Таємниці Ірини Вільде-4

...Ще годувала дитину грудьми. Вважала, що її страх передався синові і вона в тому винна, що він заїкувався. Возила його по усіх медичних світилах, особливі сподівання покладала на якогось професора в Харкові, але поправити становища не вдалось. Будь-яку кривду, вчинену будь-ким Максимові, вважала за свою особисту. Тремтіла і берегла його, як могла, Заради нього готова була піти на будь-які жертви. Заради нього могла навіть принижуватись.

Уже тепер, працюючи над особистою справою Євгена-Володимира Полотнюка, яка зберігається в ДАЛО, я в цій особистій справі знайшов дві фотографії Євгена Полотнюка. Був вражений —  Максим як дві краплі води схожий на батька. Ті ж випуклі примхливі губи, те ж підборіддя, чоло, погляд...

У Ходорові, у батьків, не можна було залишатись. Надто добре всі знали, хто така Ірина Вільде і що сталося з її чоловіком. Працювали там учителями. Не записувались до фольксдойчів, хоча мати Адольфіна Гнатівна Янушевська була стопроцентною німкою.

Поїхала з Максимом у Добрівляни до брата та його дружини Іванни Кецало. Там і дочекалася відступу німців та приходу радянських військ. Ждати, зрештою, було недовго.

Даремно Ірина Вільде вважала, що нова влада так і повірила, буцімто її чоловіка розстріляли німці тільки як заложника. Знали, звичайно, більше. «Писательница Ирина Вильде (действительная фамилия Макогон),—  писалось у так званій «справці» на неї, що зберігається сьогодні в особистій справі письменниці,—  37-ми лет, украинка, уроженка г. Черновы. Ее родители —  народные учителя начальных школ, ныне проживают в городе Ходоров, Дрогобычской области.

Макогон окончила гимназию и два года обучалась во Львовском университете им. Франка. С 1932 по 1939 гг. редактировала газету «Жиноча доля» в г. Коломыя и одновременно занималась литературной деятельностью. Ее отдельные рассказы, характера любовной провинциальной жизни, в 1936 г. напечатаны в сборнике «Химерное сердце». В этом же году были изданы два ее романа: «Бье восьма» и «Метелики на шпильках», в которых она последовательно описывает процесс развития женщины, начиная со школьных годов.

В период 1939— 1940 гг. Макогин являлась членом филиала Союза Советских писателей Украины в гор. Львове и сотрудничала как литературный работник в различных советских га зетах.

В период немецкой окупации, она проживала в районе Микуличин Станиславской области вместе со своим мужем — лесным инженером, работавшим в лесничестве, который за обнаружение в лесах его района склада оружия —  был в октябре месяце 1943 г. гестапо арестован и растрелян. В период окупации Макогон нигде не работала, написав за это время пьесу-комедию, название и характер которой не установлены.

В настоящее время проживает в гор. Ходоров Дрогобычской области вместе со своими детьми и имеет намерение выехать на жительство в г. Львов.

Нач. управл. НКГБ Львовской обл.

Волощенко.

11 октября 1944 г.г. Львов».

 

 

Дивно, що таку деталь, як характер п’єси, НКГБ не знало.

Тим не менше, невдовзі Дарина Дмитрівна справді прибула до Львова. Прийняла її до себе Ольга Дучимінська, що мешкала на вулиці Верхратського, 10, у квартирі 7. Після її арешту ту квартиру окупував «начальник», який проводив арешт. Його нащадки досьогодні сплять на перинах, ліжках і користуються посудом, що належали Ользі Дучимінській...

Однак треба було влаштовуватись, шукати постійне житло, якось визначитись. Вона сама, без будь-якої підтримки. Навіть дітей нема з ким залишити. Врешті, вдалась до кроку, за який опісля дуже шкодувала —  Максима і Ярему влаштувала у сирітські притулки, про які буде опісля писати у своїх творах, на вулицю Куркову (сьогодні —  М. Лисенка). Максим не міг ніяк звикнути. Одного разу влаштував дивовижну істерику, яка буквально приголомшила її. Вхопився їй за зап’ястя так, що не могла відірвати. Тоді забрала його з притулку і привела знову до Дучимінської. Не було дров, щоб опалювати хату, не було вугілля, не було газу. Мали електричну плитку, на якій і варили їсти.

Це був страшний для неї час. Вона горнулась до Спілки письменників, шукаючи там порятунку. А там активно займались вивченням її минулого...

 

... В особистій справі Ірина Вільде зазначила, що зі студентських літ в «ніякі революційні організації не входила», а також була «осторонь всіляких націоналістичних угрупувань. З 1929 по 1930 рр. була членом правління загальностудентського товариства «Студентська громада», що займалася побутовими та організаційними питаннями студентства».

Ірина Вільде писала неправду. Вона навіть не знала, що її перевіряють, і співробітниця спецархіву тов. Паранчук у її карточку записує, що належала Дарія Макогон до націоналістичної організації «Пласт». Порядковий номер спецкарточки Ірини Вільде був 2366. Правда, це було ще тоді, коли була ученицею Станіславівської гімназії у 1928 році. (ЦДІА України, м. Львів, фонд 78 с— 389, опис І, справа 135, арк. 167).

Із гуртками, які б у термінології більшовиків отримали назву націоналістичних, була зв’язана постійно, а навіть і сама їх творила.

Найголовніший свій гурток, який створила, хотіла назвати іменем Ольги Кобилянської. Бо дуже любила жінок, виведених нею. «Царівну» та Наталку просто обожнювала. Написала Кобилянській листа дозволити назвати гурток її іменем. Ольга Кобилянська відписала, що згоджується і тішиться, що має той гурток на меті самоосвіту та вправу в літературі. Той лист зберігала до останніх днів. Такий маленький рожевий конверт. Берегла його у валізі, де окрім чотирьох Євангелій, були ще твори Зофії Налковської та Марії Домбровської. Останніх двох дуже високо цінила і вважала каріатидами польської літератури.

Члени самоосвітнього гуртка ім. Ольги Кобилянської зібрали поміж себе гроші і купили повне видання творів В. Винниченка, які випустив у Харкові «Рух». При переїзді із Кривоноса на Чумацьку ці книжки чи десь запропастилися, чи просто їх хтось потягнув, але факт, що Дарина Дмитрівна за ними дослівно розпачала.

І ось тепер Львів. Страшний і ворожий до неї. Двоє дітей, яких треба нагодувати, розруха, голод і насильство. Вона в розпачі звертається за допомогою у Львівський облвиконком. Про сила грошей, бо нема за що вижити. Невідомо, хто підказав їй зробити цей крок.

Допомога була видана в розмірі 1500 крб. і записана в актах (ДАЛО, Р-221, опис 2, справа 967) цифрами та словами, бо сума справді на ті часи велика (мій батько заробляв 40 крб., а мама в колгоспі за рік 2 крб). Виділено гроші було 6 листопада 1944 року з фонду побутових послуг і завірено підписами голови облвиконкому тов. Козирьова та секретаря М. Томенка.

Допоміг у житейських проблемах Михайло Рудницький, той, який напевно, першим визнав могутність таланту Ірини Вільде і вмів її захистити перед тодішньою критикою. Він і знайшов їй квартиру на вулиці Кривоноса, 33, під самим Високим Замком. У цьому будинку мешкали його родичі Терпеляки, опісля великі друзі Дарини Дмитрівни. Їм Михайло Рудницький був дуже зобов’язаний: під час війни Терпеляки переховували професора на лісничівці.

Після війни він знову виплив на поверхню і став одним з дуже діяльних членів Спілки письменників.

Як свідчать документи, Львівське відділення Спілки письменників доручалося створити Петрові Козланюку (ДАЛО, фонд Р-2009, опис І, справа 3, арк. 2), водночас йому було довірено організувати також журнал, назва для якого в партії та уряду з Києва була готова: «Радянський Львів». За тиждень Петро Козланюк уже звітував, що справи з організацією журналу йдуть добре, а твори до першого номера подали Ірина Вільде, Михайло Рудницький, Михайло Возняк, Філарет Колесса, Ярослав Галан, Ян Бжоза, Денис Лукіянович, Андрій Волощак. Про стан речей серед львівських письменників доповів Петро Козланюк і в записці Львівському обкомові КП(б)У 4.09.1945 року.

Важко собі уявити і тодішню цензуру і тодішніх редакторів, проте 1945 року Ірині Вільде вдалось випустити у видавництві «Вільна Україна» абсолютно без змін (у порівнянні з довоєнним виданням) повість «Б’є восьма».

На цей час припадає і її активне намагання (не без допомоги Михайла Рудницького) опублікувати роман «Сестри Річинські». Уривки з роману «І це називається доля» (перший роз діл роману, в якому розповідається про перебування Олени Річинської в Ладиків) та «її діти» вона публікує в першому номері журналу «Радянський Львів» цього ж 1945 року.

Робить вона спробу надрукувати уривки з роману і в «Літературній газеті» (20 грудня 1945 року). Однак виявляється, що тепер для публікації будь-якого художнього твору потрібно пройти апробацію та обговорення в Спілці, і на це має бути окремий протокол. Позитивне рішення, як виявилось, також ще не є гарантією, що твір буде опублікований. Для цього потрібно ще й рецензію редактора у видавництві, декілька «сторонніх» рецензій для об’єктивності, а також дозвіл цензора.

Роман забракували відразу ж на першій стадії. Як повідомив «Радянський Львів» у своєму першому номері за 1945 рік, «пройшло обговорення роману «Сестри Річинські», однак результати того обговорення журнал з невідомих причин не подав. Не зберігся архів з того часу, а тому як все виглядало насправді —  важко сказати, але фактом є те, що в той час «Сестри Річинські» не були надруковані. Зі слів Дарини Дмитрівни відомо, що різко критикував роман Денис Лукіянович, вважаючи його абсолютно непотрібним нашій літературі, бо хіба нам цікаво, що сталось з дочками попа, який, як тепер виявляється, був ворогом народу. З думкою Лукіяновича, навіть ще не письменника, а з письменницького активу, погодились і актив, і письменники, роман був забракований і «даний на доробку». Ця доробка тривала майже двадцять років.

Та попри це уривки з роману друкуються у тодішній дуже вузькій і нечисленній за кіль кістю періодиці. Уривок з роману під назвою «Тризна» (похорон і обід в пам’ять Аркадія Річинського) друкує четверта книжка цього ж «Радянського Львова», а перший номер журналу «Україна» за 1946 рік друкує розділ, який стосується Нелі. Журнал публікує і фотографію письменниці. Це вже не Маріка Рок...

Починає заїдати шаблон. Її публікації про визволене радянськими військами місто Львів під назвою «Рідне місто» вже викликають у читача оскомину. Така буйність, такий політ пера, така розкованість у «Сестрах Річинських» і така убогість в отих нарисах, ніби робить вона це з-під палиці. Її дивовижно багато друкує газета «Правда Украины» і невдовзі вона стає її власкором. Це означає солідну зарплату для власних послуг з шофером...

Партія і уряд не байдужі до творчості такої талановитої письменниці як Ірина Вільде. Її декілька разів протягом останнього часу запрошують в обком і ласкаво пропонують свої послуги для вирішення «ідеологічних проблем» її творчості, одночасно не забуваючи нагадати, чого саме від неї чекають. О, вона мусить знати, що партія і уряд довготерпеливі, але і їм терпець може урватись, правда, Дарино Дмитрівно? Чи не так кажуть у народі, га? Партія не збирається, вибачте, церемонитись з тими, хто не з нею і не допомагає їй. Ми знаємо багато способів, аби досягти свого. Ми вам бажаємо хороших успіхів, тов. Вільде. Ну, а для того, щоб мати щоденну допомогу, партія і уряд вирішили допомогти вам в особі Богдана Дудикевича, котрий став директором музею В. Леніна у Львові, та М. Рудницького, бо він хоч і не так ідейно підкований, як товариш Дудикевич, але краще знається на літературі, бо писати так по-суконному, як це робить тов. Дудикевич, не можна. Все ж таки це художня література, правда тов. Вільде?

Під їх впливом і «мужніла» Ірина Вільде і «мужнів» та «загартовувався» її талант. Окрім того, що вона щоденно отримувала практичні уроки, протягом двох років тричі на тиждень відвідувала курси марксизму-ленінізму. Закінчила їх успішно, навіть отримала червоний диплом. Для того, щоб було видно, що українська інтелігенція вчиться жити по-новому, а водночас перейнята творами класиків марксизму-ленінізму в другу чергу, а в першу —  творами батька Сталіна, то й ходила Ірина Вільде разом з товаришами та товаришками з цими «безсмертними» книгами під пахвою. У торбу класти не рекомендувалось. Це не анекдот і не жарт. Це були реалії тодішнього життя, як і реалією було те, що одна дуже поважна жінка, вчена із світовим іменем, готова була накласти на себе руки, бо не могла подолати ті премудрості Леніна-Сталіна і перед екзаменом у розпачі товкла головою об стіну, а товаришки її заспокоювали і поспіхом пояснювали основні положення ленінсько-сталінської національної політики.

Зрозуміло, що книги носились для вигляду, так само як Львів мав свого часу зглядатись на визволительок, які в пограбованих нічних сорочках ходили в театр, а свою грамотність і куль туру демонстрували тим, що ходили по вулиці і читали газети. Таке було розпорядження. На справді тодішні курсанти навчались зі всіляких методичок, розробок з того чи іншого питання, аби засвоїти геніальну премудрість тієї науки, що матерія є первинною, а свідомість вторинною. Курсантів, чи то пак студентів того університету не привчали читати оригінали, бо може статись, що написане в них не все буде правильно сприйняте, написане «геніями людства», а от в розробках буде все так, як потрібно. Та наука для Ірини Вільде закінчилась одного разу скандалом. Десь вона виступала і сказала, що не треба читати оригіналів, а читати методички і розробки. Але часи вже були не ті, вже трохи давали «розкрити писки», які перед тим були затулені, а, окрім того, кожен сам боявся їх розтулити. Ірину Вільде зі сторінок обласних газет покритикували і вказали, що саме наші біди в тому, що ми віримо тим методичкам, а не хочемо самостійно думати. Тим і користувались вороги нашого народу і так коментували ті без смертні твори, що й призвело до перегину лінії партії...

Від випускниці такого вузу вимагають набуті знання втілювати в практику...

Від неї, як і від кожного члена СРПУ, вимагають безпощадно боротись з минулим. Таке враження, що кожному тодішньому членові потрібно було засвідчити перед обкомом партії, що радянський письменник «бдит» і «на страже». Починається те, чого письменник раніше не знав і робити вважав нижчим своєї гідності. Доноси. Вони ніби плануються. Вартість і від даність письменника починає цінуватись тим, скільки доносів на свого товариша або людину з своєї сфери він зробив.

Часом це все починає набирати потворних форм. 31 лютого 1945 року Петро Козланюк  скаржиться тов. Мазепі І. І., секретарю по ідеології, про те, що в середовищі книговидавців є ще люди минулого, які не дають радянським письменникам жити. От таке хамло і без просвітній пережиток минулого с у видавництві «Вільна Україна» у вигляді бухгалтера Стефанишина, який раніше працював «у спекулянта книгами Тиктора». Там, у того Тиктора, він привчився до хамської поведінки і тому хамить таким письменникам, як Ірина Вільде та Володимир Бєляєв. Від Ірини Вільде вимагають пояснень, тобто звичайного доносу, і погрожують, що радянський письменник повинен не захищати ворога народу, а бути нещадним із ним. Директор видавництва також пише пояснення і скаржиться, що не має ким замінити бухгалтера, бо люди, яким можна було б довірити таку справу і які є відданими борцями партії, не вміють рахувати...

Відношення до «свого» і до «ворога народу» Ірина Вільде відчула відразу, з перших же кроків роботи Спілки. Власне, цієї Спілки і не було кому гідно репрезентувати...

На одному з перших засідань цієї Спілки виникла ідея «якось по-людськи» вшанувати тих письменників, які загинули в перші години бомбардування Львова і встановити їм хоч би якусь пам’ятну таблицю. Всім було відомо, що загинули Олександр Гаврилюк, Степан Тудор, Софія Харшевська та Франц Парецький. Це було 22 червня 1941 року.

Письменники звернулись до тов. Мазепи І. І. з клопотанням зважити на їх прохання і всім чотирьом встановити пам’ятну таблицю або ж кожному зокрема на місці їх загибелі. Тоді виявилось, що на таку честь і пам’ять заслужили пролетарські письменники-революціонери Олександр Гаврилюк та Степан Тудор. С. Харшевська та Ф. Парецький до таких не належали, а тому не мали права на пам’ять. Таке відношення всіх буквально вразило.

Вразило й інше. По Львову ще й після війни довго кружляла чутка, що «Бог знає, кого карати», бо виявилось, що не такими вже й святими були обидва пролетарські письменники. Біля їх трупів двірник з кам’яниці, що належала відомому діячеві й адвокатові Стефану Федаку, знайшов списки нібито найбільш небезпечних людей Львова, яких потрібно було знищити в першу чергу на випадок війни. Чутки стверджували, що саме в тому напрямку і йшли обидва письменники, щоб встигнути доставити ті списки.

У це важко повірити... Швидше за все це здавалось намаганням очорнити їхню пам’ять. Та 1993 року цей факт і достовірність його кореспондентам «Благовісту» підтвердила п. Марія Білинська, одна з тих, хто пішов на Велику Україну з групами, в котрих йшли Ольжич та Теліга...

Я не знайшов жодного документального підтвердження цьому. Навіть у секретних документах...

Довший час не було навіть відомо, де поховані обидва письменники. Тільки опісля виявилось, що їх таємно поховав на Личаківському цвинтарі письменник Григорій Стеценко. Про це він повідомив П. Козланюка листом від 7 січня 1946 року. З листа стало відомо, що захоронення відбулося 26 червня 1941 року в при сутності дуже невеличкого кола людей. Були присутні польська письменниця Галина Гурська, яку згодом розстріляли німці, секретар польського журналу «Нови горизонти» Кароль Куриляк, донька Тудора та дружина Гаврилюка. «Могили неоформлені,—  інформував П. Козланюка Г. Стеценко, —  стовпчики не підписані, бо поліція, яка мене заарештувала, хотіла викинути тіла з могил». (ДАЛО, фонд Р-20009, опис 1, справа 1, стор. 2). Чому хотіла викинути? Чому тіла були просто зариті в землю і навіть не було горбику землі? Немає жодних пояснень.

Тільки 3 липня 1946 року про стан з могила ми Гаврилюка та Тудора інформував голову міської ради П. Козланюк. Прохав поставити на могилах, що на 82 полі Личаківського цвинтаря, пам’ятник (там же, арк. 2). В комісію по вивченню цієї проблеми була включена й Ірина Вільде.

Комісія підняла питання про гідне вшанування пам’яті письменників, котрі були розстріляні німцями та загинули в концентраційних таборах. Бой-Желенський, Дзєдзіц, Гінчак, Шудрих, Кацізна, Перле, Вебер, Вінавер, Галина Гурська, Кенігсберг, П’ях... Клопотання комісії було відхилене.

Із багатолюдної Спілки письменників перед війною після війни залишилось тільки 12 членів та ще 10 кандидатів. Середній вік членів Спілки — 60 років. Актив складали, як писалось у звітах, шість чоловік. Розпорядженням голови правління СРПУ Максима Рильського наказом по Спілці радянських письменників України від 29червня 1944 року відповідальним секретарем Спілки у Львові було призначено Петра Козланюка (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 1).

Зібрати письменників на своє перше засідання, яке мало вирішити багато проблем, вдалось тільки у вересні 1944 року. Не було не тільки бібліотеки, бо виявилось, що її пограбували німці, а й стільців. Про ці грабунки окупантів широко писалось у пресі, але, як видно з актів Спілки, бібліотека щасливо знайшлася. Проте було вирішено про це в пресі не писати, нехай люди думають, що справді німці поласилися на книги Леніна-Сталіна та полум’яні твори революціонерів-письменників, бо вони складали кістяк бібліотеки СРПУ у Львові.

Із зібраних письменників не можна було утворити жодної секції, як цього вимагала інструкція. Проте вже росло-підростало молоде здорове покоління: інженер Ніна Орловська, студентка Марія Хоросницька, червоноармієць Євген Римбалович, вчителі Антон Криворотько та Володимир Костюк.

Спілці було виділено дві кімнати по вулиці Горького, 5. Це образило письменників, що вони в таких умовах повинні творити культуру. Ще більше образило, що гонорари в журналі «Радянський Львів» були вдвічі менші, ніж у центральних українських часописах і в десять разів менші, ніж у російських.

Та попри все Спілка росла кількісно. На загальних зборах, які відбулися 18 квітня 1946 року, в рядах Спілки було вже 25 письменників (15 членів і 10 кандидатів). З них українців було 19, росіян — 4, два поляки і один єврей. З них — 18 були «местными кадрами», а сім прислано для підсилення «идеологического уровня» Спілки. На тих же зборах 18 квітня 1946 року, які за дорученням Спілки письменників України вів Петро Панч, було обране й перше правління. Головою став Петро Козланюк, а членами Ірина Вільде та Ярослав Галан. Кандидатом у правління був вибраний А. Шмигельський (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 5, арк. 3).

10 вересня 1946 року наводити порядок у Спілці з Києва приїхав Микола Бажан. Він виступив з доповіддю щодо журналу «Звезда» і «Ленинград», а також сказав, що пора вже по кінчити з буржуазним націоналізмом у Львові. Насамперед було засуджено і проклято на тих зборах Михайла Грушевського, а тоді і його учня —  історика Івана Крип’якевича. Засуджена й ворожа діяльність журналу «Радянський Львів», який дав можливість на своїх сторінках надрукуватись Івану Крип’якевичу, а також імпортованим з Польщі, а точніше, прогнаним з прадідівської землі згідно сумнозвісної акції «Вісла» українським письменникам Володимирові Островському та Олені Ржепецькій, остання книжка якої «На берегах Горині» мала великий читацький успіх.

Напевно вперше Ірина Вільде відчула, що таке слово партії і як те слово треба слухати. Невдовзі по зборах з’явилась стаття Я. Галана, де він «викривав» буржуазного «писаку» Володимира Островського. Це й було сигналом його цькування... Він працював директором базової школи педучилища в Івано-Франківську (учнем якого, до речі, був широко відомий нині письменник Роман Федорів). Після цієї критики директор розхворівся, його прогнали з роботи. Над ним реально зависла голодна смерть...

Представляючи сучасному читачеві зовсім невідомого йому письменника Володимира Островського у ряді часописів і газет, зокрема в журналі «Дзвін», де друкувалась підготовлена мною до публікації його повість «Сміх землі», я в жодному фонді не міг знайти автографа письменника. І ось, переглядаючи архів Спілки письменників, серед листів читачів, писаних до редакції «Радянського Львова», був також лист Володимира Островського до Петра Козланюка.

Благав товариша по перу, голову правління не дати йому вмерти з голоду в холодній квартирі. Ні, не випрошував грошей. Він заробить тим, що пише. Чому його прирекли на голодну смерть? Чим прогнівив він нову владу? Адже друкували його до приїзду Бажана! Друкував журнал «Україна», друкував «Радянський Львів». Чи хтось краще написав від нього про те, як зганяють з прадідівських земель людей Надсяння, Холмщини та Лемківщини? «За той час,—  писав талановитий український письменник Володимир Островський,—  моє здоровля й матеріальне положення погіршилося. Я голодую з жінкою». Благав не дати йому померти.

Він помер не голодною, а загадковою смертю. Залишив дружину Ліду, яка опісля ще заробляла тим, що ходила мити підлоги та прибирати в тих, хто мав гроші. Залякана, зацькована, до ближніх писала листи вже російською мовою. Та й це її не врятувало. Вона померла від голоду...

Про те, яка доля спіткала інших «розвінчаних» львівських письменників, можна дізнатись із секретного листа Володимира Бєляєва від 27 жовтня 1948 року «республіканському начальству».

В. Бєляєв повідомляв, що «не так давно» в будинку перестарілих опух від дистрофії і помер Антон Лотоцький. Ніхто йому не прийшов допомогти. Лежав у ліжку, як колода... «Это вызывает крайнє нежелательный резонанс, особенно среди местных писателей»,—  поспішно повідомляв В. Бєляєв.

«Нежелательный резонанс» викликала і смерть Олени Ржепецької. Вона померла, ніхто зі знайомих, ні товаришів зі Спілки не зайнявся її похороном. Тому відвезли її в анатомічний театр. Там вирішили її прах дати як лабораторний матеріал студентам топографічної анатомії...

Аналогічна доля мала спіткати й Івана Ткачука. Він так само, як і Олена Ржепецька, був на своїй батьківщині емігрантом. Та коли Олену Ржепецьку прогнали поляки, то Іван Ткачук приїхав у Львів зі Східної України. Родом був з Галичини, але виїхав у Харків, повіривши у радянський рай. Там був у групі письменників «Західна Україна». Уник розправи і щасливий повернувся додому, щоб... також бути проголошеним «ворогом». З нього так само планували зробити навчальний посібник для студентів. Слава Богу, що у справу втрутився Семен Стефаник, дав 500 крб. на похорон і Івана Ткачука поховали як людину.

Біда чимраз тіснішим кільцем обкручувала і її, Ірину Вільде. Після виходу у світ книжки «Еті» Ольги Дучимінської у Спілці відбулися збори, на яких була обговорена та повість. В ній ішла мова про жінку-єврейку, яка втекла з гетто, довго переховувалась на полях, аж поки не знайшла захисток у комірчині, що належала вчительці. Психологічний стан Еті, отієї зацькованої людини, страх, що переслідував її кожної хвилі, наруга над людською гідністю, приниження, які зазнає при цьому людина, вхоплені письменницею настільки блискуче, що того, хто читав цю невелику повість, ні на хвилину не покидала думка: мова тут йде не тільки про цькування євреїв, такого ж цькування зазнав кожен український інтелігент. Ні, кожна людина... Вона з кожним днем почувала себе загнаним звіром...

Ольгу Дучимінську, однак, не за це критикували. За інше: нема в її повісті відчуття інтернаціоналізму. Чому їй не допомагає весь народ? Чому Еті така пасивна і не бореться, а тільки чекає, що з нею станеться.

За компанію з Дучимінською була «розвінчана» й Ірина Вільде, хоча на її захист піднялись літературознавець Михайло Пархоменко та Марія Нечаєва. Схилила голову, а не стала в позу й сама Ірина Вільде: «Я не боюсь критики,—  заявила вона,—  й буду учиться, чтоб стать полезным советским писателем»...

Після цієї критики її черговий раз викликали і сказали: так або так. Третього дано не було. «Кто не с нами, тот против нас»,—  твердив їй і Володимир Бєляєв, а вона вірила, що то такий його крилатий вислів, а не політична, правова й ідеологічна платформа радянської дійсності. Їй говорили про дітей, яким потрібна здорова мама, говорили про те, що тепер границі міцно на замках і їй не вдасться перебратись в «другой враждующий мир». Зрештою, їй вже й не потрібно було нічого говорити. Сама есе розуміла.

17 вересня 1947 року, в день, коли вся Україна святкувала «визволення» західно-українського трудящого з-під польського іга, і перехід того трудящого в більшовицький «рай»,—  зі Спілки було прогнано Михайла Рудницького, як «буржуазного націоналіста, що не роззброївся і продовжує стояти на ворожій антирадянській платформі». Такий наказ підписав тодішній голова Спілки РПУ тов. О. Корнійчук. (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 9, арк. 37).

Через 10 днів, тобто 27 вересня 1947 року, на зборах Спілки Антон Хижняк (тесть «незабутнього» В. Маланчука), якого перед тим ледве прийняли у Спілку кандидатом, бо, як виявилось, те, з чим він претендував на вступ, не має нічого спільного з літературою, хоч все дуже витримане в дусі марксизму-ленінізму, зі всією твердістю, характерною для більшовика, домагається, щоб прогнати зі Спілки Петра Карманського, «як сволоту», який у роки окупації написав проти радянської влади декілька віршів і надрукував їх у пресі. (ДАЛО, фонд Р-2009) опис 1, справа 9, арк. 10). Петро Карманський буквально благав змилосердитись над ним. Він виправить свої помилки. Він вже виправляється. Написав багато антирелігійних віршів. Напише проти націоналістів цілу книжку, і проти Папи Римського, і проти всього кліру напише, коли треба. От побачите. Проте він не розуміє, чому з ним так жорстоко обходяться і не дають йому можливості друкуватись?

Як виявилось, Михайло Рудницький був виключений за доносом І. Стебуна за те, що він, Рудницький, знайшов «лазейку» і друкує свої твори в американських журналах. Потрібно було п’ять років, аби встановити, що ці твори не мають націоналістичного характеру, а написав їх тов. Рудницький на замовлення Всесоюзного комітету з культурних зв’язків із закордоном. Написане здав у Москву, а Москві вже краще відомо, в якому американському журналі це друкувати.

Все це прояснилось пізніше, і 2 січня 1952 року Михайло Рудницький був поновлений у Спілці. 30 серпня цього ж року був поновлений і Петро Карманський. Як вказано в актах —  «за книжку проти Ватікану».

У 1948 році Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР. Прекрасно розуміла свою маріонеткову роль. Потім ще була депутатом обласної Ради, а згодом —  районної. З 60-х років про неї зовсім забули. Ніде про себе не заявляла. 1948 року, як доказ великого піклування про інтелігенцію Західної України, її нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора.

12 жовтня 1949 року Ірину Вільде викликають на «підвищення кваліфікації» та «обговорення її творчості» у Москву. Вирішила зі всіма попрощатись і забрати з собою Максима, —  нехай буде, що буде. Не хотіла його залишити між людьми круглою сиротою. Одночасно в Москву були викликані Д. Лукіянович, П. Козланюк. Як виявилось, виклик цей зробила комісія по літературі народів СРСР при Спілці письменників СРСР. На дорогу Дарині Дмитрівній дали 1000 крб. (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 19, арк. 6).

Поїздка в Москву і обговорення там її творчості мали позитивний вплив на подальшу долю Ірини Вільде. Одна за одною починають виходити її книжки, сповнені «трудових буднів» та «торжества радянського способу життя». Тиражі просто фантастичні. 30-тисячним тиражем 1949 року у видавництві «Вільна Україна» виходить один з «найкращих» її зразків соцреалізму «Історія одного життя». Правда, ця історія вмістилась на 29 сторінках. На 40 сторінках і трохи меншим тиражем 20 тисяч вийшла книжка «Наші батьки розійшлись». І, виявляється, що всі уроки соцреалізму нею не засвоєні. За цю тоненьку книжку на неї накинувся Антон Хижняк і звинуватив Ірину Вільде в тому, що вона в нове суспільство намагається пропхати свої «нафталінові сентенції», а взагалі від книги віє расизмом... Було тоді таке модне слово, зміст якого очевидно й сам Хижняк не розумів, але лякав ним.

Цього ж року тиражем 20 тисяч екземплярів у видавництві «Радянський письменник» вий шли її «Повісті та оповідання», куди увійшла «Історія одного життя», «Ті, з Ковальської», «Роман жениться», «Дівчина з м’ячем», «Кури», «Ольга Борисюкова», «Наші батьки розійшлись», «Яблуні зацвіли вдруге», «Терлич», «Її портрет». Це було перше солідне видання творів Ірини Вільде. Так, там було повно хвальби і рожевих барв, проте, попри все, твори писала рука великого майстра. В кожному творі, попри його агітаційність, відчувалась наявність ще живої людини і її проблем. І саме ця наявність людини і її проблем на другий план відставляли обставини. Той, хто за біблійною заповіддю мав очі, щоб бачити, а вуха, щоб чути, не міг не зауважити, що попри все і попри всі намагання соцреалізму вбити у творах людину,—  та людина жила. Жила розчавлена, але була, і були її проблеми.

Цього ж року деякі з творів, що увійшли у попередню збірку, були включені до книжки «Стежинами життя».

Плідним був і 1950 рік. У найбільш престижному «українському» видавництві «Держлітвидав» виходить збірка оповідань під простою і нехитрою назвою «Оповідання». Обсяг —  60 сторінок, тираж ЗО тисяч екземплярів. Книжку ілюстрував М. Глущенко. Сюди увійшли зразкові соцреалістичні оповідання Ірини Вільде: «Ланкова», «Кури», «Наймана сила», «Терлич», «Ольга Борисюкова».

У Західній Україні йде активний запис селянства у колгоспи, йде одна з найтрагічніших по дій у житті нашого народу. По селах гасають псевдобандерівці —  переодягнені більшовицькі бандити. Із землею зрівнюються сотні сіл. Масово винищують тих, хто не хоче йти в колгосп, бо не може дивитись, як його кривавицю будуть пропивати колишні покидьки суспільства й місцеві повії. Людей треба агітувати, показувати їм, що соціалістичне господарство і колгоспи —  це геніальний винахід партії і товариша Сталіна, і тільки там людина знайде своє щастя. Письменник має стати найосновнішим агітатором.

Своє завдання від партії отримує і Ірина Вільде. Свої соцреалістичні твори на дану тематику вона переробляє на п’єсу «Сватання» (1 дія, 2 картини). П’єса нікудишня з будь-якого погляду. Типова радянська агітка. Рецензентом був призначений Михайло Бірюков.

Він нагадав, що п’єса це не оповідання і будується за зовсім іншими принципами, а навіть законами, а тому дана п’єса не принесе честі такому майстрові, як Ірина Вільде. Примітив... (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 9, арк. 227). На суттєві зауваження М. Бірюкова, звичайно, не було звернено уваги, рецензія саме в цьому випадку носила чисто формальний характер, а тому п’єсу тиражем 10 тисяч примірників було випущено у видавництві «Вільна Україна».

Цього ж року з творчістю Ірини Вільде отримав можливість познайомитись і російський, а також російськомовний, читач. Відоме колись видавництво «Советский писатель» на 180 сторінках масовим тиражем випускає «Повести и рассказы». «Авторизированный перевод с украинского Е. Россельс». Наступного року російською мовою в Києві в «Гослитиздате Украины» на 378 сторінках «с портретом автора» вийшла книжка оповідань «Дороги жизни».

1952 року у книжково-журнальному видавництві у Львові вийшла повість Ірини Вільде «Повнолітні діти». 415 сторінок, 30 000 екземплярів. Редактор А. Дімаров...

На цьому список видань Ірини Вільде можна перервати, оскільки її ніколи не обходили увагою ні бібліографи, ні дипломники вузів, ні аспіранти. 1972 року Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР випустила бібліографічний покажчик «Ірина Вільде». Склала його Марія Вальо. Не шукайте в тому покажчику творів та публікацій до 1939 року: ми жили в темному лісі, не мали літератури і світло нам принесли тільки «брати зі Сходу».

Для кожного українського радянського письменника не важливі саме отакі бібліографічні довідники. Куди ціннішими були б довідники, в яких архівах та де шукати рецензії, які були вирішальними для видання того чи іншого твору. Саме в них захована вся суть того, хто спотворював і нищив нашу культуру. Хто її скеровував і куди скеровував...

Одного разу Спілку зібрали, щоб їм показати, як треба писати. І показали:

Шуршит, шумит ремень по шкиву,

Работа спорится, кипит

И, будто подчинясь мотиву,

С нагрузкой двигатель стучит.

Насос качает воду ровно,

Промывку в скважину дает

И постепенно, метр за метром,

Бригада продвигает план вперед.

И вот уж план!

И вот сверх плана!

Метр по метру увеличивая глубину,

Бригада перевыполненьем плана

Сдержала слово, данное вождю.

Автор цієї справжнісінької графоманії якийсь Н.Дудаєв. Важко сказати, чи це була відверта насмішка над письменниками, чи настільки абсолютними невігласами були ті відповідальні особи від літератури, які пропагували подібні речі.

Ні депутатство, ні ім’я письменниці абсолютно нічого не означали.

Десь у той час вона подала у видавництво невеликий нарис, написаний, звичайно, на замовлення. Називатись той нарис мав «Їх троє». Видавництво «Вільна Україна» віддало його на рецензування Володимиру Бєляєву (ДАЛО, фонд Р-2009, опис 1, справа 8, арк. 10— 32).

Головною героїнею нарису, якщо судити з рецензії тов. Бєляєва, була Софія Литвин. Варто зауважити, що багато вигадувати про долю цієї дівчини Ірині Вільде не доводилось, бо була ця Софія Литвин племінницею Ольги Дучимінської. Вона жила в містечку Рудки, неподалік Городка, а точніше трохи далі за відомим курортом Любінь Великий по трасі, якщо їхати на Самбір.

Згідно з нарисом, Софія втрачає батька, а згодом і маму. Однак держава не забуває про бідну сирітку і скеровує її у Львів, в дитячий будинок. Там вона виростає, мужніє, а що мала великий нахил до природознавства, то вирішила партія скерувати її на навчання в сільськогосподарський технікум у Рудках, адміністративно підпорядкований тодішній Дрогобицькій області. Отже, така доля Софії Литвин. Щаслива і ясна!»

Варто перервати хід цього сюжету і відразу розповісти інший. Справжній. Точніше той, який стався, коли нарис був уже написаний. Щасливу Софію Литвин було закатовано після вбивства Ярослава Галана. Причина? Бо вона була родичкою Ольги Дучимінської і на допитах нічого не могла розповісти, як готувалось убивство Галана. Повинна була знати, повинна була дуже детально про це розповісти, а не знала. Радянська держава дала їй щасливе дитинство, відкрила дорогу у щасливе життя і сільськогосподарський технікум, вона могла вирощувати небувалі врожаї коксагизу, так потрібного державі у ті часи, а вона ні вдячності не виявила, ні патріотизму, що й призвело до вбивства ворогами народа «і Ватіканом» полум’яного письменника-борця Я. Галана.

Іншою була доля Савелія. Він потрапляє у німецький полон, але виявив мужність і втік з табору разом із французом Жаком. Той прямим ходом привів його у французьке підпілля і таким чином Савелій став «макі», тобто французьким партизаном. У цьому підпіллі він воював, але одночасно познайомився з Аннет. Зрозуміло, що вона француженка. Далі сюжет не варто переказувати, бо його й нема. Однак,—  зауважує у рецензії В. Бєляєв,—  «любовь Савелия с Аннет дает возможность Ирине Вильде не только рассказать типичную биографию французской девушки-труженицы, но и показать принципиальные различия жизни молодежи, оставшийся без средств к существованию за рубежом, и у нас в СССР». (Дійсно, Аннет залишилась живою, а Софія Литвин була закатована більшовицькими садистами, які називали себе визволителями)

Так, Ірина Вільде дивовижно не вміє радіти з того, що, як і Софія Литвин, а не Аннет, живе в СРСР. Замість тієї радості в нарисі «находим чорт знает что». «У меня,—  пише В. Бєляєв,—  создалось впечатление, что автор или машинистка перепечатывали зтот труд в потьмах, а потом не удостоились даже прочитать его перед тем, как отдавать в издательство!» Попри це, Ірина Вільде в нарисі «допустилась» цілого ряду важливих помилок, а це ще більше, ніж «работа в потьмах». От Ірина Вільде, «известный советский писатель, издавший не одну интересную книгу о цветущей жизни советского общества», депутат Верховної Ради описує сцену, як віддають дитину у дитячий будинок у Львові на Куркову вулицю. Невже саме тут, в цьому місці нарису, нема про що писати, а тільки в який колір вимальовані стіни, чи тепло тут, чи по коридорах бува не гуляють протяги. Кому це цікаво, тов. Вільде! Радянському читачеві? Ні, ви глибоко помиляєтесь, тов. Вільде! Нецікаво це читачеві, від цього віє нафталіном. Про стіни і про протяги можна було писати в буржуазній літературі, з якої ви вийшли і не можете позбутись набутого в ній досвіду. Нам, радянським письменникам, а особливо вам, треба в такому разі писати про те, якою величезною турботою оточені діти-сироти в СРСР; скільки на їх утримання тратить держава грошей; як по-батьківськи про дітей дбав тов. Ленін; а скільки сил приклав тов. Дзержинський? А хіба це все можливо було б, коли б про щасливе дитинство не дбав сам товариш Сталін! А ви про салатові стіни в дитячому будинку! Чому ви дивитесь на світ очима Софії, а не своїми, депутатськими?

Варто трохи поцікавитись і життям в СРСР, а не тільки зациклитись на своєму регіоні. От у село, де мешкає Софія з мамою, приходять червоноармійці. Це прекрасно, що письменниця описує, як вони замість грабежу й насильства, якими займалась звиродніла німецька армія, відремонтовують школу, аби мали діти де навчатись. Так, це правда, що Червона Армія принесла не тільки волю українському народові, а й світло. Мати Софії це зрозуміла, бо просить солдатів, аби вони проекзаменували дівчину. Екзамен відбувся успішно, але от після цього екзамену мати й дочка захворіли тифом. Дочка якось видряпалася з хвороби, а мати померла. Що це за провокація, тов. Вільде? Я вас запитую? Невже радянська армія принесла тиф? Ви що? Ви не знаєте, що це наклеп? Поцікавтесь наукою. Радянські люди давно вже забули про тиф. Вони його не знають. Радянські вчені знайшли такі засоби, що назавжди знищили оцю пошесть і звільнили радянську людину від боязні перед нею.

Не можна погодитись і з тим, що автор ще погано знає українську мову. От уривок: «Перш за все допомога, яку подає технікум колгоспові з Вишні і взагалі дооколичним колгоспам і селянам-одноосібникам, має чимале політичне значення. За допомогою райкому партії КП(б)У викладачі і старші студенти технікуму виготовили цілий ряд доповідей, тематично укладений, так би мовити, пересувний лекторій, який обслуговує дооколичні села». Ну що тут за страшна мова! Скільки полонізмів, галицизмів. Що то за «дооколичні»? Такого в українській мові слова нема. Вільде повинна вчитись мови в Тараса Шевченка та Михайла Коцюбинського. Вкрай необхідно малозрозумілі «українські» слова, як вважає Вільде, наприклад «мешти», «шкарпетки», «светер», «спідничка», які є незрозумілі читачам, заміняти на правильні слова: туфлі, носки, кофта, юбка.

Окрім того Вільде цілком не вміє як слід обігрувати ситуацію. От приїздить Софія Литвин у Рудки і йде у сільськогосподарський технікум. А назустріч їй жінка. Це добре, що орденоносиця. Не важливо для читача, що на грудях сяє орден «Материнська слава» якоїсь там ступені, а не медаль за взяття Берліна. А цілком погано, що ця орденоносна жінка говорить Софії, що технікум з сільського господарства, про який вона запитує, тепер у маєтку, який належав польському драматургові. О. Фредро, який «написал оперетту «Дамы и гусары». Та-а-к, дала маху, Ірино Вільде! Бо скільки можна було 6 вилити болота, як це робили інші письменники, на голову митрополита Андрея Шептицького, бо «по материнской линии от О. Фредро происходит этот злой гений галицкого украинства». Під рецензією дата —  «20 ноября 1948 г.». Через вказані недоліки нарис у видавництві «Вільна Україна не вийшов. Після переробки він отримує назву «Яблуні зацвіли вдруге». «Добро» на публікацію вже дає найголовніший цензор у Львові тов. П. Кущинський. (ДАЛО, фонд Р-1695, опис 1, спр. 8, арк. 133).

Головний цензор відзначив, що письменниця зуміла дуже вдало порівняти «прекрасные условия жизни девочки-сиротки Софии в доме у нас с той тяжелой участью, которую несут осиротевшие дети в капиталистических странах». Сирітський будинок, а згодом технікум, в якому старші студенти та викладачі зробили пересувний лекторій для пропаганди радянського способу життя серед колгоспників та селян-одноосібників, зроблять свою справу і Софія, «эта девочка-сирота будет агрономом, она будет бороться за высокие урожай на колхозном поле, она будет выращивать новые сорта овощей и фруктов, она будет достойным членом советской семьи, строителем коммунистического общества».

Ні, помилився тов. Кущинский. «Строителем» вона не стане. Її замордують, а нещасна дівчинка-сирітка Аннет буде надсилати гуманітарну допомогу тим, хто будував комунізм...

До збірки «Оповідання», яка мала вийти у видавництві «Вільна Україна» 1949 року, Ірина Вільде подала 11 оповідань. На неї писало рецензію декілька спеціалістів. Найперше —  тов. Кущинський. Він схвалив рукопис, був проти публікації слабких оповідань «Топорище» та «У вагоні», а про решту написав, що в них «убедительно, на фактическом материале показаны Ириной Вильде ростки нового быта, создающегося на основе социалистической перестройки села с таким энтузиазмом и чувством благодарности к советской власти воспринятыми селянством западно-украинских земель».

«Восприняты то восприняты», «но не тут-то было». За рецензування збірки взявся Ярослав Галан. Ця рецензія унікальна й дуже цікава (там же, арк. 139— 152). Ніщо не проходить повз його увагу. Зауваження гострі, на диво прав диві і дуже влучні.

Ось його характеристика оповідання «Стежинами життя», котре побудоване у форму оповіді про себе жінки, яка тепер працює у плановому відділі міськради. Для Ірини Вільде це новий герой. Все минуле в тій оповіді дуже страшне. Національний і соціальний гніт. Вигибав до коліна народ. Та ось блисло сонце на Сході, прийшли брати визволителі і в кожній хаті «щезли сльози, сум, нещастя». «На жаль,—  зауважує Я. Галан,—  ті сторінки, де авторка вдається до розумувань на політичні, філософські теми, виявляють її безпорадність, а Микола, що виголошує їх, нагадує радше схему, ніж людину. Більше того, ця схема інколи говорить страшну єресь»... От наприклад, тов. Вільде твердить, що комуністи в Західній Україні свідомо використовували злигодні трудящих, щоб агітувати їх за те, що при комунізмі тих злигоднів не буде, а буде рай на землі. Тобто вони були за те, що «чим гірше, тим краще»...

Подібних тверджень у тов. Вільде багато і невідомо, чи це вона так пише по своїй неосвіченості і незнанні ідеалів комуністичного суспільства, чи просто в тих питаннях не орієнтується, але, як би там не було, таке друкувати було б злочином.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.