Тесей і Аріадна-2

Бенкет

Весь Кносс гудів наче вулик. Одні тішилися з перемоги Тесея, інші згадували прадавнє пророцтво, що доти триватиме могуть Криту, доки Мінотавр вартуватиме острів.

Але ким же насправді був Мінотавр? Людиною чи страховиськом? І як Тесей зумів вийти з Лабіринту? Всі задавали собі такі питання.

Казали, що Аріадна закохалася в афінського царевича і дала йому чарівний клубок, що сам котився по землі та вказував дорогу до виходу.

А що ж на це Тавр?

Тавра ніде не було.

Тавр безслідно щез — як багато хто до нього.

У всіх на устах було ім’я Тесея.

За один день афінський царевич став героєм.

Аріадна влаштувала у своєму палаці бенкет на честь переможця Мінотавра.

Тесей, звичний до гостин, де подавали цілих баранів, печених на рожні, величезні чвертки волів та свиней, не рахуючи домашнього й дикого птаства, а це все запивалося кухлями доброго афінського пива, трохи здивовано сів до столу, заставленого вишуканими стравами, щедро приправленими шафраном та м’ятою.

Миловиді пахолята розносили срібні посудини з пахучою водою, у якій бенкетарі раз у раз обмивали руки від жиру.

До страв подавано знамените критське вино у двовухих кратерах.

Після учти почалися танці. А саме славний Танець Журавля, дуже складний, бо кожен крок і кожна фігура вписані були в інший узор підлоги, що її колись виклав Дедал для маленької Аріадни. До танцю пригравали арфістки. І коли танцівники пливли під звуки п’янкої мелодії, Тесеєві здалося, що він опинився у зачарованому палаці Нереїди і що ніколи вже звідти не вибереться.

Коли танець закінчився, сказав Аріадні:

— Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці.

Вийшли на галерею, звідки східці вели до царських садів.

— Аріадно, час, щоб Афіни та Крит уклали союз.

— Я нічого так сильно не бажаю, як цього.

— Стань моєю дружиною, Аріадно.

— Ти хочеш разом зі мною правити Критом?

— Я хочу забрати тебе з собою до Аттики.

— Німфа Криту не може залишити свого острова. Ми належимо до різних світів, Тесею.

— А все ж ти допомогла мені подолати Мінотавра. Нащо ти це зробила?

— Бо я хотіла і Крит звільнити від нього.

— Ти не віриш у пророцтво, що Крит доти існуватиме, доки його стерегтиме Мінотавр?

— Я не вірю, щоб Крит коли-небудь перестав існувати.

Окреслила рукою коло, наче б хотіла цим жестом охопити квітучі сади, стіни палацу, розмальовані ліліями, куріпками, дельфінами та блакитними мавпами, підлогу, викладену узорчастими плитками, скриньки з кришталю, гебану та бронзи, викладені перламутром, сріблом і бурштином, амфори з гарними лініями, весь цей світ розкоші та краси, творений віками з думкою про майбутні покоління.

— А все ж кільканадцять кораблів з добре озброєними воїнами можуть здобути Крит, — промовив Тесей.

— Те, що створив Крит, незнищенне.

— Я не розумію твоїх слів.

— Я дала тобі клубок. Чи ж цього не досить?

На хвилину запанувала тиша. Тесей промовив.

— І я хотів би щось тобі дати на пам’ять. Візьми на прощання цей амулет. — Подав їй срібний браслет у формі змія, — знак роду Ерехтидів, з якого він походив.

Аріадна взяла його в руки і промовила:

— Якщо це знак союзу з Афінами, я повішу його перед статуєю Диктинни.

Фігура Диктинни стояла у маленькій ніші при кінці галереї. Через відкритий між колонами простір просочувалась гаряча літня ніч, віючи запахом гіацинтів, троянд і гранатів.

Здалека долинали звуки музики.

Одурманений музикою, вином і ароматами Криту переможець Мінотавра раптовим рухом закинув на Аріадну пурпуровий плащ, а коли вона обняла дерев’яну статую Диктинни, підняв обох і вибіг із палацу у ніч та темряву.

 

 

Буря

Щойно вони підняли якір та випливли на море, як розшалілася буря. Блискавиці били раз по раз, роз’ясняючи небо і землю зеленим світлом, грім гуркотав із неба, а спінені водяні вали вдаряли в корабель, наче бажаючи розламати його навпіл.

Корабель, піднятий хвилею, зривався, наче птах, дзьобом угору, а потім із шумом опадав, збиваючи стовп води. Шторм кидав грецькою навою, що тріщала по швах і перехитувалася з боку на бік. Тесей стояв, тримаючись за щоглу, коли до нього підійшов Навсітай.

— Я боюся, що корабель затоне, — сказав він.

— Ми мусимо доплисти до Аттики.

— Тобі не слід було викрадати Аріадну.

— Ти думаєш, це кара Богині Місяця?

Останні слова заглушило ревіння моря і грім, що гуркнув із небосхилу. Висока хвиля впала на корабель і залила палубу. Нава захиталася і почала різко занурюватись.

— Усім виливати воду! — скомандував Навсітай. Тесей, моряки та заручники вхопили відра та амфори, але все нові хвилі переливались через борт.

— Ти не втримаєш Аріадни і самі ми підемо на дно! — гукнув Навсітай.

— То що ж робити? Адже не можемо відвезти її на Крит.

— Тут поблизу є острів Наксос.

— Зумієш довести до нього корабель?

У відповідь Навсітай перейшов на своє місце і наказав розпустити паруси. Вітер ударив у полотно та штовхнув корабель у напрямку, протилежному до попереднього.

Цієї миті буря наче почала затихати, блискавки били рідше, грім ставав усе дальшим, лише вітер віяв у середину вітрила та ніс корабель до незнаного берега.

Біля корми було крите приміщення, де, загорнута у хутро, лежала Аріадна, приспана медом, який дав їй випити Тесей.

У перловому промінні світанку  грецька нава пристала до малого острова. Тесей взяв на руки сплячу Аріадну і заніс її на невеликий пагорб, де поклав під гіллястим деревом осокору та якомога швидше повернувся на корабель.

Море заспокоїлось. З темно-синього стало блакитним, ледь зморщеним, покритим білою піною. Зійшло сонце і почало осушувати вітрила, линви, дерев’яні дошки корабля та одяг змоклого до останньої нитки екіпажу. Пливли, занурені у блиску дня, під безхмарним небом, легкий бриз віяв їм у вітрила.

Раптом з  ранкового туману з’явився маленький острів.

Був то Делос, присвячений Аполлонові.

Тесей наказав пристати до берега і зарядив відпочинок.

Висіли з корабля і рушили в глибину острова. Так зайшли до малого круглого озерця, перед яким стояв прадавній олтар із козячих рогів. Тут Тесей на оброслому плющем цоколі поставив дерев’яну статуетку Диктинни, не хотів-бо привозити до Афін мертву фігурку богині замість живої Аріадни.

Один із заручників підніс до уст флейту і почав грати. У тихому повітрі ранку попливла мелодія Танцю Журавля. І невідомо, чи спричинила це мелодія, чи сама Диктинна, але Тесей раптом здригнувся та мимоволі почав виконувати ті самі фігури, що й тоді, танцюючи з Аріадною у Кноссійському палаці. Разом із Тесеєм танцювали його товариші.

Звуки музики викликали з хат мешканців Делосу. І от побачили вони, що на старому, оброслому плющем старому олтарі стоїть фігурка богині, а довкола хлопці та дівчата ведуть танець під звуки флейти. Це виглядало так гарно, що всі прилучилися до танцівників і так танцювали на маленькому острівці посеред Егейського моря, довкола дерев’яної фігурки Диктинни, аж доки не зайшло сонце.

Вода була гладенькою, лише легкий бриз дув у вітрила, так що корабель сам перестрибував із хвилі на хвилю.

— Як тільки ми залишили Аріадну, море заспокоїлось, — промовив Навсітай, показуючи білий пінний шлях, що значив дорогу корабля на гладенькій поверхні води.

— Це все видається мені схожим на лихий сон, — промовив Тесей.

— Чому ж лихий? Ти переміг Мінотавра, визволив Аттику від данини, став героєм, але, здається, тебе це не тішить.

— Хто раз ступив на Крит, ніколи вже його не забуде. Це не Мінотавр пожирав заручників, а чар Криту полонив їх. Нитка Аріадни… Я вийшов із Лабіринту, але мрію туди повернутись.

Навсітай не відповів. Рушив до соснової щогли, що стирчала посеред корабля і почав опускати чорне вітрило.

— Що ти робиш, Навсітаю?

— Невдовзі ми допливемо до Аттики. Час підіймати біле вітрило.

— Не треба. Зостав чорне. Царевич Тесей повертається із тугою в серці.

Цар Егей щодня ставав на вершині, вдивляючись, чи скоро з’явиться жаданий корабель. Врешті одного дня побачив тридятивесловик, який кілька місяців тому відплив до Криту. На щоглі повівало чорне вітрило. На його вигляд цар Егей відчув, що сили його залишають, коліна затремтіли і він, зомлівши, впав у море. Ніколи не довідався, що Тесей переміг Мінотавра і повернувся до Аттики переможцем.

 

На острові Наксос

Коли Аріадна розплющила очі, вже настав день.

Лежала під деревом, загорнута у розкішне хутро. Підвелася із землі та почала роздивлятися довкола. У світлі ранкового сонця бачила пурпурове море, що лагідними хвилями омивало острів.

Невже Тесей відвіз її на Крит?

Ніде не було видно міських будівель, широких вулиць, портових уряджень або ж кораблів. Тільки зелені пагорби, з яких спливали струмки, звиваючись між гаями, а нижче, в долині, розлогі сади, грядки квасолі, цибулі й огірків та убогі хатинки з польового каміння.

Ні, це не Крит.

Тесей покинув її на якомусь невідомому острівці. Хтозна, чи вдасться їй повернутися до Кноссу?

Ці роздуми перебили дивні звуки: брязкання дзвоників, стукання калаталок та ревіння осла. З кущів, що обросли найближчий пагорб, з’явився незвичайний гурт, на чолі якого їхав череватий старець верхи на ослі, а довкола нього, танцюючи та підстрибуючи, сміючись та гримаючи бубонцями, посувалася громада хлопців та дівчат із розвіяними гривами, розмахуючи калаталками та палицями, обплетеними плющем.

Спершу Аріадна дуже злякалася, прийнявши галасливу череду за піратів, але, чим ближче вони підступали, тим ясніше їй було, що це не корсари і вони не мають щодо неї жодних лихих замірів.

Біля підніжжя пагорба, де вона, бліда й тремтяча, стояла під осокором, зупинилися. З юрби вийшов молодий хлопець, одягнений у шкуру пантери, з вінком винограду на горіхових кучерях, що спадали на плечі, та почав здійматися на пагорб. Ставши перед Аріадною, промовив:

— Хто ти, прекрасна німфо? Чи ж ти богиня Місяця, яка зійшла на цей багнистий острів?

— Я Аріадна, цариця Криту.

— А я Діоніс, син фіванської царівни Семели. Але я чув, що Аріадна утекла з переможцем Мінотавра до Афін. Так, принаймні, розповідали пірати, у яких я найняв корабель.

— Це неправда! — скрикнула Аріадна. — Тесей силоміць викрав мене з мого палацу і заніс на свій корабель. На морі шаленіла буря. Я думала. що всі ми потонемо. Потім дав мені якийсь сильний трунок і я від нього заснула. Не знаю, скільки проспала. Коли прокинулась, лежала сама під осокором.

— Отож, ми обоє опинилися тут усупереч власній волі. Бо я хотів об’їхати острови на Егейському морі та навчити людей щепити виноградну лозу. Але пірати, які видавали себе за моряків, попливли у бік Азії, щоб продати нас у рабство.

— І як же ви порятувалися?

— Ми взяли з собою парость виноградної лози і плющ. Виноград так розбуявся, що обплів щоглу, а плющ обгорнувся довкола знарядь і весел на кораблі. Потім вийшов я, накинувши на себе левину шкуру, і це так їх перелякало, що повистрибували з борту просто в море.

— І всі потонули?

— Ні. Перетворилися на дельфінів.

— Розповідаєш казки, Діонісе. Але скажи, чи міг би ти відвезти мене кораблем на Крит?

— Це неможливо — корабель повністю обріс плющем. Крім того, на Криті вже оголосили царицею твою сестру Федру.

— То я мушу зостатися тут назавжди?

На це Діоніс вийняв з-за пазухи діадему із золота й індійських рубінів, викладених у формі троянд, і сказав:

— Ось дарунок Діоніса Аріадні, Критській Німфі. Хочеш стати моєю дружиною?

Коли приголомшена Аріадна не відповіла, Діоніс увінчав короною її скроні.

Описав рукою півколо і, чи то сонце було причиною,  чи сяйво, яке випромінював Діоніс, у цю мить драговитий острів видався Аріадні чарівним садом. У долині темніли купи оливок, фіг та кипарисів, а трава, що обростала пагорб, була всіяна фіалками, анемонами і крокусами.

— Це все здається мені сном, Діонісе.

— То давай снити разом, Аріадно.

З хат із польового каміння з’явилася вервечка людей, що йшли до пагорба, на якому стояли Аріадна і Діоніс. То були жінки — мешканки острова Наксос. Несли з собою жертовні дари: козенятко, жбан пива, фіалкову вовну, білорунну овечку. Дійшли до пагорба, низько схилилися і промовили до Аріадни:

— Зостанься з нами назавжди і будь нашою царицею, бо немає нікого, хто б нами правив.

На це схопився шалений почет Діоніса — і з брязкотом калаталок та биттям у бубонці, — закрутив танок довкола молодої пари.

— Скажи мені, Діонісе, чи ти мусиш мандрувати з цим диким гуртом? Ти ж казав, що ти син фіванської царівни, — спитала Аріадна.

— Моя мати померла. Мене виховав Сілен, — той старий, що сидить на ослі. Навчив мене, як вирощувати виноградну лозу і втішатися життям попри нещастя, які спадають на людину.

— Я б хотіла, щоб він і мене цього навчив.

Отож засіли під осокором, а Сілен почав розповідати про далекі землі та моря, а ще напророчив відкриття Нового Континенту за Геракловими Стовпами.

А чим довше він оповідав, тим більше Аріадна забувала про всі свої смутки, а врешті заснула під осокором.

Аріадна ніколи не повернулася на Крит. Ніколи не сіла на трон із сірого алебастру, ніколи не приглядалася до малюнків, що оздоблювали стіни палацу, ніколи не взяла до рук лабрису — сокири з подвійним вістрям.

Залишилася з Діонісом і обоє панували над островом Наксос. Пізніше, коли Крит був завойований ахейцями, багато владик елладських племен, що заселяли острови на Егейському морі та Кіклади,  хвалилися походженням від синів Німфи Криту, Аріадни, та Діоніса, сина фіванської царівни Семели і Зевса. На цьому закінчується мінойська легенда.

 

 

Нитка Аріадни

Припускають, що сам Тесей на чолі могутнього флоту, що його він оддавна будував у Піреї, Трезені та інших мікенських портах, здобув Кносс і приєднав до аттичної федерації.

Але дні мінойського світу були вже пораховані: невдовзі стався напад так званих Народів Моря, що затопили Пелопоннес, острови на Егейському морі та Малу Азію, і докотилися аж до кордонів Єгипту.

Товсті шари попелу та землі присипали руїни, а час знищив решту, тож міста й палаци Криту, подібно до багатьох витворів людських рук, потонули у забутті.

Лише через багато століть археологи почали добувати із землі сховані в ній  скарби давніх цивілізацій. Розкопали Кносс із легендарним Лабіринтом, а на острові Делос — святиню із рогів, на якій Тесей поставив фігурку Диктинни. Щороку довідуємося про нові відкриття на Криті, все нові палаци, зброярні, склади товарів та майстерні художників являють нашим захопленим очам безсмертну красу Криту.

Бо Аріадна з моєї оповіді мала рацію: те, що створив Крит, незнищенне.

Сьогодні Кносс фігурує у кожному путівнику по Греції як свідчення величі й краси цивілізації, що квітла перед Римом і Елладою.

Щороку приїжджають до Кноссу тисячі туристів з усього світу. Прибувають вони також з тих країв, де колись мешкали варвари і звідки критяни привозили цинк та срібло, хутро та бурштин, який сьогодні — як і тисячоліття тому — збирають на узбережжі Балтики.

І я теж одного року разом з іншими туристами завітала на Крит. Сіла біля підніжжя трону із сірого алебастру, оглядала стіни, розмальовані крокусами і ліліями, дельфінами й куріпками, а ще постаті дам та кавалерів з бронзовими лицями і підмальованими очима, що прогулювались серед квітів. Милувалася фаянсовою фігуркою верховної жриці — а, може, самої Диктинни, — зі зміями в руках, ходила по галереях, переходах і залах, у яких луною відбивалися кроки Міноса і Дедала, Аріадни, Тесея і… Мінотавра.

Я мандрувала слідами прадавніх міфів, як мандрував колись Тесей по Лабіринті слідом за червоною ниткою з чарівного клубка Аріадни, з якого я й виснувала для вас цю оповідь.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.