають безупинних змін, з кожною хвилиною старіють, аж поки їх поглинуть земля, повітря, вогонь. Але таке прозріння звичайно бувало короткочасним, та й Фредді, здавалося, швидко забував про свої уроки. Часто вечорами, коли сонце хилилось до заходу, ми сиділи з ним на скелі, читаючи «Грецькі острови» Байрона, неначе світ і справді був театром для космополітів.

І ось тепер у цих місцях під час прогулянок я зустрічала Міхала, для якого світ не був театром, сонце — ліками, а місяць — «лампою Аккермана»[13]. Кілька разів мені вдалося непомітно уступитися з дороги, і я стежила за ним здалеку, ідучи слідом або сховавшися за прискалком. Міхал не милувався природою, не впивався нею. Він блукав лісом, полями, берегом моря, немов звір, гнаний голодом, страхом і хіттю. Тікав від погоні й водночас полював. Навіть коли дивився на море, напевно, не бачив і не чув моря, а думав про двобій із змієм та про свій згубний час. Звідки я знаю? Це було видно по його обличчю, по рухах. Профіль, звернений до Ла-Маншу, до лісу або до неба, був застиглий, погляд затоплений у минуле. Еринії не давали йому йти рівною ходою, і він то зривався з місця й гнав сягнистим кроком проти вітру, то знову заклякав, непорушний, мов дерево. Але часом він весело біг, ніби наздоганяючи якусь думку чи невидиме для мене звірятко, погукував на Партизана й насвистував. Він шукав здобич, а може, насолоду чи нове знання, і був сповнений надії, що все це схопить і втримає.

Якось увечері прийшла Гвен, вона вела за руку Сузі, а та впиралась і тупала ногами. Дівчинка любила тільки кота Біллі. Перед сном надягала на нього чепчик та нічну сорочку і вкладала в ліжечко, з якого виселила велику ляльку, подаровану їй на різдво. Матері вона не слухалась, на руки ні до кого не йшла. Вперше побачивши Сузі, Міхал, вражений красою дівчинки, схопив її під пахви й підняв угору. Вона зайшлася плачем і хвилин з п’ятнадцять не могла заспокоїтись, кричала: «Don’t touch me[14]!» Але наступного разу сама простягла до нього руки: «You may pick me[15]». Гвен прийшла сказати, що завтра ми підемо в Лантеглос по первоцвіт, він саме розквітнув. Вона несміливо поглянула на Міхала і, ніби це залежало від мене, спитала: «А він піде? Без нього я не дам ради Сузі». А мала вже підібралась до Міхала й засунула руку йому в кишеню, де звичайно лежали черепашки і цукерки.

Наступний день випав справді первоцвітний, навіть сонце було жовте, матове. Легкий туман приглушував крики чайок, кукурікання півнів, мекання овець та людські голоси. Стіни світу були обтягнуті сірим атласом. Трава під ногами стелилася, мов зелена хмарина, тільки дрік чіплявся колючками за одяг та в молоденьких гайках ламалися від найлегшого дотику крихкі гіацинти. Вівці з ягнятами ні з того ні з сього пускалися бігти галопом, а потім так само несподівано зупинялись.

Ми проминули муровану з каменю церковцю в романському стилі та обведений колом кельтський хрест на кам’яному стовпі. Ця церква з різьбленими лавами доби раннього середньовіччя та прегарними високими вікнами за вівтарем славилася на всю округу. Якби вона стояла на скелі ще ближче до моря, я подумала б, що саме з одного із цих вікон стрибнув Трістан, рятуючись від гніву короля Марка. Тим часом Міхал і Сузі йшли, тримаючись за руки, аж поки зникли в ущелині, що вела до півкруглої затоки.

Ось там і вершилося це шаленство первоцвіту, тихе, приховане й даремне, мов весняні пориви Гвен. У цьому цвітінні, яке тривало лише кілька днів на рік, було щось від її вдачі. Вона опустилась навколішки поміж острівцями квіток, м’яких, ніби качиний пух, росяних від туману, і схилилася до цих красунь, кожна з яких була цілим букетом, сузір’ям на блідій стеблинці при самій землі. Барви того дня зливалися з пахощами, і над долиною первоцвітів віяло запахом лимонів.

Міхал і Сузі не схотіли рвати квіток. Я дістала з кошика бутерброди. Міхал ухопив один, Сузі й собі, та й побігли. А Гвен рвала первоцвіт. Молитовно, захоплено, неначе складала жертву і разом з квітками жертвувала саму себе. Я зі своїм кошиком зосталася ні при чому.

Я спустилася вниз, до моря. Ліворуч від мене на скелі пригинці стояв Міхал, спершись ліктем на коліно, а підборіддям на долоню, в позі Едіпа, застиглого перед сфінксом. Думка, що я не можу дізнатися, що він бачить, не давала мені спокою. В кожному разі, то була не війна і не табір, бо на обличчі його малювався захват. Напевно, він бачив своє Труро, про яке «забув». Сонце пробивалося крізь туман, він відступав, переливався у строфи й метафори, тепер з нього можна було створювати замки, королев і героїв. Та ледве я встигла спорудити Тентажель і примістила у вікні Ізольду, що виглядала вітрило з Бретані, як образ розплився у блискучих хвилях. Мене раптом узяла злість на старих лесбіянок за їхні дурні вигадки.

— Міхале, прокинься! — гукнула я.

Він глянув на мене так, неначе був за тисячу миль звідси, і в ту ж мить Сузі кулачком почала бити його по нозі.

— Іди собі, йди! Можеш не сидіти тут зі мною!

Міхал глянув на неї з болем.

— Я б дуже хотів піти, Сузі, — мовив стиха.

Якось на столі в кухні Міхал забув один з таємних листів, котрі одержував на пошті. Я не змогла побороти цікавість. Лист починався словами: «Му dear boy[16]…» Швидко глянула на підпис: «Yours James Bradley[17]».

Лист був довгий, я читала його, і щоки в мене пашіли зі страху, що Міхал може мене застукати. Професорові признання вразили мене, і я по гарячих слідах записала те, що запам’ятала.

 

* * *

«… Поспішаю сповістити тебе, що все йде своїм трибом. Додаю програму лекцій на архітектурному факультеті в Ліверпулі. На жаль, без конкурсних іспитів не обійдеться, хоча цей старий цап Джонні Осборн, тамтешній декан, завжди повторює, що немає такого, чого б він не зробив для мене. Отже, ти мусиш і далі ретельно готуватись. Не маю сумніву, що іспити ти складеш, бо більшість наших юнаків так глибоко переконані в своїй мудрості, яку вони всмоктали з молоком Великобританії, володарки семи морів, що конкуренти в тебе будуть слабенькі. Хіба що з’явиться якась претендентка, закохана в цапину бороду мого Джонні, якою цей славнозвісний наслідувач Jle Корбюзьє прикриває огріхи у власних конструкціях.

Яка цікава й зворушлива здатність молодої уяви запалити чийсь розум, а потім і серце. Я ніколи не казав тобі, як мене розчулив твій перший візит у Труро, коли ти з’явився в ролі заступника за Кетлін. Тільки молодість здатна на таке шаленство. Ким була для мене того дня твоя протеже Кетлін Мак-Дугалл? Абсолютно ніким. А ким здавався мені ти, її оборонець? Кимось подібним до рознощика, який торгує милом, або рибалки-бретонця з вінком цибулі на шиї. Чого ж домагався настирливий візитер? Усього-на-всього, щоб старий чоловік, який з помітною задишкою поспішає до фінішу, в найсприятливішу для склеротичних судин пору відклав роботу і, сидячи мов на жару, слухав розповідь про Попелюшку. Про Попелюшку, якій саме я, один-єдиний з усіх смертних, міг допомогти втекти з осоружної домівки.

Щоразу, коли згадую цю сцену, я сміюся до сліз із твого нахабства. А знаєш, продавцю мила, рибалко з вінком цибулі на шиї, ти переміг велетня байдужості, диктатора нашої доби. Щоправда, любий архітекторе, твій план не зовсім удався, бо зацікавлення твоєю незрівнянною глупотою дещо відвернуло мою увагу від твоєї підопічної, цієї чарівної і нещасної Кетлін, яку на служіння науці надихнув нібито я, автор багатьох книжок, що про них і сам уже забув. І ось поглянь, наскільки молода глупота кмітливіша й прозорливіша за мудру старість! Ти знайшов доброго дядечка, який прагне дати тобі змогу побудувати своє життя так, щоб воно було розумним і творчим. Кетлін знайшла притулок, де нею опікуються, а не попихають, і роботу, яка допомагає їй формулювати власні думки, а не вбиває їх. Чи знайшов щось я? Авжеж, двох молодих друзів, а це старим людям удається рідко. І пережив багато ясних хвилин, що цінне в усякому віці.

… Отож, bon courage[18], дорогий хлопче. Кетлін передає тобі вітання.

 Твій Джеймс Бредлі.

Коли ж ти нарешті приїдеш?»

 

* * *

Я ледве встигла засунути листа в конверт і покласти на місце, як зарипіла жорства на доріжці і в кухню вбіг Міхал. Швидко розглянувся на всі боки, але листа не взяв.

— Чого ти вернувся? Забув щось?

Він схопив складаного ножика, який лежав на буфеті.

— Ножика забув.

І тільки тоді недбало запхнув листа в кишеню.

З цілком зрозумілих причин я зачитувалась у ті дні «Трістаном та Ізольдою». Варіант Честертона досить стислий і трохи прикрашений. Але навіть у цій куртуазній версії мене вразив якийсь порочний нахил Трістана до неправди, клятвопорушення та прагнення видавати себе за когось іншого. Напевно, у дванадцятому столітті життя було не менш жорстоке, ніж в «епоху печей», і корнуеллські лесбіянки не помилилися, побачивши у Міхалі Трістана.

Мені пригадалася одна подробиця розмови з Ребеккою в барі «Король Пруссії». Кілька днів тому ми сиділи там утрьох: вона, Міхал і я. Хтось назвав професорове ім’я, і Міхал зашарівся. Ребекка була в доброму гуморі. Розповідала різні історії з тих часів, коли всевладно панувала в театрі, потім, облизавши губи, почала описувати, як на балу до неї, величної Ребекки, приятельки Шоу, залицявся маленький і миршавий доцент Джіммі Бредлі.

— Уявляєте, як це виглядало? В Лондоні казали, що Джіммі обіймає мене за ногу й кружляє навколо неї.

Міхал схопився з місця.

— Я не хочу цього слухати!

Ребекка здивовано звела важкі коричневі повіки.

— Чому? Ти з ним знайомий?

Він зніяковів.

— Ні… не знайомий, але знаю, що це велика людина.

Виходить, у Корнуоллі Міхалова «велика людина» втілилась у професора Бредлі. Колись нею був батько, тепер став «дядечко». І знов насувалась аналогія: сирота Трістан знайшов дядька й опікуна в особі короля Марка. Тепер уже Кетлін неминуче мала стати Ізольдою.

Я глянула на море, і всі вітрила здалися мені чорними.

 

 

 


[1] Ідеться про п’єсу Г. Ібсена «Будівничий Сольнес».

[2] Падеревський Ігнацій (1860-1941) — польський піаніст, композитор, державний діяч.

[3] Чарівна (англ.)

[4] Молодий друг (англ.)

[5] «Трістан та Ізольда» (англ.)

[6] Вівсяна каша (англ.).

[7] Ковбасний фарш (англ.).

[8] Любий друже (фр.).

[9] До речі! (фр.)

[10] Мій любий (англ.)

[11] Гарпагон — герой комедії Мольєра «Скупий», страшенний скнара.

[12] Люба (англ.)

[13] Вислів із сонета А. Міцкевича «Аккерманські степи» (цикл «Кримські сонети»).

[14] Не займай мене (англ.)

[15] Візьми мене на руки (англ.)

[16] Мій дорогий хлопчику (англ.).

[17] Твій Джеймс Бредлі (англ.).

[18] Не занепадай духом (фр.).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.