Сутінки амазонок

Сутінки амазонок[1]

Діви—верхівні з Колхіди

У боях неполохливі,

Скіфів юрми, що далеко

За болотом Меотіди

Край посідають дикий.

Есхіл, «Прометей закутий»

 

… На стінах святині поблизу Фів[2] зберігся напис, викарбуваний за наказом Рамзеса Третього: «Народи Півночі на своїх островах всі одночасно вирушили, підхоплені бурею. Жодна країна не зуміла від них оборонитися. Знищили усіх людей так, немов їх не було, — ринули, наче вогонь спалахнув перед ними».

Мандрівка народів моря змела також царство амазонок, яке занепадало від часу смерті Пентесілеї. Твердині спорожніли, бракувало вартівниць для оборони брам, не ремонтовані мури викришувались, охоронні вали, підмиті морською водою та дощами, западалися в землю, дерев’яні укріплення гнили. Не було бранців, які мали б виконувати найпильніші роботи, забракло навіть рабів-коханців. У стражницях, оборонних вежах, на подвір’ях, площах, у бенкетних залах панувала мертва тиша, яку лише зрідка переривали самотні кроки або ж тупіт коней, гнаних на ніч із пасовищ у мури Теміскіри.

Першими, як завжди, вирушили каски, на яких натискали кавказькі кочівники. Якийсь загін прибився до Теміскіри, вторгся через безборонну браму, захопив табун коней і помчав далі.

Потім щоночі видно було відсвіти пожеж на небі та мандруючі через рівнину безперервні вервечки підвод, що сунули зі сходу на захід. Якось вартівниця з вежі принесла звістку, що одна колона змінила напрямок руху і повернула до Теміскіри.

Цариця зібрала усіх амазонок і наказала молодим войовницям сісти на три кораблі, що стояли у пристані, та пливти до Тавриди. Сама цариця не хотіла покидати місто. Разом з царицею зосталися товаришки її молодості, надто старі, щоб вирушати в море та засновувати нове царство. Вони вирішили померти разом із Теміскірою, — в палаці зі стінами, розмальованими синіми кіньми та завішеними зброєю, яка впродовж стількох поколінь здобувала славу.

Дворогий місяць світив на небі, коли три кораблі відчалили від пристані біля гирла Термодонту та випливли в море.

Віяли сприятливі вітри і через кілька днів плавання амазонки дісталися Кремнів над Меотідським озером[3]. Сонце сідало. На скелястому березі стояла безверха святиня, уся відкрита небу.

Амазонки вибрались на вершину пагорба, увійшли до порожньої святині і стали півколом довкола олтаря, збудованого колись їхніми предкинями з чорного каменю. Потім уклалися на землю і так провели першу ніч в країні царських скіфів. Коли сонце зійшло та освітило олтар, побачили на ньому сліди крові, але не знали, чи була то людська кров, чи кров жертовних тварин.

Віддавшись опіці Артеміди Тавридської, залишили святиню і одна за одною спустились стрімких схилом у долину, вирушивши в глибину суходолу. Щастя їм сприяло, бо під вечір здалека побачили ріку і стадо білих коней. Амазонкам заіскрилися очі — вони не були призвичаєні до піших мандрів, уміли подорожувати лише верхи і воювати з коней. Тварини, очевидно, прийшли до водопою, але не мали спутаних ніг і ніде не видно було конюхів. Либонь, амазонки зустріли диких білих румаків венетських[4], знаменитих в Ахайї та у Гетитському царстві. Але нелегко було їх піймати, бо, коли намагалися підійти ближче, старий огир заіржав та почвалував у степ, а все стадо, б’ючи копитами, аж земля гула, помчало за ним і невдовзі зникло дівчатам з очей.

Наступного дня зранку амазонки нарвали конопель і зробили з них пута та шнурки. Ввечері стали на чатах біля водопою. О тій самій порі, що й попередньо, з’явилися білі коні. Тоді амазонки оточили старого огира, а одна з них, майстриня приборкувати диких коней, закинула на нього шнура. Огир намагався зірвати його, але шнур затискався довкола його ніг у пута; амазонка припала до огира, підхопила його за гриву й почала ніжно гладити по шиї, шепочучи якісь слова. Огир борсався, з його морди текла піна, але амазонка не відступала, все гладила його по шиї та гриві, аж якоїсь миті він повернув до неї довгу вузьку голову та заглянув їй в обличчя очима, що зайшли кров’ю. Довгу низку днів тривало змагання амазонок з дикими кіньми, аж врешті настала хвилина, коли вони сіли верхи. Тварини, відчуваючи досконалих вершників, для яких кінь вже багато поколінь був єдиним постійним товаришем, а нині — останнім шансом порятунку, — піддалися.

Приборкавши коней, амазонки рушили в степ.

Одного дня здалека побачили, як пасуться вівці. Одразу ж оточили череду і погнали всю здобич у глибину степу, потім вбили тварин і спекли на вогні, а шкіри висушили, щоб зробити з них намети. Певний час кружляли околицею, захоплюючи стада та забираючи майно скіфів.

Однак мусили діяти обережно і швидко. Бо скіфи немилосердно обходились із пійманими ворогами: пили кров убитого супротивника, з черепів робили келихи, а зі шкіри бранців — прапорці. Шанували бога-отця Сонце і богиню Місяця, а на честь бога війни вбивали в землю залізний меч, що був його символом та зображенням. Саме такого меча побачили амазонки поблизу своїх наметів і зрозуміли, що скіфи оголосили їм війну. Поспіхом сіли на коней і рушили в степ, але було вже запізно, скіфи оточили їх звідусіль. Амазонки, за своїм звичаєм, вишикувались клином і, стріляючи з трьох сторін із луків, — погнали коней.

Їх врятували білі коні венетські, — скіфи неспроможні були їх наздогнати.

Кілька войовниць загинуло, але амазонки не зважились за ними повернутися, бо скіфів було значно більше.

Після цієї першої битви зі скіфами вирішили повернутися над річку, де зустріли стадо диких коней, і розбити табір, бо наближалася зима. Дні ставали все коротшими, аж якось надвечір почав порошити сніг. На небі світив місяць і осяяв покритий інеєм степ, через який плив хоровод повільно крокуючих постатей, кожна з перевішеним через плече щитом і дротиком в одній руці, а в другій руці — вуздечка білого коня. Часом мандрівниця тулилася до шиї тварини, а та повертала голову і дихала теплом людині в обличчя. Отак вони йшли одна за одною в кам’яному мовчанні, наче богині, вирізані гетитами на кам’яній плиті або ж примари, що мандрують долиною Еребу через асфоделеві луги.

 

 

У степу зненацька вибухнула весна. Зацвіли квіти, зашуміли рої комах. В очеретах над річкою затріпотіли водні птахи, а крижини з гуркотом спливали до моря.

Амазонки вийшли із землянок. Із насолодою випростовували руки та підносили обличчя до сонця. Були схудлими, зі зліпленим волоссям, брудні від диму та спання на лежанках з моху. Лише леопардові шкури на спинах та золоті остроги на ногах свідчили про їхнє блискуче минуле.

Однак в міру того, як ставало тепліше, обличчя амазонок покривалися золотавою барвою, а річка змивала з них бруд і отупілість зими.

Якось помітили здалеку дими вогнищ, яких ще вчора не бачили. Очевидно, якісь люди розбили біля них табір. Не знали, однак, скільки було тих людей і які вони мали щодо них заміри.

Отож послали загін на розвідку.

Загін повернувся ввечері і приніс дивні відомості. В таборі мешкають воїни. Але, побачивши, як наближається до них загін амазонок, якнайшвидше сіли на коней і почали тікати. Коли амазонки приїхали до табору, — він був порожнім. Забрали звідти їжу і повернулися. Ніде по дорозі не побачили вбитого в землю меча — знаку оголошення війни.

Назавтра, коли посутеніло, вартівниці на валу сповістили, що скіфи знову розпалили вогнища. Мабуть, повернулися на те саме місце, але годі було здогадатись, що вони збираються чинити далі.

Тимчасом у амазонок закінчилися запаси харчів, а полювання на водних птахів обридло, отож вони вирішили розпустити загони в пошуках черід худоби.

Скіфи також заганяли худобу. Якось вони зустрілися в степу і скіфи погнали до амазонок стадо овець та кіз, наче даючи цим знак, що не мають ворожих замірів.

Наступного дня вогні скіфів наблизились до табору войовниць.

Амазонки мали звичай купатися зранку в річці. Трапилось так, що одна з них, скупавшись, відійшла до кущів, щоб задовольнити природну потребу. Коли вийшла зі схованки, побачила неподалік молодого скіфа. Він стояв оголений з виразом очікування на обличчі. Якусь мить вони дивилися одне на одного, аж доки амазонка не зробила рукою легкий рух, чи то відштовхуючи, чи то запрошуючи. Скіф із поважним виразом обличчя підійшов до неї. Був він дуже молодим, дуже вродливим, і амазонка подумала, що добре було б втаємничити його у містерію кохання. Вони лягли у глибокій траві посеред квітучого степу. Кружляли над ними бджоли — меліси, жриці Матері-Землі, яка вислала колись бджолу на пошуки зниклого бога. Меліса мусила помазати його воском і привести додому, бо чоловік, залишений сам собі, легко може подітися невідь-куди.

І так з’єднались у весняному обряді бездомна амазонка та кочівник із племені царських скіфів над рікою Танаїд[5].

Коли підвелися, хотіли сказати щось приємне, але, не знаючи мови одне одного, лише засміялися, були-бо молоді й почувалися щасливими.

Потім амазонка показала на пальцях, щоб завтра він прийшов на це ж саме місце з іншим скіфом, а вона приведе подругу.

Усю весну і все літо тривали шлюбні ігри амазонок зі скіфами. Уперше трапилося так, що амазонки спілкувалися не зі своїми бранцями, а з вільними юнаками, і серця їх наповнювались радістю, що юнаки, хоч і могли піти, залишалися з ними.

Коли амазонки вивчили скіфську мову, довідались, що скіфи слідкують за ними від осені, з часу тієї сутички, коли впевнились, — вбиті ними воїни насправді були молодими дівчатами. І от врадили скіфи, що навесні вишлють до них наймолодших та найвродливіших хлопців з числа тих, що не мали ще жон, і ті розіб’ють табір поблизу амазонок, але в жодному разі не воюватимуть із ними, а всіляко намагатимуться їх до себе прихилити.

Восени скіфи та амазонки об’єднали свої табори в один і кожна амазонка замешкала в наметі з тим скіфом, з яким вона уперше з’єдналася.

Тоді скіфи сказали:

— У нас є батьки, є у нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою, як наших дружин, а не якихось там інших.

Відповіли амазонки:

— Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, полюємо на диких звірів та приборкуємо диких коней, не знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми казали, а живуть на возах, готують страву, няньчать дітей і чекають повернення мужів.

Так промовили амазонки, але серця їхні тривожились, щоб їхні молоді чоловіки не від’їхали, — адже ж не були вони бранцями і не можна було їх затримати силоміць.

Ті, однак, не пішли.

Через певний час промовили амазонки:

— Якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частку майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них.

І скіфи послухали їх, і пішли до свого племені, пообіцявши повернутися.

Амазонки, однак, не мали певності, чи скіфи дотримають даної їм обітниці, хоча кожна в глибині душі щиро вірила, що її скіф повернеться.

Повернулись усі. Привели з собою табуни коней, череди овець та кіз, вози, казани, шкури, зброю, залізні знаряддя і зерно.

Але амазонки сказали їм:

— Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від’їдемо з цієї країни, перейдемо за річку Танаїд і там оселимось.

Юнаки і цього разу послухали, бо не могли вже жити без амазонок.

Перейшли вони ріку Танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера і там поселилися з амазонками. І тих скіфів, що злучилися з амазонками, сусідні племена назвали савроматами. І відтоді жінки савроматів жили, як за давніх часів, і на полювання їздили верхи, і разом з чоловіками, і без них, і одягались як чоловіки.

Жодна савроматська дівчина не виходила заміж, доки не вбивала на війні одного ворога. Такий звичай установили амазонки, щоб їхні мужі ніколи не могли забути, з ким побралися.

 

 

Після падіння Теміскіри царство амазонок щезло з лиця землі, але збереглася пам’ять про їхню відвагу та їхні діяння: художники малювали їх на грецьких вазах, скульптори вирізали на кам’яних барельєфах, міфографи описували в книжках. З покоління в покоління переходила легенда, що амазонки не загинули, що живуть десь у скіфських степах, де заснували нове царство.

Пізніші хронікарі називали країну амазонок Maegdaland[6]. Одні розташовували її біля гирла ріки Танаїд, інші в глибині степів, ще інші — на півночі, над Льодовитим океаном. Спливали віки — і разом із ними росла легенда амазонок, їм приписували вчинки надлюдської відваги та надлюдської жорстокості, аж з часом, коли зник на землі останній слід культу богині Місяця, виникла остання вже версія, що амазонок ніколи не існувало. Що це назва ніколи не існуючої спільноти, згадка про неіснуючий час у неіснуючій місцевості.

 


[1] Оповідання є дещо зміненим переказом епізоду з «Історії» Геродота (книга IV «Мельпомена», 110-116). Використовуютья цитати з українського перекладу «Історії»: переклад А.О.Білецького, Київ, 1993 р.

[2] Йдеться про напис у Мединет Абу.

[3] Кремни — від Кремной (урвище) — точно не встановлене місто на узбережжі Азовського моря.

[4] У цьому описі змішані дві «кінські» традиції. Перша — «коні венетські», згадувані, наприклад, у п’єсі Евріпіда «Гіпполіт»

На колісницю, що в неї запряжені коні венетські,

Не ступиш ти, щоб навскач

Вони берегом, буйні, промчали.

(Переклад А.Содомори)

Плем’я венетів, що у 12-10 столітті до н.е. замешкали на узебережжі Адріатичного моря, славилося своїми кіньми.

Друга традиція — «дикі білі коні». З Геродотової «Історії»  (книга IV «Мельпомена», 52):

«Третя ріка — це Гіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні».

Ці дикі білі коні доволі популярні у авторів історичних романів. Перша частина «скіфської трилогії» Ів.Білика так і називається — «Дикі білі коні».

[5] Танаїс, Танаїд — ймовірно, Сіверський Донець.

[6] З англійської — край дів. Легендарна країна амазонок.

 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.