Тандарадай-2

Сторінкою промайнула швидка, рухлива тінь. Велетенський чорний тяжкий кіт м’яко застрибнув на стіл. Моніка відсахнулась, ледве стримавши зойк. Котище змірив її незадоволеним поглядом золотисто-жовтих очей, потягнувся, зіскочив зі столу, аби одразу перебратись на ліжко.

Бабунька була маленька, але не згорблена, її обличчя, пооране зморшками, було серйозним і зосередженим. Вона мала великі, надзвичайно світлі очі, настільки світлі, що вони здавались прозорими, ніби лінзи, ніби відшліфовані опали-кабошони.

— Я перепрошую, пані, — пробелькотіла Моніка. — Двері були відчинені. Я знаю, що не можна було…

Вона заклала руки за спину та почала виламувати собі пальці. Як завжди.

— Нічого страшного, — сказала бабунька, підходячи до столу. Вона закрила книжку, мимохідь кинувши оком на відкриту сторінку.

— Цей дім відчинений для всіх, хто хоче сюди війти, — промовила. — Я слухаю тебе, дитино.

— Я… Я просто випадково. Я гуляла і… Я разом із отими, що зараз на річці… Мабуть, Ви бачили автівки…

— Ти зовсім не разом із отими, що зараз на Річці, — бабуня похитала головою. — А мала би. Мала би бути зараз там, із ними, але ти тут. Навіщо?

Моніка замовкла, роззявивши рота.

— Ти шукала у книзі відповіді на питання? Це не найкращий метод, дитино. Особливо я не раджу робити це за допомогою книг, які знаходяться в цій хаті.

— Я ще раз дуже перепрошую. Мені не можна було… Я піду.

— Так і не запитавши?

— Чого не запитавши?

— А цього, миле дитя, я не знаю, — світлі очі бабуні стали ще світлішими. — Я не можу наперед знати питань. Я знаю тільки відповіді, та й то далеко не всі.

— Я… Не розумію. Я піду.

— Твоя воля. Якщо ти захочеш повернутись і поставити своє запитання, пам’ятай, що дім старої цілительки завжди відкритий.

Господи, подумала Моніка. Мене занесло до сільської бабки. До повитухи. Вона думає, що я…

— Дивні думки кружляють у твоїй голові, дитино, — різко сказала бабуня. — Шалені, дивні, неправильні думки. Ти мені не подобаєшся. Підійди ближче.

Ні, подумала Моніка, не підійду. І зробила крок уперед. Потім другий. І третій.

— Ближче.

Ні!

Ще один крок. Всупереч власній волі.

— Кажи.

Моніка беззвучно поворушила устами. Очі, очі світлі, майже прозорі…

— Забута, — промурмотіла цілителька.

Нерозбірливий хор голосів, одиничні, незрозумілі, різкі слова, що лунали в ритмічному заспіві…

— Ні, — раптом сказала бабуся. — Не підходь. Ані руш далі.

Моніку затрусило хвилею раптового пронизливого холоду, який пробіг від шиї вниз по спині.

— Забута, — повторила цілителька, примружуючи світлі очі. — Так, безсумнівно. Вас вабить ця Ріка, вас вабить цей пагорб. Вас ваблять ці книги. Ваблять, наче магніт.

Кіт, припавши всім тілом до подушки, засичав, підвівши голову.

— Йди, — сказала цілителька. — Вертайся до тих. Вони чекають на тебе. Ти належиш до них. Належиш до їхнього світу, хочеш ти цього чи ні.

Моніку трусило.

— Йди вже.

 

***

Головний біль, який обрушився на неї після обіду, одразу після повернення з прогулянки, досі не відпускав, навпаки, дужчав, застилаючи очі, не минав аж до вечора. Не допомогли ні дві таблетки цитрамону, ні ще дві таблетки анальгіну. Біль валив її з ніг, приклеював обличчям до подушки. Вслухаючись у глухе пульсування в скронях, Моніка Шредер сподівалась на сон.

 

***

Вона непорушно стояла серед покручених яблуньок, всередині шаленої круговерті сірих мовчазних птахів, в самому серці тиші, яка розтікалась від беззвучних ударів гострих, тоненьких крилець, серед тисяч стрімких сірих півмісяців, кожен з яких цілив прямо в неї, але в останню мить змінював напрям, торкаючись легко, лагідно, не ранив, не завдавав шкоди.

Свічка, оточена мерехтливим ореолом сльозливого світла, осяювала кімнату, обставлену темними меблями. На неї дивились світлі, майже прозорі очі, ніби лінзи, ніби опали-кабошони.

— Запитай. Я прикликала тебе, щоби ти поставила своє питання.

Вона кивнула. Повільно підняла руки, торкнулась волосся, відкидаючи його за плечі, провела пальцями по чолу, щоках, губах. Цілителька не дивилась на неї. Вона не відводила очей від книги, яку тримала на колінах.

Опускаючи руки, вона зробила крок уперед. Кіт засичав. Вона дивилась униз, під ноги, на білу безперервну лінію, накреслену на підлозі. Цілителька підвела голову.

— Забута, — промовила тихо. — Ти Забута. Навіть не думай повернутись. Для такої, як ти нема дороги назад. Ти Забута й для тебе буде краще, якщо ти нею залишишся. Для всіх так буде краще.

Вона заперечно похитала головою, проводячи долонями вздовж шиї, просуваючи їх униз.

— Ні, — відрізала цілителька. — Навіть думати про таке не смій. Ці думки не розбудять тебе. Але зможуть розбудити когось іншого. Того, хто є Правдою і Брехнею водночас. Ти годуєш його, вічно сухореброго, своїми мріями. Ти пробуджуєш його своїм співом. Стережися. Він приходить у снах, яких ти не пам’ятаєш. Проте запам’ятає він. Стережися.

Об шибку вікна стукнувся метелик, великий, сірий, пошарпаний.

— Стережися, Забута. Правда і Брехня не різняться між собою, вони суть одного цілого. Обидві одночасно прийдуть на твій поклик, якщо прикличеш. І тоді простягнеться до тебе рука з глибин мороку. Якщо торкнешся тієї руки — назад дороги не буде. Відродиться Вогняне Дитя, відродиться полум’я, що горить ненавистю. Знову відродиться Чорне безумство, Цернебок на вівтарі з квітів.

Цілителька замовкла, опустила голову, простягнула руку.

— Стережися руку, яка простягнеться до тебе з глибин мороку. Коли торкнешся її — назад дороги не буде. Якщо повернешся метеликом — згориш. Якщо повернешся полум’ям — згаснеш. Va sivros onochei![1] Якщо повернешся лезом — розсиплешся іржею. Згинь.

Вона відчула, як по щоці котиться сльоза, дратуюча, нав’язлива.

Небажана.

— Згинь.

Питання?

— Ні. Я не відповім тобі.

Раптовий спалах, виверження сили…

Питання.

— Добре. Добре, Забута. Якщо ти справді цього хочеш…

Хочу.

— Відповідь тобі: «Так». Будеш. Але тільки в очах інших. А тепер йди. Облиш мене. Згинь.

 

***

Моніка прокинулась, усілась на ліжку, глянула у вікно, в темряву, що потроху набрякала синявою близького світанку. Елька, яку називали Куріпка, тихенько посопувала, лежачи навзнак, зігнутою в лікті рукою обіймаючи подушку.

Моніка торкнулась книжки, яка валялась у бганках простирадла й твердим кутом обкладинки упиралась у стегно.

Заснула, читаючи, подумала.

І бачила… Дивний сон.

От тільки не пам’ятала, який.

 

***

— Таке враження, ніби ти мене уникаєш, Моніко.

Так, уникаю, сміливо подумала вона, не в силах вирішити, куди ж їй скерувати свій погляд. Після коротких вагань, перемогла шнурівка на кедах.

— Ні, чому б це, — промимрила. — Зовсім ні.

— Можна скласти тобі компанію?

Вона кивнула, одразу налякавшись, чи не забагато ентузіазму вклала в своє кивання.

Вони неквапом ішли вздовж рядів білопінних беріз, крокували лісовою стежкою, серед темно-зелених чагарників вересу, що килимом вистеляли шлях, а місцями розростались так рясно, що перекривали собою стежину.

Ну звичайно, вона спіткнулась, цього не треба було довго чекати.

Він підхопив її, підтримав, узяв під руку, дотик його плеча ніби вдарив її електричним струмом. Приємне відчуття.

— Літо добігає кінця, — він порушив мовчанку банальною фразою. — Відпустка закінчується.

— Мкхм.

— Доведеться повертатись. До міста. До книжок, до дисертації. Шкода.

— Наступного року буде нова відпустка, — пробелькотіла вона, намагаючись вирішити, який спосіб визволення руки з-під його ліктя можна розцінювати як найменш різкий, агресивний і неввічливий.

— Дійсно, буде, — він усміхнувся, міцніше притискаючи її руку. Мав красиву посмішку. — Просто, мене засмучує той факт, що літо спливає. Я не люблю, коли щось закінчується. Завершення — це завжди кінець історії. А в кожній історії я найбільше ціную епізоди. Чудові епізоди, які рятують затертий сюжет, нікчемний сценарій, яким по суті є все наше життя. Я розфілософствувався. Не дуже я тебе занудив, Моніко?

Не відповідала. Вона видивлялась годящий вересовий кущик, аби перечепитись об нього й втекти від тепла, яке випромінював Яцек.

— Моніко?

— Т… так?, — вона спіткнулась, але надто вимушено, надто штучно, він підтримав її без жодних зусиль, не відпустив руки.

— Я постійно думаю про… Про той вірш, який ти читала. «Unter den Linden».  Про Вальтера фон дер Фогельвайде. В цій баладі є щось, чого є я не можу пояснити… Моніко, можна тебе про щось попросити? Не відмовляй, якщо це можливо.

— Я слухаю тебе, Яцек.

— Почитай мені вірш Вальтера фон дер Фогельвайде. Будь ласка.

— Зараз?

— Ні. Не зараз. Після вечері, коли буде тихо й спокійно, коли опуститься темрява. Я гадаю, що така поезія може доречно лунати тільки серед вечірнього мороку, холодного й похмурого, наче камінний раубріттерський замок[2]. Я зайду до тебе після вечері, присвятимо трохи часу мінезангам[3], пісням трубадурів.

— Яцек, я…

— Не відмовляй мені, будь ласка.

Моніка зупинилась, рішучо, проте плавно звільнила свою руку з-під його ліктя. Вона дивилась йому прямо в очі. Сміливо, хоча й без виклику. Просто. Щиро. Відважно.

Скажи, чого ти від мене хочеш. Чого ти від мене чекаєш, від мене, коли довкола в’ється стільки дівчат, яскравих і барвистих, наче колібрі, веселих, щебетливих, охочих — якщо не до флірту, то принаймні до гри в нього. Всі вони дивляться на тебе й жодна з них не відчувала б ніяковіння, не боялась би прогулюватись із тобою лісом і слухати твої розповіді. Кожна з них тішилась би думкою про вечір, який проведе з тобою, читаючи вірші. Жодна з них не відчувала би той внутрішній тремор, який відчуваю зараз я. Тому скажи мені відверто й щиро — чому саме я? Адже я…

Я невродлива!

Вона опустила очі, ховаючи голову в плечі. Як черепаха, подумала. Боюсь.

— Моніко?

— Добре, Яцеку.

 

***

Що я роблю, подумала вона, схилившись над книжкою. Що я в біса роблю. Адже можна було викрутитись, удавши головний біль, щезнути одразу після вечері, повернутись пізно, зачинити двері на ключ, удавати, що мене нема вдома. Можна було щось вигадати. А я зараз сиджу тут із ним і…

— Читай далі, Моніко. Будь ласка.

Ich kam gegangen

Hin zur Aue —

Mein Trauter harrte schon am Ort.

Wie ward ich empfangen,

O Himmelsfraue!

Des bin ich selig immerfort.

Ob er mich küßte? Wohl manche Stund,

Tandaradei!

Seht, wie ist so rot mein Mund.

— У тебе чудовий голос, Моніко.

Ні. Ні. Я не хочу цього, таке вже колись було. Я не витримаю, не хочу знову переживати приниження, смуток, порожнечу, самотність. Я не хочу ні звинувачувати, ні шукати провини в собі. Чому він так дивиться на мене? Дивиться так, ніби я справді…

(Вродлива?)

— Читай, Моніко.

Da tat er machen

Uns ein Bette

Aus Blumen mannigfalt und bunt.

Darob wird lachen,

Wer an der Stätte

Vorüberkommt, aus Herzensgrund:

Er wird sehn im Rosenhag,

Tandaradei!

Sehen, wo das Haupt mir lag!

— Це дійсно неймовірно красива пісня, Моніко. Мені ввижається, ніби я чую як бринять струни трубадурової лютні. Чи існує переклад «Under den Linden» українською?

— Так. Леоніда Первомайського.

— Я навіть не питатиму, чи ти знайома з цим перекладом. Звісно, що так. Прочитай, будь ласка. Ті дві останні строфи.

— Яцеку… Я не пам’ятаю…

— Тобі личить, коли ти так заливаєшся рум’янцем. Але ж я знаю, що ти пам’ятаєш. Будь ласка, Моніко.

Прийшла я смерком

У луг зелений,

А він раніш туди прийшов;

Зустрілись ми -

І в серці в мене

Зашумувала ніжна кров.

Ми цілувались? Раз до ста!

Тандарадай!

Глянь, як горять мої уста!

Він не вагався -

Послав уміло

З чудових квітів постіль для нас,

Та ще й сміявся

Сердечно й мило;

Коли б прийшов туди хто з вас,

Троянда б вам розповіла,

Тандарадай!

Де головою я лягла!

— Як гарно, Моніко. Ти тільки не ображайся, але цей вірш не можна декламувати ні таким гробовим голосом, ні похиливши голову на коліна. Ти ж знаєш, що Вальтер фон дер Фогельвайде в цій пісні відкидає геть усі безглузді канони мінезангу й лицарського кохання, екзальтації та зітхань у бік недосяжної дами серця. Ця пісня, Моніко, ця пісня про справджене кохання, про єдине можливе кохання, яке має сенс, яке є щастям і радістю. Красивий епізод, красиво зображений. Цю пісню співає дівчина, яка лежала поряд зі своїм коханим на ліжку з квітів… Господи, як же тобі личить рум’янець. Вона була з коханим і вона щаслива, й вона хоче про це проспівати на весь світ, хоче, щоби всі побачили прим’ятий слід від її голови, що лишився серед квітів, щоби всі довідались, наскільки вона щаслива.

— Вже дуже пізно, Яцеку. І в мене щось розболілась голова…

— Остання строфа, Моніко.

— Я справді не пам’ятаю перекладу…

— Прочитай в оригіналі. Але прочитай голосом щасливої дівчини. Будь ласка.

Wie ich da ruhte,

Wenn man es wüßte,

Barmherziger Gott — ich schämte mich.

Wie mich der Gute

Herzte und küßte,

Keiner erfahr es als er und ich,

Und ein kleines Vögelein —

Tandaradei!

Das wird wohl verschwiegen sein![4]

— Я в захваті від тебе, Моніко.

— Припини, Яцек. Прошу тебе.

— Ти чарівна, знаєш це? Ти вся сповнена чарами. Ти зводиш мене з розуму. Я не розумію, як це сталось, Моніко, але я не можу не думати про тебе.

— Яцеку… Ти змушуєш мене ніяковіти.

— Моніко… Коли я заплющую очі, я бачу перед собою твоє лице, твою усмішку. Я відчуваю, як щось в мені тремтить, як щось стає клубком у горлі…

— Будь ласка, не треба. Йди. Вже надто пізно, Еля зараз повернеться.

— Ще одну мить…

— Ні, будь ласка. До завтра, Яцеку.

— Скажи мені.

— Що?

— Що любиш мене, Моніко.

(Я?)

— Моніко.

— Я люблю тебе.

 

***

Мінезингер худий, сухий, тендітний, вітер розмаює його чорний плащ. Звідки взявся цей вітер тут, у тронній залі, де не здригнуться навіть пломінці свічок, не поворухнуться довгі серпанки на шпичастих головних уборах дам, які замислено слухають звуки лютні? Але за спиною мінезингера вже нема гобелену з єдинорогом, нема колон і гостроверхих вітражних вікон. За його спиною тепер тільки урвище й чорний ліс.

Очі мінезингера палають у сутінках, горять чорним вогнем. В його обличчі не помічаєш нічого, нічого, крім отих очей, отого полум’я.

Дай руку.

Забута. Безсумнівно. Тебе привабила Ріка, привабив цей пагорб. Дай руку. Seh, wie ist so rot mein Mund[5].

Одразу видно, що пагорб неприродного походження. Тут на узгір’ї очевидно стояла мурована фортеця, що боронила переправу. Храм, святилище, жертовний олтар…

Ні, кричить Елька, звана Куріпкою. Я нізащо в житті не піду туди, гляньте-но, який густий і темний цей ліс, як там сиро, які там павуки, я так боюсь павуків.

Дай руку.

Я в захваті від тебе. Інші сміються, плескають в долоні, хутряні маски на їхніх головах смішно мотляють гігантськими вухами. Zernebock, der Schwartze Wahnsinn[6], кричить Елька, гола по пояс.

Дай руку.

Ні! Втікай! Очі світлі, майже прозорі.

Не вертайся сюди, бо згинеш, згаснеш, іржа роз’їсть тебе.

Моніко, Моніко.

Прийшла я смерком у луг зелений, а він раніш туди прийшов.

Ти чарівна, знаєш?

Знаю.

Забута. Господи, як тобі личить рум’янець. Коли я заплющую очі, бачу твою усмішку. Як горять твої уста.

Дай руку.

Болото, чорне лискуче дзеркало, поросле ряскою, тут і там поцятковане пузирями, що повільно розпукуються на маслянистій поверхні. Безодня, до якої ведуть Тисячі Сходів. А вглибині безодні щось є. Якась незвідана таємниця, яка тремтить, рветься, пульсує. І чекає, аби її прикликали.

Тандарадай!

Згинеш. Згаснеш. Іржа роз’їсть.

 

***

Вона прокинулась.

Лежала на мокрому від поту, зібганому, зім’ятому простирадлі й довго не могла заснути, марно намагаючись зібрати докупи уривки сну, якого вона не пам’ятала.

 


[1] Ймовірно вигадана автором фраза. Принаймні, її зв’язного перекладу знайти не вдалось.

[2] Раубріттер (нім. Raubritter) — лицар-розбійник або барон-розбійник. Це поняття вперше з’явилось у німецьких лицарських романах і використовувалось на позначення лицарів або осіб лицарського походження, які брали участь у нападах на купців або мандрівників, що необачно проїжджали повз замки таких лицарів.

[3] Мінезанг (середньовічне нім. Minnesang) — термін, введений німецькими вченими в XVIII столітті для позначення німецької ранньої середньовічної лицарської лірики.

[4] Приліг мій милий

Близенько скраю, -

О милий боже, о честь моя!

Що ми робили,

Ніхто не знає

У цілім світі - лиш він, та я.

Та пташка крихітна одна,

Тандарадай!

Але не скаже і вона!

[5] (нім.) – «Глянь, як горять мої уста».

[6] (нім.) – «Цернебок. Чорне божевілля».

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.