Літературні твори

Ірина Вільде. Мініатюри (поетична проза)

Моїй Буковині…
 
   У моїй батьківщині під цю пору колишуться по крутих вільних доріжках (чи буду ще коли ними ходити?) навантажені хлібом вози. На досвітках скриплять колодязі, а вечорами з хат линуть до неба сині димочки, як дяка Господові, як сама молитва.
   У моїй батьківщині – але ви цього не знаєте.
   У моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники й китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана по клаках.
   Але – ви цього не бачите.
   У моїй батьківщині осінні, вечірні тумани заступають хороводи русалок і зорі так близько, над землею, що можна говорити до них і чути їх мову.

Наталена Королева. 1313 (уривок)

Повний текст в нашій бібліотеці

І. ЧЕТВЕРТА ЗАПОВІДЬ

Той був душегубцем з почину

і в правді не встояв.

Св. Йоана, VIII

 

 

 Тут тобі не жити, не жити!

 Християнської крові не пити,

 Кісток не сушити,

 Хрещеної душі не в'ялити!

 Згинь! Згинь! Згинь! Пропади!..

 

Ірина Вільде. Химерне серце

 В одному із номерів місячника „Сигнали” (виходив у Львові в 1933-1939 роках) вміщено польський переклад новели „Химерне серце” Ірини Вільде.

Катря Гриневичева. По дорозі в Сихем

(Книжка повністю в нашій бібліотеці)

ІІ. Мак

Одного дня жінка Йосифа, теслі, ходила по хаті з недужим своїм хлопчиком на руках. Журливо нахилялася над ним, цілувала його волосся, мабуть, удесяте вже розпочинаючи свою колисанку. Співала у ній про голубе небо, нагріте теплом божої любові, про ручай, закосичений незабудьками, як очі ангелят, про зябликів та синичок, що саме тепер криються у затишшя материнських малесеньких крил.

Дитя зітхнуло, слухаючи, склонило і собі голівку ще ближче до груді Марії, з розхиленими жарою губками запало в глибокий сон.

Мама поклала його обережно на вбогій постелі, а сама боса, як була, побігла за ліками у місто. Щоби не гаяти часу, пустилася наскоси полем, з якого щойно спрятали сусідове збіжжя.

Катря Гриневичева. Дорога

/зі збірки «Непоборні»/

(Книжка повністю в нашій бібліотеці)

— Ну, шабаш, Маріє, досить з тебе! – сказала я дівчині, що прятала скло після вечірнього чаю. — Можеш іти.

Схилена над паперами, замітила я між якоюсь одною сторінкою і другою, що рухлива тінь Марії, заломлена на стелі, станула на місці, і кроки, приглушені грубою вощанкою долівки, стихли.

Настирлива конечність приневолила мене оглянутися. За моїми плечима стоїть Марія і наче жде чогось. Її голова трохи прихилена під рубцем білої хустини, а тінь лягла посмерком на чисте чоло й очі.

— Що там ще, Маріє?

Відповіла не зараз.

Дарія Віконська. Райська яблінка

Книжка повністю в нашій бібліотеці

 E.JPGв а : Чи ця статуетка подобається тобі? Справді? Я не можу її стерпіти. Голова цієї жінки має точнісько той вислів, який так люблять мущини: невинність ягнятка, покірливість і віддання, що начеби казали: “Вибач, що моє тіло має ще й голову; бери моє тіло, насолоджуйся ним, бо мого “я” в ньому так мало, що воно зовсім не буде тобі перешкоджати”.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.