Сторінка з книги_3

Про цю видину, черговий лік, папери і т.д. я не сказала рішуче нікому. Навіщо? Все ж одно, я наперед знала, що ні в кого не знайду зрозуміння, бо всі мої родичі дивились на світ надто реально й все те, що в ньому вважалося за аксіом, ніколи б не піддали в сумнів. Безперечно, я почула б у відповідь, що це було лише маріння в наслідок збільшення температури, явища парамнезії чи гіпнагогії, або якісь інші подібні слова. Але ж, сховавши в собі свою таємницю, я почала всіма способами довідуватись: хто й коли був чернець Ромуальд? Чи були в нас у роді ченці-бенедектинці з цим найменням? Хто в анналах нашого роду носив таке ім’я?... – Одначе на все ці й подібні запитання ніде я не знайшла певної відповіди…

І от, тепер, по стільки роках, що я вже й забула згодувати про доброго ченця Ромуальда, десь далеко від рідної землі, в маленькому містечку серед гір я випадково натрапила на стару книжку, в якій було списане життя бенедиктинця Ромуальда. Ченця “невідомого роду”, дуже побожного й взірцевого життя. Ченця-місіонаря, що, як говорив той життєпис, пішов проповідувати правдиву віру в Польщу “та інші сусідні слов’янські країни на Схід”. Однак, відкіль він узявся, чи повернув зі Сходу, що взагалі з ним сталось, в записках невідомого автора не було згадки.

Ну, що ж, коли це й був той самий чернець Ромуальд, що поміг мені видужати й сказав: “Знайдеш”, “Довідаєшся”? Коли і як можу я довідатись і що саме знайти?

А мій час тепер так швидко втікав, як гніда вода в прудкому потоці під колишнім „нашим” хутором. Минуло вже зо три роки, як покинула я милу “Джерельну Долину”. Вже кілька разів перемінила місце свого осідку. Та якось прочитала в часописі про смерть старого патера-гвардіяна й згадала тільки тепер про ті бенедиктинські аннали, котрі довелось мені прочитати в останню ніч на “тихому хуторі під чужими зорями”.  Добре! Але, де ж мої виписки, що зробила я була тієї ночи?

Здається, я переглянула рішуче кожний шматок, списаний моєю рукою, але ж так і не знайшла тих записок. Аж мене саму взяв сумнів: чи, дійсно, я ті виписки поробила. А як же звалась та книга?... Всі напружування памяти так і не привели до бажаного наслідку; немов би я ніколи й не бачила її наголовка! Що-правда, після пережитих контузій, мені траплялось, що з па­мяти остаточно випадав якийсь образ, подія, фраза. А все ж таки я кілька день літерально переболіла цією справою. Але наско­чили знову ріжні турботи й іншими вражіннями затулили зга­дану пригоду.

Україна все ще не мала сили виборсатись з під чужого ярма. По звістках, що тепер приходили відтіль в Европу широ­ким потоком, можна було гадати, що вона виснажена карами та знесилена голодом так, що вже перестає й борсатись. Можна було припускати, що доведеться й віку звікувати на чужині. А тому було треба впорядити якось свої існування на довший час наперед.

В краю, де ми жили, з гарячковістю будувались нові й нові доми. Старенькі халупки вважалось за “немодерні” й власники радо квапились їх позбутися, поспішаючи змінити свої селянське життя на мійське, або – принаймні – на передмійське. Ото ж, і пощастило нам придбати собі у власність скромну хатинку за смішно малі гроші й на дуже своєрідних та зручних для нас умовинах. Ніхто, крім нас, не зважувався тієї халупки купити, бо ж причина, чому її намагались попередні господарі позбутись, була ще й інша. Тільки аж згодом ми довідалися, що господиня рада була б і просто відцуратись її, бо ж в тій хаті “страшило”. Що саме там було, докладно ми ні від кого не могли довідатись та зрештою, нам те було й байдуже, а тому й на перші в тім натяки ми відповіли тільки посмішкою. Я була досить призвичаєна, так би мовити, мати звязки з ширшим світом, ніж його багато людей уявляє, а чоловік, з освіти — природник не вважав за якусь екстраординарність зустріч в житті з явищами, про які ще не викладається в школах.

В мініятурному дворику, не більшому за середнього розміру світлицю, маючи вже добрий досвід з “Джерельної Долини” ми умудрились зробити гарненький квітничок, дарма, що він — кажучи точно — вісім кроків завдовшки й три завширшки. Щороку на весні садили ми там одну нову троянду, а з “дерев” — виросла нам лише висока, кучерява нагорі, то з білими запавшими квітками, то з соковитими, червоними, як намистяні, китицями ягідок, — звичайнісенька бузина. Цього ж року мабуть вітер посіяв нам зерно окропу — й поміж квітками випялась рясна, запашна парасолька.

Загалом, було тут затишно, догідно й спокійно. „Страх” на початку й ніби мав намір чинити нам якісь прикрості й кілька разів чували ми на горищі виразні кроки, а часами — то й сильне тупотіння. Так провіркою вранці виявлялося, що ніякого безпорядку там ніхто не робив; слідів у поросі не лишав; сіна, купленого для крілика, не розкидав і не вживав. Й ми швид­ко перестали цікавитись тими шумами, бо ж таки на початку було стільки намаганої фізичної праці, що в сні ми могли б не почути й гармат. Але ж згодом, коли вже ми спали не так твердо, стали ми помічати, знов таки в ночі, ніби в сусідньому з відпочи­вальнею покої хтось повертає когутик електричного освітлення, немов би розсвічуючи лямпку. Коли ж ми входили в ту кімнату, там було темно, а виходили — за хвильку знову бренькав ко­гутик. Тоді чоловік прикріпив у дворі люстерко в такім по­ложенні, щоб з ліжниці можна було побачити світло в іншому покої й того, хто те світло розсвічував. Одначе – когутик бренькав, а люстерко нічого не показувало. Ми остаточно пе­рестали на все те зважати — й за якийсь час всі ті таємничі зявища помалу зникли. Але за те в день, а частіш – у вечері, між восьмою та дев’ятою годинами, ми обоє чи то одинцем, чи й разом бачили виразно тінь високого чоловіка в чорній одежі. Швидким кроком та тінь переходила нашим двориком то в один то в другий бік. Бачили того невідомого й деякі наші знайомі, що нас відвідували. Але найцікавіше було те, що його незмінно бачив й присутність сторонньої істоти відчував наш освоєний кріличок-Куприянчик, котрий ніяк не боявся людей, кожному йшов до рук і, ставши стовпчиком, уважно обнюхував прихожого. А що крілики — взагалі точні й так мовити, чималі педанти, то Куприянчик заховувався при певних явищах незмінно однаково. Отож і коли — бувало — ми зауважували, як промайнула знайома нам тінь, то наш Купріянчик біг до неї й ставав на задні лапки так само, як і до кожної реальної особи, що входила до нас у дворик.

Само собою зрозуміло, що ми не мали жодних претензій до нашого таємничого гостя, котрий нічим нам не шкодив, але ж — видимо — не розпоряджав часом настільки, щоб затриматись перед нашими очима. А прецінь в тій тіні часами я вловлювала щось знайоме, хоч і неухвитне для усвідомлення.

І от, вже аж на третий рік нашого перебування в нашій хатинці, на початку літа трапилось таке.

Був соняшний, погідний день. На костельній вежі дзвонили полудень. Я приправила обід і хотіла була вже кликати до столу чоловіка, що писав у другім покою, та згадала, що у нас “в саду” є зелений окріп. На столі ж стояла тарілка з обібраною таранею, котру чоловік привіз з емігрантської кооперативи, бо ж таки наші люди, хоча б опинились і на безлюдному острові, враз заложать кооперативну крамничку, намалюють на ній національний орнамент з тризубом і почнуть продавати сало й тараню!). До тарані була варена картопля, то ж я хотіла посипати її закришкою із запашного зілля.

Коли я вийшла в квітничок і схилилась над квітками, бачила з боку, що двором промайнула тінь у чорному. ”Наша тінь” — подумала я з усмішкою й хоч знала, що тінь та вже зникла, одначе підвела голову їй вслід. Поглянула й побачила за крок від мене, по другий бік штахеток стояв — цілком реальний, свіжий, живий — мій дядько Евген. Усміхався до мене лагідно й своїм звичаєм, як за життя, тер руку об руку. Сиве його волосся сріблом виблискувало на ясному сонці. Акуратна, чиста, немов поперше одягнена реверенда, як і за життя, була застебнута на всі ґудзики. На лякових черевиках не було й по­рошинки.

Я так і залишилася на почіпках, як прикуцнула біля окропу. А тим часом мій милий гість цілком ясно промовив:

— Так ось ми й знову бачимось. Прийшов час, якого я довго чекав. Мушу тобі дещо висвітлити. Це — борг моєї вдяч­ности. Не в моїй силі було його виплатити раніш.

Мені здавалося, ніби якийсь серпанок на мить заступив мені дядькову постать. Я коли я провела рукою по очах, то не побачила ні мого гостя, ні нашого садочка, ні стіни за ним, зарослої диким виноградом. Навколо ж був старий, густий ліс, вутлуваті віти сходились вгорі над вибоїстим шляхом, що – мов коритар, був прорізаний між стінами столітніх дубів, стовбури яких обрасли густим мохом. Підо мною гуркотять великі колеса старовинного повозу, на вікнах якого трусяться шкуратяні заслони. Коні несуть як шалені, а машталірів батіг свистить раз-ра-разом. Мій повіз тікає від якоїсь небезпеки. Я вчуваю, як мою істоту охоплює пароксизм безмежного жаху. Бачу побіч себе напівзотлілу стару паню, котра міцно тримається однією рукою в чорній рукавичці за віконну раму коляси, а другою спазматично тисне мене до себе. Я ж, – маленька дівчинка сиджу на споді коляси, на почіпках. Й добре робить стара пані, бо хоч так скаче по коріннях дерев, ремінні її ресори так бренька­ють, що я кожної хвилі можу вилетіти вікном у ліс. Нас ось-ось доженуть. Тупіт вершників ясно чути впрост за нами. Часами мов пугою цьвохкають дикі, страховинні вигуки.

І нараз, коли вже страчено всяку надію, з присмерку густої алеї ми вириваємось на світлу полявину. Тут багато селян в полотняних сорочках, шкіряних, жовтих штанах і постолах, з сокирами в руках. Вони рубають ліс. Змучені коні раптом стають, як вкопані й тремтять вкритим білою збитою сметанкою тілом. Машталір, мов півень, вигукує одно тільки слово:

– Розбійни-ки! Розбійни-ки!

Враз за нами влітають і переслідувачі. Вони, видимо, не сподівались, що вскочать в такий гурт озброєних людей, і між ними велике замішання. А селяни з сокирами вже оточили їх зі всіх боків. Уперта, але дуже коротка бійка. Дроворуби перемогли, повязали напасників і всі: розбійники, селяни й ми разом вирушимо з лісу.

Сонце, що так лагідно припікало в день, вже сідає за си­німи лісами, коли наш похід переходить міст над бурхливою річкою, й повільно підводиться на високу, шпилясту гору, на вершечку якої стоїть масивний замок з вежами, цимбурами, вартівницями. Сьогодні мені здається, що з брами, в яку ми влива­ємось, мабуть ще виїздили лицарі на перші хрестоносні походи...

Браму відчиняють слуги зі смолоскипами, бо вже поночіє...

За якийсь час я — на середньому дворі, такому, як ті, що їх звали cour d’armes, де відбувались турніри та вправи озбро­єних замкових людей — gents d’armes. Камяними сходами помало сходить в двір сіньор старшого вже віку, одягнений як на пор­третах італійських нобілє, що можна бачити на образах Джіото, Франческа Франчія, Рафаеля, чи інших мистців тієї доби. За сіньором, що неподібний до мого тата ні обличчям, ні постатю хоча я відчуваю, що це — мій батько, — багато панів і пань. Ось і та стара пані в чорній вдовиній сукні та білому квефі, що тримала мене рукою в колясі. Це — моя бабуня.

Тато підходить до мене й бере мене на руки та довго цілує бо ж я — зовсім мала дівчинка. А я вже забула пережиті в лісі жахи й тепер мене страшенно кортить зблизька подивитися на розбійників. Що-правда, вони страшні й подібні на тих, що я нераз чула про них в оповіданнях. Але ж я бачу довкола силу замкових людей, а тому ні трохи не боюся розбишак. Заклавши руку за спину, я поважно проходжу поза них, проходжу так, як ходжу по саду: зі схованими за спиною руками, щоб усім було видко, що я не торкаюся заборонених рослин.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.