Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Notice: Undefined index: HTTP_REFERER in /home/divczata/domains/divczata.org/public_html/themes/atriumi.php on line 20 Таємниці Ірини Вільде-6 | Дівчата райської яблуні ~ Dziewczęta rajskiej jabłoni ~ Girls of the Apple Tree of Paradise

Таємниці Ірини Вільде-6

Так, партія і уряд позитивно вирішили домагання львівських радянських письменників, аби перейменувати журнал «Радянський Львів» на «Жовтень», хоч ті радянські письменники просили назвати журнал не «Жовтень», а «Вересень». Своє прохання мотивували тим, що сама назва «Радянський Львів» звужує географію журналу, бо журнал охоплює проблеми не тільки Львова, а й цілого регіону і фактично є не якимось міським чи обласним журналом, а республіканським. Просили «Вересень», бо саме цього місяця 1939 року на західно-українські землі прийшла зі Сходу воля. Очікувана й вимріяна... Підсумки тому очікуванню й кількості жертв голокосту підведуть тільки у 90-тих роках. Однак відділ пропаганди не погодився на назву «Вересень», бо була ця назва надто «сепаратична», а тому затвердив ним же самим придуману більш радянську назву «Жовтень», бо така назва «підв’язувала» до Жовтневої революції. Так розпорядився фактично з назвою секретар Львівського обласного комітету КП(б)У тов. Л. В. Гаркуша (ДАЛО, фонд Р— 2009, опис 1, справа 26, арк. 1).

Одночасно тоді ж було піднято питання про надання Спілці нового приміщення, бо були вже в ній 23 члени, а мали вони можливість збиратись у двох маленьких кімнатках на вул. Горького, 5. Піднімалось, але не було вирішене питання і про те, щоб підняти авторам гонорар вдвічі (там же, арк. 3).

З нагоди «хрестин» журналу 17 жовтня 1951 року до Львова навіть завітали такі високі гості з Києва, як тов. Микола Бажан, тов. Платон Воронько, а також тов. Максим Рильський.

Отож оновлена редколегія, до складу якої увійшла й тов. Ірина Вільде, новохрещеного журналу виїхала на зустріч з трудящими села Стецева, що поруч зі Стефаниківським Русовим. Крім Ірини Вільде приїхав М. Яцків, А. Волощак, М. Тарновський, Ю. Мельничук, Р. Братунь, К. Дрок, Ю. Усиченко, Я. Стецюк.

Приводом для «шоу» в селі Стецевій Снятинського району стало обговорення дивовижно безталанних (навіть з точки зору горезвісного соцреалізму) записок якогось М. Бубновського під назвою «Будні одного району», котрі опублікував «Жовтень». Обговорення проходило під девізом, яким були обліплені всі паркани й грубші дерева Снятинського району: «Ми живемо у прекрасний час —  в епоху Сталіна». Будні тов. Бубновського стосувались Барського району Вінницької області, а тому після виступів начальства, яке розповідало про той куток Вінничини як про якесь восьме чудо світу, де не тільки прекрасно можна жити, а й відпочивати, «бо ті права людини забезпечила Сталінська конституція», про будні свого колгоспу «Перше Травня», що в Стецевій, розповідав голова цього ж колгоспу тов. Личук, а опісля представник місцевої інтелігенції, учителька Раїса Черненко, секретар парторганізації колгоспу тов. Мойсик Марія, дояр Степан Кордисюк, голова сільради Іван Мельничук. Тоді почали виступати письменники. Виступ Ірини Вільде був дивний. Ще ніколи вона перед людьми не наговорила стільки неправди, як тоді, оповідаючи про воскресіння з мертвих свого рідного села Веренчанки, яке від Стецеви в якихось 12 кілометрах. Оповідала, що там також рай, як у колгоспі, про яке пише «Жовтень». Щезла бідота, прийшла нова висока культура, будуються ферми, корови дояться і не знають, що з тим молоком робити, хоч бери та й будуй провід просто в Москву, аби нашого молока могли напитись наші брати, яким всім завдячуємо, а найперше завдячуємо нашому сонечку, яке світить нам кожної днини з того Кремля —  товаришу Сталіну. Оповідала, яка страшна бідося була колись, як тепер все радіє і співає (ДАЛО, фонд 1738, опис. 1, справа 8,арк. 26— 56).

Забави забавами, а поїздки для ознайомлення з життям колгоспів залишились лише поїздками. Обіцяної повісті чи роману, якого вимагала партія в особі відділу пропаганди, до кінця 1951 року Ірина Вільде не писала.

Центральний Комітет партії більшовиків України вимагав від Петра Козланюка пояснень: що сталося з обіцяною книгою? Петро Козланюк змушений був давати пояснення, у якому доводив до відома ЦККП(б)У, що замовлення виявилось не під силу письменниці. Їй ще потрібно набиратись досвіду «радянського способу життя», бо надто ще в’яжуть її різні нитки зі старим. Проте, —  вирішив потішити чи повеселити ЦККП(б)У тов. Петро Козланюк, —  Ірина Вільде нещодавно закінчила роботу над великим романом «Сестри Річинські». Попереднє ознайомлення з твором дає підстави вважати, що, не дивлячись на важливість теми і вміння письменниці відтворювати життя в художніх образах, в романі допущено дуже багато помилкових тверджень. Вважаємо, що новий роман Ірини Вільде необхідно по діловому обговорити на засіданні секції прози і комісії критики при СРПУ у Києві» (ДАЛО, фонд Р — 2009, опис 1, справа 41, арк. 4).

Повідомлення Петра Козланюка, звичайно, додає декілька штрихів до історії створення одного з найбільших див української літератури —  роману «Сестри Річинські», але воно написане так, щоб і йому не дісталось «по партійній лінії» за недостатню роботу серед письменників. Адже сам він давав слово і термін, що Ірина Вільде напише роман, потрібний партії та уряду, а нічого з того не вийшло. Чи, бува, це не саботаж? Петро Козланюк змушений пояснювати, що це не саботаж, а часте у письменників явище, коли він розпочинає якусь роботу, але «по ходу» виявляється, що з тої роботи «зробить щось інше». От мала бути повість чи роман про село, а з’явився цілий новий роман про зміни в суспільстві, особливо в середовищі інтелігенції.

Роман обговорювався не один раз, не раз з приводу нього робились дуже відповідальні заяви, не раз партія і уряд вносили свої корективи. Виступали і критикували його заповзято товариші по перу, не вмовкали ті, хто називався критиками,—  одне слово, це ціла окрема тема, котрої досі ніхто не торкався. Точніше, це окрема драма, учасниками якої були люди, які мали письменницький талант і через це були поставлені між собою в такі відносини, про які, попри все, чисто по-людськи, соромно згадувати. Щоденний терор, невпевненість у завтрашньому дневі, боязнь промовити слово, постійне озирання позад себе, панічний страх перед «партією і урядом» у мундирах НКВС, роблять своє.

19 вересня 1952 року головний редактор Львівського книжково-журнального видавництва тов. Цмокаленко на основі рецензій тов. Лозового, цензора П. Кущинського та редакційного висновку молодого редактора Анатолія Дімарова підписав до друку новий варіант повісті Ірини Вільде «Повнолітні діти». Фактично, це була компіляція з трьох «передвоєнних» повістей, відомих під об’єднаною назвою «Метелики на шпильках». Зрозуміло, що кожен з рецензентів мав свої зауваження, які мусила врахувати авторка, а також зрозуміло, що найбільше претензій до того твору було з ідеологічного боку, але молодому редакторові здавалось, що ніякої крамоли в повісті немає, а тому він радо погодився бути редактором видання.

Робота в друкарні посувалась досить швидко, і вже в листопаді були гранки, які, як належить, вчасно вичитані автором, коректором та редактором, невдовзі був готовий і сигнальний примірник, а наприкінці 1952 року повість Ірини Вільде «Повнолітні діти» з’явилась у продажі. Тираж— 30 000 примірників. Вже 16 лютого 1953 року з Києва від Управління у справах поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі при Раді Міністрів УРСР за підписом заступника начальника Управління тов. Лосєва надійшла вимога до головного редактора Львівського книжково-журнального видавництва тов. Цмокаленка, щоб не пізніше 25 лютого 1953 року дати пояснення, чому у видавництві вийшла книжка Ірини Вільде «Повнолітні діти», пронизана наскрізь тенденціями, не властивими для радянського письменника (ДАЛО, фонд Р —  1695, опис 1, справа 40, арк. 58).

Полинув запит і у Спілку до тов. Петра Козланюка. Як і належиться, Петро Козланюк на гадав шановним працівникам Управління, що «Ірина Вільде —  прозаїк, депутат Львівської обласної Ради депутатів трудящих, член правління Львівської організації СРПУ. Тов. Вільде відноситься до найбільш творчо активних письменників Львова. За період від 2-го з’їзду письменників вона видала 5 збірок оповідань і новий перероблений варіант роману «Повнолітні діти» (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа ЗО, арк. 28).

Давши коротку характеристику збіркам, Петро Козланюк не міг не зауважити, що «в минулому Дарія Дроб’язко мала в своїй творчості ряд серйозних помилок, які виходили з буржуазного об’єктивізму письменниці. За роки радянської влади письменниця наполегливо переборювала ці свої помилки, оволоділа принципом соціалістичного реалізму. Внаслідок їй вдалося написати ряд оповідань, п’єс і повістей, в яких з позицій письменника висвітлюються важливі події в житті українського народу, зокрема інтелігенції. Однак Дарія Дроб’язко до цього часу ще не звільнилась від старого багажу, внаслідок чого в її романі «Повнолітні діти» був припущений ряд серйозних помилок ідеологічного характеру. Дарія Дроб’язко зуміє перейти ці помилки, бо бере активну участь в житті письменницької Спілки і навчається у вечірньому університеті марксизму-ленінізму.

Зараз письменниця доробляє роман «Сестри Річинські», готує до друку збірку оповідань».

Відповідь головного редактора Львівського книжково-журнального видавництва тов. Цмокаленка на відміну від відповіді П. Козланюка була об’ємною. Аж на 33 сторінки. (ДАЛО, фонд Р-1695, опис 1, справа 40, арк. 59— 92). Окрім того, була надіслана в Управління й первинна документація, на основі якої було винесено рішення про друкування повісті «Повнолітні діти».

Основну грунтовну рецензію дав рукописові В. Лозовий. Він, безумовно, зауважив суттєву різницю в довоєнному виданні повістей, які склали основу «Повнолітніх дітей», та новопрепарованій повісті. «Коли в першому варіанті,—  писав він (ДАЛО, фонд Р-1695, опис 1, справа 22, арк. 98— 114) боротьба шкільної молоді велась виключно в національних рамках і не виходила поза шкільні мури, а шкільний нелегальний гурток складав щось одне надкласове ціле, то в новому варіанті розвиток боротьби приводить до розколу гуртка. Націоналісти створюють окрему групу, а передова частина молоді об’єднується з революційними елементами міста». Звичайно, що це великий успіх і результат навчання у вечірньому університеті марксизму-ленінізму, але от,—  твердить В. Лозовий,—  не видно в повісті, як оця від’єднана від загального шкільного гуртка передова молодь діє з революційним гуртком поза мурами школи, в місті. Ні словечка. Це вже погано.

Кардинальним недоліком повісті тов. Лозовий вважав те, як автор дивиться на події, що розгортаються, не очима депутата Верховної Ради чи депутата обласної Ради, а очима підлітка Дарки Попович. Від того й біда. Бо підліткові, та ще й старих часів, не дано було бачити того, що може бачити депутат Верховної Ради.

Подав В. Лозовий і поради, внаслідок яких твір Ірини Вільде може стати «цінним вкладом в українську літературу».

Та найцікавіші у тому є редакційні висновки:

 «Роман «Повнолітні діти» справляє таке враження ніби він написаний не в умовах вільного радянського ладу, а в тій же старій буржуазній боярській Румунії, коли біля автора стояв якийсь Іванчук і коли говорити про возз’єднання було таки небезпечно: донесе сигуранці».

Остаточний висновок: «Роман «Повнолітні діти» є приреченим». А винний у всьому є молодий недосвідчений А. Дімаров.

Справу з «Неповнолітніми дітьми» вдалось якось зам’яти, хоча преса з приводу серйозних промахів цього твору ще довго вирувала. У «Львовской правде» з критикою виступив Микола Далекий, а В. Речмедін навіть виніс критику на сторінки «Літературної газети». Стаття так і називалася «Серйозні недоліки одного роману...»

Від Ірини Вільде вимагали серйозної реабілітації. Їй допомагають, щоб вона змогла написати гідний радянської дійсності роман чи повість. Її посилають у відрядження. Спочатку в Косів на ціле літо, аби придивилась до життя, а згодом на місяць у Молдавію, після поїздки до якої Ірина Вільде заявила, відповідальним особам, що нова книжка про щасливе сьогодення у неї вже визріла і вона готова сісти й написати її. Ірину Вільде для написання цієї обіцяної книжки посилають на Ризьке узбережжя (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 42, арк. 28).

Нарешті вона кладе на стіл тов. Цмокаленка нову збірку, яка мала авторську назву «Дивлюсь і бачу». Сюди входили оповідання та нариси: «Як мене життя розуму вчило», «Нова Лукавиця», «Коломийські зустрічі», «її портрет», «Весна», «Історія одного життя», «Дивлюсь і бачу», «Ми за мир», «Звичайна бібліографія», «Яблуні зацвіли вдруге». Основним рецензентом збірки, окрім цензорів, був Микола Далекий, який, крім детективів, писав ще й закриті рецензії.

Найперше,—  зазначив рецензент,—  такі нариси, як «Дивлюсь і бачу», «Звичайна бібліографія», «Перший день у школі» в наш час просто соромно брати в руки.

Це була чистісінька правда!

«Говорят,—  писав у рецензії тов. Далекий (ДАЛО, фонд Р— 1695, опис 1, справа 31, арк. 57— 68),—  что автора следует критиковать только за то, что он написал, а не за то, чего он не написал. Неверно! А Ирина Вильде оставила вне поля своего зрения агротехническую науку, пришедшую на помощь колхозным хлеборобам, машинную обработку земли, общественные формы труда, мастеров высокого колхозного урожая. Это не мелочь. Это во всяком случае куда важнее, чем, например, жанровая сценка «як дівчина купує капрони...»

В багатьох моментах авторка демонструвала такі досягнення соцреалізму, що з нею не міг погодитись навіть Микола Далекий. От уривок з рукопису, який він цитує у рецензії: «Немислимо було встрявати з дівчатами у розмову, бо вони мчать на перегони з вітром (дівчата їдуть по дорозі на велосипедах —  Р. Г.). Але це ні чого. Нічого те, що ми не знаємо про них, котра скільки процентів виконувала понад план, котрій належить раціональна пропозиція, що зовсім не ознайомлені з їхніми побутовими і сімейними умовами». А потрібно, шановна Даріє Дмитрівно, не писати, що «не знаємо», «не ознайомлені». А знати, ознайомитись, а тоді створювати повнокровний радянський твір. І не тільки знати про рацпропозицію, перевиконання плану, а чого вони в робочий час мчать на велосипедах. А що в них у голові, га? А може засіли антирадянські думки?

Особливо обурили рецензента «Коломийські зустрічі». Подумати тільки: авторка зустрічається і з тим, і з тою, і з сим, і з цим, а ніде не зустрічалась з братами-визволителями, які принесли українському народові щастя, мир і культуру, навчили людей читати газетні і журнали, написати листа і відігнали від церковного дурману. Чи не бачила авторка тієї допомоги зі Сходу? Де радянські спеціалісти, які мають вчити галицького українця? Їх чомусь на сторінках «зустрічей» немає.

Збірка на цей раз пройшла густе сито рецензентів і вийшла під назвою «Нова Лукавиця» у 1953 році. До неї увійшли «Як мене життя розуму вчило», «Нова Лукавиця», «Коломийські зустрічі», де вже були й брати визволителі, «її портрет», «Весна» та «Історія одного життя». Тираж —  масовий, 148 сторінок друку.

Книжка нарисів «Нова Лукавиця» мала великий успіх: якщо судити з того, що і хто саме про неї писав та хвалив. 10 серпня 1954 року про книжку писав О. Губам у «Радянській Буковині», О. Ідей «своє удовлетворение» виповів у «Львовской правде» 5 січня 1954 року, 17 липня 1954 року аналогічне зробив П. Загайко у «Вільній Україні», трохи скоріше, 13 липня 1954 року, похвалив на сторінках провінційної «Прикарпатської правди» Федір Погребенник.

Нарис «Нова Лукавиця» був інсценізований і багато разів передавався по радіо.

Цього 1953 року спеціально для виборів до місцевих рад було випущено в «Держлітвидаві» оповідання «Кури». Редактор —  А. Коваль. Книжка містила багато гарних малюнків, а йшлося в оповіданні про колгоспне життя, яке активно пропагує мудра вдова Анна одноосібникові Івану. Можна бути впевненим, що таки Анна переконає одноосібника Івана в тому, що колективне ведення господарства має значні пере ваги над веденням господарства одними руками.

Ця ж агітка містила ще «Найману силу», котра за духом нагадує відомий вчинок Павлика Морозова. В «Найманій силі» тато —  куркуль для своїх дітей ховає зерно, аби не прийшла червона мітла і не забрала його, але діти з тим не погоджуються. Ціла бригада Павликів Морозових!

Спеціально для виборів 1953 року Ірина Вільде підготувала книжечку на 23 сторінках машинопису, яка мала назву «Марта Жукова віддасть свій голос за народного кандидата». Агітка ця рецензувалась Миколою Далеким, який дав їй надзвичайно високу оцінку (ДАЛО, фонд Р —  1695, опис 1, справа 31, арк. 57), бо, як вважав він, це була глибоко антирелігійна річ. Ця антирелігійність виявлялась у тому, що монахиня Марта, захопившись індустріалізацією, колективізацією та новим життям, яке принесли брати-визволителі, кидає монастир і втікає з нього, аби будувати нове життя. Це життя розпочне з того, що віддасть голос за народного депутата. На думку рецензента, Ірині Вільде вдалось переконливо довести образом Марти Жукової, який опіум впускає у маси церква і попи.

Однак цього всього, виявляється, ще замало. Потрібно було створити щось більш радикальне і нове, щоб справді засвідчити перед радянським народом, що вона радянська письменниця. Правління Спілки вимагає від неї цієї роботи цілком серйозно.

 

 

А її мучать «Сестри Річинські...»

Вимогою правління нехтувати не можна, а тому вона заявляє на засіданні, що планує випустити збірку нарисів та оповідань під назвою «На порозі». Зміст зрозумілий із самої назви, але вдалось книжку випустити «не найближчим часом», а аж 1955 року в Києві у «Держлітвидаві», та ще зі вступним словом Йосипа Цьоха. Збірка справді вміщувала багато нових творів письменниці, але й багато старих, які вкладалися в палітру уславлення щастя, принесеного радянською владою. Тут і «Поема життя», «Щастя», і «Одного весняного вечора», і «24 години», «Наші батьки розійшлись», «Кар’єра», «Роман жениться», «Товаришка Маня», «Ті з Ковальської», «Топорище», «Ольга Борисюкова», «На порозі», «З породи куколю», «Так, це Тося», «Любов», «Отець Аркадій» та «Мати».

Оскільки справа із виданням цієї книжки затягувалась, то частину нарисів та оповідань вдалося випустити у серії «Бібліотечка українських оповідань» київського видавництва «Радянський письменник». Збірка називалась «Оповідання», а вийшла вона 1954 року.

Поруч із збіркою «На порозі» Ірина Вільде планує роботу над повістю «Хроніка одного будинку». Це був неймовірно цікавий задум. Мала намір розповісти про кожне помешкання, його людей, історію, проблеми. Зреалізувати задум вдалося лише частково в «Зеленій брамі». Планувався збірник нарисів «Дорожні нотатки», а також «Пьеса об учащейся молодежи Львова», перероблений роман «Сестри Річинські». Планувалась робота над сценарієм фільму про Львів —  «Юность старого города» (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 43, арк. 13).

І все-таки, незважаючи на такий розмах і такі творчі плани, у своєму звіті за поточний рік роботи Спілки Петро Козланюк змушений був зазначити, що такі «прозаїки, як Ірина Вільде, Михайло Бірюков та інші в окремих своїх оповіданнях і нарисах про наших радянських колгоспників зображали їх у спотвореному фальшивому світлі» (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 53).

На зборах так і відзначили, що не з усіма завданнями Ірина Вільде справилась, допускала помилки.

Наступні роки не були кращими. Спілка перебралась у нове приміщення на вулиці Чернишевського, 17. На його обладнання (колишню власність колегії адвокатів) було виділено 81 651 крб. (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 41), на ці часи фантастичну суму. Передусім Спілка придбала крісла, а згодом більярд, на якому дуже вправно навчилася грати тодішня секретар-машиністка. (Де він зараз?)

Невдовзі прийшов час розвінчання культу Сталіна і критики діяльності Спілки, розкривались деякі акції,—  одне слово наступила відома хрущовська відлига.

Цей період у житті Ірини Вільде був одним з найплідніших і, мабуть, найщасливіших. Старший син після закінчення школи вступив на електрофакультет Львівської політехніки, але захопився східними мовами і залишив працю за спеціальністю. Згодом вступив у інститут східних мов у Ленінграді, закінчив його. Одружився з Лесею Білинкевич, дочкою щирої приятельки письменниці з юнацьких літ Михайлини Білинкевич.

Я свого часу звернувся до Михайлини Білинкевич з проханням написати спогади про Ірину Вільде, бо знав, що вона знає про неї найбільше. Вона першою розповіла мені про час написання «Сестер Річинських», прототипи «Повнолітніх дітей», окремі факти з життя Дарини Дмитрівни. Чоловік Михайлини Білинкевич —  відомий франкознавець, у їх домі я часто бував як з Іриною Вільде, так потім уже і без неї. На моє прохання написати спогади Михайлина Білинкевич відповіла так: «Шановний Романе Дмитровичу, відносно Вашого задуму, щоб вшанувати пам’ять Ірини Вільде, відношуся схвально. Саме Ви жили в її домі якийсь час, а потім часто спілкувалися з нею, маєте повне право взятися за це діло. Ледви чи хтось інший, навіть з круга її знайомих, схоче взятися розшукати матеріалів, довідок, споминів.

Листів Дарії Дмитрівни в нас немає, бо листування заступав нам телефон, часті зустрічі, а той один-одинокий, який я мала, так глубокого інтимного характеру, що я б ніколи не погодилася його публікувати і тому знищила його.

Споминів про неї не напишу (Ви і так будете мати їх багато). Д. Д. це мій біль, який ледви колись притихне.

Якщо б між нами не було того злочасного супружжа між нашими дітьми... Може з часом...

В Івано-Франківську живе її шкільна товаришка з гімназії Цвек Дарія, авторка прекрасних кулінарних книжок. Адресу її дістанете в редакції «Прикарпатська правда». Вона вела в газеті кулінарний куток. Не забувайте за Марину Крих (як замужем не знаю), Д. Д. уважала її за свою велику приятельку.

В селах Чернівецької області, Веренчанці й Лукавиці, де її батьки довгі роки учителювали, де вона провела своє дитинство і про які вона пише з великою любов’ю у своїх творах, може, живуть люди, які пам’ятають її. Вже тепер не раз вона бувала в них, і школи, і громадськість тих сіл проводила зустрічі з нею.

Між іншим таку одну подорож у товаристві львівських письмеників описує Іваничук у «Жовтні», не пам’ятаю которого року.

Щасти Вам Боже в цій нелегкій роботі. З пошаною до Вас Білинкевич М. Ю.»

Лист написано в Коломиї, 17 березня 1986 року.

Так, подружжя дітей Ірини Вільде та Михайлини Білинкевич розпалось. Леся Білинкевич стала дружиною Миколи Вінграновського. Ярема Полотнюк також вдруге одружився.

Я зібрав багато спогадів про Ірину Вільде від людей. Це було мені легко зробити, бо я їх знав. Та всі ті спогади дуже схожі між собою, майже нічим не відрізнялись. Я зрозумів, що у Вільде не було щирих приятельок, друзів. Вона не підпускала їх до себе, хоч кожен про неї говорив, як про людину надзвичайно йому чи їй близьку.

Нічого цікавого не розповіли мені і на Буковині, Станіславівщині. Тільки Михайлина Білинкевич знала, відчувала і розуміла той страшний біль, який Ірина Вільде змушена була носити все життя. Вона розуміла, що означає та її горе звісна веселість, забави... Біль стогнав так голосно, що його потрібно було заглушити музикою, співом, вигуками веселості й радості. Той останній вигук чули всі. Того першого —  майже ніхто.

Трохи було клопотів з Максимом. Його змушена була з дев’ятого класу Львівської середньої школи № 8 перевести у Станіславів, де жили дід і баба. Там він закінчив школу і вступив на хімічний факультет Львівського університету, де ми й зустрілись восени 1959 року...

1961 року, коли ми були на другому курсі, виявилось, що Максим організував і очолив «буржуазно націоналістичну організацію», зміст діяльності якої був яскраво виражений у самій її назві: «Чорна стріла смерті». Чим займалася ця організація, що мала на меті, що вже зробила і що мала на меті зробити,—  того всього ми, студенти, не знали. Як виявилось, у цю організацію входив наш комсорг (чи староста —  вже не пам’ятаю) Микола Могильницький з Дрогобича. Я на той час пішов з хати Вільде, бо восени Максим заявив, що у нас на курсі самі селюхи і нема з ким поговорити. Однак це не заважало в хату Ірини Вільде приходити мало не щодня.

Як виявилось на зборах, мала ця організація, яка складалась з п’яти чи шести чоловік, печатку митрополита Андрея Шептицького, свій архів, документи, а Максим, як керівник, мав пістолет.

На курсі всі знали про Максимову пристрасть до зброї і знали, що він дуже добре з нею обізнаний. Ми мали постійну можливість слухати його справді цікаві оповіді про різні види ще неіснуючої зброї, але зробити їх, як виявилось, було легко. Особливо носився Максим з ідеєю створення пластикової бомби, яку можна приклеювати. Він демонстрував нам на практиці різні вибухові суміші і ми з великим інтересом спостерігали за всім цим, хоча кожен з нас вважав Максима диваком. Вдома він мав чимало хімікалій і робив експерименти, проти яких протестував увесь двір. Саме це й було причиною, що Ірина Вільде вивезла його до батьків, аби там закінчив школу.

Часто ранок на Кривоноса починався скандалом. Максим виявляв, що пропали його реактиви: мама рано-раненько повиносила їх у якісь ями на Високий Замок, що був поруч.

Вона його хотіла зацікавити чимось іншим. Не виходило. Все, чим я його намагався зацікавити, було даремним. Максима тягнуло до вибухівок та зброї.

Врешті —  з організацією. Зібравши кількох хлопців, які мали ту ж пристрасть до зброї, він розробив генеральний план розвитку організації, поділивши карту України на п’ять «округів» (відповідно до кількості членів організації), де вони мали право поширювати свій вплив. Далі виявилась ще глупіша історія. Максим вирішив, що він разом зі своєю організацією допоможе міліції виловлювати шпигунів. Тому прийшов у міліцію, показав зброю, печатку, весь архів,—  і запропонував співробітництво.

Його слухали, обіцяли, він вірив, тішився. А потім... потім виявилось, що це не дитяча хвороба, а звичайнісінька... «націоналістична терористична організація»! Як прекрасно, що в ній був син Ірини Вільде! Тепер з нею можна було звести порахунки. Максим був у руках КДБ. Не могло воно забути влаштування Іриною Вільде приїзду до Львова Драча, Вінграновського, Дзюби. Не могло подарувати «Сестер Річинських», її пристрасне намагання повернути в нашу історію несправедливо викинуті з неї імена діячів культури...

На курсі зробили комсомольські збори. Розглядали вчинок Максима. Перед тим мене попросила зайти на Кривоноса Ірина Вільде. Мати. Ніколи не забуду того її плачу. Сенс тих нарікань і плачу до мене дійшов лише тепер, розумію ту фразу, яка так часто повторювалась: «За що, що вони від мене ще хочуть». Вона просила мене переконати товаришів, що нічого спільного вигадка Максима з націоналістичною організацією не має, що виникла та організація через те, що Максим поначитувався детективів. Врешті, що така його природа, схильність до подібних справ.

Я був шокований усім. На збори прийшли якісь типи, котрих було більше, ніж студентів у нашій групі. Відбулись ті збори в неіснуючій тепер аудиторії фізичної та колоїдної хімії, де опісля нам читав лекції академік Роман Кучер. Нас переконували, нам доводили... Все відбувалося за сценарієм. Це збагнув також пізніше. Активістам не закривались роти. Ми сиділи і тремтіли. Так, ми тремтіли. Ми були вже занадто повнолітніми дітьми, щоб розуміти, що чиниться, і вже мали в собі повно того страху, який винесли з дому, коли робились обшуки, коли записували в колгоспи, коли йшли збирати податок, коли був «добровільний займ».

Так, ми з того покоління, яким батько був страх, а мати —  покора. Це правда. Нас, отих селюхів, як нас одного разу назвав Максим, і не питали, що ми думаємо. Для цього вже все було підготовано і завчено. Максима виключили з комсомолу і з університету. Ми всі одноголосно проголосували «за», крім одного, що утримався. І це також було передбачено сценарієм. Аби було й надалі парторганізації над чим працювати...

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.