Сторінка з книги_2

Було вже перед полуднем, коли я дзвонила під кляшторною брамою. Луна відбила тремтячий дзвінок. Ще й ще. Але ніхто не відгукнувся. Можна було подумати, що старі, вогкі будови покинені, що в них нема живої душі, але вухо вловляло далекі звуки органів чи фісгармонії. Нарешті дубові, куті залізом двері важко відтулилися. На одну мить переді мною мигнула червоновидна молода постать ченця в брунатній рясі, підперезаній білим мотузом, – і враз щезла. Я бачила тільки, як він прожогом метнувся до внутрішніх дверей, а його деревляні “трепки” голосно й швидко задріботіли, як кастаньєти в хабанері, по кам’яних підлогах довгого коритаря.

Я оглянула вестибуль. Кілька дверей без клямок; стіни, помальовані маловартісними працями, на яких вже позлуплювалась барва й виступили сиві плями цвіллі, чиста, але місцями мало не наскрізь прочовгана підлога. Вікном видко квадранс: оточений чотирьохкутником портиків невеликий двір з садочком, повним темних бексусів, “Божого дерева” та великих плющів. Тихо, як у вусі. Тільки з-за тих дверей, за якими зник моторний брат, чути легке шкварчання, як у кухні необачної господині, котрій тікає з горщика. Я щераз обійшла великий покій, знову переглянула всі образи, – але про мене ніхто не згадував. Зрештою, знову побачила червоного ченчика, що біг портиком в напрямі до мене. В одній його руці був грубий кухонний рушник, а в другій – велика деревляна копистка.

— Поздоров, Боже!... Вибачте, панночко, – простодушно усміхався чернець.

(Тут кожній жінці, хоча б їй на вигляд було й поверх пятидесятьох літ, скажуть – „панна”, як що вона прийде кудись перед дванадцятою годиною дня. Бо ж “пані” в цей час не можуть покинути плити й тому бувають вдома).

— Поздоров, Боже!... Так, вибачте ласкаво, – говорив тим часом чернець. – У нас мало братів, ото ж я – й за органіста, й за кухаря, й за дверника водночас. Відскочив був на хвильку до органів, щоб приправитись до вечірні аж чую: дзвінок! Я –сюди, а вже шкварчить у пекарні!... Чиста спокуса!... Чого зволите бажати?

- Потребувала б поговорити з патером бібліотекарем.

- У нас нема бібліотекаря. Це – патер гвардіян порядкує книгами. Я зараз покличу! – і він знову бігцем подався по сходах цокаючи своїми деревляними сандалами.

За хвильку вже летів назад. Не спиняючись, кинув мені:

- Он вже йде! – й помчав до пекарні.

Незабаром почулося тупотіння інших “трепок”. Але цей чернець йшов помалу: видимо, був старий і недужий. Спочатку мені видалось, що він спірається на патерицю, але ж, коли він наблизився, я побачила свою помилку: патер-гвардіян мав у руках довжелезну люльку. Крім того, кидались у вічі його товстелезні панчохи чистої кармазинової барви.

Мені стало весело, бо ж таких ченців я ще не бачила ніколи.

– Так, для перекладу, кажете? – перепитував патер, коли я вияснила йому мету своїх відвідин. – А хто ж це перекладає?

– Та ж таки я, достойний отче!

Патер ще уважніше подивився на мене поверх своїх окулярів, хитнув головою й посмоктав люлечки.

– Хм… – промимрив він по довгій павзі, – Панночко! Та це ж – щонайменше – епископська праця!...

Видимо, гвардіян не міг поняти мені віри. Я поспішила запевнити, що книжку поверну негайно, а коли б у них не було позичати книги на руки, то я можу перекласти й тут, бо ж мені  бракує лише одного листочка.

– Але: що — книжка?!... Видима річ, на віщо ж її нищити?! Тільки ж, панночко... вона ж бо... книжка латинська!

– Та саме ж латинської мені й треба!

Патер мовчки потяг кілька разів з люлечки, поглядаючи на мене: чи не глузую часом я з нього? Д мене вже смішила ця сцена і я прикушувала губу, щоб не пирснути, й тим щоб не зіпсувати справи, що могла так легко розв’язатись. Нарешті патер промовив:

— Так-так!... Он які... Чи ж таки вчитаєте?... Латина-бо, а якже! — й він урочисто підніс вгору цибуха.

А все ж таки ми договорились. Патер незабаром повернув з книжкою в руках. Потримав хвилинку старий томик в шкіряній оправі, розгорнув і почав нишком переглядати, а потім подав мені розгорнену книжку:

— А-ну, прочитайте!

Я прочитала речення, друге, трете. Патер задоволено хитав головою, видимо похвалюючи мою вимову. Бачучи ж, що він ро­бить зі мною іспит, я переклала одну по одній кілька фраз, а потім сказала: — Ovidius dixit: “Ignoti nulla cupido”.

– (Овідій сказав: — „Невідомого не бажають”).

Старий чернець аж засяяв:

– Це — так штука! — відказав і він мені з-латинська. — Візьміть книжку й перекладайте собі з Богом. Я звідки ж ви тут узялися? Де ви вчились? — засипав він мене питаннями.

Певне того дня брати їли перестоялий обід. Але ж відтоді патер Маріян став моїм щирим приятелем.

В кляшторі була добра бібліотека. Не було в ній, що-правда, нових видань, за те ж можне було знайти справжні рідкості. Мене — жінку звичайно в саме помешкання книгозбірні не пускали, але ж патер Маріян та брат Гілярій, котрий був не тільки органістом, кухарем та придверником, але й садівником, – цілими  паками носили мені до саду старовинні волюми, з яких я позичала, що мені було до вподоби.

Був уже пізній підзимок, коли ми остаточно мусіли покинути наш тихий хутір. Чоловікові трапилась праця – й ми спішно зліквідували наше господарство. Але склалось так, що я мусіла виїхати на кілька день пізніше від чоловіка.

Падав перший сніг. В порожніх хатах, дуже позбавлених привичних тіней, було незатишно й сумно. На строкатому дворі вже не було нічого живого: навіть хропливий бульдог  перейшов доживати віку до сусідів, а милий котик зник невідомо куди. В мене лишилась тільки одна непереглянута книжка, яку я мала віднести патерові Маріянові. Як звалась та книга, незважаючи на всі дальші мої шукання й намагання, я рішуче не можу згадати й по днесь, бо ж в ті дні думки так вирували в голові. Пригадую тільки, що був це старовинний етюд з історії Бенедиктинського ордену. Я переглядала сторінку за сторінкою й, коли вже збіралась припинити читання й іти спати, здибала там наймення, з котрим у мене в’язалися пам’ятні згадки. Було це ім’я ченця Ромуальда, короткий життєпис, який переказував тут невідомий автор. Від першої ж сторінки я забула про втому, свій сум, сон, про все на світі, махом прочитала книжку й майже до самого ранку робила виписки...

***

Тепер мушу вернути далеко назад.

Було мені років з п’ятнадцять. Напровесні я приїхала зі школи до маєтку своїх батьків на Великодні Свята. Заблудила в лісі під холодним дощем в легкій суконці, застудилась і тяжко захворіла. Було то вперше, що лікарі прирікли мені швидкий кінець. Та й справді, було мені так кепсько, що я вже без нія­кої надії чекала на смерть, без думок, жалю й страху байдужно ставлючись до всього навколо. Єдине, що мене ще дратувало, це — безнастанні відвідини родичів, кревних та подруг. Всі вони знали, що я вельми любила квіти й наносили в мою світлицю повними снопами, котрі потім у великих вазах стояли довкола мого ліжка, переставленого на середину хати, по столиках, таборетах і просто на підлозі. Одного дня, коли мені було осо­бливо погано, я не стерпіла, попрохала винести з покою всі квітки й рішучо нікого до мене не впускати.

І от, як нарешті, лишилась я самітня, то зауважила, що, коли я дрімаю чи буваю напів-притомною, — в моїм покою все ж таки є хтось сторонній. Я що все довкола пропливало повз мої змисли дуже невиразно, то я ніяк не могла здати собі справи, хто був той, що не хотів коритись волі умираючої й тайком, бо ж мене категорично запевнювало, що в покої нікого нема, – доглядав мене. А прецінь я пізнала: це був мій дядько Евген.

Тим часом я все частіш стала приходити до тями. Бачила його руки, постать, тільки не чула голосу. І було мені дуже дивно, що дядько – в чорній бенедиктинській рясі, коли ж він ніколи не був ченцем. Але звязло думати мені не щастило, а говорити було важко, то й так і не вияснила собі того факту. Тривало так кілька днів. Мені трохи полегшало й цілковито опритомнівши, я побачила біля ліжка свого тата.

– Коли ж це стрий Евген вступив у ченці? – спитала я. – Й де ж це він, що я не бачу його сьогодні цілий день?

Батько чогось дуже схвилювався і почав мене запевнювати, що дядько взагалі тут не був, що в ченці він вступав, що про мою недугу він знає й незабаром, дійсно приїде. А потім з притиском додав, що дядько – зовсім дужий і я не повинна нічим непокоїтись. Потім, коли вже я остаточно одужала, тільки тоді довідалась, що саме в час моєї хороби дядько був тяжко слабий на чорну віспу.

Одначе, скоро з моєї хати виходили люди, – в ній ураз являвся той самий бенедиктинець. Часто він сідав на моє ліжко. В напів дрімоті бачила я, що він молився й благословив мене. І коли я прийшла до стану повної притомності, він подав мені шкляний бокал, в котрому був, як рубін, червоний напій. Не було то ні вино, ні овочевий сік, але ж коли я випила кілька ковтків того напою, я враз заснула дужим, міцним сном. Прокинулась я перед світом і знову побачила того ченця. Він сидів того столу й перегортав якісь папери. Чи були то мої писання, чи він приніс ті аркушики з собою, я не знала. Але ж я бачила, як він поквапливо перегортав одну картку за другою, складав, знову перегортав, немов би пильно чогось шукаючи. І вчула в собі стільки сили, що підвелась на ліжку й тихо за­питала, звернувшись, як зверталась звичайно до стрия:

– Отче, що ти робиш?

Не обертаючи до мене голови, також тихо він відповів:

– Треба знайти... Треба конче знайти...

– Що знайти?... Хто ти? — спитала я, бо ж тепер вже знала напевно, що це — не дядько Евген.

А що його каптур спадав низько на обличчя, то не було можна побачити його рис.

– Та Ромуальд же! — просто відказав чернець. — Не хви­люйся, я ж бо належу тобі й завжди — біля тебе.

– Тобто, як? — незмінно здивувалась я тим словам, від­чувши в них якусь глибоку тайну.

– Ну, от же ж! — з сумом чи терпкістю відповів Ромуальд. — Якже ж ти не знаєш?!.. Треба тільки конче знайти.

Я розхвилювалась страшенно й лягла на подушки. Тоді чернець підвівся, відгорнув на бік папери, підійшов до мого ліжка й перехрестив мене. Мені здавалося знову, що я бачу дядька.

– Живи… й знайдеш сама. Довідаєшся потім про що тепер не знаєш… – були його останні слова.

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.