Тандарадай-1

— Я невродлива, — стиха промовила Моніка Шредер, дивлячись на себе у люстро.

Моніка Шредер мала рацію. Навіть більше, в цьому питанні опінія Моніки Шредер та думка її оточення абсолютно й цілковито збігалися.

Ні, Моніка не була потворною. Просто була невродливою. Вся вона була квінтесенцією невродливості, променіла невродливістю, яка затьмарювала все те, що могло прикрасити будь-яку іншу, справді негарну дівчину. Якимсь дивовижним чином сукупність рис, які самі собою були привабливими, гожими, навіть красивими, у випадку Моніки ставали блідими, недоладними й просто ніякими. Її волосся, що мало би називатись русявим, насправді було сірим і тьмяним. Його природна схильність до пишності, сповнена індивідуальності й краси тенденція до непокори будь-яким гребінцям і щіткам, насправді призводила до того, що волосся виглядало занехаяним і розкуйовдженим, а всі спроби привести його до ладу були марними. Дівчини не рятував найвишуканіший макіяж, навіть дорога косметика не могла нічого вдіяти з очами, які позирали з-за товстих скелець окулярів блякло й невиразно. На її статурі, яка в цілому була нормальною, всякий елегантний і вишуканий одяг сидів настільки незугарно, що це в жодному разі не могло потішити людське око. 

Той факт, що Моніка Шредер прекрасно знала про цю свою особливість, тільки погіршував справу. Розуміючи, що вона не може себе аніяк покращити, Моніка подорослішала й свідомо та послідовно робила все, аби лишень не вирізнятись, аби злитись із фоном, загубитись, стати сірою й непримітною. Така своєрідна мімікрія, що мала би маскувати й приховувати брак уроди, в дійсності мала, річ ясна, ефект абсолютно протилежний.

Саме тепер, о п’ятій ранку, стоячи перед надтріснутим люстром, посмугованим пасмами світла посеред сутіні кемпінгового будиночку, Моніка дужче, ніж будь-коли відчувала свою невродливість. Вона шкодувала, що вибралась на цей відпочинок, на цей тур до глухомані, позбавлений комфорту, який мав би стати романтичним, але виявився тяжким і виснажливим. Бюро туристичних послуг «Роммар Тур», пригадала вона. «Ти самотній? Просто надай нам інформацію про свій вік, фах, освіту, зовнішній вигляд, хобі. Напиши, про що ти мрієш, а ми організуємо відпочинок твоєї мрії».

Відпочинок моєї мрії…

Поїхала, бо була самотня, і не хотіла самотньо проводити літо у місті. В «Роммар Тур» у цілому не збрехали і не перебільшили, хоча й занадто приділили увагу графі «освіта» при наборі відпочивальників. Довкола так і роїлись зголоднілі докторантки та розлучені доценти.

Відпочинок моєї мрії…

Ці вакації для Моніки мали би стати черговою спробою довести собі, що вона любить товариство. Спроба ця, як і більшість попередніх, провалилась. Моніка вкотре не довела для себе нічого, окрім того факту, що вона ненавидить самотність.

А вона була самотня. Досі самотня. Її випадкова сусідка по кімнаті, Елька, яку з якогось дива називали Куріпкою, і яка з перших днів туру почала дратувати своїм  торохкотінням, безтурботністю і здатністю чинити довкола себе безлад, останнім часом взяла собі звичку кудись зникати ввечері й поверталась лише пізно вночі. Але ніколи не було, як сьогодні, коли прийшла аж над ранок. Моніка не мала жодних сумнівів щодо відповіді, яку Куріпка мала б записати в анкеті «Роммар Туру» в графі «хобі».

Спершу Моніка переполошилась. Вона боялась, що Куріпка належить до того типу дівчат, які вважають докладний і барвистий опис своїх нічних пригод очікуваним і логічним завершенням любовних історій. А Моніка не змогла б цього стерпіти. На щастя, Елька виявилась із неговірких. Навпаки, вона була потайною. Хоча ця риса ніяк не заважала їй час від часу демонструвати задоволення і зверхність, які в природі самиця обрана зазвичай виказує самиці знехтуваній.

Моніка Шредер не почувалась знехтуваною. Їй було двадцять шість років, а за плечима мала аж два випадки серйозного еротичного досвіду. Характер і перебіг обох був таким, що до третього випадку її не надто тягнуло.

Хоча…

— Я невродлива, — промовила до обсидженого мухами люстра. І не заплакала. Вона цим фактом дуже пишалась. Подумала, що нема нічого гіршого, аніж розпочати день слізьми.

День? Збагнула, що цей час ще важко назвати днем. База відпочинку солодко спить, в очікуванні, доки сонце висушить росу, нагріє повітря, яке досі лишається гострим і боляче кусає шкіру своїми холодними зубами.

Вона лягла, високо підклавши під спину подушку, потягнулась за книгою. Спробувала відшукати місце, де вона закінчила вечірнє читання, сонна і виснажена очікуванням на повернення Ельки. Натомість вернулась до початку, до місця, позначеного крихітним засушеним полуцвітом[1]. До улюбленого місця. Всього декілька строф, подумала. Всього декілька.

Unter den Linden

Bei der Heide

Wo unser beider Bette gemacht

Da mögt ihr finden

Wie wir beide

Pflückten im Grase der Blumen Pracht

Vor dem Wald im tiefen Tal

Tandaradei!

Lieblich sang die Nachtigall[2]

— Тандарадай, — замислено прошепотіла вона, опускаючи книгу. Стулила повіки.

— Тандарадай… — відповів мінезингер.

Він був надзвичайно худий, навіть висхлий. Плащ, розмаюваний вітром, щільно обліплював його постать, ще виразніше підкреслював худорлявість. Його тінь, тонка, пряма чорна риска, падала на гобелен, що зображав білого єдинорога, який спинався вгору, зводився на диби, піднявши передні ноги в геральдичній позі.

— Тандарадай, — повторив мінезингер. — Ця пісня…

Стільки спогадів. Стільки чудових спогадів. Unter den Linden, bei der Heide... Ти… Це саме ти… Пшеничнокоса…

Моніка поворухнула руками, розсуваючи квіти, тисячі квітів, серед яких вона лежала. Здебільшого то були троянди, червоні, мокрі, пишні, з яких злітали пелюстки.

— Як тоді, — стиха продовжував мінезингер, очі мав чорні, холодні й глибокі, наче Рейн біля скелі Лорелей[3].

У фортеці Вюрцбурга… А може, пізніше, в Швабії,  при дворі Філіпа… Я пам’ятаю повні уста Беатрікс, дочки Беренгара фон Пассау. А згодом, багато років потому, я чув цю пісню в корчмі неподалік Вормса. Vor dem Wald im tiefen Tal Ти пробуджуєш мене від сну.

Моніка заплющила очі.

Ти пробуджуєш мене від сну. Ця пісня… Вона стільки всього пережила. Я пам’ятаю, як ми співали її, йдучи маршем з Марієнбурга на зустріч із комтуром[4] Вольфрамом де Лі в бік переправи через Дрвенц. А згодом, багато років потому, я співав її з усіма під Франкенгаузеном, коли узгір’я Гаузберга були залиті кров’ю збунтованих селян.

Ти пробуджуєш мене від сну.

Моніка нерухомо лежала на ложі з квітів. Вона дивилась просто в очі мінезингера. Ніколи в житті не бачила настільки крижаних очей. Ніколи не бачила такого обличчя. Тільки посмішку…

— Дай руку.

Так, цю посмішку вона вже колись бачила. Певно, що бачила.

Але не пам’ятала, де саме.

— Дай руку.

З-за спини мінезингера виросли інші постаті, в гротескних масках із хутра, вони потрясали гігантськими вухами. Залунало тихе, ритмічне, скандоване наспівування, багатоголосний, белькотливий хор, поодинокі, різкі, незрозумілі слова…

Тандарадай!

— Моніко! — крикнула Елька, яку звали Куріпкою. — Гей, Моніко, не знаєш, де цукор?

— Що? — Моніка підхопилась, упустивши книгу на підлогу, мацаючи руками постіль навколо себе. — Що? Еля? Я заснула?

— Ні, — сказала Елька, причиняючи дверцята шафи зі страшенним скрипом, що відігнав залишки дивного сну. — Навпаки. Ти прокинулась саме вчасно. Вже дев’ята. Слухай, Моніко, я не можу знайти свій слоїк із кавою. Кудись його запроторила. Можна, я візьму трохи твоєї?

Моніка протерла заспані очі, потягнулась по окуляри.

— Можна, Елю.

***

Сигнали, які повторювались щодня й щоночі були тихі, майже непомітні, ледь уловні. Цілителька в будиночку на вершині узгір’я не одразу усвідомила їхнє значення. Набагато швидше зорієнтувався кіт — він подав знак переміною в поведінці, хвилюванням, раптовою агресією, яку виміщав на чому прийдеться. Цілителька це зауважила, але не звернула уваги, списавши такий котячий настрій на рахунок його хижацької, нескоримої натури. Її також не здивувало, що борсук, який зазвичай таскався за нею, ніби пес, тепер переховувався в коморі й не потикав звідти носа цілими днями. Цілителька пояснила це переляком від котячих шаленств.

Згодом сигнали стали більш виразними — раптово змовкало вечірнє жаб’яче кумкання і западала довга, пронизлива, сповнена жахіття тиша. Вранішні безшумні вильоти дрімлюг, коли темні хмари птахів закривали собою півнеба. Чужий, злісний плюскіт ріки серед повалених дерев.

Щось наближається, подумала цілителька. Щось наближається.

Наступного дня, на узліссі, вона знайшла роздерту сойку, краплини запеченої крові виблискували, ніби намистини на рудуватому пір’ї. Цілителька знала, що це не котяча робота — кіт, що біг за нею слідом, засичав, побачивши пташку, припав до землі й перелякано дивився їй в очі.

— На Трясовину і Плесо, — прошепотіла.

Кіт нявкнув.

Вона повернулась на подвір’я, замислена, розгублена. І тут…

Кіт засичав, вигнувши спину.

З дверей дому зник серп, який завжди висів над входом, прикритий жмутками засушених трав. Вона повернулась саме вчасно. Встигла помітити, як вигнуте лезо мчить прямо на неї, крутиться, свистить у повітрі.

Eth! — крикнула, припавши спиною до фрамуги.

Серп закружився, згорнувся, ніби блискуча стрічка, різко змінив траєкторію польоту і з гуркотом убився в обшарпані двері, люто завібрував, заспівав металевим відголосом. Цілителька чула, як чорний ліс, похилившись над урвищем, затрусився, затріщав від зловісного реготу.

— Дескате, — прошепотіла. — Ти… Впізнаю тебе…

Кіт сичав. Серп вібрував, дрижав і виспівував.

 

***

— Ну годі, Моніко, — говорила Елька, яку називали Куріпка. Вона зняла сонцезахисні окуляри й обережно намащувала кремом кирпатий ніс. — Ну так не можна. Чому ти відмовляєшся їхати з нами? Всією компанією? Чому ти постійно сидиш одна? Хм?

— Я нездужаю.

В принципі, вона не брехала, думала собі Моніка. Одна лише думка про вашу галасливу компанію викликає ще більшу нудоту. Я не розумію вашого глузування і дотепів. Мене не захоплює ваша веселість, навпаки, змушує ніяковіти. Я підозрюю, що саме таку ціль ви й переслідуєте.

— Ну справді, Моніко, — теревенила Елька, ставши поряд із лежаком і дивлячись на неї згори вниз. — Ти мусиш поїхати. Як же там гарно біля річки, ти навіть уявити собі не можеш…

Александре, подумала Моніка, не затуляй мені сонця[5].

— Яцек, отой історик, ну знаєш, той, що мешкає в дванадцятому, — Куріпка розтерла залишки крему між долонями, розповсюджуючи довкола аромат «Пондса»[6], — він друг отого блондина, що їздить на темно-синьому ауді, знаєш…

Знаю.

— …Він так цікаво розповідає історії.

Знаю.

— …історії про цю місцевість, про війни, про мандри, про відьомські шабаші, про культи якихось там демонів, про археологічні знахідки. Кажу тобі, Моніко, його годинами можна слухати. Знаєш, а він мене про тебе розпитував?

— Хто? — Моніка підвела голову.

— Яцек. Історик.

— Про мене?

— Про тебе. Звідки ти, ким працюєш. Запав на тебе, Моніко. Ну й везунка ж ти. Хлопець — усім на заздрість.

О, Боже.

— Не прикидайся, ніби не помітила, як він дивиться на тебе. Га, Моніко?

Помітила, помітила.

— Ні, Елю. Не помітила.

— Я дійсно не можу достукатись до тебе, — продовжувала Куріпка. — Що тебе гризе, дівчино? Ти змарніла, знаєш? Може, в тебе місячні? Ой-ой, будь ласка, не корч такої міни. Ну, я побігла. Ми домовились зустрітись за півгодини, тож мушу поспішити. Повернемось до обіду. Або до вечері. Па-па!

— Па, Елю.

Поміж гілками покрученої сосни павук сплів павутиння — тонка, філігранна робота. Краса в природі, подумала Моніка, має свою мету, вона не слугує для суто естетичних потреб. Має свою мету, навіть, якщо такою метою є вбивство.

На сторінки книги приземлилось сонечко. Моніка стряхнула його, махнувши книжкою.

— Лети до неба, — сказала тихенько.

Сонечко не впало не землю, а розгорнуло в повітрі незграбні крильця й шурнуло вгору — просто в середину павутиння.

Павук — великий хрестовик із гладким черевцем, вискочив зі схованки в скрученому, обплетеному коконом листі. Сонечко без поспіху, повагом рвало нитки павутини натиском хітинового панциру. Ще мить і воно вирветься, подумала Моніка.

Але павук був спритнішим.

Втікай, подумала, стискаючи зуби. Втікай, павуче. Ну!

Павук заметушився серед плетива й раптом чкурнув назад у скручене листя.

Я його налякала, подумала Моніка, здивувавшись.

Маячня, промайнула наступна думка, павук більш за все не любить червоних жуків, закутих у хітинову броню. Йому до смаку м’які та соковиті мухи. Це ясно, як божий день.

Вона здригнулась, почувши кроки за спиною.

— Привіт, Моніко.

— Привіт, Яцек.

О, Боже.

— Ти як завжди — носом у книжці? Моніко, я хочу звернути твою увагу на те, що це відпустка. Це така штука, що випадає раз на рік і проминає надто швидко. Тут треба дорожити кожною хвилиною. Моніко?

— Так, Яцек.

— Куріпка мені сказала, що ти не хочеш їхати з нами на річку. Що ти відмовилась і без жалю відкинула нашу пропозицію. Мені дійсно прикро, бо то була моя пропозиція. Тому я прийшов сюди, аби виправити помилку, Куріпка не повинна була виступати посередницею в цьому питанні. Я мусив сам тебе запросити. Вже давно.

Будь ласка, відійди. Мені стає зле, коли ти так стоїш і дивишся на мене. Я не хочу відчувати на собі твій погляд. Не хочу, аби ти торкався мене своїм поглядом.

— Їдь із нами, Моніко.

Будь ласка, відійди.

— Прости, але ні… Може, іншим разом.

— Невже книжка, якій ти присвячуєш весь свій час, цікавіша за перспективу мого… нашого товариства? Що ти читаєш, Моніко?

— Ох… Це вірші, Яцеку. Старі німецькі вірші.

— Я бачу. Розпізнав по готичних літерах, які сам прочитати не зумію, хоча мій учитель німецької все ж примудрився втовкмачити мені головні засади мови Гете. Чиї це вірші?

— Я не думаю…

— …щоби про подібні вірші знав звичайний історик? Ех ви, філологи. Як часто ви узурпуєте собі монопольне право на знання літератури та мови. Чи є в тобі хоч іскра азарту, Моніко?

Вона здійняла очі, розуміючи, що повертається до нього обличчям і окулярами.

— Я не розумію…

— Пропоную тобі маленьку гру з великими ставками. Ніби, як у Пушкіна: трійка, сімка, туз. Якщо я зможу за двома-трьома рядками розпізнати, чиї це вірші, — ти поїдеш із нами. Якщо я схиблю, то відійду з жалем і більше не стану тебе турбувати.

Вона якусь мить вагалась. Неможливо, подумала. Вони не настільки відомі…

— Добре, — відповіла, опускаючи голову, аби він не помітив її усмішки.

Unter den Linden

Bei der Heide

Wo unser beider Bette gemacht...

— Вальтер фон дер Фогельвайде, середньовічний німецький поет і трубадур, жив на зламі ХІІ — ХІІІ століття, — розсміявся Яцек. — Вірш називається "Unter den Linden". Ти програла, Моніко. Вашу даму вбито[7], товаришу Германе. Забираю всі рублі зі столу. І тебе забираю також, Моніко.

Вона всміхнулась, цього разу не приховуючи обличчя. Що ж, подумала, може…

— Між нами, — промовив, — тобі це личить.

— Що саме?

— Середньовічна поезія, пісні труверів, — сказав, дивлячись їй прямо в очі. В окуляри, поправила вона себе подумки. — Тобі це личить. Поетична натура, піднесено нетутешня, внутрішньо складна, самотня натура. Магія. Ну, пшеничнокоса ельфійко, збирайся. Їдьмо.

— Так, — відповіла вона, продовжуючи блідо усміхатись. — Що ж, слово — не горобець… Я за кілька хвилин підійду до вас. За кілька хвилин.  

— Чекаємо.

Вона не підвелась одразу. Вона сиділа з опущеною головою, вдивляючись у готичні літери, фігурні й хвилясті, наче прапорці, що майорять на стрілчатих баштах. Вона чула мелодію лютні, далеку й тиху. Білий єдиноріг спинався вгору на тлі зеленого гобелену, підіймаючи передні ноги в геральдичній позі.

 

***

Вершина пагорба була рівна, пласка, ніби її зрізали лезом. Будиночок із вибіленими стінами, що стояв посеред покручених яблунь, манив. Вабив до себе.

Вона стояла в нерішучості, дивлячись, як уся компанія прожогом біжить униз, до ріки, по піщаному, нагрітому сонцем схилу. Вона чула гомін і хлоп’ячий сміх, далеке й тихе побринькування пивних пляшок. Вереск дівчат, що вибігали на росяну луку.

— Цікавий пагорб, чи не так? Одразу видно, що він неприродного походження.

— Що, Яцеку? Чому неприродного?

— Глянь на його форму, бачиш, яка вона рівна. На розташування. Моніко, тут колись могла стояти мурована фортеця, що боронила переправу. Також тут могло знаходитись святилище якоїсь богині, якій уклонялись поморяни. Може, це місце для жертвоприношень, священний пагорб поганських прусів, готів або приблудних кельтів? Скільки народу пройшлося цією країною, скільки незвіданих таємниць приховує ця земля… Ну, йдемо. Ми ще повернемось до цієї теми на нашому розкішному бівуакові.

— Зараз… Зараз я підійду до вас. За мить.

— Чому?

— Я хочу трохи прогулятись, — сказала, опустивши голову.

— Якщо ти не проти, я…

— Ні, — відповіла хутко. — Вибач. Але я сама.

Чому він так на мене дивиться?

— Добре, Моніко. Але не забудь, що ми чекаємо на тебе. Я волів би, щоби ти була разом із нами. Зі мною.

— Я прийду.

Пагорб. Неприродний?

Вона зробила крок уперед. Раптом відчула, що мусить іти далі. Бо за спиною лишалась чорна стіна лісу, мокрого, темного й бентежного, а перед собою вона бачила сонце й блискучу стрічку ріки, в низині серед вільх. Ліс відштовхував, нашіптував щось голосом, сповненим пронизливого жаху, голосом, у якому відчувалась погроза й лють. Білий будиночок над урвищем був світлий, теплий, приязний. Він кликав її, манив до себе, умовляв.

— Доброго дня… Чи є хтось удома?

Темні сіни, морок, пронизаний пасмом сонячного світла, в якому безупинно кружляє пил.

Заходжу без запрошення до чужої хати, подумала. Зараз хтось вийде, гляне на мене неприязно й я почуватимусь небажаною та ображеною. Засмучусь, хоча буду в цьому сама винна. Як завжди.

В кімнатці багато темних меблів. Важкий, запаморочливий аромат трав.

— Доброго дня! Перепрошую…

На столі стоїть склянка в металевому підскляннику, чайна ложечка встромлена в кавову гущу, окуляри в дротяній оправі. Й книжки.

Не тямлячи себе, вона наблизилась. Книжки були старі, в пошарпаних картонних палітурках. Об’ємні золоті літери доповідали, що перед нею енциклопедія Оргельбранда. Напис був затертий, ледь помітний. Вона розкрила книгу. Перша сторінка.

Це не була енциклопедія Оргельбранда.

Ці готичні літери не бриніли звуками лютні. Вони були зловісними й чорними, сичали грізно й тевтонсько. «Geheymwissenschaften und Wirken des Teuffels in Preussen»[8]. Йоган Кізеветтер[9], Ельблонг, 1792. На титулці — пентаграма, знаки зодіаку та інші дивні бентежні символи.

Друга книга. І знову під фальшивою обкладинкою ховаються важкі, зашкарублі від пилу пожовклі сторінки й справжня назва — «Dwymmermorck»[10]. І крапка.

Наступна. Інше письмо, інший шрифт. Людина з козлячою головою схрестила на грудях руки з довгими пальцями. «La lettre noire - Histoire de la Science Occulte»[11], Жюль де Буа [12], Авіньйон, 1622.

Наступна майже зовсім потліла, з величезними павучими літерами посеред понищеної палітурки, які кричать короткою назвою: «Tractatus de Magiis», Годельман[13].

Ще одна.

Коли вона потяглась, аби відкинути фальшиву оргельбрандівську обкладинку, її рука затремтіла, занурившись у незрозумілу ауру, в коло захисного опору. Разом із тим, якась інша протилежна сила тягла її руку далі, мов магніт. «Свічадо магії чорної бусурманської» Абдула Альхазреда[14]. Опрацьовано Єджеєм Слешковським, єзуїтом A.M.D.G.[15] у Кракові, в друкарні Миколая Зборського, ордену Й.К.В.[16], в літо Господнє, року 1696.

Важкі, склеєні, подерті сторінки, вицвілі напівзатерті літери. Вона хотіла перегорнути сторінку. Але щось стримало її. Це щось кліщами стисло горло, прилипло до піднебіння бридким, нудотним приступом жаху. Дівчині здалось, що липкий пил зі сторінки починає поволі переповзати їй на руку. Вона хутко закрила книгу. Здригнулась. У вухах, у голові несподівано зашумували хоральні, багатоголосні співи, белькотіння, вереск, чужі незрозумілі слова.

Вийти геть, подумала. Я мушу вийти звідси.

Всупереч своїй волі, вона простягла руку за наступною книжкою. «Phänomene, Dämone und Zauberey sunden»[17], Р. Еннмозер, Нюрнберг, 1613. Вона перегорнула сторінку. Білий єдиноріг, спинався на диби, підіймаючи передні ноги в геральдичній позі. Вона розкрила книгу навмання, посередині фоліанта. Розмиті готичні літери, здавалось, ворушились, настирливо лізли в очі та в свідомість.

...wie lautet der Name des Dnmons? Der Hagre Junge, da er unseren geheymen Sünden und unsre Bösheyt frisset und trotzdem hager bleybet. Das Brennende Kind, das mit Hasse brennt. Und der echte Name? Der ist unaussprechlich, schrecklich. Deskath, was zugleych Die Wahrheyt oder Der Betrug bedeutet. Zernebock, der Schwartze Wahnsinn...[18]
 

 


[1] Полуцвіт – одна з місцевих назв фіалки триколірної (Viola tricolor L.). Інші місцеві назви — братик і сестриця, братики польові, зозулині черевички, Іван і Марія тощо.

[2]  Під липою

   В зеленім лузі,

   Ген недалечко від ріки,

   Як після свята,

   Трава прим’ята

   І потолочено квітки.

   Співав там соловей в гаю,

   Тандарадай,

   Солодку пісеньку свою.

(переклад українською тут і далі за текстом – Л. Первомайського поезії «Пісня під липою» Вальтера фон дер Фогельвайде, одного з відомих німецьких мінезингерів ХІІ – ХІІІ ст., твори якого вважаються найкращими зразками середньовічної лицарської лірики в Німеччині).

[3] Лорелей (нім. Loreley або Lorelei) —скеля на східному березі Рейну, поблизу містечка Санкт-Гоарсхаузен. Назва колись перекладалася як «скеля, що шепоче» завдяки водоспаду, який існував тут до початку ХІХ століття.Сильна течія і скелястий берег свого часу призводили до того, що тут розбивалися безліч човнів. Тому Лорелея — це також ім'я однієї із Дів Рейну (Нікс, нім. Nixe), які прекрасним співом заманювали мореплавців на скелі, як сирени в давньогрецькій міфології.

[4] Комтур (komandor, командор) — очільник комтурства — мінімальної адміністративної одиниці в складі лицарського ордену. Зазвичай вживається щодо Ордену Святого Іоанна Єрусалимського (де вперше були введені комтурства) або Німецького (Тевтонського) ордену.  

[5] Згадка про легендарну розмову Александра Македонського з філософом Діогеном, коли Александр Македонський, дізнавшись про славетного філософа, дозволив Діогену забажати собі будь-що. І тоді Діоген відповів йому: «Відійди, ти заступаєш мені сонце!»

[6] POND’S – марка косметичного крему.

[7] Цитата фінальної сцени «Пікової дами» О.С. Пушкіна.

[8] Geheymwissenschaften und Wirken des Teuffels in Preussen – нім. «Окультні науки та діяння диявола в Пруссії».

[9] Напевно, що автор тут грається іменами, бо насправді Йоганн Кізеветтер (нім. Johann  Kiesewetter; (17661819) був німецьким логіком і філософом, популяризатором філософії Канта. А Карл Кізеветтер (нім. Karl Kiesewetter, 1854-1895) ­­–– німецький письменник-теософ і один із засновників академічного дослідження езотеризму як наукової дисципліни з історичної точки зору.

[10] Dwymmermorck – валійська мова перекладає слово dwymm як «нести», морфема ж –mor– у багатьох мовах передає значення мороку або смерті, тому можна припустити, що в довільному перекладі книга може називатись, як «Та, що несе морок/смерть». Також можна зробити припущення, що цією назвою автор відсилає нас до творчості Дж.Р.Р. Толкіна, бо в мові світу його персонажів dwimmer виступає на позначення чорної магії або злих чар.

[11] La lettre noire - Histoire de la Science Occulte – фр. «Чорне письмо – історія окультних наук».

[12] Жюль Буа (фр. Henri Antoine Jules-Bois, 1868 1943) — французький письменник, літературний критик, журналіст, окультист і один з теоретиків фемінізму, нажив скандальної слави через свої зв’язки з паризькими сатаністами та декадентами.

[13] «Tractatus de Magis» - нім. «Трактати про магію». Йоганн Георг Годельман (Johann Georg Gödelmann) (1559 - 1611) німецький юрист, дипломат і письменник-демонолог.

[14] Абдул Альхазред (англ. Abdul Alhazred, кінець VII ст. — 738 рік; також Абдулла аль-Хазред, Абдулла Аль-Хазраджи чи Безумний Араб) — вигаданий персонаж творів Говарда Лавкрафта, автор Некрономікона, невід'ємний персонаж Міфів Ктулху.

[15] «Ad maiorem Dei gloriam» (скорочення AMDG) латинський девіз Товариства Ісуса (єзуїтів), який означає «Для більшої слави Божої».

[16] JKM (пол. Jeego/Jej Królewska Mość) — Його/Її Королівська Величність — офіційне звернення, що використовується для королів-імператорів і їхніх дружин/чоловіків.

[17] Phänomene, Dämone und Zauberey sunden – нім. Феномени, демони і чаклунські гріхи. 

[18] (нім.) …як звучить ім’я демона? Худорлявий молодик, який живиться гріхами нашими таємними і їсть злість нашу, але все одно худокостим завжди лишається. Дитя вогню, яке палає ненавистю. Яке справжнє ім’я його? Воно невимовне, жахливе. Дескат, що значить правду й брехню водночас. Цернебок. Чорне божевілля…

(під іменем Цернебок (нім. Zernebock) за бестіарієм автора можна розпізнати слов’янського Чорнобога – чоловіка Мари, який в свою чергу походив з германської міфології, де був найстрашнішим демоном пекла, богом абсолютного й чистого зла. У слов’ян Чорнобог був дволиким богом, постаючи одночасно в двох іпостасях: Чорнобог і Білобог, що мало позначати світло/темряву, добро/зло, день/ніч тощо).

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.