Спогади учительки-1

 

СПОГАДИ УЧИТЕЛЬКИ

І

 

Юна ЮліяПокінчила я учительську семинарію. Одержала свідоцтво зрілости. Та нема — на жаль — вільного місця на учительку в школі мого родинного містечка Миколаєва. Тут прийняли б мене щиро і родичі, і дітвора. Треба далі шукати непевної долі між чужими людьми та в чужій сторононьці... Годі!

Я вислала подання аж у три округи. Не зазначую місцевости, в котрій рада б учителькою бути; на це практикантки не мають права. Із львівсько-заміської округи дістала я декрет із датою 18-го серпня 1881 року— на посаду провізоричної учительки при мішаній школі в повітовому місті Бібрці. Воліла б село, але, здається, визначного свідоцтва ради, удостоїлась я місця учительки в повітовому місті.

Недалеко: з-над «Чорного Потока» доводиться нам переселитися над «Білий Потік» — а все ж відмінне щось, мабуть... Чи краще те, що лишаю? Чи вернусь ще сюди? Щось каже: Ні! Годі!

Чи не краса в тому, що щось тільки існує, — і не вертається більш ніколи...

Наші «копачі», як їх — майже всіх — по ремеслу посторонні люди називають, кажуть, що Бібрка між лісами, дебрами та озерами положена, болотнисте й негарне місто, де хіба вовкам — не людям — судилося жити. Але то, мабуть, говорить лише гордість «копачів»; вони вважають своє життя лише за найкраще у світі місто, бо справді лежить на чистих, золотих пісках у давньому руслі Чорного Потока, близько Дністра, затишне, соняшне, привітне...

Мені — мов пташці — не перелинути одинокій. Порадили нас міщани, що кіньми можна дістатися з Миколаєва до Бібрки вигідніше й дешевше. Залізниця від нас іде побіч і стація доволі далеко.

Справді небагато з речей забираємо на нове місце. П'яніно таки дальше лишаю в пані Марковської без розпорядження, до кого воно вкінці має належати. Деякі речі лишаю в домі Анни Шиманської, нашому останньому мешканні в Миколаєві.

Нове життя, нові обов'язки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє: і горе, і наші сердечні, дорогі втрати...

Лишаю вибір речей, які конче треба забрати, матусі; для себе хочу забрати тільки бібліотеку — цілу, крім наших старих книг, клясиків світової літератури, і нові книги до природничих наук.

Ще й в'язанку цвітів з тутешніх нив і лісів, зірваних на останньому самітному, прощальному проході, жмуток тих чабриків та диких гвоздиків остро-запашних, що тут цвітуть-виростають межами між ланами гречки...

Після цілоденної подорожі, вечером, останнього серпня були ми в місті Бібрці.

День був неначе останнім гарячим днем літа. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло. Необачна, зняла я намітку й капелюх: купалася в його золотім промінні...

Повільна подорож кіньми — це розкіш. їдемо. Довкола тихенько, лише дубовий ліс часом зашумить, луг м'ягкою зеленню зазеленіє, на овиді часом зарисується село...

Щасливо й незамітно переїхали ми через село Тростянець-Бродки. Було зарано, щоб нас наші знайомі запримітили.

При самій дорозі стояв великий дім з написом на таблиці: ц. к. уряд поштовий. Наша своячка, пані Ленчевська, була б не пропустила нас, а таки задержала б на гостину. Пан Теофіль Н, цей Вертер, означений у мойому діярчику числом 1, був би певно всі квіти з городів двора позривав — для мене — на нову дорогу...

Нехай же процвітають троянди... Свято їхнього другого розцвіту близьке. Нехай цвітуть; не хочу, щоб задля мене знищено їх... Тихо, без трагікоміч¬них сцен переїхали ми через гарне село.

Хочу стати сильною на дорозі нових обов'язків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найранішої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш...

Хочу   похоронити   решту cнів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій...

Бібрка, місто на полудневому сході від Львова. Саме місто в долині над Білим Потоком, але кругом— узгір'я та великі ліси...  Узгір'я ті неначе переорані глибокими ярами потоків, що прямують на полуднє до Дністра. Любуюся, тішуся сонцем і гарним видом, дійсно наче швайцарським... і так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми з'їхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором. Тіні і мряка окривали місто.

Так і добре, що не побачила я перший раз міста в освітленні, та ще після такого гарного, сонячного дня, повного вражінь на лоні природи...

Наскільки околиця чудова, настільки місто погане. На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені — не має ніякої принади.

Я просила листом управителя школи, щоб найшов мені хату. На жаль, він вибрав її якраз у ринку, в першій, крайній камениці Бавмвальда, де, крім склепу з одягами та інших склепів, нічого не було, ніхто не мешкав. Каменbwz справді дуже близько школи. Два наймлені покої просторі, але через гамір ринковий і склеповий мешкання для мене зовсім невідповідне. Треба буде скоро самій оглянутися за іншим.

 

II

Пан Теофіль довідався, мабуть, від людей, які вертались, що ми переїздили попри дім пані Ленчевської, бо зараз на другий день дістаю вже тут цвіти на привітання в новому житті і його лист із побажаннями, але і з докорами, що не хотіла бачити найліпших приятелів — тобто його та своячку паню Ленчевську...

Дальше опис його безмірних терпінь; постарівся в одному дні на цілий вік. А коли бачить, що для мене одиниці не існують, що жертвую свій труд для загалу, він приїжджатиме до Бібрки тільки на те, щоб бачити мене здалека -хоч у церкві, як це було в попередніх літах у Львові...

Сумно, але змінити нічого не можу.

Мама тільки напише пару слів оправдання до пані Ленчевської і пана Теофіля.

Я дістала легкої соняшної «опарки» — «Son-nenstich». He можу представитися управителеві, предсідникові і т. д. Ледве на третій день позбулася болю голови, але все ще лице страшно червоне, сонцем осмалене, виглядаю негарно.

Ось уже і перші осінні приємности починаються. Мрячно, холодно, паде дрібний дощик. Непривітний день починати службу, новий обов'язок, але годі ждати погоди, і так я спізнилася. Цікаво мені познайомитися з новим життям.

Взуваю російські «кальоші», якими я забезпечилась, вибираючись у славну болотом Бібрку, — надіваю коротку, найдогіднішу до болота суконку, намітку від дощу, накинула на голову легку гарасову чорну хустину.

З вікон нашої хати можна було бачити на узгір'ї одинокий, великий новий поверховий дім у невеликому городі. Дзвінок весело відізвався. Громадками дітвора поспішала до того будинку, тож і я, не питаючи прохожих, де школа, просто звертаю хід до нового дому. Близько. Головна дорога веде попри магістрат, староство, жандармерію, поштовий уряд, дальше попри каменицю Ґотліба, де поміщена аптика, де й касино було.

На ліво з головної дороги під гору вела вуличка до школи. При вході у вуличку я побачила даму, дуже багато та модно одягнену, і трьох елегантних панів. Компанія — якби просто з тротуарів щонайменше Львова...

— Чи це наша товаришка? — заговорив хтось із компанії. Один з панів поклонився, на хвилину пристанув, наче би ждав на мене, але я, не відхиляючи хустини, йду дальше поволі у своїх завеликих гальошах.

Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениць. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в «препарації», не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти, осуду, виданого ареопагом, що засідав, щоправда, не на узгір'ях Арея в Атенах, але в канцелярійній залі учительської семинарії після лекцій практичних вправ матуристок.

Забажала я— як молоде пташеня— попробувати ширшого лету... Нові мої обов'язки відповідали моїй вдачі; я любила веселих, цікавих дітей!

Не знала я тоді, що учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більшим, що тут — товариші праці, опінія мешканців, — а саме пань, цієї вічно голодної вражінь товпи, що через свою пажерливість кидається на все нове, що судить людину зі зверхнього вигляду, що й сьогодні з вікон дивиться цікаво на мене. Через три дні дивилися пані аптикарева і докторові на мою товаришку й товаришів, які теж щойно прийшли до Бібрки. Опріч управителя ми всі тут нові.

У шкільній канцелярії я побачила цю саму елегантну компанійку, яку стрічала по дорозі, крім них ще мужчину поважнішого, як я догадалася, управителя школи.

Після перших слів привітання — зазнайомлення: питаю управителя, котру клясу провадитиму.

— Ми вже без вас, пані, відбули конференцію і приділили поодинокі кляси. Для пані призначили ми другий відділ другої кляси.

Говорю ще з управителем. В залі гамірно. Панна Маня К. , моя нова товаришка, серед панів-товаришів сміється, ніби срібним дзвінком дзвонить.

Малий чоловік, трохи неначе горбатий, але вельми чепурний, що вже на дорозі поклонився як товариш Емануїл Гордієнко.

— Це я, пані, випросив для вас другу клясу і відділ вибрав, щонайлегший, як для початкуючої вчительки.

— Спасибі за ласку для незнайомої, але мені здається, що я і в кожній іншій клясі могла б учити. В ніяких педагогічних підручниках я не читала, що власне другий відділ другої кляси є найвідповідніший для практиканток.

— Я чув багато про вас і бажав давно познайомитися з вами. Мабуть, це ви, та славнозвісна та многонадійна наша «Зоря»; ви поміщуєте свої новелі в «Мирі»?!

Я розсміялася на таке славне вітання.

— Що це ви, пане, мене так хитро вітаєте, як лис пишну гусочку?

— О, зараз видно «свіжо упечену» матуристку, що всі казки з читанок знає-пам'ятає; але таки своєї слави не заперечуйте, вона до нас прилинула поперед вас.

— Овва! На безриб'ї і рак риба. Така в нас мізерія, нема ким похвалитися, то кого будь і за одну статтейку чи новелю зараз письменницею величають.

Одначе я займаюся й цікавлюся не літературою, а природничими науками.

— А як пані подобаються мої поезії?

— Я не запримітила в наших журналах поезій Гордієнка.

— Га, га, га! А хто ж писав би до наших часописів? І гонорару не платять, і аванс запиняється.

Я помішую свої твори в краківських часописах— таких як Djabeł, Chochlik, також у Szczutky. Цілі зірки, дидикую — інспекторові. Хто би дійшов до ладу з руськими редакторами, ученими авторитетами і змінчивим, вічно не усталеним руським правописом. Я, щоправда, пробував писати зразу по-руськи, але коли редакції не містили моїх творів, перейшов до польського табору.

Балакаючи зі мною про літературу, він пильно прислухувався, що говорить панна Маня, та уважав за відповідне в цій хвилині звернутися до неї зі словами:

— І я чув про те, що пані секретарева тримає своєю пресою всю тутешню молодь у своїй неволі, але сподіюся, що тепер ви, пані, відберете її королівство.

Бачу, що розмова починається, як у сальоні, про перші вражіння з Біб-рки, про товариство, а також про проекти забав; прошу управителя впровадити мене до моєї кляси.

Отже, вкінці таки я найшлася з моїми ученицями та учнями (школа тоді була мішана), стрінулася зі щирозолотими поглядами чорних то синіх діточих очей.

Розглядаюся. Познайомлююся. Розпитую.

 

ІІІ

Минає перший тиждень мого учителювання.

О, скільки мрій, плянів, приготовання, надій, незнаних вражінь, хоча, правду кажучи, тиждень дармування, бо години сходять тільки на познайомлений) з дітворою.

Праці буде багато. Діти дуже слабо читають... Довідуюся, що ця кляса лишилася по моїм хворім попереднику, в моїй відсутности розділена на два відділи, з яких сильніших вибрав собі пан Гордієнко... Ось і протекція!

Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ - та святий спокою, гаразд з тобою! - не хочу колотнечі; пару місяців труду - і діти знатимуть, що повинні знати.

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувати, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у призванні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніше бачу свій недосвід, але це тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою. О, це вже не лекція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; це глибока наука - навчання других, і до того малих дітей; наука, разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.

Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ.

За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніші над усі інші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле, але щире віддання праці в школі й над собою проганяє тугу за ясними днями. Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям - і самій поступати вперед дорогою добра та світла...

В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах «перерви»-відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не існувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обов'язків, усміхом милим і поглядом щирозолотим принаджують мене діти до себе. «Діти, діти, велика Божа благодать»! Чарують мене ваші ясні головки, личка рум'яяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала б промовляти найніжнішими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу — трохи мені зразу й невигідно...

Хвилини мого внутрішнього спокою — вдоволення і майже розкоші— затемнювали лише відвідини пана Гордієнка. Зразу прибігав мій протектор частенько з якоюсь орудкою до моєї кляси; але коли побачив, що я в клясі щиро зайнята, говорити з ним не маю охоти, перестав приходити, залишився там, де інші товариші, де й управитель: при гарній білявці, панні Мані.

Я все закутана у свою історичну хустину, знайшла побіч костела доріжку — стежку попри самі господарські будинки латинського приходства. Доріжка довша, але не ходжу вже попід вікна аптики, староства та всяких домів тутешньої аристократії; на цій доріжці не стрічаю нікого, тільки в переході через коридори шкільного будинку чую часто веселі голоси молодих людей, бачу ясні блискучі очі та здорові зуби моєї товаришки. Вона у повному розвою жіночої краси та сили, справжня львиця-цариця, вона і тут — як і всюди — окружена трьома-чотирма, а то й більше львами міста Бібрки. Але чи мені в голові робити про неї свої помічення? Справді, нераз добре було б мені в деяких методичних ділах порадитися з нею, що має вже вісім літ практики, але я її боялася, з нею й говорити не вміла... Коли раз підчас конференції я спитала її, чи з успіхом учить віднимання через додавання, чи воно не баламутить дітей, вона здвигнула гордо плечима, без відповіді й повернулася знову з багатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла, що її такі речі зовсім не займають, пізнала скоро цілу ту дібрану учительську громадку.

Школа, правда, тут з великою фреквенцією, має шість учительських сил, будинок новий, добре уладжений, але наука відбувається тут без програми — пляну — без провідної ідеї; тільки механічним читанням та вічним переписуванням тих самих узорів до красного писання. Ті взірці дуже вже дітворою понищені, поплямлені чорнилом. Слова взірців, назви і дати, для дітвори зайві, нічого путнього не навчають, але години минають, учительки й учителі весело-свобідно бавляться на коридорах, або і в канцелярії, часто— при лікері та «делікатесах», по які посилають котрого з учнів до ресторану Крайтера.

І сумнів затривожив мене... Чи ж маю я без практики-досвіду стати під їх хоругвою? Чому й тут нема доброго керманича?

Але сумнів тривав лише хвилину-часинку, бо в серці дзвеніли слова, кинені на дорогу в незабудь моїми добрими учителями, бо наді мною вітав геній рідної землі і кликав: «Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обов'язків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільства?!...»

 

 

IV

Звичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Цю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітей і дальшу свою освіту... Вже в першому році бачу різницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властей, товаришів, інтелігенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтелігенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять, її роля тут скінчиться, певно, скандалом. Мене мають за дивачку, то знов за горду... Чи знайду хоч у родичів дітей міщан признання, довір'я?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром; серце б'ється до жертв і трудів... Я чую дужість крил...

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, і яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окружения, товариші охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоб скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспіль ність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться... — але з ким ділити думки... кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки-погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми, молоді, маємо багато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду. Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насувалися при навчанні, після приготовання матеріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці природи. Це було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фігієр, Овен, Schutze, Jager, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та інші. У гарні соняшні дні спішу на узгір'я, розглядаюся... Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної флори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікроскопі, з якого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали в мене лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його «ніщо» — аж до дна...

Здається, в перших листопадових днях, годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручения управителя приношу вам оце — до підпису. Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та інших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати що річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів.

Carteblanche... біла картина... Підписала я її без лихої думки — прочуття... бо не знала ще людської злоби...

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la variation des animaux et des plantes— Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація — це пристосування організму до умовин побуту, відмінних від тих, в яких він досі розвивався.

Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини, одначе через витривалість ростини даються акліматизувати від своїх типів.

Хоча ростина заакліматизується, одначе Признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, скільки вона потребує, то її плід не буде ідентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної кількосте тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвітають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє без овочу.

Коли ростину в стадії розцвіту перенести до холоднішого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, якби ми перенесли її в стані її першого розвою — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя — не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю...

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зів'ялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвіли, луги красили... і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їв життя...

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі ае терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволі нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі означає багато, вона може перебороти найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в Закаспійському краю... Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окружения — і тривалосте своєї не задержить. Чи ж недостача великих людей і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за існування не зменшуються і ломляться здібносте духа, енергія і лет думок, творчість, — чи життя поволі не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людей розвинуться в діла-твори такі досконалі, які б розвинулися серед привітливих умовин? Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитку думок, почувань, світогляду, — словом, до розвитку духа... Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що, на них опираючись, могли б, як повій, піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія цвітів!...

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзерови-ча, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. Навіщо вам мішатися в такі нечисті діла? Цей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене, мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

— Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка... Я ні слова не розумію: доноси — суд, кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте  дорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої

справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванадцятій годині в школі, я вас не бачив між

другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула, ані не бачила, що там діялось на долині.

— О дванадцятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Багато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожній, щойно з весною розберуть його. Це місце громадське, та все-таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по-простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер наш геніяльний товариш Гордієнко читав у касині статті, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про різні давніші проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і образу чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали, дрібка правди, ви не повинні до сеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптекаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптекаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин, досі тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того пере-кінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і другі сини-супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне, й ви нам не пошкодите, — тільки жаль вас; на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше «сокрушения» почула я за свою необачність, виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин. Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу — в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан, як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як і давніші міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітей не має, про освіту, про гуманні діла пам'ятає. Він має мир між тутешніми німцями — евангеликами, його поважають як «Ehremanna». Він як вислужений військовий старшина говорить по-німецьки навіть краще, ніж по-свому. З нами єднаються німецькі родини Брайтфоглів, Гублів, Гансів та інші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з релігійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, яку охрестив у костелі канонік Тульщ, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому відтепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись евангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: «katholisch werden— dann kommen in polnischen Himmel»... Бояться попасти в руки латинського священика— до наших мають довір'я.

— О, так, наша більшість. Нас багато, і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких, як Гордієнко, — відважилась я сказати панотцеві.

Священик відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденного життя...

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з «невольного согрі-шення»... Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину образила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публіка буде мати свіжу тему до балачки.

Публіка — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових заль...

У вікнах магістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. Із затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині, в нічому не повинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостей, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: щоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обов'язки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу... Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!...

В залі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий, мабуть, над невдякою людей, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людей, які ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— «Also...» . — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з-німецька, — пані не знали про ніщо...

І знов задумався старий. По хвилині сказав:

— Also— не покличу вас до відвічальности. Але скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників.

При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила з-під вікон; догадалася, що це Гордієнко...

Но, й догадуюся, що мене чекає... Та годі!

Милий мені спокій — та наймиліша правда.

 

V

Найближчого дня рано стоїть управитель школи на порозі дверей — неначе ревний керманич на своїй стійці. Досі тут і в цій годині я його не бачила.

Звичайно досі я перша приходила; ішла до своєї кляси й не бачила ні управителя, ні інших панів. Сьогодні управитель з годинником у руці, не здіймаючи кучми, говорить грімко:

— Пані спузьніла сєм, чеками вшисци з розпоченцєм наукі... — починає до мене в урядовій мові. Досі говорив по-українськи.

— Не здається мені, щоб я спізнилася; приходжу, як усе — пів до восьмої, в клясі застаю ледве двоє дітей.

Управитель асистує мені до кляси й говорить дальше.

— Як пані сміли виправдуватися перед тим «ґбуром», — уважати те, що робить шкільна влада, за зле?... Пані тут дальше не можуть лишитися — з'єднана «з хамами». Вся інтелігенція вчора вечером у касині осудила вас. Про вашу візиту в начальника повідомив усіх товариш Гордієнко. Інтелігенція відкинула вас. І так уже нарікали: ви не учителька для міста, де люди хочуть бавитися.

— Тутешня інтелігенція не могла мене відкинути, коли я їй зовсім не накидувалася. Я сама для себе інтелігенція, вистачаю собі. До ніякої партії не прилучилася, але і не присилуєте мене, щоб я боронила ваші особисті справи.

Щойно почалася наука, приходить з кляси управителя хлопець із приказом: «Пан директор казалі, би пані зараз пшишлі до канцелярії».

— Скажи, дитино, що в часі науки не можу лишити учнів самих; у десятій буду в канцелярії.

За хвилину приносить сторож письменне візвання. Відписую, що в десятій прийду.

Являється сам управитель: «Пані не слуха владзи...»

— Тут не місце на уваги, пане управитель. В десятій прийду до канцелярії. Або й тепер, але діти підуть додому; самих їх у клясі не лишу.

В десятій годині застаю всіх у шкільній канцелярії. Управитель насуплений. Гордієнко з пером у руці — готовий писати протокол. Панна Маня з іронічним усміхом ласкава була — подивитися на мене.

— Я приневолений, — каже управитель, — скликати надзвичайну конференцію, щоб паню упімнути за спізнення, за недержання рано дижуру і за непослух владі. Пан Гордієнко спише протокол, віднесуся в тій справі до інспектора.

— Перша догана, — заслужена, чи ні, — дається без конференції, — кажу до управителя. — Але в цьому випадку я волію цю прилюдну догану, бо й відповідь моя буде в протоколі записана.

Владі в нічому, що входить в обсяг її ділання, не противилася, не спізнилася я ані сьогодні, ані досьогодні ні разу. Пан управитель накрутив годинник до вподоби. В моїй клясі було двоє дітей, в інших ще зовсім не було. Щодо дижуру — не було досі зарядження. Коли управа школи заводить дижур, то для всіх учительських сил по черзі і тижнево. Я від початку шкільного року уважаю на дітей в своїй клясі. Вважати ще й на кляси тих панів, що приходять у дев'ятій годині, або бавляться в канцелярії чи на коридорах, я не обов'язана.

— Таких бутних відповідей прошу пана секретара не вписувати. Уважаю конференцію за скінчену. Ми знайдемо нагоду цю вільнодумну паню з цеї школи прогнати.

Від того дня почалося моє «гоненіє»... Хоч, як звичайно, досі приходжу рано, управитель стоїть уже на входових дверях та щось бурмотить про спізнення.

В часі науки майже на чверть години відчиняє двері моєї кляси і стає на порозі. Це, здається, директорська контроля: чи і як я вчу. Замість госпітації, яку управитель обов'язаний відбути хоч раз на місяць та якої досі не було. Товариші один за одним ходять по коридорі, на який звернені вікна моєї кляси, заглядають, співають, свищуть. Самі не вчать і мене спиняють. При кінці листопада сильно вже зимно, а в моїй клясі не палено. Пишу до управителя—  не тільки тому, що настало природне зимно, але й урядове давно вже, бо від першого листопада почалося: коли в інших клясах палить сторож, то і в моїй клясі має палити.

Приходить управитель. Мабуть, квапився, бо в руці тримав барометр.

— Тут гарячо. В цій клясі багато дітей, нащо тут палити? Пані слабосильна, вчити не може. Я писав до інспектора, щоб на заступство прислав нам кого.

— Пан управитель хоче, щоб віддихом діти грілися... Але гігієнічні правила наказують палити і вікна відчиняти для зміни повітря. Діти зле одягнені. Дома певно не мають тепла і по дорозі змерзли; мусять тут мати достатнє тепло. Про мене тут не йде, я одягнена тепло, можу бути і в неогрітій клясі.

— Певно, певно, — велика пані... По що такій пані бути вчителькою? Так обзнайомленій з уставами шкільними повинен інспектор дати управу в виділовій клясі.

З огляду на дітвору, щоб бесіда не виглядала на сварку, не відповідаю більше.

Мені нікуди звернутися зі скаргою на управителя. Мої письменні зажалення ішли б на руки заряду школи. Їхати до інспектора також не поможе; він посгуповання управителя виправдає...

Тепер, крім своїх годин, маю всілякі заступства. Часто в цілій школі нема нікого. Учительство визване на судову розправу. Крім того, відбуваються в школі часто аматорські вистави. Охочі, здібні зібралися тут того роду люди. Є співак, що співав у львівському театрі, є інтриґант і панна, дуже спосібна до ролі амантки. Треба інтелігенцію забавляти, щоб її опінія була за ними. А по клясах діти пишуть та пишуть — вічно із тих узорів Тарковського, — переписують всілякі пословиці та факти з історії, — але чужої історії...

Без пояснень і взору на таблиці ані вони гарно не пишуть, ані з історії не навчаться нічого... Лишені часто так на волі, кричать, б'ються. Учителі зі зшитками в руках учаться ролі, деклямацій, говорять про вчорашню пробу. Між іншими виставами та вечерницями з кінцем листопаду в неділю приготовляє школа вечір Міцкевіча.

В неділю пополудні відбувалася в школі доповняюча наука. Ми, учителі, вчили за чергою. Відколи ж учителі занялись політикою та штукою, дістається мені заєдно заступство. І ні одної неділі не маю вільної: перед другою годиною являється сторож із приказом від пана директора йти вчити. Йду і в ту неділю.

До шкільного будинку трудно дістатися: перед дверми лавки, неначе барикада, а до найбільшої залі вносять крісла, килими, дзеркала — прибирають залю. Діти помагають приносити всілякі речі, нерадо йдуть учитися. Нікому тут про науку й думати. Здається, так управитель хоче знову показати свою владу. В одній клясі один із учителів у фраку рецитує свою деклямацію. В другій клясі строять музичні інструменти, в іншій панна Маня зі своїм новим поклонником; може, мають яку пробну сцену; він навколішках рецитує полумінні вірші. А там панночка, що дійсно виглядала на «Альдону», яка цілі літа сиділа у вежі, пискливим та плаксивим голосом заєдно повторяє: «Чи теж так длугє пшесєдзялам лята, — же од мих вестхнєнь зардзевяла крата?» — притискає руку до грудей, завертає очима при словах: «ніц нє жалуєм — хоць горжкє лзи леєм — бось вшистко одйонл — зоставіл надзєєм»...

Все те складало негармонійну цілість; певно, ні одна миш не лишилася у шкільному будинку.

В малій клясі біля канцелярії не було нікого; тут я зібрала дітей. Незабаром чую кілька голосів на коридорі під дверми моєї кляси, пізнаю голос Гордієнка: «О жечивісьцє нє відзєлісьцє єй, панове?» Інший голос: «Якась дзіка саренка». Дальше уривки бесіди: «Як то може биць — жеби в пшедставєнях школи нє брала удзялу». — «Здає сєм биць бардзо млода, — а наша єдина перелка Маня, правдем мувйонц, в Єзусових лятах. — Сміх. — Зобачицє йом, панове, зараз, — каже Гордієнко, а відтак голосніше. — Прошем пануф до канцелярії на цигара.

— Що? — думаю, — сюди через клясу, де я вчу, хочуть перейти до канцелярії? Полум'ям обурення облилося моє лице. Та заки наблизилися і отворили двері, я стямилась і мала час накинути хустку; похилилася над книжкою, наче б уважала, що діти читають, так що ніяк їм мене оглядати. Більше як десять «золотої молоді» перейшло через клясу. Не підношу голови, але тихо кажу хлопцеві з першої лавки зачинити двері від канцелярії.

— Ідіть, — кажу до дітей, — до дому!

І сама перша виходжу. На скруті до школи стрічаю самого управителя. У фраку, без нагортки і капелюха, вітер розбурхав його довге, вже сиваве волосся і бороду, — задиханий, у руках тримав свічники і завинені в червоний папір пачки МШу — Kerzen; хоч буйна в мене уява, не добачую тут у нім символу світоча-педагога, що несе світло; бачу кепського лакея, якому пани казали швидко залю прибрати до забави. Задержався у свойому розгоні по болоті.

— Цо? Пані одходзі — єще нема чвартей годзіни! Цо то значи таке спелнянє обовйонзкуф?

— При тім, що діється в школі, учити не можна. А проте сьогодні знову на заступстві — і бачу, що всі пани учителі здорові і не мають достаточної причини не вчити.

— Па-а-дам до нуг... — якби не знав із гніву, що сказати, бо не тільки так низько, але зовсім не кланявся мені. Ще раз сказав: «Па-а-дам до нуґ», — і «зобачими, як сєм то сконьчи нєпослушеньство для влади».

Другого дня рано не застаю у своїй клясі лавок, стіл поваляний пшінками: характеризувалися тут аматори, підлога зіллята пивом, повно папіросів-недогарків, потовчених пляшок.

У школі, крім дітей, що надходять, нікого нема. Сторож спить. Дивився вночі на «кумедію» та до рана, мабуть, панам служив.

Кажу, на втіху дітям, лад хоч трохи в нашій клясі зробити.

Міцніші хлопці поприносили лавки, дівчатка підмели, повикидали череп'я.

З великою радістю беремося до науки-праці, не втратили години.

Не знаю, чи і коли хто вчив у інших клясах. Вертаюсь до своєї звичайної рівноваги, спокою, поборюю перешкоди й вчу. Не жду вже на дзвінок, що повідомляє про початок і переміну годин. Чула раз згори — коло десятої години — управитель казав до Гордієнка: «Не дзвоніть на науку, бо не все в одній годині зачинаємо учити. Та пані нагорі буде гадати, що то павза, бо вже віддавна вчить». 

 


                                       

                                         При цитуванні і використанні матеріалів посилання на сайт обов'язкове.