Біографічне

Стаття Олександри Копач про Наталену Королеву

Олександра Копач

Наталена Королева

 

«Не пишіть про життя, котрого не розумієте»..

(Н. Королева)

 

Анатолій Погрібний. Повернення Докії Гуменної

Повернення Докії Гуменної

 

Роман Федорів про Наталену Королеву

(Невеличка вступна заувага — приведена нижче стаття є одною з перших публікацій про Наталену Королеву в «материковій» Україні — якщо не рахувати спорадичних згадок у передмовах та післямовах до творів інших письменників. Можна б сказати, що цей майже 30-річної давності текст сам по собі вже виглядає таким, що має переважно бібліографічну вартість. Тим не менше, деякі насущні проблеми «Королевознавства» Роман Федорів, тодішній головний редактор журналу «Жовтень», окреслив цілком точно, вони й досі залишаються актуальними. Що ж до того, чи потрібна читачам Наталена взагалі і її екзотично-релігійні твори зокрема, то на це найкраще можуть відповісти самі читачі. Можу хіба відмітити вплив прогресу: 30 років тому Наталенині книжки самотужки копіювали, сьогодні ми її виставляємо  в мережу. Сподіваюся, її б це втішило).

 

Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Юрій Шерех про Катерину Гриневичеву

Уривок з книжки спогадів «Я-мене-мені»

(...)МУР не був щасливий у своїх галичанах. Одні були застарілі й провінційні, другі тільки побічно зв’язані з літературою, треті — і те, й те.

Але був один виняток. Він ніяк не позначився на літературі, бо особа, про яку тут буде мова, стояла на порозі смерти і скоро цей поріг переступила. Але зустрічі з нею лишили в мені невигладний слід. Бо вона була мистецьким твором сама. Вона була тією рідкісною появою, що мала стиль, мала зухвальство бути не такою, як інші. Кожне її слово з тих днів заслуговує на запис, на відтворення. Дещо я списав у нарисі «При битій дорозі» в серії «Над озером. Баварія». Тут у міру можливости спробую подати більше. Мова йде про Катрю Гриневичеву.

Софія Яблонська. Чар Марокко

Чар Марокко

Софія Яблонська

Знайомство з каїдом

Одного вечора я сиділа у кав’ярні у товаристві мого знайомого француза п.Манріє і грала з ним у шахи.

При кінці першої партії підійшов до нас звісний каїд. Ввічливо привітався, присів до нашого столика і з недовір’ям придивлявся моїй грі. Відтак запитав п.Манріє:

— Ваш партнер, це переодягнений хлопець?

— Чому? — здивувався Манріє. — Ні, це моя знайома европейка.

Каїд нічого не відповів, тільки схопився рукою за серце та голосно й щиро засміявся.

Обличчя п.Манріє прийняло вираз погорди. Він попрохав мене заграти партію з каїдом, відступаючи своє місце. Недовірливий араб переводив очі з мого обличчя на рухи моїх фігурок, дискретно вибивав пальцями об стіл такти музики, а часом після мого вдалого тягу присував свій стілець ближче до стола і зморшками стягав чоло, окутане білим тюрбаном.

Знову жінка дістає літературну нагороду

Прецікаве життя української письменниці

Ми, жінки, можемо бути горді, що вже другий раз із черги при при­значенні нагороди „Т-ва письмен­ників і журналістів”, на першому місці стоїть жінка. Минулого року другу нагороду дістала І. Вільде, цього року Н. Королева. (Першої нагороди й цього року не признали нікому).

Байдуже, чи це явище випадкове, хоч коли переглянути цілу літера­турну продукцію за минулий рік, то мусимо ствердити, що жінки-ав­торки займають у ній поважне міс­це. Важніше те, що разом із цього­річною нагородою дістаємо нову літературну силу і то людину, якої досі ми майже не знали.

Михайло Рудницький. Ольга Кобилянська

 

Характер

Ніхто з друзів Кобилянської не згадував про її зовнішній вигляд. «Духовне» настільки переважало у розмові з нею, що не раз воно зливалося з враженням від героїнь її творів. Ольга Кобилянська не з тих жінок, які кожного ранку хоч би на мить мусять глипнути на себе в дзеркало, перевіряючи, чи не вигулькнув якийсь натяк на зморшку.

З роками її обличчя втрачало риси неспокійної настороженості, проникливішим став вираз очей. Під час розмови з друзями у дні своєї молодості, серед білого дня вона вміла враз розкрити повіки, наче спросоння. В її здивуванні іноді, було, майне тінь остраху, як у сполоханої сарни. Після цього вона могла зашарітись майже дитячим рум’янцем.

— Я ніколи не забуду, — говорила вона якось Маковеєві, — слів одного професора-чужинця, який посмів у моїй присутності сказати, що всі зовнішньо непривабливі жінки шукають компенсації в науці або літературі. Я нагадала йому про Марка Вовчка — нашу геніальну красуню. Тоді він цинічно заявив, що не бачив її ніколи, навіть не чув про неї.

Пам'яті Софії Яблонської

 

У 10-ліття

(Взято з журналу «Наше життя» за лютий 1981 року)

Софія ЯблонськаЧи це справді 10 років, як не стало між нами Софії Яблонської? Одного лютневого ранку виїхала вона зі свого острова до Парижу і десь більш, як на половині дороги, її мале авто придавив великий вантажник. Так закінчилось життя тієї, що внесла стільки нового в наше життя і нашу літературу.

Так воно сталося. Немов навмисне вибрала вона собі такий спосіб, щоб відійти. Бо й не могла вона вмерти від хвороби у себе в ліжку чи десь у шпиталі. Ні, такого не могло бути!

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.