Тандарадай-3

***

Наступного ранку вся компанія, як зазвичай, весело й радісно загрузилась по автомобілях, аби влаштувати традиційні галас, рейвах і забави в якомусь глухому закутці, де перед цим було тихо й спокійно.

Вся компанія, крім Моніки, яка цього разу рішучо й переконливо симулювала мігрень. Звичайно, вони її умовляли. Він її умовляв. Звичайно, вона відмовилась. Він хотів залишитись із нею. Вона знову відмовилась.

Чому, запитувала вона себе згодом, блукаючи самітно, не звертаючи уваги ні на краєвиди, ні на інших відпочивальників, які також прогулювались місцевими стежинками. Чому я відмовилась? Чого я так боюсь, думала вона, згинаючи довгу гілку, знайдену при дорозі. Чого я так уникаю? Життя? Тому, що життя — це не поезія?

Буду так гуляти до вечора, думала. А ввечері…

Ввечері у мене й справді розболиться голова. Я вже відчуваю біль. Зі мною коїться щось зле. Щось справді зле.

Малюк, якого мати насилу відірвала від кіоску з яскравими дрібничками, глянув на Моніку, що проходила мимо, й вибухнув різким, гострим, невгамовним плачем.

Вона не звернула на це уваги.

Чого я так боюсь, подумала. Розчарування? Чи ж те, що я зараз роблю, не є розчаруванням? Що я буду відчувати, якщо сьогодні ввечері заховаюсь, замкну від нього двері на ключ? Справджене кохання, про яке співає дівчина Вальтера фон дер Фогельвайде, може в цьому дійсно є якийсь сенс? І може він криється не в слові «кохання», а в слові «справдження»? Можливо дійсно, завтра вранці, подумала вона, все сильніше згинаючи гілку в руках, можливо дійсно, завтра вранці я була би спроможна озирнутись довкола гідно й прокричати на всю округу: «Дивіться, як горять мої вуста!»

Можливо.

Я знаю, чого так боюсь, подумала вона, переходячи через міст.

Власної слабкості.

Я би все віддала, думала вона далі згинаючи гілку, аби стати сильною. Ні, не вродливою, хоча…

Але сильною.

Гілка з тріском переломилась.

Під мостом, на плесі, один із човнярів брудно вилаявся, здивовано роздивляючись два уламки весла, які залишились в його руках.

 

***

Вогонь. Шалений вогонь оточує з усіх боків, жар випалює очі, дим забиває дихання. Ланцюги прикипіли до тіла, безжально стисли… Рев пекельної печі, яка бухає полум’ям й іскрами…

Сонце. Й вітер. Вітер від Ріки, шелест вільшаного листя. Її притримує рука, яка еманує теплом і силою. Ти чарівна, знаєш? Ти вся сповнена чарами. Коли я заплющую очі, то бачу твоє лице.

Ох, Яцек.

Я не хочу йти до лісу, кричить Елька, звана Куріпкою. Ні, там самі лише павуки! Я боюсь павуків! Я б умерла на місці, якби…

Тандарадай!

Очі світлі, майже прозорі. Якщо вернешся метеликом — згориш.

Скажи, що любиш мене.

Очі мінезингера великі й чорні.

Промов це голосом щасливої дівчини, яка спочивала разом із коханим на ліжку з квітів. І там, на ліжку з квітів…

Згинеш. Згаснеш. Іржа роз’їсть тебе.

Де вона бачила цю посмішку?

Чорний ліс, величезний, покручені дуби, темна кора яких укрита наростами, схожими на нариви. Купка людей, усі в хутряних капловухих масках.

Дівчина гола по пояс.

Камінь, чорний, плаский. На ньому… Троянди?

Er wird sehn im Rosenhag,

Sehen, wo das Haupt mir lag

Tandaradei![1]

Цернебок, кричить Елька, яку називають Куріпка. Вас вабить Ріка, вабить, ніби магніт. Очі світлі, майже прозорі. Єдиноріг підіймає передні ноги в геральдичній позі.

Дай руку.

Це мінезингер.

Ні! Ні, кричить Елька, приберіть його, він бридкий, ви ж знаєте, як я боюсь павуків.

Ти пробуджуєш мене… Я пам’ятаю повні вуста Беатрікс, дочки Беренгара фон Пассау.

Цернебок, кричить напівгола дівчина, жбурляючи троянди на плаский чорний камінь. Der Schwartze Wahnsinn!

Дай руку. Встань. Ти підеш зі мною, аби пізнати правду. Мудрість ніколи не зраджує, пам’ятай це. Мудрість наділяє силою. Правда — це сила. А ти хочеш стати сильною, ти прагнеш сили й влади. Дай руку.

Ні!

Очі світлі, майже прозорі.

Встань. Іди зі мною, аби пізнати правду. Я покажу тобі, як виглядає правда.

Дай руку.

Вона прокинулась. 

 

***

Я мушу встати й піти зараз же, подумала вона тверезо. Я мушу встати й піти. Я пізнаю правду. Так він сказав…

Ні. Він сказав: Die Wahrheit.

(Die Wahrheyt?)[2]

Моніка Шредер встала, вступивши прямо в калюжу розлитого по підлозі місячного сяйва.

 

***

— Ну, як тобі?

— Хочеш вициганити з мене пару компліментів?

— Ага.

— Це що, чоловіче Его? Ну, добре. Було божественно. Така відповідь впишеться у рамки пристойності, га? Ай, припини! Що ти робиш, навіжений?

— Варіюю рамки пристойності.

— Ай! Ти вважаєш, це варіація? Я не відчуваю різниці.

— Ти стаєш до непристойності непристойною.

— Чия корова ричала, а твоя б мовчала.

— Я маю на це відповісти в рамках пристойності?

— Можеш узагалі не відповідати. Доведи ділом, а не словом.

— За кого ти мене маєш? Clockwork lover[3]? По виклику?

— Ти старався щосили, щоб я саме так про тебе й думала, тому тепер не ремствуй. Зрештою, я все одно отримаю те, чого хочу. Така вже я є. Не ворушись.

— Так?

— Ммммм. Оооох!

— Що?

— Мене комар за дупу вкусив.

— Зараз я впіймаю й придушу цього розпусника. Що він собі думає, що в нас тут ménage a trois[4]? Куди він тебе вкусив? Отут? Ха, ця комаха знає, що робить.

— Аййй!

— Еля?

— Ммммм?

— Чому тебе називають Куріпкою?

— Колись, у потязі ми розгадували кросворд і там було слово, яке ніхто не міг відгадати. По горизонталі, сім літер. Птах, який мешкає в скелистій місцевості, в тундрі. А я здогадалась  — полярна куріпка.

— Еля…

— Охх… Мммм.. Яцек…

Моніка, притулившись до стіни поряд із прочиненим вікном, тремтіла від огиди. Вона хотіла піти геть. Не могла.

— Яцек?

— А Моніка?

— Що, Моніка?

— Ти знаєш, про що я. Гадаєш, ніхто не помічає, як ти за нею ходиш? Як улещуєш її?

— Божечки, Куріпко. Не роби поспішних і банальних висновків. Мені її шкода, і це все. Мені хочеться, щоб у неї була справжня відпустка. Таким, як вона, потрібно виказати трохи захоплення. Час від часу таким, як вона, потрібно говорити, що вони красиві, тоді вони й справді гарнішають на очах. Звичайно, в міру своїх скромних можливостей.

— А ще краще переспати з такою, тоді вона погарнішає ще сильніше. Ти це мав на увазі?

— Ха! Як я одразу не здогадався. Виходить, саме через це я маю завдячувати нашій милій пригоді, Елю? Дійсно, підтекст простий, як п’ять копійок.

— Ну-ну, тепер уже ти говориш банальщину, змушуючи мене ревнувати. Ба, навіть гірше — заздрити. І кому? Такій сіренькій мишці. Господи. Не вдавай Пігмаліона. Знайшовся благодійник. Я тобі серйозно кажу — переспи з нею. Якщо ти цього не зробиш — зіпсуєш їй відпочинок. Залишиш з почуттям невдоволеності. Переспи з нею, Яцек.

— Проблема в тому, що я не хочу. Мене не вабить до неї.

— Тоді, якого дідька? Це що мистецтво заради мистецтва? Казала ж — Пігмаліон. Професор Гіггінс[5] для вбогих.

— Вона… Вона невродлива. Просто невродлива. І асексуальна.

— Ти егоїст. Трохи жертовності — зроби це заради неї. Заплющ очі й думай про Англію[6].  Та мені здається, що ти брешеш. Тебе саме ця мишача сірість і заводить.

— Елю, ми з тобою справді не можемо знайти кращої теми для розмови?

— Милий хлопчику, я взагалі думаю, що ми забагато балакаємо.

— Елько!

— Мммммм.

 

***

Вона мчала вперед, наосліп, крізь ліс, чіпляючись за пеньки, заплутуючись у колючих чагарниках ожини, спотикалась об коріння, об гілляччя повалених дерев. Вона бігла, прагнучи залишити далеко позаду почуття огиди, приниження, від яких обличчя заливалось червінню, сором, від якого калатало в скронях. Прагнула залишити далеко позаду…

Не буду плакати. Не буду. Ні. Ні. Ні.

Гілка, ядуча й гнучка, наче батіг, шмагонула її по лицю, по щоці, наповнюючи очі мокрим засліплюючим болем, який виправдовував… Який дозволяв…

Вклякнувши на колінах, щосили б’ючи кулаками об вільшаний пень, Моніка Шредер вибухнула плачем, затрусилась від придушених, хрипких ридань.

***

У білому будиночку на вершині плаского пагорба, який омивали неспокійні, шумливі води Ріки, цілителька підвела голову з-понад пожовклих сторінок. Якусь мить вона слухала тишу, що раптом запала над місциною. Чорний кіт, який спав на подушці, згорнувшись клубочком, відкрив золотисті очі й засичав, вдивляючись у темряву.

Цілителька знов опустила очі до книги.

…істинно, що того, хто носить безліч імен, не можна прикликати, не можна визвати proprio motu [7] — він прийде лише тоді, коли на то буде воля його. Він вийде з Безодні, ім’я якої Радм-Агакх, підіймаючись Тисячею Сходів. Він прийде на крик, навіть, якщо в крикові цьому не лунає ім’я його. Він, хто зветься Pluribus Mortis Imago[8] і хто Висхлим зветься. Жоден, хоч би й наймудріший, хто виступить проти нього, не буде вже extra periculum[9]. Бо якщо прикликати його складно, то стократно складніше його втримати, коли він, прикликаний поживою своєю, крокує Тисячею Сходів із Безодні, ім’я якої Радм-Агакх…

Об шибку вікна гупнувся сірий метелик. Потім другий. І третій.

 

***

Моніка ридала, обіймаючи стовбур вільхи, притулившись щокою до вологої кори. Ліс, залитий блідим, примарним світлом місяця, завмер у гробовій тиші.

Раптовий спалах, вибух сили. Білий єдиноріг підняв передні ноги в геральдичній позі. Моніка, відчувши силу, яка підіймалась у ній, глибоко вдихнула, набрала повні легені повітря, піднесла над головою кулаки й закричала, закричала в морок не своїм, жахливим голосом.

— Тандарадай!!!

 

***

Цілителька здригнулась, дивлячись на метеликів, які бились об шибки у ритмі шаленого стаккато.

— Мечем і Залізом, — прошепотіла, — Сріблом. Magna Mater, Magna Mater[10]...

Місяць, що визирав з-за млисто-підсвічених хмар, розреготався їй прямо в лице, скривившись в глузливій трупній усмішці.

 

***

Перш ніж усвідомити його присутність, вона відчула його запах. Запах чорного, порослого ряскою, гнилого, паруючого метаном болота. Запах безодні, в глибині якої криється щось, що є таємницею, жахіттям і небезпекою, що тремтить, рветься, пульсує. І чекає, аби його прикликали.

Вона не злякалась. Вона знала того, хто надходив. Знала, що він прийде на її поклик, на її крик.

Вона не злякалась, коли почула мокрі, хлюпаючі кроки, коли почула звук чвакаючої води, вичавлюваної з губчастого ґрунту.

Моніка Шредер підвела голову.

— Я тут, — промовив мінезингер.

Вона відчула, як її огортає спокій. Повертається віра в себе, сильний, непереборний спокій, холодний і блакитний, наче вода, наче вогонь, наче…

— Дай руку, — сказав мінезингер.

Наче ненависть.

Вона глянула на нього.

Мінезингер — а вона й досі не могла наважитись навіть подумки вимовити його справжнє ім’я — всміхнувся. Так. Вона вже колись бачила цю посмішку. Вона пригадала, де саме. Вона бачила цю посмішку на ілюстрації Джона Теніела, яка зображувала Чеширського кота. Раптом їй подумалось, що зараз вона потрапить по інший бік дзеркала.

Очі мінезингера, великі й непримружені в усмішці, були чорні й глибокі. В безгубому роті виблискували довгі зуби, шпичасті, гострі, наче у хижої риби.

Вона не відчувала страху.

— Дай руку, — повторив мінезингер, дихаючи на неї смородом трясовини.

 

***

Вона простягнула руку.

Ті, що були в лісовій хащі, в колі могутніх, укритих наростами дубів, чекали, з’юрмившись навколо плаского чорного каменя, вистеленого тисячами троянд. Вони чекали в цілковитій тиші, високо піднявши голови, вдягнені в хутряні вухасті маски, крізь отвори яких палали безумством їхні блискучі очі.

Пальці мінезингера були морозні, пронизували її голками колючого холоду, що вгризався в тіло тисячами уламків гострого болю. Болю, який вона прийняла з насолодою.

Цілителька сиділа на стільці, поставленому посеред пентаграми, яка була вписана всередину кола, накресленого крейдою на підлозі. Вона відняла пальці від скроні, різко підняла вгору руку. Розжарена, дихаюча жаром піч заревіла, завила, об шибки задудніли полчища нічних комах.

— Дееееескааааате!!!

Дверцята печі з гуркотом розчахнулись, полум’я бухнуло вогнем і димом, червоні жарини вугілля застугоніли по жерсті й дошках підлоги, ніби картеч, розсипаючи довкола бризки іскор.

З вогню, ніби м’яч, викотилось голе немовля. Воно перевернулось, стало навкарачки, відтак хитаючись, підвелось на товстих непевних ніжках. Його шкіра була вкрита струпом, болючими сірими слідами ран і опіків. Самотній жмуток тоненького волосся на лисій голівці ятрився слабенькою кіптяною жаринкою.

— Дескате, — промовила цілителька.

Малюк димився, стоячи посеред розкиданого по підлозі вугілля.

— Дескате, — повторила. — Ти…

— Я, — нерозбірливо відповів хлопчик, вишкіряючи беззубі ясна. — Тобі сподобалась моя поява, бабко? Я завжди це роблю ефектно, чи не так? Оживають давні спогади. Пам’ятаєш?

— Годі, — прошепотіла цілителька.

Надзвичайно худий молодик, одягнений у чорне, раптово з’явився на місці обпеченого немовляти. Він усміхався, показуючи довгі, гострі, шпичасті зуби.

— У цій подобі я тобі більш до смаку? Будь ласка, ось він я. Ну, відьмо, перейдімо до справи. Ти прикликала мене в найменше годящу для цього мить. Ти завадила надзвичайно важливій справі. Здається, я вже колись говорив тобі, що зроблю з тобою, якщо далі будеш мені заважати. Якщо ще хоч раз станеш мені на заваді.

— Я завжди ставатиму тобі на заваді, Дескате.

Молодик у чорному заперечно похитав головою.

— Ні, — промовив. — Більше ні. Запізно. Цієї ночі відродиться Пломенистий, постане з вогню, як ти щойно бачила. Все вже готове. Ти думала, що тих кількадесят змарнованих років вистачить, аби про мене забули? Ти помилилась. Завжди лишаються ті, хто ніколи не забуває. Пам'ять передається через покоління. 

Хмари нових комах загупали у вікна, вкриваючи шибки товстим, ворухливим шаром.

— Тобі доведеться змиритись із цим, відьмо, — вів далі молодик, неквапом обходячи коло, всередині якого сиділа цілителька. — Ти вже нічого не зможеш вдіяти. Тобі не допоможе ні твій крейдяний символ, ані дилетантський переклад відомої книги. Запізно.

— Ніколи не буває запізно, — повільно промовила цілителька. — Дивись, Дескате.

Підносячи руку, вона показала бурштиновий амулет, який висів на ланцюжку, міцно обвиваючись навколо лівого зап’ястка. Молодик у чорному примружив очі.

— Мотлох, — відповів. — Чому ти це сміття не вивезеш до міста й не продаси на барахолці? Може в тебе ще й розп’яття є? Свята вода? Не сміши мене, відьмо.

— Через Повітря й Воду, — поволі говорила цілителька. — Через Верби й Очерети. Дескате! Вертай на дно болота. Вертай у Безодню, яка тебе виплюнула. Повертайся без вороття на Багно, на Трясовину, на Плесо.

— Слова, слова, слова, — сказав молодик. Він наблизився до кола й переступив через нього, усміхнений, став перед бабусею. — Слова, які втратили силу й значення вже багато років тому, ще до того, як проложили перші залізні рейки й потяги почали курсувати по нашій Долині. Від твоєї булої сили нічого не залишилось, відьмо. Ти не слідкуєш за поступом.

— Це ти переоцінюєш свої сили, Дескате.

— Думаєш? Зараз подивимось. Я тебе не вб’ю, о ні. Всього лиш зламаю тобі обидві руки. В твоєму віці кістки зростаються повільно. Тебе загіпсують по самі вуха, а гіпс буде холодний, такий холодний. І коли ти битимешся в гарячці, тебе відвезуть до будинку хвороби. Я ввійду в тебе через голки крапельниць, які вштрикатимуть у твої крихкі вени. От тоді ми пригадаємо старі часи. Передивимось спогади. Тож приступимо. Я поспішаю. Там, серед вільх, на мене чекає чарівне, пшеничнокосе створіння, яке ночами співало мені пісні. Не можу дозволити, аби вона чекала. Це було б дуже нечемно з мого боку.

— Один крок, Дескате, — шепнула цілителька, — ще один крок і Тисяча Сходів розверзнуться під тобою.

— Запізно. Вона торкнулась моєї руки. Вона моя. Сьогодні вночі відродиться Пломенистий.

— Торкнулась твоєї руки?

— Так, — усміхнувся молодик. — Вона торкнулась моєї руки.

— Тоді глянь на свою руку, Дескате.

Він заревів, підіймаючи руку, стрясаючи безформною кровоточивою куксою, з якої стікала зелена жижиця, стягуючи за собою чорно-синє обсмалене шмаття плоті. Тонкі довгі кістки визирали з-під напіврозкладеної шкіри, гноїлись, опливали й шкварчали, ніби гума, вкинута в багаття. Булькотіла, роздуваючись пухирями, шкіра на худому передпліччі.

— Ти сам не знаєш, чого торкнувся, Дескате, — сказала цілителька. — Фатальна помилка.

Худорлявий молодик щез. Голий хлопчик, покритий струпом із опіків, заверещав, затупотів босими ніжками, замотиляв підсмаленою головою, потрясаючи закопченою чорною куксою.

— Згинь, Дескате! На Трясовину і Плесо!

Малюк заволав ще голосніше. На пучечках пальців здорової руки у нього проросли кігті, величезні, наче у шуліки. В розчахнутому роті ясна перестали бути голими й беззубими.

Magna Mater! — викрикнула цілителька. — Gladius Domini![11]

Жарини на підлозі й в печі засичали, ніби їх залили водою, вибухнули клубами пару, чорного диму.

— Я тебе дістану! Я ще дістану тебе! — вереснуло немовля, розчиняючись у диму. — Чуєш, відьмо?

На якусь мить дим порідішав настільки, що вона встигла побачити його в справжній подобі, гігантського, згорбленого, з кривими рогами, що відкидали тіні на дерев’яну стелю.

— І її, — прохрипів насилу, ледве розбірливо. — Я теж дістану… Діста… ну…

— Не думаю, щоби це було можливим, Дескате.

— Дістаа… ну… — пробелькотів він, розчиняючись у терпкому, їдкому тумані, який поволі заповняв усю хату.

— Ні, — шепнула цілителька, намагаючись відновити дихання. Її серце шалено калатало, адреналін пульсував у горлі задушливими хвилями, паморочилось у очах.

— Ні, Дескате. Її ти вже не дістанеш. Її тепер уже ніхто не зможе дістати.

Мотилі, які обліплювали вікна, зірвались вгору, закрутились в безумному вихорі й відлетіли в ніч.

— Ніхто, — стиха заплакала цілителька. — Ніхто тепер уже її не зможе дістати. Ніхто не зможе зупинити.

 

***

Моніка стояла одна серед вільх, дивлячись на пучечки пальців простягнутої долоні. Дивлячись на них, вона промовила...

Ні. Це не вона промовила. Це промовило щось, що було в ній, усередині. Щось, що було власне нею.

— Нарешті. Нарешті я вільна.

 

***

Оті, в хащі лісу, заметушились. Гола по пояс дівчина здерла з голови гротескну маску. Хтось закричав, хтось упав, б’ючись у конвульсіях серед висхлого листя. Хтось розвернувся й пустився навтьоки через ліс, з тріском ламаючи гілляччя й сухий вітролом.

— Цернебок! Цернебоооок!

Напівгола дівчина завила, вібруюче, безумно, страшно.

 

***

Цілителька досі не могла наважитись вийти за межі кола, хоча всім тілом відчувала сповнену полегшення пустку, пульсуючу в повітрі відсутність зла. Вона дивилась на двері.

Я виснажена, подумала, надто слаба, ще одне зусилля просто вб’є мене. Якщо… вона…

Чорний кіт обережно виліз з-під ліжка, потягнувся, невпевнено тихенько нявкнув. Відтак усівся, облизав лапку, потер нею вухо. Спокійний, збайдужілий.

Цілителька зітхнула з полегшенням. Із справжнім, упевненим і таким очікуваним полегшенням.

Те, що крокувало зараз темним лісом, нашіптуючи собі під ніс і усміхаючись, не прямувало в бік її пагорба. Воно йшло в протилежному напрямку.

 

***

Моніка протерла очі тильним боком долоні, глянула на пальці, зелені від замшілого стовбура вільхи, в який вона щосили гамселила кулаками там, в хащі лісу. Але тепер вона знаходилась посеред власної кімнатки кемпінгового будиночку, стояла прямо в світлій плямі місячного сяйва, що лилось крізь віконце. Елька, яку називали Куріпка, її сусідка по кімнаті, спала на своєму ліжку, лежала навзнак, із напіввідкритим ротом, тихенько посопуючи. Вона вже встигла повернутись у своє ліжко.

Моніка Шредер усміхнулась, сповнена силою та спокоєм.

Вона дивилась у вікно, на покручену сосну, де між розгалужених гілок сріблилось крапельками роси концентричне павутиння.

Легко й вільно вона простягнула руку, поманила пальцем.

Великий, жирний павук-хрестовик одразу ж вискочив зі скрученого плетивом листка і прожогом спустився по нитці вниз. За мить він уже повз по підвіконню, по фіранці, по підлозі. Він зупинився й завмер біля ноги Моніки, підняв дві передні лапки вгору, подавши знак, що він чекає.

Продовжуючи всміхатись, Моніка жестом показала на відкритий рот Ельки, званої Куріпка. Й одразу вийшла з будиночку. Для цього їй не було потрібно навіть відчиняти двері.

Павук, слухаючись наказу, прудко поповз у бік ліжка.

 

***

Він розплющив очі, стрепенувся, перелякавшись кошмарного сну. Хотів піднести руку до губ, але не зміг. Хотів підвести голову. Не зміг. Він був ніби паралізований. Він чув пронизливий, солодкий аромат квітів, відчував шкірою дотик пелюстків, стебел, шипів, мокрого листя всюди, на щоках, на шиї, на плечах.

Він лежав серед купи квітів.

Моніка Шредер підійшла ближче й усміхнулась. Побачивши цю посмішку, він відкрив рота, аби закричати. Закричати настільки сильно, щоби розбудити весь пансіонат, всю округу, все село Тлінь та навіть пожежну охорону в відлеглих Ласковицях. Але звук, який вирвався з його горла, стиснутого невидимою гаротою, був ледве чутним, розпачливим хрипом. Моніка Шредер підійшла ще ближче, нависла над нам, шепочучи, і в тому шепоті була пульсуюча жага, шалений, безумний поклик, непереборна сила. Він відреагував, вражений тим, що реагує. Він чимраз виразніше чув її шепіт.

Прийшла я смерком

У луг зелений,

А він раніш туди прийшов;

Зустрілись ми -

І в серці в мене

Зашумувала ніжна кров.

Ми цілувались? Раз до ста!

Тандарадай!

Глянь, як горять мої уста!

Вона неквапно роздягалась, не спішила і все посміхалась. Він дивився на неї розчахнутими широко, аж до болю очами. Він аж до болю був весь для неї.

Коли вона торкнулась його шкіри, він здригнувся так, ніби до його грудей притулили розжарений залізний прут. Коли вона обняла його та стисла стегнами, йому здалось, що на нього виплеснули відро рідкого кисню. Він побачив її очі прямо над собою.

— Глянь, як горять мої уста.

 

***

—  Що скажете, пане докторе?

— Інсульт. Крововилив у мозок через розрив судини. Перестарався надміру, Казанова місцевий.

— Ви думаєте, що…

— Розтин покаже. Але з того, що я бачу, можу зробити висновок, що то була з біса гарна, справжня чоловіча смерть. Він пав у битві, на полі бою, так би мовити.

— Такий молодий? На вигляд, йому не було ще й сорока.

— У молодих також бувають слабкі судини, пане Казіку. Що ж, романтичний був чолов’яга, ти тільки глянь на всі ці квіти. Дідько, це ж яка фантазія. Насипав квітів на ліжко й прямо на тих квітах її…

— Щоб його гуска копнула. Що мені тепер із усім оцим робити? Я тепер мушу відшукати цю його бабу. Але як? Мені що, ходити й розпитувати?

— Нащо? Відколи такі забави караються законом? Це був апоплексичний удар, кажу ж вам. Це могло трапитись під час роботи, або після чарки горілки.

— Ну, але ж… Потрібно зізнання отримати й протокол скласти. Якщо все було так, як ви говорите, пане лікарю, то вона була з ним у той момент, коли… Ну, ви розумієте.

— Ще й як була. Дивно, що в неї після такого в самої серце не зупинилось. Зрештою, яка різниця. Я піду викличу машину, сам я його везти не стану. А ви шукайте собі ту жіночку, пане Казіку, якщо маєте таке бажання. Он у вас і відбитки є.

— Які відбитки?

— Так, Шерлоком Холмсом вам не стати. Ви гляньте на ці квіти, що на подушці.

— Ну, бачу. І що з того?

— Тут серед квітів залишився слід від її голови.

 

***

Потяг із Черська, що прямує до Ласковиць, прибув на станцію точно за розкладом, вкотився на перон, щойно протеленькав пронизливий, настирний сигнал приходу поїзда. На пероні було порожньо. Тільки троє рибалок, обвішаних торбами, рюкзаками й довгими чохлами з вудочками поспішили піднятись залізними сходинками до вагону.

Вони розтасовували свій багаж по полицях і сидіннях, висковзували з великих дутих курток, хоча ранок був теплий і сонячний. Один із них дістав із кишені фантазійної жилетки пачку сигарет, простягнув товаришам.

Але друзі рибалки сиділи нерухомо, вп’явшись очима в пшеничнокосу дівчину, яка сиділа навпроти них у купе, злегка схиливши голову над книжкою.

Рибалка так і завмер із простягнутою рукою. Не міг відвести від неї очей. Бо ця дівчина була… була… надзвичайно… Неможливо…

Вродлива.

 

 


[1] Коли б прийшов туди хто з вас,

Троянда б вам розповіла,

Тандарадай!

Де головою я лягла!

[2] Die Wahrheit (нім.) – правда, істина.

[3] Clockwork lover (англ.) – хлопчик за викликом. Дослівно «коханець погодинник».

[4] Ménage a trois (фр.) – шведська сім’я,  тут – тріолізм. 

[5] Професор Гіггінс – герой п'єси Бернарда Шоу «Пігмаліон». П'єса розповідає про лондонського професора фонетики Генрі Гіггінса, який уклав парі зі своїм приятелем, полковником Пікерінгом. За умовами парі, Гіггінс має за шість місяців навчити квіткарку Лайзу Дулитл вимові, заведеній у вищому світі, і на світському прийомі зуміти представити її як герцогиню. Назва п'єси є іронічною алюзією на античний міф про скульптора Пігмаліона, котрий створив настільки досконалу статую дівчини, що богиня Афродіта погодилася, на прохання Пігмаліона, закоханого у створений ним образ, оживити статую.

[6] «Заплющ очі й думай про Англію»! — фраза-порада, жартома приписувана королеві Вікторії, коли вона нібито напучувала доньку перед першою шлюбною ніччю.

[7] Motu proprio лат. «за особистою ініціативою».

[8] Pluribus Mortis Imago – лат. «багатолике зображення смерті».

[9] Еxtra periculum – лат. «поза небезпекою».

[10] Magna Mater – лат. «Велика Мати». Богиня, яка у різних народів носить різні імена: Кібела, Ківева, Діндімена, Ідейська мати, Велика Мати богів, Рея тощо.

[11] Gladius Domini – лат. «Меч Господній»

 

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.