І ЧИЇ МИ ВНУКИ

Ганна Павлівна почувала себе сьогодні низкою надвразливих струн. Усі святвечірні спомини скільки їх було, завели в о круг неї свій зворушливий танок. Вона спі­шила зі щоденним робочим приділом, що обумовлював її крихке істнування. Середь цвенькоту но­жиць і шурготіння полотен її тінь увихалася бодрим ритмом верх темноблискучого стола, як вираз волі й послідовности.

Ще трохи й скирта шитва, що її треба було-б кинути завтра в де­сятки рук, була готова й розділена на кожну машину зокрема. Ганна Павлівна вийшла й поринула у сіру, святочну ніч, нахилену над кож­ною душею таємничим привітом...

Так, над світом стояли під'єм і туга, ті самі, що торік вечір, що споконвіку у цю пору. У глибині-ж ночі, спорошеній золотою скрицею, давно вже блестіла зоря, знайома із старих книг та пісень поетів.

Тимчасом місто з його ігрою неонових лямп опинилося у далині й злисніла твердим слідом доріжка на самотах, вбита у чорнобілі пасмужини піль. Ганна Павлівна бігла тепер живим, окриленим кроком. Вона верталася у свою норку як сусол зі скоку поза лінію зораного поля.

Valse mélancolique

Текст доступний польською мовою.

Знову переходимо ряд довгих, покручених коридорів, зачинених дверей, сходів, минаємо ґалерію над квітучим подвір’ям і входимо крізь відчинені двері у порожню кім­нату, а потім у гаремову салю.

Устаткування цієї кімнати скидається на ту, де ми обідали, тільки килимів тут більше та лежанки мякші й ширші.

Довкола двох триніжних тац сидить сім жінок каїда й обідає. Біля них зручно та безшумно вештаються євнухи, що підносять страви, збирають порожні миски та доливають соку з помаранч у шклянки.

Одяги жінок шовкові, яскраві, блискучі.

Кожна вдягнена у вбрання іншого коліру, а руки, мов гадюками аж до рамен обкручені браслетами. Ноги понад кістками також обхоплені двома срібними, тяжкими обручами.

Приязнь

І

На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:

– І била, і ще битиму! от не сиди но мені тільки в хаті, от побіжи но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!

– Та хіба воно од сонця? – озвалась крізь сльози мала Дарка.

– А то ж од чого, дурне верисько?

– Панна казали – з болота та з комарів…

НАШ НЕ НАШ

(Пам'яті Іллі Репина)

Коли я уперше побачила „Іллю Юхимовича”, то мене, як і всіх моїх колеґ-академістів, наповнили „посвятні гордощі”, що „віднині я — учениця „самого” Репина!..

Бо ж Репин був для учнів петербурзької Мистецької акаде­мії – „ідол” і „пророк у малярстві”.

Нема пророка понад Магомета. Нема малярства поза Репиним.

Текст доступний польською мовою.

(уривки з повісті)

Святий Антоній Падуанський

(...)Через рік я перенісся з (другою) дружиною Наталеною до маленького романтичного живця — Бехині. Там, у чудовій природі й поміж простими людьми, що ніяк не відчули війни й самі про себе говорили: — "Ми — тільки 50 років по малпах", м'ягшала моя стерпла, задубіла душа й верталося бажання жити.

Одначе смерть жартувала й тут, хоч і цілком по-сільському.

У величезному парку, що переходив у старий ліс, при прохідці в бурю, перед самим моїм носом упала товстелезна сосна. Я вчас відскочив, але просторова віддаль від смерти була — пів метра, а часова — пів секунди.