Таємниці Ірини Вільде-2

Мала ще одну звичку. Коли їхала до Дори, Чернівців, Заліщик, де жила онука по Максимові Дарка, в Івано-Франківськ, то по дорозі «підбирала» пасажирів і відразу домовлялась за платню. Мали вони співати аж до того пункту, куди їдуть. Дехто знизував плечима, гадаючи, що то дивачка, і всівшись в машину, починав жартувати, мовляв, от вип’ю півлітри і почну співати, а так не можу. Бувало таке, що коли паса жир не хотів співати, Дарина Дмитрівна підвозила до наступної автобусної зупинки і висаджу вала. Дехто ж так розспівувався в машині, що доїхавши до потрібного місця, продовжував співати, поки не виспівався. Тривати це могло годину або й більше.

Не могла надивуватися етиці й моральності наших пісень. «Ти тільки уяви собі,—  казала,—  яка етика, яка делікатність: «не сказала добрий вечір, бо мати стояла».

Приїхав до неї раз і краянин з Веренчанки. Він був у селі «калфою», тобто старшим над парубками, і всі його повинні були слухати. Звати його було Дмитро, і на той час він жив у Румунії. Цей Дмитро і був прототипом того «калфи» з «Б’є восьмої», «Метеликів на шпильках», «Повнолітніх дітей».

Дмитро, вже доволі поважний пан, довго не був на батьківщині, а тому Дарина Дмитрівна вирішила організувати йому поїздку зі Львова до Чернівців, а щоб даремно не тратити часу, застосувала той же метод підвезення пасажирів за спів. Коли пасажирів не траплялось, тоді співати мусив я.

Опісля пан Дмитро надіслав довжелезного листа і написав у ньому, що, почувши рідних пісень, вже не хоче вмирати...

Отже, нічогісінько особливого про неї я не знав...

Познайомився з нею у вересні 1959 року. Так уже трапилось, що я був одним з чотирьох десятикласників, які відразу після школи вступили на перший курс хімічного факультету Львівського університету. Серед тих чотирьох був Ярослав Ярмолюк з Бродів, опісля дослівно геніальний кристалохімік. Перед захистом докторської дисертації він з групою працівників кафедри неорганічної хімії, на якій працював доцентом, поїхав з байдаркою на Шацькі озера. Перед вечером першого ж дня приїзду він сів у човен і поїхав по озеру. Знялась сильна буря,—  і Славка вже більше не бачили. Знайшли його водолази на третій день. Байдарку під час бурі перевернуло, ноги його заплутались у спрінгерах, і він не міг вирватись з води. Ще одним з десятикласників був Максим Полотнюк зі Львова, і відразу привертав до себе увагу тим, що носив вуса, і це в той час, коли у Львові взагалі чоловіки не те що не носили вусів, бо вони були не в моді, а боялись носити, бо підпадали під розряд «націоналістів». Можливо, теперішньому читачеві це видасться дивним, але для мого покоління це часто оберталося у трагедію. Я починав науку при ректорстві проф. Лазаренка, якого студенти обожнювали, а закінчував при проф. Максимовичу, про якого говорили, що найважливіший його титул «муж Кіх»[1].

Одного разу, вже тоді, коли я був на останньому році аспірантури, він робив обхід «своїх володінь» і побачив на дошці пошани чи то біологічного, чи то геологічного факультету працівника з вусами.

Це настільки обурило шановного ректора, що він здер ту фотографію, здійняв бучу, і, здається, зробив відповідні оргвисновки щодо вусатого хлопця. На знак протесту хлопці-аспіранти вирішили завести також вуса, а щоб і їх не попришпилювали до «націоналістів», то в додачу до вусів завели ще й бороди. Ця акція впала всім у вічі. Аспіранти демонстративно ходили з бородами, а ректора від того чорти брали. Врешті прийшов час брати скерування на роботу після аспірантури. Я не журився, бо мав скерування на кафедру органічної хімії університету, вже вів практичні заняття, читав основний курс лекцій...

А прийшов на той розподіл і обімлів. Усі, хто перед тим носив бороду і вуса, смирненько стояли виголені і напарфумовані. Бородатим і вусатим прийшов тільки я. Коли заваспірантурою прочитала, що в мене є рекомендація залишитись при кафедрі, Максимович замахав руками і категорично запротестував: «Такого бородатого і вусатого не треба!» За мене намагався заступитись проректор Є. Гладишевський, переводячи всю розмову на жарт, але ректор вперся рогом і тоді заваспірантури підказала мені брати вільний диплом. Я погодився.

Через деякий час я отримав виклик йти на службу у ракетне військове командне училище в Хмельницьк. Мене «забрили», не давши навіть закінчити встановленого терміну навчання.

Отже, на Максима тоді всі зглядалися і дивувалися. Він сильно заїкався і прекрасно знав хімію, ми перед ним виглядали в тій хімії неофітами. Навчання хімії починалось з неорганічної, з неї був дуже просторий і довгий практикум, який вів сам декан факультету Федір Андрійович Деркач. Він на той час писав свій підручник з практикуму, який опісля вийшов у видавництві «Вища школа» і довгі роки був єдиним підручником з хімії, написаним українською мовою. Робота над підручником так його захоплювала, що він не чув і не бачив, що навколо діялось. При ходив на заняття, розкладався з паперами, а ми приступали до роботи. Максимові було явно нецікаво і він вправляв свій «практикум». Він захопився піротехнікою і просто обожнював компонувати різні вибухівки. Одного разу у ви втяжній шафі влаштував такий фейєрверк, що стеля посипалась на голову Федору Андрійовичу. Ми стояли всі і тремтіли. Федір Андрійович відірвався від своїх паперів і спитався, що трапилось:

— Вибухнуло,—  кажемо.

— А,—  відповів він і знову заглибився у свої папери. Коли розвіявся дим, хтось зауважив, що у Максима залишився один вус. Другий був осмалений.

Ніхто не знав, що вік син Вільде. Він про це не розповідав, однак ми зауважили, що він явно «не тягне» з англійської мови, а вищу математику просто ігнорує і робить вправи з-під палиці. Без особливого ентузіазму, як робили це і ми.

Для мене великою проблемою було житло. Таким, як я, батьки котрих жили поблизу Львова, гуртожитків не давали, та и самі гуртожитки були так позапаковувані, що в одній кімнаті мешкало по 10— 12 людей, коли насправді там повітря вистачало на чотирьох.

Я не мав поняття, як знайти собі квартиру, дуже мучився. Врешті почав просити товаришів по навчанню, з якими вже трохи познайомився, щоб мені допомогли. Якось до мене пі дійшов Максим і сказав, що можу, коли хочу, перебратися жити до нього, бо він говорив з. ма мою і мама погодилась.

Студентами у той час затикали будь-які дірки. До жовтневих свят, як правило, були це колгоспи, а після колгоспу ми будували стадіон «Дружба», (тепер «Україна») зводили хімічний корпус, котельню, прокладали теплотрасу по вулиці Ломоносова, будували університетський стадіон на вулиці Черемшини. Того дня, коли я пішов до Максима на квартиру, ми мали йти виносити пісок і землю з університетського стадіону.

 

 

Я відразу зі своїми речами прийшов на Кривоноса 33, кв. 5. Третій поверх. Під самим Високим замком. Тоді ще ходив трамвай № 12, до котрого можна було на ходу чіплятись і на ходу вистрибувати. Він був дерев’яний і чомусь дуже часто від електроструму займався, а налякані пасажири вискакували з нього як у ковбойських фільмах. Ми з Максимом встрибували до нього, коли він проїздив повз нашу браму. Свою кар’єру той трамвай закінчив доволі швидко, коли одного разу зірвався з пагорба, що біля восьмої школи і заїхав аж під двері облвиконкому, перелякавши на смерть якусь високопоставлену особу. Маршрут зняли, а в декількох місцях позривали рейки. Ірина Вільде дуже любила «дванадцятку» і навіть писала про це у нарисі «На нашій вулиці», який був надрукований у «Літературній газеті» 14 липня 1960 року.

Була це перша квартира, яку я побачив у Львові, яка чомусь закарбувалась мені у пам’яті як «панське мешкання». До дрібниць можу розповісти сьогодні, де що стояло, лежало, висіло. Воно пахло всім тим гарним, чим пахнуть добре доглянуті львівські помешкання.

Максим підвів мене до жінки в якомусь дуже вільного покрою атласному халаті, невисокого зросту, повну, волосся пофарбоване хною. Вона перебирала папери. Найперше запитала мене, чому я зараз не на роботі, бо ж знає, що ми маємо бути на стадіоні. Я промимрив, що в мене така важлива подія, як переселення, а без Максима я не міг, а робота від нас нікуди не втече, бо там ще тої землі вистачить на декілька наборів студентів. Я оглянувся по квартирі і, як досвідчений квартировинаймач, заявив, що мені тут подобається, але от великих грошей я не маю, стипендія моя 220 крб., а студенти найбільше платять 100 крб., університет їм за це по вертає тридцять. Жінка розсміялася, сказала, що дуже тішиться з того, що мені сподобалось це помешкання, бо вона переживала, чи сподобається воно панові чи, може, ні, ну, а за гроші ми якось домовимось, а зараз нехай я кладу свої пожитки, мию руки і йду вечеряти. За дуже смачною вечерею вона сказала, що я буду столуватись також у неї, але це входить у платню за помешкання і не буде перевищувати загальноприйнятих студентських стандартів.

Мені показали «мою» кімнату, тапчан. Над ним висіла фарфорова тарілка з фотографією Максима Рильського. Вікна виходили на вулицю, по котрій дзенькотіла дванадцятка, а у кімнаті стояли дослівно дерева алое. Будяки, та й годі!

Потім з’ясувалося, що жодних грошей від мене брати не будуть, а за це я повинен допомагати Максимові у навчанні, а також вступатися за нього на вулиці, бо хлопці з-під Високого Замку є задиристими. На сьогодні я сказав би, що мені дають пансіон, але за це я виконую функції репетитора і тілоохоронця в одній особі.

Я одразу ж почав вимагати, щоб Максим показав мені тих хуліганів і, якщо вони хочуть, то я привезу своїх хлопців з Городка, і вони покажуть тим львівським задрипанцям.

Мама мене зупинила і сказала, що аж такого не потрібно робити і своє «войско» з Городка везти також не потрібно, бо можна обійтися місцевими ресурсами.

Десь аж на другий день, коли ми після сніданку, щедрого і смачного, йшли до університету, мені спало на думку запитатися Максима, хто його мати.

— Письменниця,—  відповів заїкаючись Мак сим.

— Яка? —  мав на увазі хто, прізвище.

— Українська.

Лише тоді, коли збагнув, що мене не зрозуміли, запитав знову:

— А прізвище?

— Ірина Вільде.

Кажучи теперішньою мовою мого середульшого сина Андрія, я «випав в осад», а тоді я просто онімів. Вся справа в тому, що завдяки своїй учительці Ганні Федорівні Єнджеєвській (у свій час була вивезена в Казахстан, а звідти «витягнена» Вандою Василевською для роботи в інтернаті для польських дітей у Москві, чоловік її був пасинком відомого «націоналіста» Степана Смаль-Стоцького), я з творчістю Максимової мами вже давно був добре знайомий. Я прочитав з бібліотеки «Діла» «Б’є восьма», «Метелики на шпильках» та «Повнолітні діти» вже радянського післявоєнного видання. Думав, що вона заборонена письменниця, і тому читав ті книжки на пасовиську, далеко від людських очей і вух. Вони мені фантастично подобались, бо те, що я читав у той час інших письменників, різко відрізнялось від книжок Вільде. Вона була моя письменниця. Наша. Вона говорила й думала, як усі ми.

Я просив у вчительки дати мені почитати ще щось. Ми пішли з нею у районну бібліотеку (тоді записували до тієї бібліотеки тільки в присутності вчительки) і знайшли «Її портрет». Це була Ірина Вільде також, але якась інша.

Я й тепер, після слів Максима, ніяк не міг співставити оту мою Ірину Вільде з тією жінкою, невисокою і повною, з пофарбованим волоссям та атласним халатом. Вона після моєї уяви мала бути якась цілком інша. «Живих» письменників я ніколи не бачив, окрім Володимира Лучука, тоді просто поета, але ще не члена Спілки. ВІН приїхав 1955 року до нас в Городок на «зустріч з молоддю». Я був серед тої «молоді» і був розчарований ним. Він був зовсім такий, як і всі люди. Як мій брат. У «вітрівці» з сивими вставками угорі, звичайних штанях та зі звичайною чоловічою зачіскою. Він також не вкладався у моє розуміння поета, і я опісля про це не раз йому говорив.

Після того, як я дізнався, що живу в Ірини Вільде, то вирішив, що було б гріхом не завести щоденника і писати в ньому все, що її стосується.

Зробити це, тобто вести щоденник, виявилось справою важкою, бо з писанням, вирішив я, треба ховатись, щоб ніхто не підгледів. Ще потрібно було і той щоденник надійно ховати, аби в нього не заглянуло стороннє око. Одне слово, я дуже швидко перестав його вести. У Львові писати було неможливо, бо Максим ніколи не знав, що нам задано з нарисної геометрії чи диференційного числення, лазив до моїх конспектів, і я боявся, що моя таємниця буде швидко виявлена. Максим міг наді мною насміятись і прирівняти до панночок, які пишуть «задушевні» щоденники. Тільки тепер собі уявляю, що могло бути зовсім інакше. Максим міг подумати, що я спеціально веду ті записки для КДБ. Він би наробив крику на цілий Львів. Окрім того, він постійно вважав, що маму оточують виключно агенти. Одного разу Максим у одного свого товариша, студента журналістики, якимось дивом побачив телефони і прізвище начальника першого відділу університету. Тоді він пішов у той відділ і прямо запитав, скільки вони тому інфоматорові платять.

Здоровий глузд підказував мені завезти свої записки додому в Городок і вести їх там, бо додому я приїздив кожної неділі. На нещастя, моя молодша сестра Євгенія підгледіла, що я «щось пишу» і виявила мою таємницю, кожного разу цитуючи уривки із записів (пам’ять мала прекрасну, а ще прекрасніші здібності до мов, вона перекладала мені англійські «тисячі», котрі потрібно було щотижня здавати викладачеві англійської мови). Зі злості я порвав щоденник і більше записів не вів.

Десь під час першого місяця нашого знайомства трапилася подія, яка корінним чином змінила ставлення Ірини Вільде до мене. Була тоді після легендарної домашньої працівниці Василини, яку всі звали Васька, на тих же правах пані Ольга Данилюк, яка повернулась із заслання і мусила пройти той шлях, щоб втриматись у Львові —  діватись їй у той час було нікуди. Високоосвічена людина, дружина директора школи, а, окрім того, і батьки її були вчителями та довший час працювали на Буковині. Не пригадую чому, п. Ольга і Ірина Вільде пішли того дня на Личаків, а з ними і я. Чомусь ми зупинилися біля пам’ятника Василю Сімовичу, що неподалік Франкового монументу, і як вже це вийшло —  я й не пригадую, але «зібраним», тобто Ірині Вільде та пані Ользі, я розповів, хто такий Сімович, де працював, що написав. Потім таке ж оповів про Володимира Барвінського, Івана Верхратського, бо всі ті могили й гробівці були поруч.

Не розпитувала мене, звідки я це знаю, проте наші мандрівки по цвинтарю ставали частішими. Аби здивувати Дарину Дмитрівну, я ковтав одну за одною книжки в читальних залах університетської наукової бібліотеки. Окрім того, допомагала мені моя люба Ганна Федорівна, яка роздобувала дуже цікаві книжки, але попереджу вала нікуди їх з собою не брати, а читати в Городку. Час від часу Дарина Дмитрівна запитувала мене, чи я часом щось таємно не пишу, бо хлопці у моєму віці люблять такі речі робити і найчастіше пишуть вірші. Я категорично це заперечував і говорив правду. Не знаю вже, як це вийшло, але я став частіше з нею всюди ходити, ніж з Максимом: вона брала мене з собою у Спілку письменників, в крамницю, на прогулянку, в гості. Звичайно, я пишався і тішився тим. Ну, і як не пишатися, коли ми ходили в гості до Михайла Яцківа, якого я читав і дуже був вражений не стільки змістом, як манерою письма, тим, що тепер називаю стилем. Я був розчарований, побачивши його —  був зовсім не таким, як я собі його уявляв. Вуха, як лопухи, довжелезний ніс, обвислі щоки з червоними прожилками, якесь шамрання, а не мова, а до того ж не дочував. Я не міг собі уявити, який же ж то він був Микола Задорожний у Франковому «Украденому щасті», а був таки ним, і був прекрасним!

Вона тягнула мене з собою на зустрічі з скептичним Михайлом Рудницьким. Перед ним вона виглядала школяркою, яка повинна була цілий час виправдовуватись, а він наступати. Я не чув ніколи від нього ні про кого доброго словечка: всі неосвічені графомани, всі нічого не варті. Про Париж (наголос на першому складі) йому рот .не закривався, і я по своїй наївності відніс його до глибоких провінціалів, які раз вирвалися до Парижу і не можуть тим нахвалитися.

Денис Лукіянович, був уже в поважному віці. Я бачив його завжди у всіх президіях. Він не вимовляв половини українського алфавіту. Його важко було зрозуміти. Про що б з ним не говорили, завше зводив розмову, сказати б по-сучасному, на сексуальні теми, а коли говорив, то очі його бігали і якось по-дивному підморгували.

Обминаючи десятки її абсолютно дивних знайомих, які приходили до неї і вона приділяла їм чимало уваги та часу, не можу не зупинитись на Ользі Дучимінській, яка тільки-но повернулася із заслання нібито за участь у вбивстві Ярослава Галана. Їй не було куди дітись, зі Львова її гнали, родини вона не мала, і Дарина Дмитрівна переховувала її у себе. Було це вже тоді, коли мешкала на «Професорській колонії». Я й не гадав, що коли Ользі Дучимінській виповниться 105 років, я напишу статтю про неї га надішлю в «Літературну Україну», а там тій статті дадуть назву «Вишня на подвір’ї» і вона заробить великого розголосу та стане початком фактичної реабілітації відомої колись і заслуженої української письменниці. Ще через деякий час я зберу всю прозу, яка залишилась після неї, і видам її у Львівському «Каменярі» книжкою під назвою «Сумний Христос».

Ольги Дучимінської уникали люди і завдяки їй навіть гостей та відвідувачів у Дарини Дмитрівни стало менше, ніби Мартусі, Нусі, Дарочки почали краще вчитись, а «бугая» з фізики «шляк трафив»! Ніби всі вже мали де жити, і не зазіхали на краще помешкання та ванну у сусідки!

Перебуваючи у такій ізоляції від «патріотичної» львівської публіки, Ольга Дучимінська знайшла в моїй особі дуже вдячного слухача. Вона зі своєї торбини, як з бездонного мішка, витягала то лист до неї Ольги Кобилянської, то газетну статтю про її збірку «Китиця незабудьок» Івана Нечуя-Левицького, то лист Єжи Енджесвича. Весь Львів і вся Галичина оживали у її спогадах, і я сидів та слухав її із роззявленим ротом. Та невдовзі Ольга Дучимінська мусила їхати зі Львова. Справа в тому, що у Ірини Вільде, напевно, як і у всіх інших письменників, робились негласні обшуки. Для цього кудись у якійсь пильній справі на таку і таку годину викликали Дарину Дмитрівну, Максима викликали у військкомат, служниці на той час уже не було, а тоді преспокійно можна було йти з ревізією. От одного разу підіймаються хлопці з відомої організації по сходах до кімнат Ірини Вільде, а назустріч їм виходить Ольга Дучимінська: «Ви хто?» —  «А ви хто?». Ольга Дучимінська змушена була залишити Львів.

Мене дивували її взаємини з Іриною Вільде. Складалося таке враження, що Дарина Дмитрівна почувається чимсь винною і намагається якось зреваншуватися перед нею. Кожна примха, кожне побажання Ольги Дучимінської тут же ж виконувались. Пані Ольга любила дуже скоро лягати спати,—  і тоді життя в хаті завмирало. Навіть вимикали світло в сусідніх кімнатах, повністю ізольованих від кімнати, де вона спала. Уставала вона дуже рано, одягала мешти на високому каблуці, що гриміли на всю квартиру. Всі мусили пристосовуватися під її ритм. Не можна було пізно приходити до хати і дзвонити дзвоником, ходити рипучими сходами (вони й досьогодні риплять), а було й так, що з Максимом ми одного разу мусили лізти через кухонний балкон. Крім того, що вранці цокала своїми мештиками, як новобранець по плацу при муштрі, то ще починала робити собі снідання на кухні і товкла горшками так, що святих би зірвала зі сну на рівні ноги. Мала ще звичку помити посуд, поперевертати його догори дном і накрити газетою, щоб не осідали порохи. Аби не падала пилюка, то газетами накривала столи, крісла, табуретки. Не дім, а хата-читальня.

Приїздила Дучимінська до Львова наїздами, завжди тягала якісь великі торби, ходила постійно в одному й тому ж одязі. Одна й та ж брошка з імітаціями камінчиків, проте срібна, на пальці —  перстінчик.

Після товчення посудом і сніданку сідала до праці. Писала звичайною ручкою з простим пером, а тому ще до всього возила з собою чорнильницю. Мала звичку кожну букву вигравійовувати, виписувати вензелями, закручувати, виверчувати. Приглядалась до написаного з усіх боків, щось поправляла. Їй було вже 102 роки, коли я до неї приїхав у Івано-Франківськ і застав у повному здоров’ї. Сиділа за столом і виписувала знайомій листа з своїми віршами.

Після привітання зі мною відразу запитала, чи я вмію малювати квіти фуксії. «Чому саме фуксії?» —  «Бачите,—  відповідає,—  до того вірша якраз підходять саме квіти фуксії»...

Листи до знайомих не тільки обмальовувала різними квітами, а ще й обсипала засушеним листям різних дерев, травами, пір’ячком з пташиних гнізд. Поезії її були старомодні, збивались з ритму, написані високим штилем і не піддавались надмірним чуттям авторки, а тому часто виходили декларативними. Проза, проте, була прекрасна. Особливо новели. Блискучі, а не прекрасні. Що не новела —  то шедевр...

Вже працюючи над біографією Ольги Дучимінської, я дізнався, яку роль Ольга Дучимінська зіграла в житті Ірини Вільде, і тим пояснював собі ті їх дивні взаємовідносини. Таких різних за характером і за віком особистостей...

Найперше, як я дізнався, Ольга Дучимінська була першою з поважних тодішніх українських письменниць, які щиро привітали появу таланту Ірини Вільде, а це привітання засвідчила пре красним репортажем про молоду авторку, на друкованім у «Новій хаті».

Після війни, як я довідався з оповідей самої Ольги Дучимінської, Ірина Вільде з дітьми приїхала до Львова, і Ольга Дучимінська прийняла її до себе на квартиру, що по вулиці Верхратського, 10. Дров не мали, вугілля також, і дітям варили їсти на електричній плитці.

Мені здавалось, що цього було достатньо, щоб Ірина Вільде була їй так вдячною.

Вони часто зачинялись у хаті і оповідали щось одна одній довго і довго. Дарина Дмитрівна по таких розмовах була дуже перечуленою. Чомусь говорила, як то добре, що людина має здоров’я, має хліб і воду, бо більше людині нічого не треба. Оповідала, що в таборах Дучимінська сиділа з жінками-наркоманками, які жували чи курили якусь траву. Вони накидались на людей і мордували їх. Особливо, коли хтось спить. Тому з таборів Ольга Дучимінська винесла звичку спати з розплющеними очима. Я до сьогодні не знаю, як це можливо...

Лише опісля дещо про стосунки Ірини Вільде та Ольги Дучимінської мені розповіла пані Турчин, яка приписала паню Дучимінську у себе в Самборі, а також пані Слава Антонович, у якої й померла Ольга Дучимінська...

Одне слово, я дізнався, що Ольга Дучимінська належала до тих циганських натур, які неї мають особливого сентименту до одного й того ж місця, а люблять «райзувати» світами, а тому знають мало не всю Галичину. От так і пізналась  із парохом села Сороки під Львовом отцем Лукашевичем. Приводом для знайомства була... капуста. (До неї Ольга Дучимінська мала особливе замилування, що доходило до звичайних дивацтв: Ну, хто б додумався везти зі Львова у розпал «капустяного сезону» чотири великі головки капусти, загорнуті у газету і змотані шнурочком, до знайомих в Івано-Франківськ?!). Чоловік, який на базарі продавав капусту з Сорок від отця Лукашевича, був настільки люб’язний, що відвіз її разом з капустою на Верхратського, і Ольга Дучимінська, вражена такою чемністю, вирішила у найближчу неділю поїхати в Сороки і познайомитись з тамтешнім парохом, з яким досі не була знайома.

Отець зустрів відому письменницю дуже щиро і невдовзі близько заприятелювали. Ольга Дучимінська стала його частою гостею, а отець не раз збирав своїх довколишніх знайомих на вечори, на яких письменниця читала свої вірші та новели.

Одного разу Ольга Дучимінська попросила отця допомогти їй у дуже делікатній справі Як виявилось, її доброго приятеля Ярослава Галана дуже переслідує польська поліція, а тому чи пан отець не був би настільки ласкавий прийняти його у себе, най перебуде те лихе врем’я, Отець погодився, і Ярослав Галан провів у Сороках дуже гарно одне літо, пам’яткою з якого була пречудова фотографія. Стоїть отець Лукашевич, біля нього Ярослав Галан у білих штанях і кратчастій сорочці, а на коркошах тримає сина отця Лукашевича —  свого майбутнього «вбивцю».

Маленький хлопчик, який сфотографував» на плечах у Ярослава Галана, виріс, закінчив середню школу і тут побачив, що далі йому дорога закрита, бо він «сын работника культа». Отець Лукашевич пригадав, що одного гарного приємного літа у них відпочивав і ховався від польської дефензиви Ярослав Галан, а тому звернувся до Ольги Дучимінської, щоб та поговорила з ним: чи може він допомогти і наукою синові. Ольга Дучимінська взялась за справу енергійно і сталось так, що Ярослав Галан і молодий хлопець Лукашевич справді подружились. Галан допоміг хлопцеві з навчанням. З університетом не вийшло нічого, але от з сільськогосподарським інститутом,—  то так. Виявилось, що хлопець пише гарні вірші, і товариш Галан, як один з членів правління Спілки радянських письменників. України, обіцяв йому зробити щось на зразок творчого звіту і записати в актив. Лукашевич познайомив Ярослава Галана зі своїм товаришем Стахурою, який так само писав непогані вірші. Хлопці стали такими частими гостями полум’яного публіциста, що охорона на дверях квартири Галана пропускала їх, як своїх.

Одного прекрасного дня хлопці прийшли на домовлену з Галаном зустріч. Двері були відчинені, охорони не було, бо її давно вже зняли. За столом лежав зарубаний Галан. Перестрашені хлопці кинулись втікати. Найближча дорога була в Етнографічний музей, де молодшим науковим працівником працювала Ольга Дучимінська. Їй стало все зрозумілим. Хлопцям наказала сховатись, а сама поїхала до отця Лукашевича в Сороки.

А далі були заарештовані хлопці, була заарештована Ольга Дучимінська, і був показовий суд в так званому «Роксі» на Городоцькій вулиці. Хлопці отримали смертну кару, а вона за те, що навела руку вбивць і сказала їм, де живе Галан,— 25 років. Коли зачитали вирок, Ольга Дучимінська розсміялась. Щоб його відбути, потрібно було жити більше ста років. Проте відсиділа, і вижила, і прожила 105 років, відсвяткувала ті поважні літа, і померла на 106 році життя в Івано-Франківську.

Відсиділа, правда, Ольга Дучимінська не 25 років, а десять, її хотіли помістити в притулок, оскільки не мала опіки вдома, і тоді один з її давніх знайомих заявив, що вона його мати і вирвав Ольгу Дучимінську з пекла. Прості чукчі та інші місцеві люди відгодували її і поставили на ноги: вона повернулась в Україну, у Львів, але її звідусіль гнали. Просити за неї ніхто не відважувався.

Врешті дозволили прописатися в Самборі у пані Турчин. Проте Самбір був затісний і замалий для такої натури як Ольга Дучимінська, і вона подалася у мандри. Їздила по всьому Союзу, відвідувала тих, з ким була у пеклі на землі.

У Львові за нею чатувала міліція. Вона була вже у цілком поважному віці, проте спокою не мала. Тоді дехто з львівських та позальвівських діячів звернулись з листом до тодішнього на чальника КДБ по Львівській області, аби надали Ользі Дучимінській «певні умови» для життя і праці, або принаймні не гонили її звідусіль, бо вона вже давно розкаялась, стала відданою радянською людиною і може бути дуже потрібною новому суспільству. Підписались Денис Лукіянович, Олена Кульчицька, Наталія Семанюк-Черемшина. Ірина Вільде навпроти свого прізвища підписатись відмовилась. Я бачив цей документ. Він мене вразив. Невже так боялася, так тремтіла? Вже ж були не ті часи...

Кожного разу, пробиваючись крізь стіну її позірної веселості та безтурботності, я натикався на чергові загадки, яких не міг сам розв’язати, проте й шукати допомоги у когось не було ні можливості, ні сенсу. Всіляка спроба проникнути в той її потаємний світ для мене закінчувалась з першими ж кроками.

Треба було багато літ, доки в мої руки потрапили документи, колись засекречені картотеки, звіти діяльності Львівської організації СПУ, звіти різних видавництв, у яких виходили книжки Ірини Вільде, щоб я зміг пов’язати висотане з тих документів із тим, що бачив там, чув, і те, що мені вона сама розповідала.

Так, я вже знав архіви, я вмів у них працювати, мав досвід. Я вже був членом Спілки письменників, повернув читачам та українській літературі добре ім’я Ольги Дучимінської, Михайлини Рошкевич, Володимира Островського, Катрі Гриневичевої, написав велику наукову біографію Богдана Лепкого і у видавництві «Дніпро» видав його «Мазепу». Я постійно відкривав нові імена письменників, повертав до життя їхні твори.

Тепер я зовсім по-інакшому дивився на ту «справку», яку дала мені Ірина Вільде з проханням написати про неї правду, знаючи, що ніякої правди я не знаю. Я міг дивуватися її вмінню бачити далеко вперед, відчувати майбутнє.

Я не маю її листів, писаних до мене. Та й потреби в листах не було. Ми часто бачились, а при необхідності під руками був телефон. Ми навіть не маємо спільних фотографій, хоч знаю, що були, але в мене вони не збереглися.

Вона мала звичку позичати у мене свої книжки, а потім вони у неї десь пропадали. Зрештою, всі мої книжки, тобто книжки з творами Ірини Вільде, вона використала, коли «ліпила» свій п’ятитомник, який у 1967-1968 роках вийшов у видавництві «Дніпро».

На кожний том потрібно було розшити дві однакові книжки. Бо сторінки клеїлись на аркуші тільки «лицевою» стороною. Я мав у нагороду за це отримати повне видання творів Ірини Вільде, і кожен з автографом та подякою, а замість того у мене залишились лише обкладинки розпотрошених книжок. Так уже склалось, що з усіх їх у мене збереглась тільки обкладка збірки «Троянди і терня». Книжка ця вийшла в Києві у Держлітвидаві УРСР 1961 року. Мала 355 сторінок. Одного разу, коли Ірини Вільде вже не було серед живих, я, порпаючись в своїх паперах, знайшов ті обкладинки і розгорнув книжку. Згори донизу червоним чорни лом кулькової ручки йшов напис:

 

«Пройде —  промине час і сьогоднішнє стане сивим минулим.

Згадай тоді, як ми «ліпили» останній том мого п’ятитомника, який вже встигне стати старою, пожовтілою книгою. Тільки Тобі бажаю вічної зеленої молодості. З вдячністю до свого помічника Романа Горака автор книги

Ірина Вільде

8.VIII.

1967»

 

Той, хто сьогодні відважиться взяти у руки протоколи засідань Львівського відділення Спілки радянських письменників України, з перших же сторінок не може не відчути, яким дивовижним репресіям піддавались письменники, більшість з яких були ті, хто любив свою землю, свій народ і вирішили з тим народом бути до кінця. Не втікали на Захід, як це зробила переважна більшість, хоч мали повну можливість це зробити. Вони вже бачили пекло після горезвісного «визволення» 1939 року, але те, що побачили після нового «визволення», на цей раз вже не від поляків, а від німців, перевершувало найпохмуріші фантазії і пророцтва Михальди. Кожне слово, сказане тоді письменником на зборах, фіксувалось у протоколах, а відтак російською мовою розмножувалось у трьох екземплярах. Один екземпляр йшов до партійного керівництва у Львові, другий —  у Києві. Один залишався для місцевого вжитку.

На одні з таких зборів СРПУ завітав сам представник обкому партії більшовиків тов. Ломов. Він чітко пояснив, чого партія і уряд вимагають від письменників, застерігав від розмаїтих помилок, а відтак вирішив кожного з присутніх перевірити, наскільки правильно він усе зрозумів чого від нього вимагають, про що можна писати, а про що ні. Він підіймав одного за одним письменників і ставив одне й те ж за питання. І кожен відповідав, а він поправляв, доповнював, пояснював на численних прикладах з власного життя та біографій видатних діячів партії і уряду. Коли ж запитали Ірину Вільде, то вона «по своей душевной простоте» відповіла, що можна писати «про строительство, индустриализацию и коллективизацию», а про любов не можна (Державний архів Львівської області —  далі ДАЛО —  фонд Р-2009, опис I, справа 5).

Товариш Ломов на цей раз щиро розсміявся і пояснив відомій письменниці, що про любов і саме про любов треба писати. Але письмен ниця Ірина Вільде і всі решта повинні знати, що любов буває двох сортів: правильна —  комуністична, і неправильна —  буржуазна. Правильна або комуністична —  це така любов, коли росіянку любить українець і одружується з нею або ж коли українка любить росіянина і йде за ним у світ. Неправильна ж, буржуазна любов, знає тільки любов українця до українки.

Не думаю, щоб хтось хихикнув або хоч би посміхнувся з такого пояснення тов. Ломова, а всі тихесенько сиділи і думали, що буде далі. Про неправильне розуміння Іриною Вільде питання любові та завдань радянської літератури ще довго їй будуть згадувати єфрейтори від літератури. 18 квітня 1946 року на засіданні Спілки на Ірину Вільде накинувся Антон Хижняк, відомий принаймні трохи старшому читачеві, як автор роману «Данило Галицький», а тоді один з тих, хто методично і розважливо добивав кожного українського письменника та кожного шантажував отим горезвісним буржуазним націоналізмом. Він виконував надзвичайно важливі функції, бо був редактором органу обкому партії —  газети із справді насмішливою назвою «Вільна Україна».

На цих зборах А. Хижняк накинувся на Ірину Вільде з наступним звинуваченням: «Львовские писатели, прикрываясь «незнанием», протаскивают националистические и безидейные произведения. Характерно, что писательница Вильде на одном из собраний союза заявила: «Теперь писать можно только про строительство, индустриализацию и коллективизацию, а про любовь совсем нельзя». Издательство «Вильна Украйна» випустило книжку И. Вильде «Чему наши батьки разошлись» (правильна назва: «Наші батьки розійшлись», «Львів, в-во «Вільна Україна», 1946 р., 40 сторінок —  Р. Г.). Надо только удивляться, как в 1946 г. могла выйти такая антихудожественная, безидейная книга. Эта книга целиком идейно порочна, пропитана мелкой буржуазной мещанской идеологией, люди в ней не люди, а тени прошлого. Не на них ли хочет Вильде воспитать современную молодежь! Книга полна нафталиновых сентенций, поклонением западу (тоді «запад» принципово писався з малої букви —  Р. Г.) и даже расизмом» (ДАЛО, фонд Р-2009, опис І, справа 5).

10 вересня цього ж року научати жити письменників приїхав за дорученням партії Микола Бажан. У Спілці почалась чистка, відома під лозунгом дати остаточну відсіч націоналізмові, який проліз у спілчанські ряди.

Потім ще був виклик «на ковер» в обком партії більшовиків, після якого у творчості Ірини Вільде з’явились такі твори, як «Її портрет» п’єса «Сватання»..

Я був проти включення тих творів у п’ятитомник. Вона наполягала, щоб їх включити: «Нехай знають що я писала, що я мусила писати». Не відрікалась від тих речей. Вважала їх етапом своєї творчості і свого життя. Ніколи в житті не тратила стільки своїх нервів, здоров’я, як на написання отих дрібних речей. Не хотіла, щоб я їх викидав і вперто відстоювала...

Повне видання творів давно вже планувалось у «Дніпрі», а точніше у його попереднику. Та проти виступив Петро Козланюк. Не міг до пустити, щоб Ірина Вільде випустила своє зібране скоріше від нього. Про це згадувала не раз з болем згадувала...

 


[1] Марія Кіх —  відома в минулому діячка КПЗУ, дружина Максимовича.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.