Сторінка з книги_4

Один з розбійників спиняє на собі всю мою увагу. Він – не такий, як інші. Високий, поставний, сухий, – він гарно одягнений й більш виглядає на лицаря, як на розбишаку. Я наближуюсь до нього, щоб придивитись його обличчю. Але він втупив очі в землю, немов би соромиться дитячого погляду. І мені враз стає так його жаль! Вагаюсь хвилинку, потім зненацька беру його за руку й тягну на бік. Озброєні слуги дивляться на мене з ласкавістю й не перешкоджають.

— Ти — розбійник? — питаюсь я пошепки й оглядаюсь, щоб ніхто не почув моєї розмови.

Чоловік здивовано підносить голову й дивиться на мене глибоким поглядом.          

– Навіщо ж ти вбиваєш людей? – питаю я далі, не отримавши відповіди на перше питання. — Хіба ж ти не знаєш, що того не можна робити? Це ж — великий, великий гріх. – І я підношу вгору руку, наслідуючи рух нашого капеляна, коли в каплиці він розповідає про страшні гріхи.

Чоловік все ще мовчки дивиться на мене. Але я не спиняюсь.

– А може ти — не христіянин? — і сама здивована таким припущенням, кладу палець собі на уста.

Незвичайний чоловік якось увесь здригається й починає швидко — швидко говорити до мене. Я не все розумію, що він мені говорить, але ж вловлюю й знайомі мені, або й добре відомі слова. Він — не розбійник, він местник. Він бачив і Гвельфів, і Гібелінів, і католиків, і ріжних людей, але ж він не бачив христіян,.. — Це мені дивно! — Він говорить, що всі, кого він бачив, раз-у-раз чинять кривду, насильство, мучать і вбивають інших людей. І ніхто з них не згадує про гріх... — Але ж, це – явна неправда! І капелян, і монсіньор, що он допіру вийшов на підвищення серед двору й сідає побіч мого тата на високому кріслі, і бабуня, що сидить там же, — всі вони раз-у-раз говорять часом тяжко зідхаючи, про ріжноманітні гріхи, нікого не вби­вають і не мучать... Як жаль, що він ніколи у нас не бував раніш!...

Наша розмова триває досить довго, й ми не слухаємо, що голосно й навперебій розповідають селяни, котрі мені тепер ви­даються такими, як і ті розбійники з лісу. Але ж, коли мій перший розбишака говорить мені, що його теж зараз будуть мучити й убють, не вважаючи того за ніякий гріх, — я не можу більше стерпіти й що сили тягну його за собою до підвищення.

– Татусю! Милий татусю! — кричу я голосно, спотикаю­чись і падаючи навколішках на східках, — не вбивайте й не мучте його! Він не знав, що бути розбійником – гріх! Ніхто йому про це не казав. І він не бачив ще христіян. Але я йому тепер про все розповіла, і він більше буде!... Аджеж правда? – звертаюсь я до нового приятеля. – Стань навколішки й зложи руки от так! – і для певності показую йому щераз, як це роблю сама, коли стаю до молитви. Він робить, як я йому наказую, а я прошу:

– Тату… Не треба його вбивати! Подаруйте його живого мені – й починаю плакати.

Тоді підводиться єпископ і, повернувшись до мого тата, накриває полою свого плаща голову “моному” розбійникові.

– Устами дитини говорить суд Божий. По давніх законах, коли чиста дівчина просить за злочинця… – він говорить далі про закон, про Святу Церков, про Virgo Maxima в Римі, а потім звертається до мене:

– Але ж спочатку ти даси його мені? Правда, Ізото?...Я бо мушу його навчити, що можна робити, а чого не можна. А потім я його поверну тобі. Добре? – і гладить мене по щоках.

Я вхопила монсіньорову руку, повернула її й поцілувала перстень, мовляв, не офіційно, а в долоню, як цілую татову руку, коли він зробить мені велику приємність. Потім зірвалась на ноги й, плещучи в долоні, кинулась до свого вратованого приятеля. А він все ще стояв навколішках і в його зажурених очах блищали сльози.

Тато сказав (але я знаю: жартобливо):— Sufficit. (Досить.) Коли вже тут судять без мене, то – зрештою — здасться, мені нема що тут робити.

Елископ вклонився й поклав руку на рамя увільненому. Й немов усміхнувся в сяйві смолоскипі великий аметист його перстеня.

– Як тебе звати? — спитав розбійника.

– Раймонд, — ледве чутно, зломаним голосом промовив той. І зненацька підвів голову: — Я свідомий того, що не смію прохати — виразно й помало проказав далі Раймонд, — але ж, як ви подарували мені життя, то прощу я у вас ласки досконалої: дозвольте мені хоч інколи, хоч здалека бачити цю дитину. — І тепер уже без моїх підказувань він звів до гори руки.

– А, якже ж?., втрутилась я й замовкла, опамятавшись, що перериваю мову дорослих.

Тимчасом єпископ уже відповідав:

– Звичайно, ти бачитимеш Ізоту, бо ж це вона...

Але кінець речення губиться десь далеко — далеко. Немов би все, що я бачу, відсунулось кудись в просторінь, мов таке в імлі... І тепер я вже бачу невеликий із склепінням покій. Білі стіни, не барвлена, чиста, мов костяна підлога з вузеньким килимком, ліжко, стіл з паперами, полиця з книгами. На стіні, під самою стелею — чорний круцифікс і чорні образи. На другому, дубовому столі лежить велика книга. На її темній палятурці зі шкіри витиснений золотом хрест у крузі. Довкола хреста й по кругу — золоті, витерті від часу літери...

Крізь велике, розчинене, але химерно заґратоване вікно видно цвитучий сад. В ньому співають і щебечуть ріжні пташки. Пахне помаранчевим квітом. А біля вікна, притулившись чолом до грат, в глибокій задумі стоїть Раймондо. На ньому – чорна бенедиктинська ряса й чорний скапулір. Я дивлюся на нього і ясно знаю, що тепер він зветься “патер Ромуальд”.

І я там ясно пізнаю того ченця Ромуальда, що бачила його в своїй кімнатці, коли була хвора, повернувшись з дівочої школи до нашого колишнього маєтку на Україні…

Це видовище мене страшно хвилює. Я знаю, що він мене не бачить, але я хочу кинутись до нього, та нагло мені заточується голова так, що я на хвилинку мушу заплющити очі. А, коли я їх розплющую,—мов картку в книзі перегорнено, й на ній – новий образ.

Інший покій, великий, світлий. Стіни потягнені візирунчатою тканиною. Майже по середині — велике ліжко. Довкола на стільчиках, столиках і на підлозі — сила квітів у великих вазах. На ліжку — хвора дівчина, років на 15—16. Це — Ізота. Всьо її пече вогнем, вона маячить, голосно гомонючи незв’язаними внутрішнім звязком словами. Саме з покою виходить старенька бабуся, одягнена, як тоді в лісі та на cour d’armes, — у все чорне й вдовиний білий чепець. Вона така ветха, що вже сама не може пересуватись, а тому її веде черниця. Важка запона хвилясто спадає за нами, а в кімнаті біля Ізоти лишаються дві мовчазні істоти: той самий чернець Ромуальд та велика, синя папуга – подарунок Ромуальдового абата, — “рідкий птах з Остовів”, привезений з далеких, малознаних країн. Ізота безмірно любить цього втішного птаха, свого „Джіані”, котрий також цілковито відданий їй. Він годинами сидить на її ліжку, перебирає своїм твердим дзьобом її волосся, тихенько одзивається до неї або наспівує, мов колискової.

В цій хвилині Джіані сидить на покраї столу, за яким пише Ромуальд. Чернець закінчує великий аркуш, списаний дрібним письмом, і відкладає його на купку вже написаних. Переводить погляд на водяний годинник, підводиться й підходить до ліжка хорої. Якийсь час дивиться на неї уважно й сумно потім переводить очі на великий образ Мадонни й бере з маленького столика, що біля ліжка, кришталевий пугар — бокал. З маленького слоїка ллє, уважно рахуючи краплини ліку, а потім доливає червоною, як рубін, тектиною. Схиляється над ліжком і обе­режно та повільно напуває немічну.

Тимчасом Джіані тихенько, своїм звичаєм — бокує кілька разів по столу, затримується над списаними аркушами й водить по них дзьобом, неначе вичитуючи письмо. А потім зненацька хапає в дзьоб кілька аркушів і вилітає з ними вікном...

Ромуальд не помічає того, бо дивиться на Ізоту, котра роз­тулює очі й опритомнілим поглядом вдивляється в ченця.

Але ж я розумію, що Джіані зробив велику шкоду. Я вся рвусь, як це буває в зморі, напружую всі сили, що б крикнути й простягаю руки...

***

– Ти мене кликала? А що там? — питає чоловік, виходячи в дворик з пером в руках — Я гадав, що тобі шось трапилось, що ти так сильно закричала, аж — бачу – що ти там ловиш метеликів! – жартує він, показуючи на мої все ще простягнені над квітками руки. – Чи ж не час нам обідати?...

***

Прибираючи по обіді посуд, думаю про видину.

Яка вона була яскрава й реальна! Згадую про колишню неміч, про рубіновий лік, стільки разів уже бачений у моїх візіях, й знову намагаюсь пригадати, як же звалась — Боже! та книга, що колись позичав мені з кляшторної бібліотеки гвардіян Маріян? Ну, й треба ж було, щоб все, зв’язане з тією книгою так рішучо випало з моєї памяти!!!

Що-правда, тепер я знаю, коли не все, то дуже багато. А все ж таки хотілося б довідатись докладніше про життя ченця Ромуальда, що ходив місіонарем в Польщу “та інші країни на Схід”. Бо ж тепер для мене нема сумніву, що колись у моному житті він відограв певну й значну ролю, як дядько Евген відограв її знову ще так недавно...

Довший час ми потім не бачили в нашій оселі “нашої тіни”, котру тепер я дуже полюбила. Але незадовго по зяві, коли я ще жила під її вражінням, прийшов з України рекомендова­ні лист. В листі була дуже гарна фотографія дядька Евгена. На любому обличчі — той самий лагідний, але з ноткою докору, вираз, як тоді, коли я вирішила була припинити розпочатий переклад святої книги, позбавленої однієї сторінки. Крім того, на світлині впало в око, що на реверенді білою плямкою блищить срібний значок Римської Академії. І тепер пригадую собі ясно, що з цим самим значком на тім самім місці причепленім я й ба­чила стрийка, як він розмовляв зі мною через штахетки нашого квітничка. На звороті картки звичайний в таких випадках напис: зазначення, кому “на спомин” посилається фотографію й дата: року Божаго 1915, — 2-го червня.

Замислююсь над цією датою. Це ж час, коли я сама була, чи — певніше — часто бувала в К... й бачилась з живим ще тоді дядьком. Чому ж він не віддав мені тієї світлини просто в руки? Нарешті, неначе щось розвиднюється мені, коли почи­наю вираховувати: так, остання з ним зустріч у нашому садочку, як я рвала окріп, мала місце саме 2-го червня, але ж рівно на 10 років пізніше. Очевидно, це має якесь значіння, мені незрозуміле, так само, як не зрозуміло мені, хто міг післати дядькову фото­графію, коли ж я вже кілька літ не маю ніякого звязку з Укра­їною, де не лишивсь ніхто з людей, мені близьких...

 

Дзвони. 1932. С. 698–713.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.