Таємниці Ірини Вільде-7

Вона знала, що так станеться. Дізнавшись, що сталося (я розповів) до Львова приїхала моя мама. Вона взагалі у тому Львові була, може, кілька разів. Вона прийшла до Максимової мами. Я пам’ятаю, як я зайшов у кімнату, де вони розмовляли, і як вони цілували одна одній руки, і моя мама говорили їй, розраджую чи: «Та, пані, не плачте. Я вам свіжих яєць припрятаю і привезу...»

Це вже трохи пізніше мама розповідали мені, що такої бідної і розпачливої жінки не виділа. А вона мислила, що ті пани у Львові...

Так, я побоявся йти мешкати до неї знову, хоч вона просила. На четвертому курсі я отримав запалення легенів, потрапив у лікарню, з якої вона забрала мене до себе, де я відходив...

Максим після виключення працював у зеленому насадженні, садив квіти на клумбах, деревця коло комсомольського озера, малював паркани. Тато мій раз приїхав у якійсь справі до Львова і бачив, як він малював той паркан біля цирку. Був дуже тим фактом пригнічений: як так? Син такої письменниці має паркани малювати?..

Врешті Максимові знайшли роботу, так би мовити, «за спеціальністю». Його до себе на госптематику взяв професор медичного інституту Міскіджян, про якого студенти склали вірш: «Самый хитрый из армян наш професор Мискиджьян». Професор займався вельми примітивним, але вельми ефективними інгібіторами кислотної корозії. Великої хімії там не було, та й премудрості в роботі також, і робота була дуже нудною. Залити у бутель компоненти і гріти годин 30—40... Максим довго місця там не зогрів, бо при нагріванні йому бутель тріснув і сталася велика пожежа. Він дуже налякався і втік додому, нічого нікому не сказавши. Згоріла майже вся лабораторія...

Найприкріше, що сталося це в той час, коли Максима погоджувалися поновити в університеті...

Я знаю, чим вона заплатила за те, щоб Максим знову вчився. Нехай Господь пробачить їй цей гріх. Ігор Калинець простив уже...

Перш, ніж «засудити його діяльність» і на писати в партійній обласній пресі статтю проти нього, вона просила його зайти до неї. Він прийшов. Я свідчу. Вони мали довгу і бурхливу розмову. Вона просила його покинути свою діяльність, вона допоможе, щоб його ніхто не рухав. Гарантувала безпеку. Він категорично відмовився. Вона була вражена. Інстинкт самозбереження, гіпертрофований у неї і часом, і обставинами, і терором, який змушена була терпіти, зробили свою справу.

Опісля жорстоко каялась.

Максим закінчив дуже успішно університет, коли я вже «відпрацьовував» своє в Бориславі, куди він заїздив до мене на маминій машині, врешті одружився з тією, з ким хотіла сама мама, та за направленням виїхав вчителювати в Казахстан. Мати раділа, що стане при жінці, яка знає біду, поважною людиною, оговтається. Довго в Казахстані не затримався. Приїхав. Розвівся з дружиною, яка забрала дочку, названу в честь бабусі Даркою. Бабуся до нестями любила онуку...

Роботи у Львові Максим довго не міг знайти. Всі боялися брати його, позаяк знали його схильності до піротехніки. Робота знайшлась аж у Мостиськах на філіалі чи не телевізійного заводу. На роботу він часом їздив машиною, а часом залишався на декілька днів жити в цьому прикордонному містечку.

Одного разу їхав до Львова. Його зупинив п’яний «гаїшник».—  Слово по слову, і міліціонер «заїхав» Максимові в обличчя.

Максим повернувся до Львова. Оповів про все мамі. Та вечірнім літаком виїхала того ж дня до Києва, до свого старого знайомого Шевченка, якого колись, як захисника, їй рекомендував Сидір Ковпак. Міліціонера засудили на три чи п’ять років. Міліція прямо в очі кричала Ірині Вільде і всім, хто обстоював її, що відомстить. І слова свого дотримала.

На заваді не стало, що Ірина Вільде одна з найвидатніших українських письменниць, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка... А може й то було причиною... Тріумф «Сестер Річинських», прем’єра вистави за цим романом на сцені театру Заньковецької, постійні скандали, які супроводжували ці вистави, творив враження, що Ірина Вільде відкидала від себе все і не хотіла йти на будь-який компроміс.

Знала, що в неї відбуваються негласні обшуки, які одного разу привели до скандалу з Ольгою Дучимінською. Проте вважала, що над ходить інша пора, нові зміни. Їх чекала.

І той черговий обшук, і арешт Максима за нелегальне зберігання зброї. Максима визнали психічно здоровим і посадили в тюрму.

Це вже було забагато для неї. Вона втратила орієнтацію у світі. Жила спогадами, ідеалізувала в уяві своє дитинство, школу, батьків, село...

Після виходу Максима з тюрми вже не могла йому нічим допомогти. Максим довго тинявся без роботи, знайшлись товариші, що сиділи з ним, почав пити. Врешті знайшов роботу в морзі, що на Топольній. Робота виявилась грошовитою. Знову почав скуповувати зброю.

Вона вже повністю була поза межами реальності. Ярема боявся випускати її з хати. Могла не повернутись. Не могла вже сказати, хто вона, яке її прізвище, де живе. Ще перед тим, як це сталось, бувало так, що її впізнавали люди і приводили додому.

Я, коли була можливість і добра погода, особливо восени, брав її з собою на прогулянку. Йшли ми в Шевченківський гай, де Музей архітектури й побуту. Серед тижня там мало відвідувачів і повно спокою. Ми вибирали котрусь із хат з призьбою, на котру падало щедре осіннє сонечко. Сідали. Вона щось обов’язково пригадувала з минулого, розповідала. Могла перерватись на половині слова і задуматись. Хиталась у такт своїм думкам. Підставляла обличчя до сонця і грілась у його промінні. Потім притулювалась до мене і засинала. Часом, коли ми забирались аж на «гуцульську» сторону і вмощувались у чиїсь гражді, то просила співати. Обожнювала відому нічну серенаду Шуберта. Навчила мене слів німецькою мовою.

Було раз так, що я повертався з гір у Дору і зустрів у Яремчі знайомих скрипалів. От і намовив я їх поїхати в Дору і перед вікнами заграти на скрипках Шубертівську серенаду, а я заспіваю. Кожному заплатив і дав півлітру. То довга історія, як ми чекали відповідної пори, аби незауваженими пробратись на віллу, як чекали, поки погасне світло. І все було б гарно, але її не було на той час вдома. Кудись поїхала, а я про це не знав... А стільки оповідала, як то давно співались серенади: коли дівчина приймала її, то виходила, дякувала, а як ні, то засвічувала сірником у вікні, щоб дати знати, що чула. І їй співали. І Данко співав...

Вже десь незадовго перед смертю почала впрошувати мене поїхати з нею у Цецин. Не могла мені пояснити, що це: село, місто, гора, поле, де знаходиться, як дібратись. Не могла, аж плакала, так просила, а не могла пояснити, що це. Твердила одне: там дуже весело, там ніколи ніхто не сумує, а як тяжко, то обов’язково йде в Цецин. Там назустріч вийдуть музиканти і будуть до танцю пригравати на скрипках, а малі циганчата, ой, як вони гарно витанцьовують.

Я розумів, що це марення. Я не знав, як допомогти їй. Про Цецин я ніколи не чув. Інтуїтивно я відчував, що це десь там, на Буковині, в рідних краях, і туди потрібно їхати поїздом. Я їй сказав, що туди далеко і треба довго їхати поїздом. Вона вхопилась, що справді, там поїзд ходить двічі на день: вночі і зранку. Ми ще встигнемо на нічний поїзд і зранку будемо там. Треба поспішати. Їдемо вже. Немає сили чекати.

Це вже потім, через багато років, коли я був у Чернівцях, мій товариш Богдан Лук’янець, з яким ми вчилися в аспірантурі, сказав мені, що завтра їде на лижі в Цецин і чи не хочу я з ним. Я обімлів.

Тепер це передмістя Чернівців. Тепер там люди мають городи, пасовисько і дачі. Ніхто не міг мені пояснити, чи були там цигани і який це все має зв’язок з Іриною Вільде. Там, у Чернівцях, доживала свого віку шкільна товаришка Ірини Вільде Ольга Годованська. Через свою сестру вона була посвоячена з родом Миколи Устияновича, а тепер покинута всіма в Чернівцях зв’язалась з адвентистами чи баптистами, стала дуже важкою у спілкуванні і всі розмови зводила на одне: духовне життя. Від неї я отримав повне листування з Іриною Вільде, в якому і віднайшов таємницю Данка з «Повнолітніх дітей» і його долю. Це окремий великий роман: і оті відносини, і листи, і доля. Володимир Старик, прекрасний літературознавець з Чернівців, фізик за фахом, відшукав отого Данка, написав йому листа, але відписала родина. Данко буквально на днях помер. Він став відомим українським композитором в Америці, автором відомої «Буковинської симфонії». Лише тепер, коли листи були в моїх руках, я дізнався, що саме через нього вона їхала в Америку, хоч дивовижно панічно боялась летіти літаком. Навіть не бачились. Лиш поговорили по телефону. Свідомо не хотіла його бачити. Він не хотів бачити її також. Обидвоє жили ілюзіями молодості і не хотіли розчаровуватись, коли б побачились. Тільки слухали голоси один одного. Голос найменше старіє.

Я чомусь пригадав її «літературний» лист до нього, котрий так ніхто і не зрозумів. Не вірила, що зустрінуться ще в цьому світі, але не вірила також, що зустрінуться їхні душі там —  на тому світі. Так багато було перед ними і так багато буде після них. Чи віднайдуть в тому ярмарку один одного? І ще її слова про те, що дуже хотіла б подивитись, як їх листи, перелітаючи океан, і відлітаючи у вічність, будуть взаємно кланятись один-одному.

Він не написав до неї жодного листа, відколи повернулась з Америки. Про нього дізнавалася з чужих уст.

І вже недавно, готуючи до друку її цикл «Метелики на шпильках», я знову здибався з Цецином. Він дуже часто згадується на сторінках повісті. Ще оті листи від пані Годованської, і я тепер маю уявлення, що для неї означав той легендарний Цецин.

... Вони посварились. Вона —  це Дарка, а він —  той, що названий Данком. Вона його шалено ревнувала. Після сварки вона зрозуміла, що ті ревнощі повинні вже набриднути Данкові, і він справді піде до тої, до кого вона ревнувала. Покинула його серед вулиці —  і втекла. Він розвернувся в іншу сторону і —  пішов. Це було страшно... Вона вибігла за місто. Ніч, страшно, йшов густий сніг. Нехай пропаду, нехай замерзну,—  твердила. Хотіла йому зробити назло. Та поволі повернулась інша думка: стала гадати, що коли він зараз прибіжить і обніме її,—  то будуть разом. Вона йшла і тільки про це думала: наздожене, чи ні. Боялась навіть озирнутися. Зайшла далеко в поле.

І він наздогнав. Підбіг ззаду і обняв. Притулились. Потім пішли до найближчого села. То був Цецин. І був там старий циган, який грав «у скрипку», і Данко просив у нього скрипку і грав для неї.

— Ромку, ну як ти не знаєш тої пісні: «Цигайнер, ду даст майн герц гєштолен (Цигане, ти вкрав моє серце)»,—  скільки разів вона мені казала, а я завжди відбуркувався, щоб дала мені спокій з тим циганом, бо й так мелодії не знаєте і мене не навчите...

— А ти серцем ту мелодію відчуй.

А я не відчув...

Тепер їй незбагненно дуже захотілось фізично повернутись у минуле, де був Цецин, де був рай її юності. Не знала, як це зробити. Тільки просила мене відвезти її туди.

Я обіцяв, що поїдемо завтра. І дав їй слово.

Того наступного дня йшов лапатий сніг. Нависав на деревах і дротах. Коли гілці було забагато, вона струшувала його на землю. Спокій був на землі. Йшов лапатий сніг.

Зателефонував Яремі, що прийду з мамою гуляти, щоб добре її одягнув. Вже чекала мого приходу. Не затримувались довго в хаті і швидко вийшли на вулицю. Чисто по-змовницьки. Вона була в каракулевій шубі, теплому взутті і якійсь хутряній шапці.

Їй здалося, що ми можемо запізнитись на поїзд і підганяла мене йти швидше. Невідгорнутий і непритовчений сніг заважав їй йти, вона плуталась, мало не падала і відчайдушно поспішала вперед. Ще за кілька хвилин може відійти поїзд —  і ми ніколи не приїдемо в Цецин. Може, Цецин —  це тоді, коли падає сніг? Я тоді не знав...

На Майорівці ми вскочили у двійку. Людей було небагато. Їй здалося, що всі поїхали вранішнім поїздом.

Просила не будити, поки не приїдемо. Наказала мені не спати і дивитись за валізками. Мені здалося, що я на добрій дорозі і невдовзі буду знати, що таке Цецин. Трамвай заїхав у кінець вулиці Партизанської, там постояв, набрав нових пасажирів і покотився вниз. На нас ззиралися люди. Через сон посміхалась, якась хмаринка снів витала над нею. Була щаслива. Врешті прокинулась від різкого поштовху трамваю на скруті перед останньою зупинкою на Майорівці. Дуже зраділа, виглядала у вікна, але через них нічого не було видно. Пішов сніг і налипав на вікнах трамваю. Вже забула про валізи. Я боявся, що пригадає і мені якось «прийдеться нести» їх.

Ми вийшли. Вечір, перемішаний з лапатим снігом і гострим електричним світлом.

... Ми вийшли на якомусь залізничному полустанку.

— Закутайтесь і йдемо, дорога далека.

Все завалив сніг. Немає жодного проходу.

Вона палала. Не говорила нічого. Щось ніби пригадувала, розмовляючи подумки сама з собою, а потім відмахувалась від думок.

Інстинктивно я відчув, що хоче бути самою.

Йшла поволі, наслухуючи. Не озиралась.

Стала під деревом. Врешті я почув, що плаче.

Я не просив ніяких пояснень. Я тільки чекав, зачарований магією та майстерністю дійства.

Не озирнулася, коли підійшов.

Витерла сльози:

— Я вже попрощалась. Пішли.

В мене до цього часу є підозра, що вона тоді навіть у тій відчуженості від світу, з прикрістю для себе зрозуміла, що повторити двічі на цьому світі нічого не можна. Чи впізнала після цього, що ми на кінцевій зупинці «двійки», що для того, аби приїхати з Цецина, треба було сісти знову у поїзд? —  Не знаю...

Прагнула весняного сонця. Благала, щоб пішов з нею у ліс і показав, як цвітуть фіалки. Вже забуває, як вони пахнуть.

Шевченківський гай був її останнім світом. Призьба і колискові, які просила співати. Засинала під них.

Мені стало одного разу страшно, коли, йдучи зі мною запитала, хто я...

Померла 30 жовтня 1982 року. Була якраз п’ятниця. Субота та неділя були вихідними. Виникла проблема з організацією похорону. Максим привів товаришів з моргу, зробили мумізацію.

Газети опублікували некрологи. Головою похоронної комісії був Роман Іваничук. Це він обрав їй місце для поховання. За плечима легендарного Ордона, навпроти Омеляна Огоновського і побіля аптекаря Свободи. Потім сусідом її став історик Іван Крип’якевич.

Ховали в понеділок. У той ж день тіло з дому перевезли до холу Львівської філармонії і поклали головами до великого портрета Станіслава Людкевича роботи Любомира Медведя.

Така зовсім-зовсім маленька. Ніби заблудилася в лісі. Якась дивна сукенка, в якій я її ніколи не бачив, і на голові газова хустина чорного кольору у великі білі горошини.

Потім тіло винесли на вантажівку, прикрашену килимами та зеленню.

Грав духовий оркестр. Для кількості поназганяли дітей з профтехучилищ. Трохи інтелігенції, письменники, незнайомі люди.

Похорон пішов по вулиці Чайковського на проспект Шевченка, на якому тоді ще було повно тополь. Попереду ніс прапор червоно-синій, тобто тодішній український, Юрій Коваль, котрого покійна називала генієм серед молодих. Біля клумби, де в ті роки стояв портрет Тараса Шевченка з квітів, а тепер стоїть пам’ятник Михайлові Грушевському, звернули на вулицю Герцена, пронесли повз університетський гуртожиток та хату її товаришки Володимири Чайки.

Вінків від усіх організацій та осіб було 16. Ще було повно вазонків та гора квітів. Їх несли і везли на машині.

Із Зеленої похорон звернув на вулицю Марченка, де й повтікали скориставшись нагодою «петеушники». Між машиною та задніми рядами через це зробилась велика порожнеча метрів зо п’ятдесят. Задні мусіли підбігати до переду. На Пекарську вулицю жалібний похід вийшов малочисельним. Йшли просто Пекарською аж до вулиці Мечникова, а тоді звернули до воріт цвинтаря. Жалібно грали оркестри. Гарчав мотор машини, люди йшли і розмовляли між собою.

Тужила тільки природа. Так просто і так символічно. Досі дерева ще були в листі, та уночі ударив мороз. Листя пооблітало і лежало всюди неприбраним.

На могилі поставили звиклу тумбочку з п’ятикутною зіркою та написом на бляшаній таблиці білилами, що тут спочиває Ірина Вільде, а в дужках —  Полотнюк Дарія Дмитрівна, та дати життя.

Десь років за два зірку хтось зняв. Ярема оправив дерном могилу, насадив плющ, а через деякий час поставив звичайного хреста, якого невдовзі обплутав плющ і приховав навіть напис хто тут спочиває.

Тут часто зупиняються екскурсоводи і гостям Львова пояснюють, що тут спочиває письменниця Ірина Вільде. А пам’ятника немає, хоч мала дуже багато друзів, які називали її «нанашкою», «что в переводе с местного» означає «Крестная мать».

Жахлива інфляція так і не дозволила синові спорудити пам’ятник.

Максима черговий раз заарештували. Потім отримав виклик від родичів із Сполучених Штатів Америки і виїхав. Назавжди.

Хрест на могилі Ірини Вільде видно з дороги. Пробивається поміж пишних мармурів та гранітів різних кольорів.

Неподалік два каштани. Коли йде дощ, то з тієї сторони, де могила Ірини Вільде, стовбур залишається сірим. А друга сторона мокріє і стає чорною.

Якась добра душа час від часу принесе квіти і запалить свічку.

Так все просто в цьому житті. Як ті дві половини стовбура каштана над її могилою, коли йде дощ. Аби змити пилюку...

 

 

* * *

... Дванадцять років минуло від того часу, коли вантажівкою, прибраною килимами обкомівських коридорів та ялинковими гілками із паперовими квітами, відвезли її з холу Львівської обласної філармонії під жалібні звуки мідяного оркестру, запрошеного на таку оказію з одного із Львівських ПТУ, на відомий Личаківський цвинтар.

Дванадцять років минуло —  і всім стало зрозуміло, що замінити Ірину Вільде в нашій літературі ніким і, чесно сказавши, нічим. І не тільки тому, що кожен письменник є явищем унікальним...

Їй, Ірині Вільде, належать слова про те, щоб увійти письменникові у безсмертя потрібно успішно скласти два екзамени: один перед сучасниками, а другий перед історією.

Вона єдина з письменників України —  яка мала дві найвищі літературні нагороди. Першу —  премію львівського Товариства письменників і журналістів імені І. Франка в 1936 році, а другу—  Державну премію України ім. Т. Шевченка —  в післявоєнні роки. Її дорога до другої премії за роман-епопею «Сестри Річинські» була нелегкою і цілком відмінною від тієї, яка привела до першої літературної премії. Був зовсім інший, а точніше—  діаметрально протилежний час. Зрештою, так тепер тільки здається, що був інший. В обох випадках український народ був упосліджений. Як тоді, так і тепер. Як виявилось, роман був написаний у довоєнні роки, тобто був з категорії не історичних романів, а сучасних, однак склались обставини так, що його публікація стала можливою вже в інший час, а тому події, які він зачіпав, вже називались історичними. Роман став не тільки енциклопедією західно-українського життя, а й звітом цілого минулого покоління перед нащадками, його виправданням і сповіддю. Її критикували за цей роман з усіх боків: і партократія, бо письменниця говорила про речі заборонені, а також ті, хто сформувався нині під назвою демократів. Вона ж твердила, що письменник не для того, щоб догоджати тим чи іншим...

Гнана й погорджувана водночас, вона не мала спокою ні за життя, ні по смерті. І найдивніше у тому всьому те, що ті, які перед тим критикували її твори за недостатню партійність, недостатнє відображення керівної ролі комуністичної партії та робітничого класу, тепер, при зміні політичних орієнтирів, знову взяли її в зуби, намагаючись на її плюгавленні заробити собі виправдання. То їх стараннями творчість Ірини Вільде була відсунута на маргінеси нашої культури, а високохудожній їх порив, який рідко зустрінеш не тільки в нашій, а й чужинській літературі, мало не був тими ж ура-патріотами викреслений.

Викладачі вузів, які чомусь беруть собі право мати рацію в останній інстанції, почали щораз голосніше висловлювати сумнів, чи доцільно «включати у вивчення» її творчість студентам вузів. Потужною хвилею поплила на неї інформація «критиків», сучасників. Кидається тінь не тільки на її творчість, а й на неї саму.

Я мусив написати це есе. Так, саме есе, а не спогади, хоч і вони складають велику частину написаного.

Знаю, що беру на себе відповідальність, даючи широкому загалові цілі стоси ще невідомих йому документів, свідчень, показів, правдивість яких він може при бажанні перевірити, бо в кожному випадку після цитування того чи іншого документу, приводиться архівне посилання.

В цьому есе можна надибати багато імен і подій, які постають у цілком іншому світлі, ніж досі. Багатьох зі згаданих людей уже немає серед живих. Багато ще живуть.

Дивовижна їх усіх доля. Багато з них тоді були при почестях, розраховували на тривке місце в історії та літературі, називались видатними та відомими. Мало хто їх взагалі пам’ятає сьогодні. А їх твори зберігаються тільки в солідних бібліотеках як свідчення часу...

Побіч того відкривались цілком невідомі події, факти і люди, які не були вельми ласкаво пригріті тодішньою суспільністю, забуті вони й зараз, але скільки в них було благородства, інтелігентності, такту...

Я не мав ні найменшого наміру когось зі згаданих образити чи кинути на когось тінь. Ні! Я просто хотів показати той страшний,—  ні, дивовижно страшний час, про який вже стільки написано, якому вже стільки відпущено проклять, і в якому вони були змушені жити. Це доповнення до вивчення нашої літератури, її історії і обставин при яких вона творилась. Це та атмосфера, в якій були ми всі...

Роман ГОРАК

м. Львів

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.