Світ Роканнона-2

Частина 1. Зоревладець

 

І

Так закінчується перша частина легенди і вся вона правдива. А тепер кілька фактів, так само правдивих, із Довідника Ліги для Галактичного Регіону 8:

 

Номер 62: Фомальгаут ІІ

Тип АЕ — вуглецеве життя. Ядро планети залізне, діаметр 6600 миль, атмосфера багата киснем. Час обертання довкола центрального світила — 800 земних днів 8 год. 11 хв. 42 сек. Час обертання навколо своєї осі: 29 год. 51 хв. 02 сек. Середня відстань від центрального світила — 3,2 астр. од., ексцентриситет орбіти незначний. Кут нахилу площини екліптики 27° 20' 20", що спричиняє помітні сезонні зміни. Гравітація 0,86 стандартної.

Чотири основні континенти: Північно-Західний, Південно-Західний, Східний та Антарктичний, займають 38% поверхні планети.

Чотири супутники (типу Пернер, Локлік, Р-2 і Фобос). Другий компонент подвійної зорі Фомальгаут видимий як надяскрава зірка.

Найближча планета Ліги: Нова Південна Джорджія, столиця Кергелен (7,88 св. років).

Історія: планету відкрито експедицією Елесона у 202, безпілотна інспекція у 218 р. Перший географічний огляд 235-236, керівник Дж. Кйолаф. Основні континенти обстежені з повітря (див. карти 3114-а,б,в, 3115-а,б). Висадку, геологічні та біологічні дослідження та ВРоФоЖ-контакти здійснено лише на Східному та Північно-Західному континенті (див. опис розумних видів нижче).

Місія технологічного прискорення до видів І-А, 252-254. Керівник: Д. Кйолаф (лише Північно-Західний континент).

Контрольно-податкові місії до видів І-А і ІІ було проведено під егідою Регіонального Фонду в Кергелені, Н. П. Дж. у 254, 258, 262, 266, 270; у 275 висадки на планету заборонено, планету занесено в Інтердикт Всесвітнього Управління ВРоФоЖ до більш повного вивчення її розумних видів.

Перша етнографічна експедиція — 321, керівник Ґ. Роканнон.

 

 

Високе сліпучо-біле дерево за Південним хребтом беззвучно і швидко виросло до неба. Чатові на вежах Галланського Замку закричали, забили бронзою об бронзу. Але їхні слабкі голоси та тривожний брязкіт заглушило гучне ревіння вітру, що вдарив по лісі, наче ковальський молот.

Моґієн Галланський зустрів свого гостя, Зоревладця, коли той біг до замкового двору польотів.

— Твій корабель був позаду Південного Хребта, Володарю?

Його співрозмовник дуже зблід, але відповів спокійним, як зазвичай, голосом:

— Так.

— Їдьмо разом.

Моґієн посадив гостя на заднє сідло вітроконя, що, вже готовий і осідланий, чекав на дворі польотів. Вниз тисячею сходинок, через Міст над Безоднею, над пологими лісистими схилами Галлану — кінь летів наче сірий лист, несений вітром.

Подолавши Південний Хребет, вершники побачили, як над золотими стовпами першого сонячного світла блакитною цівкою здіймається дим. Серед вогких прохолодних заростей уздовж русла струмка на схилі гори сичав вогонь лісової пожежі.

Раптом під ними з’явилася западина між пагорбами, чорне провалля, заповнене димом і чорним пилом. На краю великого кругу анігіляції довгими звуглілими мазками лежали звалені спалені дерева, геть-усі вершинами від центру чорної ями.

Молодий князь Галланський затримав свого сірого коня у легкому повітряному потоці зі зруйнованої долини і дивився, нічого не кажучи. Старі казки з часів його діда і прадіда розповідали про першу появу Повелителів Зірок, як вони спалювали гори і закип’ячували моря своєю страхітливою зброєю, як, погрожуючи нею, змусили Володарів Анґіар присягти їм на вірність і платити данину. Вперше Моґієн повірив цим казкам. На мить йому перехопило подих.

— Ваш корабель…

— Наш корабель був тут. Сьогодні я мав зустрітися з іншими. Володарю Моґієне, скажи своїм людям, щоб уникали цього місця. До якогось часу. До дощів наступного холоднороку.

— Закляття?

— Отрута. Дощ змиє її з землі.

Голос Зоревладця далі залишався спокійним, але він дивився вниз і раптом заговорив знову, не до Моґієна, а до того чорного провалля під ним, тепер посмугованого яскравим ранішнім сонячним світлом. Моґієн не розумів його слів, бо він говорив власною мовою, наріччям Зоревладців, і тепер у Ангієні, у всьому світі не було жодної іншої людини, яка б нею розмовляла.

Молодий Анґіа стримав свого стривоженого коня. Зоревладець за ним глибоко зітхнув і сказав:

— Повертаймося до Галлану. Тут уже нічого немає…

Кінь перелетів над сповитими димом схилами.

— Володарю Роканане, якщо твій народ зараз вступив у війну між зірками, обіцяю тобі підтримку всіх мечів Галлану!

— Моя тобі дяка, Володарю Моґієне, — відповів Зоревладець, чіпляючись за сідло, а вітер їхнього польоту бив його схилену посивілу голову.

Минав довгий день. Нічний вітер вривався крізь вікна його кімнати у вежі Галланського Замку, змушуючи вогонь блимати. Холоднорік майже закінчився; вітер був повен весняного неспокою. Піднявши голову, він вдихав солодкий застояний запах трав’яних гобеленів, що висіли на стінах, і солодкий свіжий запах ночі з довколишніх лісів. Знову говорив у свій передавач:

— Тут Роканнон. Це Роканнон. Можете відповісти?

Довго слухав мовчання радіо, тоді спробував ще раз, на частоті корабля:

— Тут Роканнон.

Помітивши, що говорить тихо, майже пошепки, замовк і вимкнув радіо. Були мертвими, всі чотирнадцять, його колеги, його друзі. Всі вони провели на Фомальгауті ІІ половину довгого планетного року і настав час зустрітися та порівняти записи про результати спостережень. Тому Смейт і вся його група вирушили зі Східного континенту, взяли на борт Арктичну групу та повернулися сюди, щоб зустрітися з Роканноном, керівником Першої етнографічної експедиції, людиною, яка привела їх усіх сюди. І от усі вони тепер мертві.

І вся їхня праця — записи, картини, стрічки, все, що могло б у їхніх очах виправдати їхню смерть, — усе це зникло, розвіялось на порох разом із ними, змарнувалося разом із ними.

Роканнон знову ввімкнув радіо на аварійній частоті, але не в режимі передавача. Озватися зараз означало сповістити ворогам, що хтось уцілів. Далі сидів. Коли у його двері гучно постукали, відповів чужою мовою, якою мусив відтепер розмовляти:

— Увійдіть!

Широкими кроками ввійшов князь Галланський, Моґієн, найкращий його інформатор у всьому, що стосувалося культури і звичаїв виду ІІ, а відтепер — вершитель його долі. Моґієн був, як увесь його народ, дуже високим, яскравоволосим і темношкірим, його вродливе обличчя було привчене до суворого спокою, але інколи крізь цей вираз пробивалися спалахи потужних емоцій: гніву, честолюбства, радості. За ним увійшов його ольґіорський слуга Раго, поставив на скриню жовту флягу та два кубки, наповнив кубки і вийшов. Галланський дідич промовив:

— Я хотів би випити з тобою, Зоревладцю.

— А мої родичі з твоїми, а наші сини разом, Володарю, — відповів етнолог, який, проживаючи на дев’ятьох різних екзотичних планетах, не міг не навчитися добрих манер.

Вони з Моґієном підняли свої дерев’яні кубки, обковані сріблом, і випили.

— Ця скринемовка, — сказав Моґієн, дивлячись на радіо, — не заговорить знову.

— Не голосами моїх друзів.

Темно-горіхове Моґієнове обличчя не виражало жодного почуття, але він сказав:

— Володарю Роканане, зброя, що їх убила, — це щось більше, ніж можна собі уявити.

— Ліга Всіх Світів тримає цю зброю для Прийдешньої Війни. Не проти власних світів.

— То це Війна?

— Думаю, ні. Яддам, якого ти знав, залишався на кораблі; він почув би новину про це через корабельний ансибл і сповістив би мені по радіо. Обов’язково було б попередження. А це, напевне, заколот проти Ліги. Дев’ять років тому за сонячним часом, коли я залишав Кергелен, збиралося на заколот у світі, званому Фарадей.

— Ця мала скринемовка не може розмовляти з Кергеленом?

— Ні, а навіть якби могла, мої слова дійшли б туди за вісім років. А відповідь теж прийшла б аж через вісім років. — Роканнон говорив зі своєю звичайною серйозною і простою ґречністю, але, коли пояснював причини свого вигнання, голос його був глухим і безбарвним. — Пам’ятаєш ансибл, велику машину, яку я показував тобі на кораблі? Він може миттєво розмовляти з іншими світами, без втрати років. Думаю, що їм йшлося саме про його знищення. А те, що всі мої друзі були тоді на кораблі — нещасливий збіг. Без ансибла я нічого не можу.

— Але якщо твої одноплемінники, у Кергелені, викликатимуть тебе ансиблом і не дістануть відповіді, чи не прилетять вони глянути самим…

Моґієн знав відповідь ще до того, як Роканнон сказав:

— Через вісім років.

Колись, показуючи Моґієну корабель експедиції, в тому числі й миттєвий передавач ансибл, Роканнон розповів йому про новий тип космічних кораблів, швидших за світло, які можуть миттєво переміщуватися від зірки до зірки без затрат часу.

— Корабель, який убив твоїх друзів, був ШзС? — спитав анґіарський полководець.

— Ні. Він пілотований. Зараз ворог тут, у цьому світі.

Моґієн зрозумів це, згадавши, як Роканнон розповідав йому, що живі істоти не можуть витримати ШзС польоту. Тому ці кораблі використовують лише як безпілотні бомбардувальники, зброю, що з’являється, вбиває і зникає — це все за одну мить. Дивна історія, але не дивніша за іншу, яку він знав і яка була цілковито правдивою — про корабель Роканнона, що кілька років летів крізь ніч між світами, але людям на кораблі ці роки видалися кількома годинами. У місті Кергелен на зірці Форросел цей чоловік, Роканнон, майже півстоліття тому розмовляв із Семлі Галланською і дав їй коштовність, звану «Оком Моря». Семлі, яка прожила шістнадцять років за одну ніч, давно померла, її донька Гальдре постаріла, її внук Моґієн став дорослим чоловіком, а онде сидить Роканнон, ще не старий. Усі ці роки пройшли йому в мандрах між зірками. Це все дивно, але бувають і дивніші історії.

— Коли Семлі, матір моєї матері, летіла крізь ніч, — почав Моґієн і замовк.

— Ніколи у жодному світі не було іншої такої прекрасної дами, — сказав Зоревладець, а його обличчя на мить стало не таким сумним.

— Її рід радо вітає володаря, що став їй другом, — промовив Моґієн. — Але я хотів спитати, Володарю, про корабель, яким вона летіла. Він усе ще в Глиняних? Чи є на ньому ансибл, яким ти можеш розповісти одноплемінникам про ворога?

Якусь секунду Роканнон виглядав приголомшеним, але потім заспокоївся.

— Ні, — сказав він, — немає. Його подарували Глиняному народові сімдесят років тому, тоді ще не було миттєвої передачі. І пізніше його не могли встановити, бо планета сорок п’ять років була під Інтердиктом. Через мене. Бо я втрутився. Зустрівшись із Володаркою Семлі, я пішов до своїх людей і сказав: «Що ми робимо в цьому світі, про який нічого не знаємо? Чому ми беремо їхні гроші та попихаємо ними? Яким правом?» Але коли б я залишив усе, як було, то, принаймні, хтось би сюди прилітав раз на рік чи два; ви не були б цілком покинуті на ласку завойовників…

— А що потрібно цим завойовникам? — спитав Моґієн, без зайвої скромності, просто з цікавості.

— Думаю, ваша планета. Ваш світ. Ваша земля. Можливо, і ви як раби. Я не знаю.

— Якщо у Глиняних є ще цей корабель, Роканане, і якщо цей корабель долетить до Міста, ти можеш полетіти на ньому і приєднатися до своїх людей.

Упродовж хвилини Зоревладець дивився на нього.

— Думаю, що так, — відповів. Його голос знову поглухішав. Ще хвилину тривала тиша, тоді Роканнон пристрасно сказав:

— Це я підставив твій народ під удар. Я привів сюди своїх людей і от вони мертві. Не збираюся втекти у майбутнє на вісім років і дізнатися, що трапилося за цей час. Послухай, Володарю Моґієне, якщо ти допоможеш мені дістатися на південь до Глиняного народу, я зможу взяти корабель і використовувати його тут, на планеті, для розвідки. Зрештою, я міг би змінити його налаштування і відправити до Кергелена зі звісткою. Але я залишуся тут.

— Оповідь каже, що Семлі знайшла його у ґдеміарських печерах біля Кирієнберега.

— Позичиш мені вітроконя, Володарю Моґієне?

— І його, і своє товариство, якщо хочеш.

— З вдячністю!

— Глиняні — погані господарі для самотніх гостей, — сказав Моґієн із задоволеним виглядом. Навіть думка про ту страхітливу чорну діру, випалену на схилі гори, не могла зупинити свербіж у двох довгих мечах, прип’ятих до Моґієнового пояса. Його останній набіг був так давно.

— Хай наші вороги згинуть, не зоставивши синів, — урочисто промовив Анґіа, піднявши наново наповнений кубок.

Роканнон, чиї друзі були убиті без попередження, на беззбройному кораблі, не вагався:

— Хай вони згинуть, не зоставивши синів, — сказав він і випив із Моґієном, там, при жовтому світлі лойових свічок і подвійного місяця, у Високій Вежі Галлану.

 

 

II

 

До вечора другого дня Роканнон весь закляк, а його обличчя палало від вітру, зате він навчився легко сидіти у високому сідлі та з певною вправністю правити великим літаючим звіром із табунів Галлану. Зараз над ним і під ним розтягалася кришталево-рожева барва довгого і повільного заходу сонця. Вітроконі летіли високо, щоб довше зоставатися у сонячному промінні: любили тепло, як великі кішки. Моґієн на своєму чорному мисливському жеребці, — Роканнон задумувався, чи не доречніше називати його котом, — дивився вниз, шукаючи місця для табору, бо вітроконі не літали в темряві. Двоє середньорослих ширяли ззаду на дрібніших білих конях, — у призахідному світлі великого сонця Фомальгаута вони здавалися рожевокрилими.

— Глянь туди, Зоревладцю!

Роканнон стримав свого коня і той загарчав, побачивши те, на що вказував Моґієн: маленький чорний об’єкт, який летів у небі нижче від них, тягнучи за собою крізь тихий вечір негучне деренчання. Роканнон жестами показав, що їм слід негайно опускатися.

На лісовій поляні, де вони приземлилися, Моґієн спитав:

— Це був такий корабель, як твій, Зоревладцю?

— Ні, це планетник, гелікоптер. Його можна сюди доставити лише на кораблі, набагато більшому, ніж був мій — зоряному фрегаті чи транспортнику. Схоже, вони зосереджують тут сили. Мусили прилетіти сюди раніше за мене. Хай там як, що вони збираються робити з цими бомбардувальниками і гелікоптерами? Можуть перестріляти нас просто з неба, навіть здалеку. Нам доведеться пильно стежити за ними, Володарю Моґієне.

— Це летіло від Глиняних. Сподіваюся, вони не були там перед нами.

Роканнон лише кивнув на знак згоди. Відколи побачив цю чорну пляму на вечірній зорі, цього таргана у чистому світі, його переповнював гнів. Хай ким були ці люди, що скинули бомби на беззбройний корабель експедиції, вони, очевидно, обстежували планету, збираючись використати її для колонізації або з військовою метою. Місцеві ВисокоРозумні Форми Життя, мінімум три види, всі низького технологічного рівня, вони ігноруватимуть, поневолять або винищать, — що вважатимуть найзручнішим. Для агресорів важливі лише технології.

І це — сказав собі Роканнон, спостерігаючи, як середньорослі розсідлують вітроконей і відпускають їх на нічне полювання, — може бути слабким місцем також і Ліги. Важить лише технологія. Дві місії до цього світу в минулому столітті почали підштовхувати один із видів до передатомної технології, ще навіть не дослідивши інші континенти і не встановивши контакти з усіма розумними расами. Він добився припинення цього і врешті-решт організував власну етнографічну експедицію, щоб більше довідатися про планету. Але не дурив себе. Навіть його роботу в підсумку буде використано як інформаційний базис для заохочення технічного прогресу найперспективніших видів чи культур. Таким чином Ліга Всіх Світів готувалася зустріти свого головного ворога. Сто світів було навчено й озброєно, ще тисячу вишколено у використанні сталі, колеса, тракторів і реакторів. Але Роканнон був врофожистом, його робота полягає не в тому, щоб навчати когось, а щоб учитися самому. Він жив у багатьох відсталих світах і тому сумнівався, чи мудро ставити лише на зброю та використання машин. Ліга, у якій домінували агресивні інструментально орієнтовані види гуманоїдів із Центавра, Тау Кита й Землі, нехтувала певними навичками, силами та можливостями інтелектуального життя, керуючись надто вузькими стандартами.

Цим світом, який навіть не мав власної назви, крім Фомальгаута ІІ, ймовірно, ніхто особливо не цікавитиметься, бо перед прильотом експедицій Ліги жоден із його видів, здається, не перевершив рівня важеля та ковальського горну. Швидше було розвивати інші раси в інших світах, бо це має допомогти, коли позагалактичний ворог врешті-решт повернеться. А це неминуче настане. Подумав, що Моґієн пропонував йому мечі Галлану для змагання з флотом світловиків-бомбардувальників. Але що, коли ці світловики чи навіть ШзС-бомбардувальники порівняно зі зброєю ворога виглядатимуть, як бронзові мечі? Що, коли зброя Ворога буде викувана зі свідомості? Хіба не добре було б хоч трохи довідатися про різні форми свідомості та їхні можливості? Політика Ліги була надто вузькою, це вже спричинило численні втрати, а тепер, схоже, призвело до заколоту. Якщо буря, яку заварили на Фарадеї десять років тому, вибухнула, то це означає, що молодий світ Ліги, навчений війні та озброєний, тепер намагається викроїти власну зоряну імперію.

Вони з Моґієном і двома темноволосими слугами перекусили шматками доброго, хоч твердого хліба з кухонь Галлану, випили жовтого васкану зі шкіряної фляги і незабаром полягали спати. Довкола маленького вогнища стояли височенні дерева, їхні темні гілки були обтяжені темними гостробокими стуленими шишками. Вночі у лісі зашепотів дрібний холодний дощ. Роканнон натяг на голову покривало з хутра герілор і проспав усю довгу ніч під шепіт дощу. Вітроконі повернулися на зорі і ще до сходу сонця вони знову злетіли, прямуючи до білястих земель біля затоки, де жив Глиняний народ.

Приземлившись ополудні на поле сирої глини, Роканнон і двоє слуг, Раго та Яган, розгублено оглянулися довкола, не бачачи жодних ознак життя. Натомість Моґієн із цілковитою впевненістю своєї касти, сказав:

— Вони прийдуть.

І вони прийшли: присадкуваті гуманоїди, яких Роканнон багато років тому бачив у музеї. Було їх шестеро, зростом не вищих, ніж по груди Роканнону чи по пояс Моґієну. Нагі, білувато-сірого кольору, як їхні глиняні поля, та й взагалі виглядали наче виліплені з глини. Коли заговорили, справляли моторошне враження, бо годі було зрозуміти, хто ж саме говорив. Здавалося, що всі водночас, але тим самим різким голосом. Роканнон згадав фразу з довідника про телепатію в межах колонії і з більшою повагою глянув на потворних чоловічків, наділених таким рідкісним даром. Троє його високих товаришів не поділяли цього почуття. Виглядали понуро.

— Чого Анґіар і слуги Анґіар шукають на полі Владарів Ночі? — промовив один із Глиняних чи, може, всі вони. Питання було задане загальницею, діалектом мови Анґіар, який вживали всі види.

— Я князь Галланський, — сказав Моґієн, виглядаючи велетнем. — Зі мною Роканан, господар зірок і шляхів посеред ночі, слуга Ліги Всіх Світів, гість і друг людей Галлану. Велика його честь! Ведіть нас до тих, хто гідний із ним розмовляти. Є слова, що мусять бути сказані, бо скоро у теплорік падатиме сніг, вітри віятимуть назад, а дерева ростимуть догори коренем.

Роканнон подумав, що притаманна Анґіар фразеологія — справжня насолода, хоча вражає вона не своєю тактовністю.

Глиняні стояли мовчки, вагаючись.

— Чи це правда? — спитали нарешті вони чи, може, один із них.

— Так, а ще море обернеться на ліс, а в каменів виростуть ноги! Ведіть нас до ваших проводирів, які знають, хто такий Зоревладець, і не гайтеся!

Знову тиша. Стоячи серед маленьких троглодитів, Роканнон мав неприємне відчуття, наче крильця метелика лоскочуть його вуха. Ухвалювалося рішення

— Ходімо, — сказав Глиняний уголос і вони рушили через грузьке поле. Поквапом стали в круг довкола клаптика землі, а тоді відійшли, відкривши отвір у землі та сходинки всередині цього отвору. Був то вхід до Володінь Ночі.

Доки середньорослі чекали вгорі з кіньми, Моґієн та Роканнон спустилися вниз сходинками у світ печерних переходів, вирізаних у глині тунелів, облицьованих грубим цементом, освітлених електрикою, пропахлих потом і несвіжою їжею. М’яко ступаючи слідом за ними своїми пласкими сірими стопами, охоронці завели їх до напівосвітленого круглого приміщення, схожого на бульбашку у товстому шарі каміння, та залишили там самих.

Вони чекали. Довго чекали.

Чого, до всіх чортів, перші експедиції вибрали цей народ для просування до членства у Лізі? Роканнон мав, можливо, некоректне пояснення: перші експедиції прилетіли з холодного Центавра, тому дослідники радісно спускалися в печери Ґдеміар, рятуючись од сліпучих повеней світла і тепла великого сонця А-3. На їхню думку, в такому світі розумні люди мусили жити під землею. Натомість Роканнону гаряче біле сонце, ясні ночі з чотирма місяцями, різкі зміни погоди та невгамовні вітри, щільна атмосфера і не надто велика гравітація, завдяки яким тут було так багато летючих видів, здавалися не лише прийнятними, а й приємними. Але, нагадав собі, саме тому він був менше кваліфікованим, ніж центаврійці, щоб судити цих печерних мешканців. Вони, безумовно, були розумними. Були ще й телепатами, — ця сила куди рідша і куди менше зрозуміла, ніж електрика, проте перші експедиції зовсім нею не займалися. Дали Ґдеміар генератори, автоматичний корабель із незмінним маршрутом, сяку-таку математику, поплескали по плечі та залишили самих. Чим відтоді займалися маленькі люди? Задав це питання Моґієну.

Молодий князь, який, ані хиби, за все своє життя не бачив ніяких інших світильників, окрім свічок та смолоскипів, без найменшого інтересу глянув на електричну лампочку над головою.

— У них завжди добре виходило робити речі, — сказав зі своєю неперевершеною і неприхованою гординею.

— Вони останнім часом робили якісь нові речі?

— Ми купуємо у Глиняних наші сталеві мечі. Вже за часів мого діда вони мали ковалів, що вміли працювати зі сталлю, але я не знаю, що було до цього. Мої люди довго жили поруч із Глиняним народом, терплячи їхні тунелі навіть під нашими прикордонними землями і платячи їм сріблом за їхні мечі. Кажуть, що вони багаті, але набіги на них — табу. Ти ж знаєш, що війни між двома різними породами вважаються злом. Навіть коли мій дід Даргал шукав тут свою дружину, думаючи, що вони її викрали, не зламав табу, аби змусити їх говорити. По змозі намагаються не брехати, але й не казати правди. Ми їх не любимо і вони нас не люблять. Думаю, що вони пам’ятають давні дні ще до табу. Їх не назвеш відважними.

Ззаду за ними пролунав гучний голос:

— Низько схиліться перед ликом Владарів Ночі!

Коли вони обидва обернулися, Роканнон поклав руку на лазерний пістолет, а Моґієн обидві руки на свої мечі. Але Роканнон одразу помітив динамік, вмонтований у заокруглену стіну, та прошепотів Моґієнові:

— Не відповідай.

— Говоріть, о чужинці, в печерах Владарів Ночі!

Безперервний звуковий вибух був страхітливим, але Моґієн стояв, не кліпнувши оком, безтурботно звівши вгору дуги високих брів. Тоді сказав:

— Володарю Роканане, тепер, коли ти три дні їдеш верхи на вітроконі, чи починаєш ти вбачати в цьому задоволення?

— Кажіть і будете почуті!

— О так. Смугастий кінь мчить легко, як західний вітер у теплороці, — відповів Роканнон, цитуючи комплімент, підслуханий за столом у Бенкетній Залі.

— У нього дуже добрий родовід.

— Говоріть! Вас чують!

Вони обговорювали розведення вітроконей тим часом, як стіна ревла до них. Врешті в тунелі з’явилося двоє Глиняних.

— Ходімо, — флегматично буркнули вони.

Повели прибульців через дальші лабіринти до напрочуд чепурненької системи електропоїздів, схожої на збільшену іграшку, однак цілком працездатну. Повним ходом проїхали кілька миль, залишивши позаду глиняні тунелі та діставшись того, що здавалося вапняковими печерами. Остання станція містилася у вильоті яскраво освітленої зали, у протилежному кінці якої на підвищенні стояло, чекаючи, троє троглодитів. Оце вперше, на сором Роканнона-етнолога, всі вони здалися йому однаковими. Як колись китайці голландцям чи росіяни центаврійцям. Тоді звернув увагу на центрального Глиняного — той вирізнявся своєю характеристичністю. Обличчя його було зморшкуватим, білим, владним, голова увінчана залізною короною.

— Що Зоревладець шукає у Печерах Могутніх?

Усталені звороти загальниці якнайкраще відповідали тому, що Роканнон збирався висловити у своїй відповіді:

— Я сподівався прийти до цих печер як гість, щоб пізнати звичай Владарів Ночі та глянути на чудеса, створені їхньою працею. Сподіваюся, що колись матиму змогу це зробити. Але трапилися страшні речі, тому приходжу до вас у поспіху та в потребі. Я служу Лізі Всіх Світів. Прошу привести мене до зоряного корабля, що його ви тримаєте як доказ довіри Ліги до вас.

Трійця незворушно дивилася на нього. Завдяки підвищенню стояли на одному рівні з Роканноном — з такої позиції їхні широкі обличчя без ознак віку і тверді, наче каміння, очі вражали. Тоді той, що стояв ліворуч, заговорив ламаною піджин-галактик.

— Корабель не є.

— Корабель є.

За хвилину він неясно повторив:

— Корабель не є.

— Говоріть загальницею. Я прошу вашої допомоги. У цьому світі є вороги Ліги. Якщо ви погодитеся з їхньою присутністю, цей світ перестане бути вашим.

— Корабель не є, — сказав Глиняний ліворуч. Решта двоє стояли наче сталагміти.

— То я повинен сказати іншим Зоревладцям Ліги, що Глиняний народ зрадив їхню довіру і недостойний змагатися у Прийдешній Війні?

Мовчання.

— Довіра або обопільна, або її немає зовсім, — промовив загальницею залізнокоронований Глиняний.

— Чи ж я просив би вашої допомоги, якби не довіряв вам? Зробіть для мене принаймні таке: пошліть корабель із повідомленням до Кергелена. Ніхто не мусить летіти на ньому і втрачати роки, він долетить сам.

Знову мовчання.

— Корабель не є, — це знову неприємний голос Глиняного ліворуч..

— Ходімо, Володарю Моґієне, — сказав Роканнон і повернувся до Глиняних спиною.

— Ті, що зраджують Володарів Зірок, — виразно й гордовито промовив Моґієн, — зраджують і давніші пакти. Колись ви зробили наші мечі, Глиняний народе. Вони й досі не заіржавіли.

Рушив поруч із Роканноном за сірими проводирями, що довели їх назад до залізниці, а там крізь лабіринт сирих, яскраво освітлених коридорів — до денного світла.

Вони пролетіли верхи кілька миль на захід, вибираючись із території Глиняних, і опустилися порадитися на берег лісової річки.

Моґієнові здавалося, що він підвів свого гостя. Не звик, аби щось стало на заваді його шляхетності, отож звичне для нього самовладання дало тріщину:

— Печерні черв’яки, — сказав. — Боягузливі паразити! Ніколи не скажуть прямо, що вони зробили чи збираються робити. Всі Малі Народи такі, навіть Фііа. Але Фііа можна довіряти. Як ти гадаєш, чи Глиняні віддали корабель ворогу?

— Звідки нам знати?

— Я одне знаю: вони щось комусь віддадуть лише за подвійну ціну. Речі, речі, — ні про що інше не думають, лише про те, як громадити речі. Що мав на увазі той старий, коли казав про обопільну довіру?

— Думаю, він мав на увазі таке: його люди вважають, наче ми — Ліга, — їх зрадили. Спочатку заохочуємо їх, а тоді на сорок п’ять років покидаємо напризволяще. Не відправляємо жодних повідомлень, не запрошуємо їх прилітати до нас, наказуємо обходитися власними силами. І це все через мене, хоч вони цього й не знають. То чого ж вони мають нам сприяти? Сумніваюся, що вони вже домовилися з ворогами. Але, якби й продали їм корабель, це не зробило б жодної різниці. Що ті можуть із ним зробити? Ще менше, ніж я…

Роканнон стояв, схилившись і дивлячись на чисту річку.

— Роканане, — озвався Моґієн, вперше назвавши його на ім’я, як родича, — біля цього лісу живуть мої кузени з Кайдору. Це сильний замок, у них тридцять мечників Анґіар і три села середньорослих. Вони допоможуть нам покарати Глиняних за їхнє нахабство…

— Ні, — твердо промовив Роканнон. — Звели своїм людям стежити за Глиняними, так, ворог міг їх підкупити. Але на моєму рахунку не буде жодного порушеного табу і жодної розв’язаної війни. У цьому немає сенсу. В такі часи, як зараз, Моґієне, доля одної людини — марниця.

— Якщо вона мариниця, — сказав Моґієн, піднявши своє темне обличчя, — що ж тоді не марниця?

— Володарі, — промовив стрункий молодий середньорослий Яган, — там серед дерев хтось є.

Вказав через річку на мерехтливу кольорову пляму серед темних хвойних дерев.

— Фііа! — пізнав Моґієн. — Гляньте на вітроконей.

Всі четверо великих звірів дивилися на річку, нашорошивши вуха.

— Моґієн, князь Галланський, завжди ступає на шляхи Фііа з дружбою!

Голос Моґієна зазвучав над широкою мілкою дзюркотливою рікою, і ось у світлотіні під деревами по той бік річки з’явилася маленька фігурка. Через плями сонячного світла, які грали, мерехтіли та мінилися на ній, аж тяжко було дивитися, вона, здавалося, танцювала. Коли маленький чоловічок зрушив з місця, Роканнон подумав, що той іде по воді, — так легко він ступав, не хвилюючи освітленого сонцем мілководдя. Смугастий вітрокінь підвівся і м’яко потрюхав на своїх товстих, хоч легкокостих ногах до краю води. Коли Фіан перебрів річку, великий звір схилив голову, а Фіан потягся вгору і почухав смугасті пухнаті вуха. Тоді підійшов до них.

— Вітання Моґієну, дідичу Галлану, сонцеволосому, меченосцеві! — Голос був тонким і ніжним, як дитячий, постать невисокою і легкою, як дитяча, але обличчя було недитячим. — Вітай, гостю Галлану, Зоревладцю, Мандрівнику!

Незвичайні великі ясні очі на мить втупилися у Роканнона.

— Фііа знають всі імена та новини, — посміхнувся Моґієн, але маленький Фіан не посміхнувся у відповідь. Це здивувало навіть Роканнона, який побував у одному з селищ Фііа з коротким візитом.

— О Зоревладцю, — сказав тоненький тремтячий голос, — хто це їздить на вітрокораблях, які прилітають і убивають?

— Убивають — твоїх людей?

— Усе моє село, — сказав маленький чоловічок. — Я був зі стадами на пагорбах. Думкопочув, що мої люди кличуть, побіг туди, а вони згорали у вогні та кричали. Там були два кораблі, крила яких оберталися. Вони випльовували полум’я. Тепер я сам-один і можу говорити тільки вголос. Там, де в моєму розумі були мої люди, тепер лише вогонь і тиша. О Володарі, навіщо так вчинили?

Він переводив погляд з Роканнона на Моґієна. Обидва мовчали. Фіан схилився, як смертельно поранена людина, припав до землі і затулив обличчя руками.

Моґієн стояв на ним, поклавши долоні на руків’я своїх мечів і тремтячи від гніву.

— У цю мить я присягаю помсту тим, хто скривдив Фііа! Роканане, як це може бути? У Фііа немає мечів, вони не мають багатства, у них немає ворогів! Глянь, усі його люди мертві, всі, з ким він розмовляв без слів, усі його кревні. Фіан не живе на самоті. Він помирає на самоті. Навіщо вони скривдили його людей?

— Щоб сповістити про свою силу, — різко сказав Роканнон. — Моґієне, давай заберемо його до Галлану.

Високий князь став навколішки біля маленької зіщуленої постаті.

— Фіан, людський друже, їдь зі мною. Я не можу розмовляти у твоєму розумі, як розмовляли твої одноплемінники, але й ті слова, що розносяться у повітрі, не всі порожні.

Вони мовчки сіли верхи, Фіан на високе сідло перед Моґієном, як дитина, і четверо коней знялися вгору. Південний вітер, що ніс із собою дощ, допомагав їм летіти. Під вечір наступного дня Роканнон крізь помахи крил свого вітроконя побачив мармурові сходи через ліс, Міст над Безоднею, що сполучав два краї зеленої прірви, і башти Галлану в довгих променях призахідного світла.

Мешканці замку, біляві пани і темноволосі слуги, зібралися довкола них у дворі польотів, переповнені новинами про спалення найближчого на схід замку Реоган і знищення всіх тамтешніх людей. Це знову були два гелікоптери та кілька чоловік, озброєних лазерними пістолетами; воїни і селяни Реогану загинули, не завдавши жодного удару у відповідь. Жителі Галлану ледь не знесамовитіли від люті та шалу, а ще й страху перед святотатством, побачивши, як Фіан їде з їхнім молодим князем і почувши, як до цього дійшло. Багато з них, мешкаючи у найпівнічнішій фортеці Анґіар, ніколи раніше не бачили жодного з Фііа, але всі знали їх як легендарних істот, захищених суворим табу. Напад, хоч який кривавий, на один із їх власних замків цілком вписувався у світогляд цих войовників, але напад на Фііа був блюзнірством. У їхніх душах змішалися страх і гнів. Пізніше, того ж вечора, Роканнон зі своєї кімнати у вежі почув галас знизу, із Бенкетної Зали, де Анґіар Галлану, зібравшись укупі, потоками метафор та громом гіпербол клялися понищити та повбивати ворогів. Були вони хвалькуватою расою, ці Анґіар: мстивими, недовірливими, упертими, неписьменними. У їхній мові не існувало форма першої особи для дієслова «не могти». У їхніх легендах не було богів — лише герої.

Крізь цей віддалений гамір пробився ближчий голос, — він так вразив Роканнона, що його рука на радіотюнері здригнулася. Нарешті знайшов комунікаційну частоту ворога. Голос щось затарахкотів незнайомою Роканнону мовою. Якби ворог розмовляв загальногалактичною, то це вже виявилося б надмірною удачею. У Світах Ліги було сотні тисяч мов, і це не рахуючи досліджуваних планет, як оця, і ще невідомих. Голос почав читати перелік чисел, які Роканнон зрозумів. Вони були запозичені з мови таукитян, раси, математичні досягнення якої призвели до повсюдного використання у Лізі таукитянської математики, а, тим самим, таукитянських числівників. Прислухався з напруженою увагою, але більше нічого зрозумілого не було. Лише ряд чисел.

Голос раптово затих, залишилося тільки шипіння статики.

Роканнон глянув через кімнату на маленького Фіан, який попросив дозволу зостатися з ним і тепер тихо сидів, схрестивши ноги, на підлозі біля вікна.

— Це, Кйо, був ворог.

Застигле обличчя Фіан не змінилося.

— Кйо, — сказав Роканнон, — було звичаєм звертатися до Фіан анґіарською назвою його села, оскільки окремі особини цього виду, може, мали власні імена, а, може, й ні. — Кйо, якщо ти постараєшся, то чи зможеш думкопочути ворога?

У коротких нотатках про свій візит до фіанського села Роканнон зазначив, що вид І-В рідко дає пряму відповідь на пряме питання і добре пам’ятав їхню усміхнуту невловимість. Але Кйо, самотній у країні чужої мови, відповів на питання Роканнона:

— Ні, Володарю, — смиренно сказав він.

— А можеш ти думкочути інших зі свого роду, в інших селах?

— Трохи. Якби я жив між ними, то, можливо. Інколи Фііа йдуть жити зі свого села в інше. Навіть кажуть, що колись Фііа та Ґдеміар думкоговорили, як один народ, але було це дуже-дуже давно… Кажуть…

Він замовк, не договоривши.

— Ваш народ та Глиняний народ дійсно належать до одної раси, але тепер ви йдете дуже різними шляхами. Що ще, Кйо?

— Кажуть, що багато віків тому на півдні, на високогір’ї, на сірих полонинах жили ті, що думкоговорили зі всіма створіннями. Усі думки вони чули, Старі, Найдревніші. Але ми спустилися з гір, поселилися в долинах та печерах і забули ту тяжку дорогу.

Роканнон на мить замислився. На континенті на південь од Галлану гір не було. Підвівся, щоб взяти свій Довідник для Галактичного Регіону 8 з картами, коли радіо, яке шипіло на тій самій частоті, зупинило його. Голос, віддаленіший і тихіший, ніж раніше, пробивався крізь шипіння, то сильнішаючи, то слабнучи, але він говорив загальногалактичною.

— Номер шість, відгукніться. Номер шість, відгукніться. Це Фоє. Відгукніться, номер шість.

Після нескінченних повторень і пауз настало продовження:

— Це П’ятниця. Ні, це П’ятниця. Це Фоє. Номер шість, це ти? ШзС повинні прибути завтра і мені потрібен повний звіт про вітку сім шість і мережі. Залиште дивовижний план Східному Загону. Номер шість, ви мене чуєте? Ми збираємося завтра зв’язатися з Базою через ансибл. Негайно передайте мені інформацію про вітку. Вітку сім шість. Нема потреби…

Сплеск зоряного шуму проковтнув голос, а коли він з’явився знову, то чутно було лише уривки. Десять довгих хвилин тривало шипіння статики, тиша, уривчасте мовлення, а тоді вклинився ближчий голос, швидко розмовляючи тією ж незнайомою мовою, що й раніше. Це тяглося й тяглося, хвилина за хвилиною, а Роканнон не рухався, тримаючи книгу на обкладинці свого Довідника і слухаючи. Фіан так само нерухомо сидів у тіні на протилежному кінці кімнати. Пролунали дві пари чисел, потім вони повторилися. За другим разом Роканнон розібрав таукитянське слово «градуси». Похапцем розгорнув нотатник і записав там числа; далі, все ще слухаючи, відкрив Довідник на картах Фомальгаута ІІ.

Числа, які він записав, були 28°28-121°40. Якщо це географічна довгота і широта… Він якийсь час міркував над картами, кілька разів тикаючи кінчиком олівця у відкрите море. Тоді, спробувавши 121 західної довготи і 28 північної широти, втрапив на південь від гірського хребта, посеред Південно-Західного континенту. Сидів, дивлячись на карту. Радіоголос мовчав.

— Зоревладцю?

— Думаю, вони назвали своє місцезнаходження. Можливо. І у них там ансибл.

Невидющими очима глянув на Кйо, тоді ще раз — на карту.

— Якщо вони там — якби я зміг туди потрапити і поламати їхню гру, якби я міг відіслати хоч одне повідомлення Лізі через їхній ансибл, якби я зміг…

Південно-Західний континент було картографовано лише з повітря і в глибині суходолу не зображено нічого, крім гір та великих рік. Сотні кілометрів невідомої пустки. І лише здогад про точку мети.

— Але ж не можу я просто сидіти тут, — сказав Роканнон. Знову глянув і зустрів ясний незбагнений погляд маленького чоловічка.

Пройшов туди-сюди по кам’яній підлозі. Радіо шипіло і шепотіло.

Мав одну перевагу: вороги не здогадувалися про нього. Думали, що вся планета належить їм. Але це єдина перевага.

— Хотів би я використати їхню зброю проти них, — сказав. — Думаю, що спробую їх розшукати. У південній землі. Ці чужинці вбили моїх людей, як і твоїх, Кйо. Ми з тобою обидва самотні, обидва мусимо розмовляти нерідною мовою. Мене б утішило твоє товариство.

Навряд чи знав, чого запропонував це.

На обличчі Фіан промайнула тінь посмішки. Рівно підняв руки, тримаючи їх паралельно. Світильники у свічниках на стінах схитнулися, замерехтіли і заблимали.

— Було напророчено, що Мандрівник вибиратиме собі товаришів, — сказав Кйо. — На якийсь час.

— Мандрівник? — спитав Роканнон, але цього разу Фіан не відповів.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.