Літературні твори

Наталя Королева. Сторінка з книги

Сторінка з книги[1]

 

Сталось це давно... Й недавно... Або – сказати певніше – ще не сталось, лише почалось давно й продовжується по десь. Немов якісь окремі розділи з довшого оповідання, чи образки з розріжнених чисел журналу, що ілюструють ріжні шматочки однієї й тієї ж повісти. Важко по них розповісти всю повість. А ще тяжче, що нема в ній початку.

То ж, шукаючи того початку, мушу кілька разів повертати далеко назад.

***

Софія Яблонська. Діточа мрія

Занадто добре спала я цієї ночі. Думки мої ліниво тягнуться, мов дим із димарів, крізь повітря просякле пахощами й сонцем. Мляве самовдоволення панує в мому серці.

Одноманітне щастя.

Кухонний запах смаженої конфітури з „гарбузів” і помаранч, змішаний з позіханням із арабських мешкань, поширяв мої ніздрі, а солодкі лінощі насичені жовтими проміннями сонця розгрівають кров у жилах, розніжують тіло і розтягають його на соломяній рогожі.

Небесна синява поринає у моїх зіницях, наповняє груди, поширює серце, проникає у кожну крапельку крови і мені здається, що я сама стала такою-ж прозорою і голубою, як небо.

Фізичне й моральне вдоволення проникло на дні мого серця та наспівує йому свою млісну пісоньку.

Моя Зоря принесла мені листа з Парижа. Ви пишете: придивляйтесь буттю, вглиблюйтесь, аналізуйте! Стере­жіться вашої власної тіні, що грозить затмінням усього, що оточує вас. Ви згадуєте цього великого ворога — мою тінь.

Ольга Кобилянська. Путіфара. Нарис

Це було вечером.

На дворі люта зима, заметільниця розкошувала, била жмутами снігу у вікна а в печі горів огонь і тріскав на всю хату. Господар дому обійшов подвіря, позачиняв власноручно браму і двері від господарських будинків, погасив світла, де їх не треба було і вернув до середини.

Господиня поналивала чай і невеличке число гостей ожидало господаря, що обіцяв недавно розповісти їм одну пригоду, яка трапилася і яку пригадував собі мимоволі у бурливі вечері, як сьогоднішний, бо саме в такий вечір розказали йому її. Він говорить:

На високій горі, край ліса хата заможних людей.

І батько і син любили ходити на лови. Син їх, оди­нець, любив замужну, старшу від себе, жінку. Про це знало мовчки, чи не все село. З війська викупили родичі і по кількох тижнях служби він вернув назад до дому. Гарний був, мов мальований, а ростом пригадував моло­дого дуба. Неодно дівоче серце стукало сильніше, коли він заговорив або усміхався. До всего був ще й добро­сердний і неодно дарував бідним, яке булаб мати або батько заховали ще на пізніше.

Марія Домбровська. Дружба

Текст написаний польською мовою.

Зофія Налковська. Роза Палатину.

Текст доступний польською мовою.

Кетрін Мансфільд. Молода дівчина

В блакитній сорочці, з злегка рожевими щочками, синіми, пресиніми очима та злотистими кучерями, донька  пані Редік мала вигляд, мов щойно злетіла з променистого неба. Пані Редік, несмілива, завжди розгублена і завжди трохи здивована, виглядала ніби й сама в те вірила. Донька-ж зовсім не здавалася захопленою тим, що спустилася на сходи до касина в Монте-Карло. Та й чому їй бути захопленою? Навпаки, вона нудилася, так нудилася, ніби на небі нічого иншого й не було, крім старих, порохнявих святих крупєрів та пятьфранковнків для ставок.

– Чи ви нічого не маєте проти того, щоб Ґеньо лишився з вами? – спитала мене пані Редік. – Справді ні? Онде авто, поки ви з ним поїдете й нап’єтеся чаю, ми повернемось і чекатимемо вас осьтут, саме осьтут на сих сходах, за годину. Бачите, я хочу, щоби вона подивилася на гру. Вона ще ніколи не бачила, а сеж справді варто бачити.

– Та годі вже, мамо, – обізвалася “вона” втомлено. – Ходім. Чогоб я так богато балакала! А торбинка знов відчинилася, знов згубиш всі гроші!

Наталена Королева. Без коріння. Фрагмент

 

На прогулянку ходили в іншому порядку, як в інститутських стінах: там напереді йшли менші, а на вулиці, навпаки, в першу чергу ставали дівчата, найвищі зростом, і з ними побіч ішла й класова дама. Закінчувалася процесія двома “кариятидами” в дрібнокісткованих “сарпинкових” сукнях блакитного й білого кольору у білих попередницях, чорних коротких жакетах і чорних вовняних хустках. За ними – на шість кроків від них, тобто в тім же самім віддаленні, що йшли від інституток “каріатиди”, – ступав “молодший швейцар” – Жозеф, не в парадній, а в чорній, буденній лівреї.

Товаришки. Повість Олени Пчілки

 

 

— Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

— Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

— А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

— Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину... Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він...

— Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його! Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!

Марія Домбровська. Панна Вінчевська

ПАННА ВІНЧЕВСЬКА

(переклала Олена Медущенко)

 

Уривки з повісті Марко Вовчок "Маруся"

 

— Господи ти боже мій! Яка малеч! — мовив один із ватаги, углядівши Марусю при світлі сонця. — І їде собі байдужісінько: ні пороху, ні кулі не боїться.

— Таку дрібноту ні одна куля, гадаю, не візьме,— відказав другий. — Все одно, що макове зерно!

— У них і дівчата не боязкі,— це вже такий народ,— устряв до них третій. — Я, скажу вам, як під час самої колотнечі, кров хлющить, земля дрижить, і січуться, і вмирають, а вона собі ходить поміж них та визбирує своїх, наче в саду ягоди, їй-богу!

— Та й гине ж їх скільки! — сказав іще один бесідник, що прилучився до них.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.